Джентльвумен

Прокидаюся від стукоту у двері кімнати. Відкриваю опухлі очі. Сонце світить у вікно, на подушці калюжа від відталого акумулятора холоду, а в руці — ніж.

Дивно, що я себе не порізав. Я що, взагалі не рухався?

— Сев, усе ок? — гукає Джулі. — Я бачила кров у вмивальнику?

От бляха! Кладу ніж на столик біля ліжка й іду до дверей. Усе тіло болить, а в думках — пустопорожня надія, що це все поганий сон. Надія? Ріжучий біль в анусі й кривавий слід на простирадлі занадто реалістичні. Мені треба вже прокидатись.

— Та не дуже, — гугнявлю, відчиняючи двері.

— О май гаш! — вигукує Джулі, побачивши мене, і хапається за своє обличчя. — Що, в біса, сталося?

— Темні вулиці нашого «заможного» району, — відповідаю, намагаючись посміхнутись. — Ти ж бачила, що жоден ліхтар не працює?

— Так, щось писали, стара проводка. Тебе побили?

— Та ні, — відмахуюсь. — Я впав. Усе, блять, склалося: боді натер, взуття важке, перечепився і влетів обличчям у стіну.

— Ну пиздець, — продовжує йойкати Джулі, одночасно плескаючи в долоні. — Тобі до лікаря треба. У тебе очей не видно. Усе запливло. Одягайся, я тебе відвезу.

— Тобі ж на роботу треба, я сам…

— Не верзи хуйні, — обурюється вона. — Цієї неділі я не планувала виходити. Вдягайся.

— Гаразд.

Знаходжу старе зелене худі з каптуром, яке планував пустити на ганчірки. Саме те, щоб сховати своє знівечене тіло. Косу не заплітаю, лише хвіст роблю — підтримувати образ немає ані часу, ані сил, ані сенсу. Я все це наче розумію, обдумую, але не дуже усвідомлюю. Я занадто спокійний.

Виходимо з квартири. Звісно, натрапляємо на сусідку. Підіймається ґвалт від її клятої псини. Маю сильне бажання зарізати цю тварюку — і заразом сусідку.

— Доброго ранку, — вітається Джулі.

Мене на ці соціальні ритуали не тягне. Не обертаючись виходжу з двору і йду за ріг, до її маленької дводверної машини. Позаду чую надто радісний сміх сусідки, від якого мене аж пересмикує. Вона мене завжди дратувала, а зараз, від неконтрольованої ненависті до неї в мене аж руки трясутся.

Наздоганяє Джулі, щось її дуже веселить у цій ситуації.

— Ти чого не привітався? — питає, розблоковуючи авто. — Пані Маргарита за тебе питала.

— Та хай вона в дупу котиться… — кидаю й сідаю на переднє сидіння, ховаючи від Джулі, як кривлюсь від болю в дупі.

Вона сміється й сідає за кермо.

— Ти не подумай, що мені подобається «пані» Маргарита, — каже Джулі, тицяючи кнопку старту. — Чесно кажучи, вона мене лякає. От як сьогодні… стояла у дворі з тим своїм молотком і просто витріщалась. Що вона їм постійно робить у нашому дворі?

Електромотор тихо розганяється, вібрація віддає в ту ж саму больову точку, навколо якої починає обертатися моє нове життя. Хочеться сісти на бік, але Джулі прискіпливо кидає на мене погляд. Чого вона чекає?

Сильніше стискаючи щелепи, я всаджую себе рівно. Не хочу я балакати про сусідку, у мене інших проблем вистачає.

— Ти ж сьогодні кафешку свою не відкриваєш? — питає вона, маневруючи вузькими вуличками.

— Приколюєшся з мене? — вигукую. — Ти мою мармизу бачила? Я всіх клієнтів розлякаю!

— Це точно, — тягне посмішку Джулі, застрибуючи в потік машин на головній дорозі. — О, там уже ллється, мабуть, у тебе в мережі.

— От бляха… — зітхаю. — Забув взагалі написати, що зачинено.

— Сев, я приколюся, — лагідно каже вона. — Сьогодні неділя.

Я все одно дістаю телефон, заходжу в Tacendo. Купа вчорашніх запитань, чому заклад зачинений, коли чекати відкриття. Глибоко позіхаю, так що аж у ніс стріляє, пишу: «Наступні кілька тижнів заклад буде зачинений через технічні роботи. Не треба переживати — все стане лише смачніше і ще ближче до тіла, ніж було. Очікуйте». Куди ж блять ще ближче до тіла. Бачу пропущене повідомлення від Міри, але відповідати поки не готовий.

Під’їжджаємо до лікарні. Парковка забита, навколо купа поліції.

— От паскудство! — вигукує Джулі. — Мені нема де стати.

— Та просто зупинись… будь-де. Я дійду.

Вона притискається до бордюру. Аварійка починає дратівливо клацати.

— Напиши мені потім? — турботливо каже вона, опустивши куточки губ.

— Окі, — тягну мармизу, щоб посміхнутися. — Дяк.

Вилажу. Автомобілі пруть звідусіль. Квапливо перебігаю до будівлі клініки, коли переді мною навперейми проносяться ошалілі ЗМІ з камерами на плечах. Поліція підозріло сканує всіх поглядом крізь темні окуляри. Атмосфера нагадує мій синець: травмоване тіло соціуму, що розпухло від марних спроб достукатися до влади.

У лікарні купа народу, переважно жінки. Я опускаю голову і прямую до стійки реєстрації.

— Вас теж побили? — питає дівчина за стійкою, морщить лоб. Молода, ніби щойно зі школи. Її великі сірі очі дивляться на мене з таким співчуттям, що мені ніяково.

— Ні, сам примудрився, — гундошу брехню, сам себе в ній вмовляючи. — А чого питаєте?

— Багато травмованих жінок після вчорашніх нападів… — вона робить паузу, нахиляється трохи ближче, шепоче: — Когось убили.

Нападів? Я пам’ятаю тільки один. На мене.

— Не може бути! — намагаються зобразити здивування. — Знаєте, кого?

— Ні, — вона кидає погляд на поліцію неподалік. — Кажуть… якихось чоловіків.

— Несподівано, — граю далі.

— Та ще й як! — вигукує вона, лякається власного тону й озирається.

Не звертаю увагу на її раптову емоційність, дістаю телефон і простягаю, щоб вона просканувала код.

— Ой, — чую натомість. — Система з ранку не працює. Сказали не витримала навантаження. Дуже прошу вибачення.

— Не варто, — кажу, ховаючи телефон. — Це ж не ваша провина.

— Ось, — дівчина кладе перед мною олівець і анкету. — Заповніть, будь ласка.

Що за середньовіччя. Я вже забув як олівець тримати.

— Гаразд. Дякую, — киваю, хапаю все і відходжу від стійки, бо натовп позаду вже нервується.

Сканую простір у пошуках місця, де б присісти. Вільні бачу тільки біля жінок із дітьми — мабуть, метушливі малі відігнали інших. Мені підійде. Підходжу.

— Можна біля вас? — питаю, вказуючи на вільний стілець із пластиковою тріснутою спинкою огидного зеленого кольору.

