Джентльвумен

На дерев’яному столику вібрує мій телефон. Гуде сильніше за п’ятий режим чорного, мов смола, вібратора, який я подарував дружині на минулий день народження. На сайті «EcoMagicWand» зазначили, що вібратори гарно себе показали в лікуванні жіночих «психозів». Я звісно не психіатр, і здається у дружини немає цих «психозів», щоб це не було: я придбав бо хотілося їй подарувати щось справді приємне.

Крізь пелену сна дивлюся в телефон — 6:06. Моя улюблена симетрія цифр. Однак нічого собі?! Шість хвилин вібрації, а я вперше чую, як ці теплі хвилеподібні імпульси проникають усередину мого тіла. Секс увечері справді поліпшує сон краще за антидепресанти.

Не вдягаюся і, голяка, тихо прямую в душ. Джулі спить — їй іти на роботу о дев’ятій, а я до того часу маю нагодувати голодний до контенту натовп. У ванній серед безлічі пляшечок знаходжу дві свої: дешевий гель для душу й дуже дорогий шампунь від «EcoCare».

Треба переглянути свої пріоритети і таки припинити витрачати гроші на такі нісенітниці.

Не поспішаючи розплітаю косу, щоб випадково не пошкодити волосся. Золоті локони спадають повільно, усе нижче, аж поки не досягають лінії пояса. Помічаю себе в дзеркалі: витягнуте обличчя, надто бліде, наче я весь час стою під лампами над баром — насправді, саме там я й стою. Виразні вилиці, гострі: якби ними різати масло, воно б не кришилося. Ніс прямий, без драматичних зламів. Очі світлі, то сіро-зелені, то сині — як недоварений шалот. Під ними легкі тіні, подарунок від ранніх підйомів. Губи занадто повні для спокійного життя, особливо нижня, ніби її спеціально ліпили для крупних планів. Якби стерти ледь помітний русий пушок з підборіддя й щелеп, вийшла б дуже гарна дівчина.

Міг би успішно ганяти лисого просто на власне відображення — зручно.

Душ триває вічність. Мити таке волосся — важка праця. Але я сам на це підписався у соцмережах, коли почав рекламувати заклад своєю чарівною мармизою — або підтримуй імідж, або втрать клієнтуру. Багато хто готує смачні сніданки, але небагато з них виглядають, як я.

Після душу йду у свою кімнату — єдине місце, де є щось моє. Інколи, досліджуючи квартиру, я граю в гру: намагаюся знайти хоча б натяк на свою присутність. Якусь мою річ на полиці. Кулінарну книгу? Гребінець? Дезодорант? Нічого. Усі горизонтальні поверхні квартири, крім підлоги, заставлені речами дружини. Мені навіть нікуди покласти телефон, і я ходжу з ним у кишені домашніх штанів. Але я не відчуваю, ніби мене намагаються позбутися чи стерти натяк на моє існування в цій квартирі. По-перше, це її квартира, а по-друге, я ж чоловік: нащо мені зайві речі? Мій батя завжди казав, що для «справжнього мужика» єдина необхідна річ — це яйця. Після він додавав, що в мене їх немає, але це вже інша історія.

Я виходжу з квартири і, перед тим як розчинитися в людській масі, як холодне масло на гарячій сковорідці, шпіц нашої рудої сусідки намагається розірвати мене на м’ясні клапті: судячи з розміру його пащі на дуже маленькі.

— Доброго ранку, — каже сусідка, занадто мило усміхаючись червоною помадою.

Хочеться сказати, що ранок був би кращий без її паскудної шавки. Через силу стримуюся — я ж соціальний. Роками вчився не бути як мій батя.

— Добрий, — кидаю через плече і квапливо рушаю, не чекаючи продовження. Я точно знаю, що воно буде. Уже проходив через це. Не планую повторювати.

Вулиця живе. Пахне кавою. Важливі люди поспішають на термінові зустрічі, намагаючись не спіткнутися, дивлячись у телефон. Я йду широким, упевненим у собі кроком — завжди жив із цим синдромом головного героя, і насолоджуюся.