Одна з них, молодша, зі світлим волоссям, дивиться крізь мене порожніми червоними очима. Зіниці розширені, погляд проходить наскрізь, відповіді годі чекати.

— Так, — каже інша, старша, притискаючи першу до себе.

Вона прискіпливо окидає мене поглядом, поправляє свої темні кучері, і, здається, моя мармиза її не влаштовує. Але іншої в мене нема, тож пробачте.

— Дякую, — киваю, відкидаю каптур і сідаю.

Пригадую про Міру. Фотографую свою розбиту мармизу на фоні облізлої зеленої стіни лікарні, пишу: «Пробач, не помітив повідомлення. Впав по дорозі додому, розбив ніс. Зараз у лікарні».

Додаю фото як доказ і відправляю.

Беруся за анкету. Нічого особливого: хто я, де я, якого біса приперся. Добре, що від мене необхідно тільки хрестики поставити в правильних місцях. Швидко заповнюю, відкидаюся на твердому кріслі — і помічаю, як двоє поліцейських рішуче йдуть до мене. Усередині все стискається, в дупу стріляє голками.

Усе! Кінець. Зараз повʼяжуть.

— Ви готові йти на впізнання? — питають вони в жінок поряд.

Видихаю, намагаючись не виглядати підозрілим. Думаю, виходить кепсько, але, здається, поліцейським на мене начхати.

— Так… — схлипує молодша.

— Дітей краще з собою не брати, — хмуриться один із них, поглянувши на зграю, що метушиться на стільцях і під ними.

На обличчях жінок спалахує паніка. Вони кидають розгублені погляди навсібіч. До мене приходить запізніла думка: нащо я тут сів?

— Я можу приглянути, — кажу з сильним акцентом на ніс. — Тільки скажіть їм, щоб мене слухалися. Бо хто знає, що їм у голову стрельне.

— Залиште дітей на цього… — поліцейський запинається, зиркає на мене й додає з натяком на питання: — чоловіка.

Старша ще раз оцінює мене поглядом, злегка нахмуривши брови. Потім дивиться на дітей — один хлопчик, незрозуміло навіщо, облизує ніжку стільця. Мабуть, перевіряє на міцність свій імунітет.

— Діти! — гукає вона командним тоном.

Малі миттєво застигають. Той, що лизав, навіть не встигає відірвати язик від металу.

— Оцей чоловік за вами пригляне, поки нас не буде. Вести себе добре. І слухатися його. Зрозуміло?

Четверо дітей — дві дівчинки, двоє хлопців — виповзають і розсідаються на стільцях навпроти мене.

— Щоб ми за вас не соромились, — додає молодша жінка, майже пошепки, ближче до передсмертного прохання.

Поліцейські розвертаються, і жінки пускаються за ними.

Залишаюсь із дітьми. Чотири пари очей свердлять мене, наче на співбесіді до мафії. Або будь-якої іншої державної організації.

— Чого в тебе волосся таке довге? — питає старший хлопчик, що лизав. — Ти шо, баба?

Розглядаю малого пиздюка кілька секунд, маючи сильне бажання вляпати йому по мармизі, але замість цього питаю:

— А хто тобі сказав, що одне — це наслідок іншого?

— Чого? — кривиться малий, дивлячись на мене, як на довбня.

— Чому ти вважаєш, що довге волосся тільки в жінок?

— Бо тільки баби носять довге волосся, — впевнено каже він.

— Не «баби», а жінки, — зітхаю й оглядаюсь. Бесіда нікому більше не цікава, тож коментарів можна не чекати й спокійно пояснювати своє бачення світу. — І твоя логіка не працює. Бо от я — чоловік, а маю довге волосся.

— Ну то ти як баба, — малий закочує очі, щиро дивуючись із моєї тупості.

— Немає такого поняття «як баба», — усміхаюсь й демонстративно поправляю волосся. — Фізично можна бути або жінкою, або чоловіком.

Думаю, пояснювати йому квір-спільноту чи перехід статі сенсу немає, якщо для нього всі жінки — баби, а решта «як баби». Але малий, разом з іншими, принаймні завмирає над новою для них інформацією.

Цим діти трохи кращі за дорослих — вони хоча б замислюються.

— Батя так постійно каже, — тихо бурмоче молодший, схоже, брат лизуна.

— Бо ти як баба! — вигукує старший і замахується, щоб виписати ляща.

Дуже він це показово робить. Замахується аж за голову. Молодший не рухається, лише очі заплющує і просто чекає ляпаса. Я неквапливо ловлю руку старшого, стримуючись, щоб не стиснути сильніше його огидну маленьку руку.

— Гей! Відпусти! — кричить він.

Відпускаю. Але момент зіпсовано. Молодший нічого не отримав, і тепер здивовано лупить очима, не розуміючи, як можна жити без ляща. Старший теж зависає. Намагається адаптуватися до реальності, в якій його приємний ритуал приниження молодшого скасовано.

— Можна торкнутись волосся? — питає молодша з дівчат, підходячи ближче.

— Звісно, сідай поруч, — перекидаю хвіст на інше плече.

Мала сідає, бере моє волосся в долоні, нюхає.

— Яке м’яке. І пахне смачно, — каже вона. Інша сором’язливо, але впевнено наближається.

«Ще б пак, — посміхаюся, — за таку-то ціну шампуня».

— У мене не таке гарне, — бубнить старша й ховається за спиною сестри, жуючи пасмо свого темного волосся. Різниця у віці в них, мабуть, рік чи два — мені завжди погано вдається вгадувати, тож, може, і три.

— У тебе ще гарніше, — підморгую опухлою мармизою.

Радію подумки, що вона не злякалась. Здається, у цьому віці діти сприймають красу обʼєктивно, тож синцем їх не злякаєш, радше зацікавиш.

— Та ні, — заперечує мала. — Ось… помацай.

— Пробач, без дозволу твоїх батьків я не маю права тебе торкатися, — вибачаюся. Вона насуплюється. — Але я й так бачу, що воно гарне.

Старший хлопчик зсуває брови до носа, дивиться на мене з підозрою. В очах суцільні питання. Я лише сподіваюся, що він не складе два плюс два і не спитає, чого це я його торкався.

— Хочеш щось запитати? — гукаю його. Він глибоко занурився в себе й пальцем у ніс.

— А в дупу ти довбишся? — питає.

Мимоволі хмикаю. Хочеться відповісти, що «зазвичай ні», але малий не оцінить всю глибину моєї іронії.

— Тобі батьки не пояснювали, що так казати негарно? — зітхаю. Малий не розуміє, у чому саме проблема. І це, власне, головна проблема.

— Батя так завжди каже, — проголошує з гордістю, ніби цитує заповіт традиційного батьківства, який сам Бог з гори спустив.

Він дуже нагадує релігійного проповідника — так само впевнений у своїх словах лише тому, що хтось колись йому їх сказав. І, схоже, що проблема та сама: як, не руйнуючи реальність, пояснити йому, що єдиний авторитет у його житті — довбень?

Від цього складного рішення мене рятують їхні матері, які повертаються з поліцейськими. Молодша жінка голосно реве в обіймах старшої.

— Діти, ходімо, — хрипко каже старша й, повертаючись до мене: — Дякую, що приглянули.

Не встигаю відповісти. Вони йдуть. Поліцейські теж.

А на мене раптом накочує. Малі відволікали мене, а тепер я провалююся в свою дійсність так глибоко, що не можу дихати. Стискаю кулаки. Усередині клекоче лють, яка лише підсилює відчуття морального й фізичного болю.

Як жити далі?

Ламається олівець. Гострий край впивається в долоню, через що я приходжу до тями. Перелякано озираюсь. Але ніхто не помічає мого стану — в кожного тут свій біль. Підводжуся і рушаю з анкетою до реєстратури, стискаючи долоню, щоб зупинити кровотечу. Знайома дівчина одразу посміхається:

— Довго ж ви заповнювали, — каже, беручи папери.

— Підпрацьовував няньком. Ви маєте серветки?

— Звісно, — простягає мені коробочку, і я витягую одну.

Поки вона обробляє документи, роблю вигляд, що дивлюся на телевізор над стійкою, а сам ховаю руку з серветкою. На екрані крутять якийсь незнайомий кліп: танцюють оголені дівчата невизначеного дитячого віку. Мабуть, гарно співають, але звук вирішили не вмикати, бо ж мінор від мажора мало хто розрізнить, зате дупу від цицьки — моментально.

— Травматолог на цьому поверху, — простягає мені папери. — Ось тим коридором до кінця і направо.

— Дякую.

Я лише встигаю відійти від стійки, як охоронець тицяє пультом, перемикає канал, і одразу з’являється звук.

— Розпочате слідство, — лунає над головою.

Зупиняюсь на півкроку, і підіймаю погляд. На екрані говорить хтось явно важливий, з обличчям, яке ледь втискується в телевізор.

— Чи є у вас підозрювані? — питає енергійна репортерка.

— Ми маємо осіб, які безпідставно звинувачували постраждалих. Також вони відкрито їм погрожували. Слідство розглядає версію, що це — акт самосуду.

— Але є свідки, які кажуть… — репортерка мнеться, — …одного з вбитих знайшли зі спущеними штанами. Ви це опротестуєте?

— Це все брехня, яку поширюють ультрарадикально налаштовані феміністичні угруповання. Ці чоловіки — зразкові мешканці нашого міста. Нашої країни. Благослови, Боже, їхні душі.

— А що до побиття людей на мирному параді? — вигукує репортерка, як тільки обличчя зникає з екрана. — Лікарні переповнені постраждалими. Як поліція це допустила?

— Це влаштували ультрарадикально налаштовані феміністичні угруповання. Вони самі себе покалічили. Поліція зробила все можливе, щоб їх заспокоїти…

Мені стає млосно. Відриваюся від екрана й квапливо йду до травматолога.

Сиджу в таксі, їду додому з вправленим носом і переписуюся з Мірою в каналі, який створили для обговорення моєї роздовбаної мармизи. Там сидять усі: Саїда, Кайо, Ейден. Хтось жаліє, хтось підколює — загалом мені приємно, хоч і трохи дратує. Моє обличчя здається ще більш опухлим: щоб вправити ніс, його зламали ще раз. Перевіряти дупу я не ризикнув. Звісно, треба було б. Я, звісно, соромлюся. Джулі завжди каже: «Жертва не повинна соромитися. У цьому її сила». Схоже, я цієї сили не маю. Взагалі, так легко казати про силу, поки тебе не зґвалтують у смердючому провулку. Крім того, думаю, що мені не варто світитися саме як жертві. Слідчі не ідіоти. Вони швидко здогадаються, у кого більше шансів вбити двох покидьків: у зґвалтованої жінки — чи навіть недолугого чоловіка з ножем, як я.

Повернувшись додому, пишу Джулі, що все закінчив, а потім починаю тотальну зачистку. У кімнаті згрібаю білизну, повторно запускаю прання вчорашніх речей. Тим часом кип’ячена вода доводить мій ніж до стерильного стану. Далі — фільтр пральної машини, сифон умивальника, злив у душовій: усе ретельно обробляю улюбленим саморобним розчином, що не лишає навіть тіні біологічних слідів. Засипаю п’ять пакетів для прочистки труб і заливаю окропом.

Останнім прибираю в усій квартирі. Вимиваю ручки дверей, коридор, чищу стіни, до яких, можливо, торкався. Вбиральню перетворюю на стерильне приміщення — я б навіть не гидував облизати там підлогу, бо на язику бактерій більше.

Ледь встигаю закінчити до повернення Джулі.

— Сев, що ти тут влаштував? — питає вона, бачачи переворот у коридорі.

— Я зараз усе поставлю на місце, — відповідаю. — Треба було чимось себе зайняти.

— Та краще б ти відпочив, — хмуриться вона. — Вигляд у тебе... ну, не дуже.

— Ну який є, — виштовхую посмішку крізь зуби, повертаючи тумбу на місце. — Не переймайся. За тиждень-два зійде.

— Ти якийсь… крипово щасливий, — вона наближається і вдивляється в мої очі. — Ти голову перевіряв? Може, в тебе струс, або що...

— Думаєш, людина з розбитим обличчям не може бути в хорошому настрої?

— Людина — може, — насуплюється Джулі ще більше. — Але ж не ти.

Наступний ранок починається з панічного прокидання:

— Сука блядь, а де гриби?!

Підстрибую з ліжка, мчу голим до сушарки, мов ошалілий. Зриваю пальто, перевіряю тричі всі кишені. Порожньо. Грибів, які мені дала Міра — немає. Кидаю плащ просто на підлогу й голою дупою сідаю за стіл у кухні, холодна поверхня стільця трохи притуплює біль. Годинник на стіні показує шість хвилин на сьому ранку. Я сиджу, намагаюся знайти бодай якесь альтернативне пояснення, крім єдиного логічного.

Як, блядь, ти міг не перевірити одразу?! Тебе ж у дупу виїбали, а не в мозок, довбень ти патлатий! Ідіот. Шмат собачого лайна.

Часом на мене находить злість, як і на будь-кого, але така, як зараз, за межами розуму — це вперше. Руки тягнуться пустити когось на сашимі, і я не хапаю ніж лише тому, що різати можна хіба що себе. У голові виринають яскраві картинки перерізаних мною горлянок, крові, запаху лайна, ніби хтось, намагаючись хоча б щось залишити нащадкам, обісрався перед смертю. Радію, що поруч нікого. Жахаюсь від неспроможності себе контролювати.

Хто я, блять, тепер, якщо не можу себе контролювати? Якщо поруч зі мною небезпечно, то я — дика тварина. І місце мені у клітці.

Хвилин за двадцять злість стихає. Підіймаюсь. Несподівано хочеться випити чогось важкого, що добре розчиняє розум. Натомість вирішую йти до кафешки. Сил щось чекати немає, а тому треба діяти — щось робити. Бодай щось.