Зупиняюся біля свого Tacendo. Поки відкриваю, неквапом поглядаю на тих, хто чекає. Їхня одержимість мене майже фізично збуджує. Металева ручка холодна. Усередині теплий запах чистоти, кавових залишків, нічного пилу. Гуде пилосос. Велике дзеркало в залі відбиває мій силует: чорна краватка, біла сорочка, золота коса. Іноді мені здається, що це я справжній, а не персонаж, якого я колись вигадав для соцмереж.

День у кафе минає у звичному темпі: замовлення, приготування, подача. Я, наче в медитації. Роблю страви. Думаю про доставку продуктів. Усміхаюся клієнтам. Фіксую дратівливі деталі, бо інакше не вмію. Хлопець недбало ріже «Солодкий орган» лівою рукою — краще б узяв в праву. Доросла жінка витирає губи серветкою, ніби кусає її. На це неможливо дивитися. А ще дівчинка років десяти кричить і відмовляється їсти «Сонне яйце» — каже, що воно ворушиться.

Радію, що хоч хтось дійсно бачить те, що я створюю, але з малої я багато реклами не отримаю.

Втома просочується крізь тіло, як грибний соус «Тиші лісу» розм’якшує хрусткі грінки. Мене пересмикує, коли вони це їдять: грінки повинні хрустіти, щоб аж у вуха відстрілювало, а не танути в роті, як тірамісу. Бажання вивернути зміст тарілок їм на гламурні голови просто нестримне — я заливаю його кавою.

О четвертій намагаюся усміхнутися з вибаченням останньому клієнту, своєму завсіднику: похилий чоловік, який раніше варився в казані системи, де сам був продуктом більше, ніж його страви. Він мене розуміє без слів. Плескає по плечу.

— Сева, не переймайся, — каже він, стоячи в дверях. — Люди ніколи не пам’ятають тих, хто робив добре. Пам’ятають лише тих, хто вбив багато.

Я зачиняю двері з дивним відчуттям — ніби щось зрозумів: але що саме?

Минає кілька годин. Я домиваю плиту до дзеркала, знімаю рукавички, протираю край столу ще раз — не потрібно, просто мій мозок любить повтори. Компульсивні розлади? Куди ж без них у сучасному світі. Робот-пилосос докручує свою геометрію, тихо зітхає і завмирає під стіною. Тиша, ніби в порожньому шлунку — як у мене зараз. Я вже тягнуся до вимикача, коли у вхідні двері стукають: один раз, не надто сильно, але впевнено.

Я завмираю на півкроці. Мене побачили крізь скло?

Виглядаю з-над барної стійки. Незнайома постать огорнена теплою півтемрявою вулиці. Відчиняю. В обличчя б’є повітря з домішкою дизелю й вологої гуми. Цей гострий запах чужої техніки в моєму стерильному вечорі дратує.

— Северине, добрий вечір, — каже продавчиня з оптового так, ніби між нами вже відбувся якийсь жарт. — Доставка, як і домовлялися.

Імені я не запам’ятав. І точно не планував на кінець дня ще одну зустріч. Спершу мене різко пересмикує десь під лопаткою, а потім, намагаючись не дуже супитися, видавлюю:

— Так… але треба заїхати з іншого боку.

Хочеться додати, що краще завтра. І взагалі доставку продуктів зазвичай роблять зранку, а не коли я зібрався додому. Відводжу погляд через її плече: обіч дороги зелений фургон із намальованими овочами — помідори глянцеві, як щоки після вина, а кабачки скопійовані з емодзі. Аварійка дратливо блимає, ріже мені зіниці помаранчевими ножами.

— З якого такого боку? — округлює вона зелені очі.

Я майже кажу: «З того, куди завжди привозили», — але застрягаю в цій її тьмяній болотяній зелені, яка відбиває світло з мого залу. Відколи це я взагалі почав себе стримувати? Я ж не настільки соціальний?

Насуплюючись, кидаю трохи байдужий загальний погляд на неї: світле волосся, накручене великими кільцями; кілька пасм спадають на праве око — не поправляє, дає їм вільно жити. Підкреслені великі очі, теплі рожеві губи. Вільна сукня до середини стегна; тканина, здається, пахне свіжим пральним і трішки бензолом із салону.

Це точно доставка продуктів? Тхне якоюсь підставою.

— Сідайте в авто, я зараз підійду, — кажу, смикаючи двері, щоб зачинити.