Одягаюся. Пакую ніж. Дістаю баночку з-під крему з морозилки. Тримаю її в руках кілька секунд. Мозок все ще чинить опір. Кажу собі, що вбив кілька покидьків — і це вже доходить до свідомості. Кажу, що бачив їхнє життя, скуштувавши кров. Це — ні. Хоч і пам’ятаю все в деталях. Кажу, що тебе, блять, зґвалтували біля смітників. Але з цим ще складніше.

Невже таке може відбуватися в реальності? Моє уявлення світу не приймає цього факту. Я ж не герой трукрайма. Я просто людина — проста людина, з якою таке не може трапитися. Не повинно.

Залишаю плащ вдома й виходжу на вулицю в зеленому худі. Прохолодно, але байдуже. Небо затягнуте хмарами. Ліхтарі так і не полагодили, тому досі присмерки. Йду повільно, крок за кроком, мов проводжу акт самокатування через анал. Біль заважає думати, і це саме те, що мені потрібно.

Повертаю на дорогу, що веде повз місце мого зґвалтування. Навіщо? Сам не знаю. Може, плекаю ідіотську надію, що побачу той пакет з грибами й героїчно його підніму, поки ніхто не бачить. Самому смішно, але йду.

На перехресті бачу знайому бабусю, в якої завжди купую квіти для свого закладу.

— Доброго раночку, — шепеляво каже вона й робить скривджене обличчя. — Давно вас не бачила… моя квіточка вам більше не подобається?

Бабуся помічає моє синьо-жовте обличчя, але тактично нічого зайвого не питає.

— Звісно ж подобається! — обурено вигукую і рефлекторно посміхаюся своїм надщербленим зубом. — Моя сніданкова поки зачинена, але я залюбки візьму кілька букетів.

Купую два букетики — яскраво-синє каланхое й нарцис — накидаю на чверть більше їхньої ціни й залишаю бабусю з відчуттям вдалого початку її ранку. Їй приємно, а мені, не надто й задорого. Знайомий ритуал мене трохи заспокоює, і на якусь мить здається, що дупа болить менше.

Здалеку помічаю жовті поліцейські стрічки, якими поставили кілька хрестів на провулку, де я перерізав кілька горлянок. Думаю, чи стежить хтось за цим місцем. У всіх трукраймах кажуть, що серійники повертаються на місце злочину — бо відчувають збудження поруч із ним. І щось у цьому є. Моє серце б’ється частіше з кожним кроком. Долоні вологі. То тепер я серійник?

Невже я збудився? Мені потрібна допомога.

Навколо жодного службового авто. Сподіваючись на звичну халатність органів правопорядку, роздивляюсь усе навколо. Біля стрічок справа, від входу в провулок, влаштували імпровізований меморіал: накидали квітів, підпалили церковні свічки, виклали фотографії, схоже, з паспортів — навіть іконки матері сина Бога хтось позичив.

Хто б сумнівався в їхній релігійності. Може, мені на їхнє поховання сходити? Послухати, як їм співають «Царство Небесне». Ще глибше зневіритись у релігії й людях.

Уважно оглядаю всі кути. Місце біля смітників, де мене кинули на землю й запхали член у дупу. Місце на стіні, куди мене вгатили обличчям. Біль хвилею сковує щелепу, а у вухах досі лунає звук, як рвуться пасма мого волосся. Звісно, нічого я не знаходжу. Халатні — але не дурні. Місце зачистили ретельно. Цей провулок, певно, не був таким чистим із часів свого заснування в минулому тисячолітті.

Накочує. Стискаю ручку ножа в кишені худі. Перед очима червона пелена. Серце колотиться, намагається вигнати кров із тіла, наче демона.

— Ви теж принесли квіти до місця пам’яті, — чую позаду тремтливий голос.

Повертаюся, мабуть, надто різко, бо в очах похилої жінки — крізь товстенне скло окулярів — пробігає страх. Беру себе в руки, посміхаюся якнайштучніше:

— Авжеж, — кидаю погляд на свої квіти.

— Ви подруга когось із… — вона стискає одну червону гвоздику так, що квітка починає хилитися. — Я мати Всеволода. Синочка мій…

Мене пересмикує. Щемить шия і під лопаткою. Жінка показує пальцем на гладенько поголену світлину свого покидька, починає плакати, похитується, рішуче планує впасти. Хапаю її.

Стою злий і розгублений. Не знаю, чи варто казати, що я не жінка, або розповісти, ким був її «синочка».

— Добре знали мого Севу? — мовить вона, шмаркаючись у хустинку.

— Та не так щоб сильно, — відповідаю, хоча хочеться додати, що ваш синочка в мене член упхнути не встиг — здох раніше.

Відпускаю її, вона йде до меморіалу. Стає на коліна, запалює свічки, поправляє ікони, викладає квіти за якоюсь своєю феншуй-поховальною системою для покидьків. Я скоса поглядаю на всю цю тендітну увагу, і мені дуже не хочеться лишати тут свої букети. Я б краще видавив із своєї роздовбаної дупи купу лайна на цей меморіал.

— Покладіть квіти ось тут, — каже жінка, показуючи на центр химерної експозиції. — Я вам місце звільнила.

Щиро, блять, дякую. Насуплююсь і сумно кладу свої букетики.

Волошка й жовтий нарцис на тлі зів’ялих гвоздик і церковних свічок змальовують мені чітку картину розпаду людських надій.

— Добре, що у Севи була хоч одна подруга, — каже жінка, намагаючись підвестися.

Спроба невдала, тому я знову хапаю її і допомагаю піднятись із обпльованого асфальту.

— Нещодавно поліцейські заходили, — каже вона, змахуючи сльози. — Питали мене про знайомих жінок. Шукали якусь високу блондинку з довгим волоссям. Але мій синочка не надто любив спілкуватися з жінками. Навіть із дружиною… та й зі мною теж. Добре, що ось ви є. Дякую, що прийшли. Йому це було б приємно.

Ой, як я, блять, у цьому сумніваюсь. Але хмикаю, стримуючи внутрішнє полум’я, і змушую себе кивнути:

— Немає за що. Я, мабуть, піду — мені на роботу.

— Так, — зітхає вона і простягає руку. — Прийдете на поховання?

— Я не знаю… — кажу, стискаючи її тремтливу долоню.

— Приходьте. Якщо поліція віддасть тіло, це буде в суботу, о десятій. Церква на Західному кладовищі. Приходьте, будь ласка.

Вона стискає мою руку й дивиться великими, збільшеними втричі очима, немов намагається висмоктати з мене душу, яку зґвалтував її коханий синочка. Мене розпирає бажання сказати правду. Але я навіть не стискаю її долоню до хрускоту кісток, хоча дуже хочеться, а лише стримую подих і лагідно висмикую свою руку.

Невже ти, мати, й справді не знала, ким був твій син? Чи ти просто відмовилася прийняти правду? То ти співучасниця кожного його злочину. Ти винна в тому, що зі мною сталося, не менше за нього. Не менше за інших людей, що його знали. Не менше за поліцію. Усіх вас треба засудити! Усіх вас ненавиджу.

— Я постараюся, — кажу, знову нервово киваю і відходжу, поки мене не запросили ще й на чай із затхлим печивом.