Вона робить паузу. Перевірка кордонів? Я не рухаюся; пауза висить між нами разом зі смородом дизелю, що тягнеться з вулиці, і підіймає жовч у моєму порожньому кишечнику.

— Ну добре, — знизує плечима. Пасмо сповзає ще нижче; вона відгортає його нігтем і не заправляє за вухо, ніби принципово. Розвертається. Невисокий підбор її чобіт цокає вуличною плиткою до фургона.

Я зачиняю заклад і виходжу за нею.

Теплий вечір. Ліхтарі розливають світло з м’яким блиском олії по тротуару. Двигун її фургона працює нерівно — мабуть, увійшов у синхрон із моїми думками. Відчиняю пасажирські дверцята і сідаю. Салон зустрічає теплом, пахне дерев’яними ящиками, мокрим полотном, фенхелем — який я точно не замовляв — і тим самим дизелем. Вона нахиляється вперед до панелі, вмикає габарити. Мимоволі ковзаю поглядом униз у розріз декольте: там тінь, що ніколи не дає відповідей, але постійно ставить питання — зрештою заводиться не лише двигун.

От лайно. Точніше ерекція. Неадекватна? Адекватна? Хто його знає, я не лікар щоб відповісти.

— Тоді ведіть, — каже, не повертаючи голови повністю в мій бік, а тільки кутик ока. Голос робочий, солодкий присмак зник.

Кладу руки на приладову панель, стискаю свої ключі. Її погляд зацікавлено ковзає до моїх рук — ніби оцінює, на що вони спроможні. Зіниця коротко розширюється, і фургон рушає. Не знаю, що вона очікувала побачити в моїх руках: довгі пальці, широка долоня, пружні жили від постійної роботи ножем — огидні руки столяра. Джулі каже, що жінкам такі подобаються.

— Он туди, — спрямовую.

Дизель кахикає, задній борт легенько бряжчить.

— Провулок праворуч… так, сюди… трохи далі… ось, під цю арку.

За кілька хвилин ми заїжджаємо у вузький провулок до закутка, де пахне мийним порошком і старим каменем. Вилажу з авто, рушаю до чорних дверей заднього входу в Tacendo. Метал зустрічає ключ коротким, майже ображеним скреготом. Відмикаю, і мені на голову сиплеться старий цемент зі стіни.

Сука!

Фургон під’їжджає ближче — не можу не зауважити, що керує вона цим здоровим бусом вправно. Продавчиня глушить мотор, відчиняє двері й, тримаючи руку на дверцятах, відхиляється в мій бік. Вид на груди відкривається шикарний, а вона дивиться так, ніби все йде за планом — точно не за моїм.

Але ж який ракурс. Тепло хвилею опускається нижче мого пояса, поки я дістаю з волосся шматки старого облицювання, що відпали зі стіни.

Вона граційно виходить з авто й відчиняє задні двері. Ллються знайомі аромати. Продавчиня береться за ящик із топінамбуром і буряком неправильно — бачу, як кришка йде боком. От бляха. Квапливо підхоплюю з іншого краю; пальці торкаються її руки на холодному пластику — короткий імпульс.

Спірні відчуття. Втома. Роздратування. Збудження — куди ж, бляха, без нього в моєму житті.

— Дякую, — каже без кокетства, змащуючи рожеві губи язиком. — Є візок?

Усе це занадто для мене. Вона. Дизель. Я не маю часу ні на що, крім кулінарії. У мене іпотека. І клятого візка я не маю, її батько завжди привозив свій.

— Обійдемося, — відповідаю незаплановано грубо.

Без зайвих слів ми переносимо перший ящик, другий. Ритм знаходиться сам. Вона ставить останній, розпрямляє плечі й дістає з маленької кишені збоку папірець.

— Підпис, — простягає накладну. Почерк дрібний, без прикрас. Угорі — ім’я її батька.

Зітхаю. Спираюся на барну стійку, щоб поставити підпис, і спостерігаю, як пасмо знову сповзає на око. Вона заправляє його за вухо, але воно одразу ж випадає назад.

Це така гра, щоб було чим руки зайняти?

Віддаю накладну, тримаючи максимально нейтральний вираз обличчя.

— Ну ось, — усміхається вона, складаючи папір. — Остання на сьогодні.

Кидає замислений погляд у зал, ковтаючи слину. Витирає рукою сухий лоб. Важко зітхає, підіймаючи груди.