Проґавивши всі можливі шанси — гриби не знайшов, квіти втратив — крокую до свого закладу. Ображений. Злий. Не розумію, на кого конкретно — на всіх. Останнім часом я все чекав, що чорна смуга ось-ось закінчиться. Що я виплачу борги, перестану жити лише для роботи, орендую яхту з вітрилами і подихаю вільно. Але все тільки гірше. Чорна смуга перетворюється на суцільний чорний лабіринт без виходу. Як я так примудрився пересрати собі життя? Я ж наче не довбень. Що далі? Як бути з Джулі? З’їжджати чи розповісти правду? Чим довше я поруч — тим вищі шанси, що її назвуть співучасницею. А Міра? Саїда? Кайо? Бляха, Ейден? Вони ж були зі мною того вечора. Якщо тусили всю ніч разом і не мають свідків, їх теж можуть взяти через мене. А ще ці кляті гриби! Якщо вийдуть на Міру і її батька — усе, срака. Може просто здатися? Скільки дадуть за двох покидьків? Якщо я не доведу зґвалтування, то не менше п’ятдесяти років: якраз із в'язниці прямісінько на кладовище. Та кого я, блядь, обманюю? З моєю зовнішністю мене там за місяць затрахають до смерті й кривавих річок із дупи.

Ніколи б не подумав, що почну мислити як середньостатистична жінка. А ось він я: стою на перехресті й рахую, скільки борців за права чоловіків мене виїбуть, перш ніж інші правоохоронні борці посадять на пляшку. Абсолютно не дивно, що весь патріархальний світ працює виключно через анал. Кумедно, що саме вони проти ЛГБТ. Справжня, блядь, мужицька логіка. Нащо я взагалі прийшов до тями? Вони б згвалтували мене без свідомості, потім розійшлись по домах до сімей, і я б зараз планував нове меню, а не своє поховання у в’язниці.

Підходжу до Tacendo. Всередині тихо, приємно: досі в повітрі висять аромати друзів і меленої кави. Гуде мій єдиний працівник — робот-пилосос. Атмосфера така, як я люблю. Але радості не приносить.

Чи зможе Ейден дістати мені героїн для найщасливішого суїциду у світі? Він схожий на людину, яка може дістати що завгодно. Або евтаназія? Родичів, окрім Джулі, у мене немає. Можна буде написати записку: мовляв, я всіх порішав, а тепер аля-улю, поминайте як звали. Хай самі себе потім трахають. Або мій труп — це вже як забажають. Мені буде байдуже.

Треба кава. Звук млинка прорізає сонний простір і змушує мене криво посміхнутись: люблю цю ресторанну мішуру. Буду за нею сумувати — у вʼязниці.

Всівшись за стійку, якийсь час спостерігаю, як прозорий чайник повниться темною рідиною, а всередині мене порожнеча, яку вже ніщо не заповнить. Дістаю баночку з-під крему, кладу поруч ніж, знизу горнятко кави. Виходить такий собі перевернутий трикутник.

Навіщо мені ця геометрія? Мозок хапається за будь-що. І це працює. У голові народжується десерт. Вершкова панакота з солоною ваніллю. Усередині желе з дикої калини, немов кров у капсулі часу. Зверху трохи кулі з калини, що вибухає на язиці в’язко-гірким кривавим післясмаком. Десерт, що не кричить, а шепоче. Десерт про ніжність, що вижила. Про вибір не народжуватись, але бути солодкими навіть тоді, коли все гірке. Про тих, кого не змогли зламати, і тому в них залишилося трохи часу на солодке.

Це точно не про мене, але це мій новий десерт — «Шепіт крови». Постскриптум до пережитого, і реакція на байдужість світу.

Чого чекати?

Допиваю каву й іду на кухню. Пора починати — панакоті треба щонайменше чотири години в холодильнику. У морозилці повно дикої калини, яку я колись приберіг для «Солодкого органу». Але тоді калина перебивала смак і не давала потрібного червоного, тому я взяв буряк. Зараз прийшов її час.

Калина тихо вариться, а я готую основу для панакоти й думаю, яку вибрати форму — мабуть, трикутник. Раз він уже зʼявився в моєму житті. Коли закінчую желе, заливаю його у формочки у вигляді трохи витягнутого кола, складаю в морозилку. Поки чекаю кульки, готую кулі з решти калини. Потім заливаю панакоту в трикутні форми, у центр кожної втоплюю заморожені желейні кульки. Повертаю все в холодильник. Останнім туди йде кулі.

Видихаю. Кілька годин промайнули, як один подих.

Наливаю кави, сідаю за стійку — думаю. Як подавати? Чорний посуд — однозначно. Але чогось не вистачає. Кульці всередині необхідний час, щоб відтанути перед подачею. Це триватиме десь пів години. Мене це непокоїть. Не тому, що складно, — а тому, що не вистачає драматизму. Церемоніальної жертви, яка кровоточить на вівтарі.

Одягаюсь і рушаю в алкогольний. Не знаю напевно, що саме я хочу, але відчуваю, що мені потрібне щось міцне. Іти недалеко, магазини майже на кожному кварталі, бо алкоголь вважається товаром першої необхідності в моїй країні.

Підходжу до стелажа з серйозним алкоголем. Думаю: бренді? Пряний ром? Чи не занадто спирту? Розплавить білкову структуру, перетворюючи панакоту на жижу з запахом гнилого підвалу. Настоянка? Хіба якби була на калині. Перехожу до вина. Глінтвейн? Каберне, Шираз… Мадера?

Оце воно. Беру пляшку з цифрою п’ять — люблю цю цифру — і йду до каси.

Наступним пунктом шукаю аптеку, до якої, на відміну від алкогольного, треба пертися кілька кілометрів. З пляшкою мадери під пахвою залітаю всередину.

— Десять шприців по десять мілілітрів, — кажу продавчині, розтягуючи свою щасливу розбиту мармизу.

Дівчина років вісімнадцяти підозріло оглядає мене з пляшкою і стискає тонкі губи. Потім нахиляється під шинквас. Помічаю велику мочку її маленького вуха — з якоїсь причини це здається мені сексуальним.

— Спирт чи вата треба? — питає, кладе шприци переді мною. Добре, що клізму не пропонує.

— Ні, дякую, — усміхаюся. Ставлю мадеру поруч із шприцами. — У мене вже є антисептик.

— Будьте здорові, — каже вона, кривлячи ніс, і відходить подалі, щоб я точно до неї не дотягнувся.

— Дякую.

Посміхаюся з того, як із красеня-ельфа-кухаря перетворююсь на огидного троля-алкоголіка. Але відчуття втрати через те, що незнайома дівчина, яку я, найімовірніше, більше ніколи не побачу, не вважає мене привабливим — мене не турбує. Навпаки. Мені навіть сподобалось, що вона відступила і викреслила мене з потенційних партнерів байдуже чого.

Усіх у житті не перетрахати — то й годі починати. Її огида дивним чином мені сподобалась.

Накидаю каптур і виходжу.

Вулиця повна гарних людей — це ж столиця, і, бляха, центр. Мій своєрідний образ у зеленому худі, з розбитим носом, мадерою під пахвою і пачкою шприців у руці чимось турбує людей навколо. Вони косяться, відводять погляди, майже цураються проходити занадто близько. Ці відчуття мені нові, і я насолоджуюся такою увагою. Несподівано розумію, що, як красень, я привертав до себе менше поглядів, ніж зараз, у вигляді огидного троля-алкоголіка й наркомана — шприци беззаперечно додають мені героїнового шарму. Підморгую дівчині, що йде назустріч, і спостерігаю, як вона перебігає дорогу на червоний. Я, виявляється, страшніший за поламані ноги й розбиту голову. Приємно, бляха.

Вібрує телефон: запрошення від Міри до закритого каналу з дуже конкретною назвою — «Women’s Rights». Неочікувано. Вагаюся. Не приймаю. Йду далі.

Повертаюся до свого закладу. На кухні ховаю шприци, беру сотейник, плескаю туди трохи мадери й ставлю на вогонь. Помішую, куштую, розмірковую — скільки гріти? У смаку концентрується карамель з горіхами, без спиртового удару, як у бренді чи ромі: який можна вдихнути й померти. У якийсь момент стає ідеально. Сироти біжать шкірою від запаху, а від смаку паморочиться в голові. Додаю трохи мускатного горіха. І ось тепер це наближається до того, що я хочу від «Шепоту крови» — священного обряду білого канібалізму з джемом із дитинства і вкрапленням колоніального насильства. Чому колоніального? Бо мадера. Я це вивчав на курсі сомельє.

Дзвонить телефон — Міра. Вмикаю гучномовець, бо руки зайняті горнятком теплої мадери.

— Сев, привіт, — чую крізь вібрацію металевого столу, на якому лежить телефон.

— Привіт.

— Як почуваєшся? Як ніс?

— Усе норм, — кажу, сьорбаючи напій. — Мармиза досить синя, як переспілий баклажан. Але загалом — одужую.

— Це добре. Я дуже рада за тебе. А ти вдома?

— Ні. В Tacendo.

— Ти відкрився?! — вигукує Міра, і на фоні — якесь шепотіння.

— Та ні! — нахиляюся ближче до телефону, прислухаюся. — Куди з таким виглядом… Прийшов дещо приготувати.

— А ми можемо до тебе завітати? — обережно питає Міра.

— Ми? — насторожено перепитую.

— Ну, йобана, звісно що ми! — вигукує Ейден десь поруч із телефоном. — Чи ти думав, це побачення з Мірою?

— Северине, треба побалакати, — чую спокійний голос Саїди. — За останні дні багато чого трапилось.

«Навіть більше, ніж ти уявляєш», — зітхаю й допиваю рештки мадери.

— Приходьте… і купіть, будь ласка, шість апельсинів. Я гроші поверну.

— Та ніхріна собі! — кричить здалеку Ейден. — Гроші за п’ять апельсинів він нам поверне! І це після того, як встромив свій довгий язик у горло кожного… а комусь і не тільки в горло!

Із телефону долинає регіт.

— Сев, ми за кілька годин прийдемо. Норм? — каже Міра.

Регіт віддаляється, схоже, що вона відійшла подалі.

— Так. Я тут буду весь день.

Крізь сон чую стук в двері. Лежу на дивані в задній кімнаті за кухнею. Розумію, що дегустація мадери трохи мене придавила, і ті «кілька годин» Міри вже давно пройшли. Підхоплююсь, похапцем іду до дверей.

— Вирішив нас злити? — морщить чоло Ейден, заходячи. — Чи ти що… спав… Ох, єбать, у тебе синець!

— Так, якось накрило, — позіхаю. Біль очікувано пронизує обличчя.

Мене починають обіймати. Спочатку Ейден, потім Саїда, Кайо, і врешті Міра. Їхні запахи спалахують у голові спогадами, мене трохи пересмикує: дріж пробігає від мозку до члена. Міра обіймає найдовше, обережно цілує в щоку, лагідно погладжуючи рукою. Її волосся пахне знайомою лавандою.

— Відос у тебе не фонтан, — кидає погляд Кайо, прицмокуючи гумкою. — Як ти взагалі так примудрився?

— Та щось він нам пиздить, — хмуриться Ейден, вмощуючись за барну стійку. — Занадто його синьо-жовте обличчя підозріле.

— Облиш, — каже Саїда й м’яко дає йому потиличника. — Усюди тобі змови.

— Гей! — махає руками Ейден. — Бо так і є! Усюди йобані змови! Всі нас намагаються нагнути!

— Але регулярно нагинаєш мене ти, — сміється Кайо.

Усі розсідаються за стійку й без жодного сорому наливають собі каву.

— Ну так, пригощайтеся, — кажу з дещицею єхидства.

— О! — підхоплюється Ейден. — Кави йому вже шкода. А ми, до речі, тобі апельсинів принесли.

— І де вони? — питаю, примружуючи опухлі очі.

— Йо-пт, бля, — ставить горнятко на стійку, починає діставати з кишень куртки апельсини. — Ось, як і просив — п’ять.

— Я просив шість, — драматично зітхаю, забираючи фрукти.

— Та ну? Правда? — вирячує очі Ейден.

Усі кивають.

— От лайно! Це все через Мірин телефон із лайновим мікрофоном. І ще те музло грало, лайнове...

— Ейден, любий, закінчуй уже з лайном, — заспокоює Кайо, беручи його за руку.

Ейден сідає, гучно фиркає, наче всі його підставили.

— Тож, Сев? Що сталося того вечора? — питає Саїда.

— То ви всі прийшли, щоб дізнатися? — дивуюся і переходжу на кухню.

Кладу апельсини на стіл, один підношу до носа: нюхаю, оцінюю, наскільки сильний аромат цедри.

— Взагалі-то ні, — підкидає темну брову Саїда. — Проте… ти якось підозріло виляєш.

— Еге, — погоджується Ейден і тицяє в мене вказівним пальцем із срібним перснем.

Дивлюсь на Міру — вона опускає очі, ніби соромиться. А решта сканує мене до кісток. Я мовчу. Одне діло недоговорювати, щоб їх захистити. Але брехати про те, що не брешеш — це вже абсолютне збочення. Усі це розуміють. І чекають. Або я скажу правду, або вони просто підуть. Слухати брехні ніхто не буде.

— Я не хочу вас у це втягувати, — зітхаю, беру терку, тру перший апельсин.

— Ми вже втягнуті, — відмахується Саїда. — І далі буде тільки глибше.

Беру наступний апельсин, мигцем кидаю на них погляд: Саїда говорить за всіх. Навіть Міра вже не ховає очей.

— Добре, — повертаюсь до них. Усі стійко тримають мій погляд. — Я краще покажу. Роздягайтесь, я дещо приготую.

— У тебе одна відповідь на все, — сміється Ейден. — А роздягатися до трусів? Чи можна щось залишити?

— Труси залишай, — відповідаю і кидаю йому апельсин без шкірки.

Ейден ловить його однією рукою, починає розривати навпіл. Реакція добра. Невже спортсмен?

— Але я маю сумніви, що ти їх взагалі носиш, — додаю і підморгую. — До речі, серветки під стільницею.

— А музло увімкнеш? — питає він, облизуючи пальці. — Бо тихо, як на похороні.

Вмикаю свій ресторанний плейлист із телефона і дістаю панакоту з холодильника. Усі дивляться на білий напівпрозорий трикутник, крізь який просвічується червона видовжена сфера. Мовчать. Мені приємно бачити їхні здивовані — й трохи шоковані — погляди.

Під їхнім наглядом ставлю два сотейники на малий вогонь: один для водяної бані, інший — для мадери. Дістаю з-під столу чотири чорні, як вугілля, тарілки з низьким бортиком. Кулі тане швидко. Захоплюю його великою ложкою і різким рухом створюю кривавий мазок на кожній тарілці. Тремтлива біла панакота дуже обережно переміщається на чорну поверхню, впоперек яскраво-червоної плямки, створюючи необхідний мені контраст: білого, червоного й чорного. Аромат мадери досягає носа. Вимикаю вогонь, щоб не перегріти. Додаю трохи апельсинової цедри, мускатного горіха. Артистично проколюю палець голкою і крапаю п’ять крапель крови в гарячу мадеру. Перемішую і залишаю інгредієнти познайомитися.

Ніхто не видає ані звуку. Лише уважні погляди за кожною моєю дією.

На стіл лягає шприц. Повільно розпаковую його, щоб кожен відчув дискомфорт і зацікавлену напругу. Тарілки, з мого легкого руху, опиняються перед друзями. Їхня тривожність заводить мене до екстазу. Набираю в шприц десять мілілітрів мадери і повертаюся до барної стійки.

— Це, друзі мої, «Шепіт крови», — кажу. Вони лише кліпають очима. — Десертна версія людського болю з приємним післясмаком карамелі.

Занурюю шприц у першу панакоту навпроти Міри. Її ніжна поверхня легко піддається, тремтить. Коли голка входить у червону кулю, усіх пересмикує, наче вона увійшла в кожного з них. Повільно вприскую два мілілітри. Через кілька секунд починається магія: червона куля під дією гарячої мадери оживає. У ній розтікається, закручується у вихорі темне вино, і оболонка розривається. Панакотою повільно розповзаються темно-червоні жили, наче судини, що проростають у біле тіло просто на очах.

Переходжу до наступної панакоти. Повторюю процес. Лише два мілілітри.

— Виглядає, як фільм Ноа Баумбака про їстівний розпач, — шепоче Ейден.

— А мені... наче біла, недоторкана буржуазна тендітність, що тане від внутрішньої гнилі репресій і геноциду, — додає Саїда, знімаючи окуляри. Потирає очі тремтячими пальцями.

— У мене в голові щось схоже крутиться, — теребить мочку вуха Кайо. — Наче десерт піддають стражданню, щоб зробити смачнішим.

— Це вже не їжа. Це якесь постгуманістичне мистецтво, — тихо каже Міра, кусаючи ніготь.

Я слухаю їх — і просто плачу. Емоції проривають кордони. Сльози ллються, вільно й гірко. На щастя їх ніхто не бачить. Усі дивляться тільки на «Шепіт крови».

Мої страви. Усе, що я створював. Воно завжди зникало в болоті людської банальності. В спалахах камер. У бездумному поїданні. Ніхто не питав: чому саме така форма? Чому цей смак? Що виражає подача і назва? Яку ідею намагається донести митець? Моя робота ставала беземоційним цифровим контентом, на який тицьнуть вподобайку і перегорнуть.

Але мої страви ніколи не були просто їжею, а всі бачили в них лише її.

— Дякую вам, — кажу, ковтаючи сльози. Усміхаюсь. — Час їсти.

Кумедно, як кожен підступає до десерту по-своєму. Ейден розрізає трикутник навпіл, спостерігаючи, як серцевина розтікається, а ніжна біла панакота осідає, ніби втративши останні сили. Кайо теж не церемониться: протикає десерт у центрі, де досі булькає життя, збуджене мадерою, а потім замислено облизує виделку. Саїда поводиться як дегустатор — куштує кулі, окремо панакоту, але зрештою теж повторює ритуал розчленування. А Міра… вона просто дивиться. Ін’єкція в її десерт була першою — найгарячішою, найживішою. Її панакота вкрилася внутрішніми червоними прожилками, які досі пульсують.

— Міра, — нахиляюсь до неї через стійку. — Треба їсти. Кожна хвилина має значення.

Вона підіймає очі — в них страх. Я беру її виделку, обережно занурюю в панакоту. Міра морщиться, наче від болю. Виймаю серцевину, темно-червоний мус крапає на тарілку. Простягаю до її рота.

Це виглядає як ритуал причастя. Вона заплющує очі, відкриває рот. Кладу їй «Шепіт крови». Нарешті вона починає їсти.

Повертаю виделку, відходжу від стійки, щоб побачити всіх разом. Ніхто не посміхається. Ніхто не говорить. Їдять мовчки, замислено, кожен смакує власну метафору.

Я не знаю, чого очікувати, тому просто спостерігаю.

Першим відключається Ейден. Встигає майже доїсти й застигає з виделкою в повітрі. Погляд порожній, зіниці розширені — він уже не тут.

Невже спрацювало?

Одна за одною, жінки теж починають застигати. Їхні обличчя втрачають емоції. Вони, наче сплять із відкритими очима.

Я не рухаюся. Не хочу порушити контакт. Мені цікаво, що вони бачать: мене? Себе? Чи когось іншого? Не розуміючи, як це працює, просто фокусую думки на подіях тієї ночі — на згвалтуванні, на вбивстві. На тому, що обіцяв їм показати. Сподіваюся, вони побачать саме це, а не численні акти мого онанізму.

— Якого хера?! — вскакує Ейден. — Що це, блять, за наркота?! Треба ж, сука, попереджати! Я на таке не підписувався! Сева, блять, це що — якийсь психоделік?!

— Ейден, — чую голос Саїди.

Вона повільно підводиться, важко, наче щойно вирвалася з глибини сну, і обіймає його.

— Заспокойся, — каже вона м’яко. — Це не те що ти думаєш зараз. Це те, що ти подумав спочатку.

— Сев… — звертається Кайо. Її очі сповнені таким щирим жалем, що я не витримую — сльози знову заливають мені обличчя.

Раптово, з дзвоном падає виделка. Ми озираємось на звук — бачимо, як Міра приходить до тями. Вона важко дихає, пальці судомно стискають край стійки, наче боїться впасти. Схоже, що вона от-от втратить свідомість.

— Та нє… — бурмоче Ейден, метушливо кружляючи біля барної стійки. — Та нє… Це неможливо… Як? Та ну… Сев?!

Він різко зупиняється й дивиться на мене. Очі круглі, дихання збите. Його рука нервово смикається то до обличчя, то до сідниць.

— Друзі… — кажу, важко ковтаючи. — Я не знаю, що саме ви бачили.

Ейден всаджується назад поруч із Мірою, відсуває тарілку, наче більше не хоче мати з нею нічого спільного. Міра мовчки дивиться, як рештки десерту розповзаються під вагою часу.

— Я бачила тебе, — каже Саїда. — Тобто… я була тобою. Я відчула тебе. Не знаю, як ще це пояснити.

— Так, була тобою, — підтверджує Кайо. — Наче гра від першої особи.

— Як?! — б’є долонею об стійку Ейден. — Що це, блять, було? Як ти це зробив?

Міра раптово виходить із своєї мовчанки — різко підіймається, не глянувши на мене, і відходить у кінець залу. Йде трохи хитко, двічі ледь не зачіпає стільці, притискає долоню до грудей, ніби намагається зупинити серце. Саїда стежить за нею похмурим поглядом.

— Сев, як ти це зробив?! — наполягає Ейден.

— Ти бачив те саме, що й інші? — питаю.

— Та звісно, блять! — вибухає він і тицяє пальцем у мене. — Я, сука, відчув член у своїй дупі. А я, між іншим, не фанат. В універі було всяке… але, блять, це ж… згвалтування!

— Саме так, — тихо киває Саїда.

— Ви… бачили, що було після? — питаю обережно.

Кидаю погляд у бік зали: Міра стоїть біля панорамного вікна, як привид. Не рухається.

— Там було ще щось? — сіпається Ейден, тепер уже злякано.

— Останнє, що я бачила, — це як я… ти… дістаєш ніж, — каже Кайо.

— Ніж?! — Ейден мало не вистрілює зі стільця. То він зляканий, то обурений, то все одразу.

— Я їх убив, — кажу просто. Уже без прикрас.

На тлі чути, як Міра різко вдихає — коротко, надривно, наче це їй в горло запхали ту ганчірку.

— Як убив?! — голос Ейдена зривається на фальцет.

— Як-як… горлянки перерізав.

— Я цього чітко не побачила, — замислюється Саїда. — Виходить, хтось побачив більше, хтось менше…

— Та що з вами?! — Ейден лупить по стільниці кілька разів. — Чхати взагалі на тих покидьків, головне питання — як, бляха, ми це побачили?! Що це за ментальна передача досвіду через їжу?!

— Я не знаю, як це працює, — зітхаю.

Втома раптом накриває мене, ноги не тримають. Важко спираюсь на робочий стіл.

— Чесно. Не знаю. Але головне інше. Вам небезпечно бути поруч зі мною. Вас теж можуть звинуватити.

— І це головне?! — підіймає брову Кайо. — У тебе дивні пріоритети… тебе, бляха, згвалтували!

— Я цього ніяк не доведу. А от подвійне вбивство доведуть.

— Єбать, яка ж пизда! — хапається за голову Ейден. — І це ми ще думали, що у нас щось сталося… Пиздець, приїхали.

Я хочу сказати ще про гриби, але Міра досі не повернулася, і мені через це стає по-справжньому страшно. Якщо вона злякається й здасть мене? Я не можу її за це звинуватити. Але думка, що мене схоплять, сковує панікою.

— Так, усе це треба добре обміркувати… але потім, — важко видихає Саїда. — Ейден, припини вже паніку. У всякому разі поки що. Сев, давай обговоримо те, заради чого ми взагалі прийшли.

— Звісно, — киваю. І з тремтячими ногами підходжу до барної стійки.

Саїда дістає телефон і кладе переді мною. На екрані — приватний канал «Women’s Rights», де цифра кількості людей уже заїхала за кнопку пошуку. Саїда тицяє пальцем у повідомлення. Читаю: «Де той блондин, що подав цю ідею? Це точно був чоловік? Може, він узагалі фейк, провокація правих? Якщо він не з’явиться, я залишаю цей канал».

— Нащо я їм здався? — дивуюсь.

— Як нащо? — вигукує збоку Кайо. — Чоловік, який показав шлях, як боротися проти інших чоловіків! Це ж, бляха, на рівні самоспалення на площі! Вони хочуть знати, що це правда.

— Вони потребують цього, щоб знайти в собі сили, — додає Саїда.

Я дістаю телефон, відкриваю запрошення. І раптом відчуваю, що готовий. Готовий як ніколи. Стати тим, ким вони мене бачать. Тицяю «Згоден».

Не проходить і кількох секунд, як починають сипатися повідомлення:

— «Це він? Невже він?»

— «Точно він?»

— «Аватарка справжня?»

На аватарці — моє обличчя, без прикрас. Лише я. І золота коса на плечі.

— А оце друга пизда, що нас накриє, — хмикає Ейден за спиною Саїди.

Ми переглядаємося. На обличчях жінок з’являються хижі посмішки. Я відкриваю канал, набираю повідомлення «Це, дійсно, я» під поглядами друзів і натискаю «Надіслати».

— Думаю, на сьогодні досить, — підіймається Саїда. — Треба все це переварити. Міра? Що ти там застрягла?

Почувши своє ім’я, Міру пересмикує. З порожнім поглядом вона рушає до нас.

— Люба, що з тобою? — питає Кайо, беручи її за руку.

— Нічого, — відрізає Міра.

— Ну, якщо нічого, то розходимось, — без зайвих церемоній каже Саїда й рушає до виходу.

Усі слідують за нею.

— Мені, чесно кажучи, не подобається назва каналу, — кажу, задумливо вдивляючись у підлогу. — Якось сильно… по-мужицькому.

— До речі, я згодна! — зупиняється Кайо. — І я вам саме це й казала.

— Казала, але альтернативу не запропонувала, — бачу, що Саїда починає дратуватися. — Знайдеш щось краще — тоді й поговоримо.

Міра першою виходить на вулицю. Навіть не глянувши на мене. У голові крутиться всяке — я її не розумію. Що вона хоче цим показати? Через що злиться?

Надворі темно. Небо затягнуте, немов повтор нашої попередньої ночі. Але все змінилося. Ми вже зовсім інші, хоч пройшло лише кілька днів.

Підходить Ейден і без слів обіймає мене.

— Друже, я співчуваю, — каже на вухо. — Пробач, що лише зараз… не міг відійти від шоку.

— Сев, — переді мною з’являється Саїда. — Тільки не роби дурниць. Спершу ми все обміркуємо. Ти тепер не один. Цей канал… — вона замислюється, немов шукає правильні слова. — Такого ще не було. Ми не маємо морального права цим не скористатися.

Я лише киваю і ковтаю.

Міра стоїть осторонь, дивиться вдалечінь уздовж вулиці. Вона мене уникає, а решта захоплена подіями просто цього не помічає. І, можливо, це навіть на краще. Яке в неї може бути майбутнє зі мною? Боротьба за мою свободу, побачення у в’язниці. Вона не зобов’язана.

— У мене з’явилась ідея назви, — раптом каже Кайо. — Така собі гра слів і контрастів: «Джентльвумен». Як вам?

— Несподівано… мені подобається, — посміхається Саїда.

— Мені теж! — підхоплює Ейден, стискаючи мене в обіймах. — Сев, а ти що скажеш?

Я дивлюсь на них, на темне небо, всередину себе — туди, де стара версія мене вже йде тріщинами. Я не певен, ким буду далі: жертвою, доказом, вбивцею. Але якщо для них цей канал важливий, то для мене теж.

— Як на мене — це просто ідеально.