Відриваю погляд від неї, і перевожу на холодильник. Там нічого цікавого, тому ерекцію не провокує.

— Я готував собі вечерю, — починаю щиро брехати, борючись сам із собою. — Якщо маєте час, можете скласти мені компанію.

Вона відповідає не одразу. Зводить погляд до стелі, ніби там розклад її вечора. Потім легенько торкає пальцем губ, заправляє волосся за вуха — порожня трата енергії.

— А що у вас у меню? — каже нарешті.

Стає цікавіше. Складаю руки на грудях, оглядаючи її навмисне оцінювальним поглядом.

— Паста.

— Ви їсте глютен? — дивується, але з насмішкою.

— Їм. Готую. Не бачу свого життя без глютену, — кажу з перебільшеною серйозністю.

— Але паста… це ж так банально, — підіймає брови.

Ого. То таку виставу ми розігруємо такими чарівними зеленими очима? Тепло швидко рухається знизу мого тіла прямо у мозок, і я отримую свій контроль.

— Я нічого не готую «банально», — усміхаюся, виклик прийнято. — Сідайте за барну стійку. Вбиральня праворуч від неї, якщо що.

Вона мовчить. Виходить із кухні, на хвилинку зникаючи за стіною, і, не торкаючись спинок стільців, сідає збоку — там, де світло лягає на бар, як розлите молоко. Акуратно складає куртку. Телефон кладе екраном донизу, ніби викреслює третій зайвий голос. Оглядається, немов ресторанна критикиня. Зацікавлюється картинами «відомих» автогенерованих експресіоністів на моїх стінах.

— Вам подобаються яхти? — питає те, що й так очевидно. У мене всі картини з вітрильними яхтами різних форм і відтінків.

— Вітрильні, — киваю, ставлячи акцент на головному і воду на вогонь.

— А чому саме вітрильні? — дивиться уважно, спираючись голими ліктями на бар.

— З багатьох причин, — кажу, насупившись, зважуючи в руці порцію спагеті. — Мені подобається відчуття контролю посеред стихій. Вітер. Вода. Я трохи займався керуванням яхт, коли вчився в Австралії. Брав участь у міжострівних запливах. Не спортивних.

Нащо я це додав? А байдуже. І так зрозуміло, що спорт, це не моє.

— Ого, — дивується, наче щиро. — А чого так далеко поїхали навчатися?

— О, це цікава історія, — усміхаюся.

На сусідній конфорці грію маленьку пательню для соусу.

— Є один легендарний шеф з Австралії. Він тоді проводив змагання різними країнами, і тих, хто на них перемагав, забирав до себе в ресторан на навчання.

— Невже ви були переможцем? — дивується.

— Невже ви маєте сумніви? — вигукую з перебільшеною образою.

— Ну… паста, — грає розгубленість. — Що саме ви готуєте?

— Відчуєте…

Усе готово для початку моєї улюбленої фази — магії. Масло летить на пательню. Доводжу його до горіхового й гашу краплею яблучного оцту, щоб дим пішов у кислу ноту. Пальцями всипаю дрібку пилу сушених білих грибів — він повільно темніє, розчиняючись у маслі.

— Чим пахне? — питаю, не озираючись, бо зайва секунда на вогні може зіпсувати соус.

— Мокрим лісом, — чую з затримкою.

Чітко. Гарна дівчинка.

Спагеті доходять до мого улюбленого пружного стану жіночих сідниць; ковшем перекидаю трохи крохмальної води в пательню, струшую, і масло збирається в емульсію, яка чіпляється до кожної нитки. Наприкінці — лимонна цедра під нігтем. Чорний перець. Кілька заклинань — жартую.

— А сир? — кидає вона, схиляючись через бар.

— Буде краще, — відповідаю, дістаючи зі скляної банки, засипаної сіллю та рисом, щільний янтарний диск. Вона ще більше нахиляється, груди уперше відкриваються мені в такому обʼємі, але під час готування мій фокус не порушити.

— Це… — вона супить темні брови, намагаючись вгадати.

— Жовток, витриманий сорок вісім годин. Я кличу це «сніговий сир».

Терка співає тихо. Жовток розсипається золотим пилком на гарячу пасту й одразу тане, загущуючи соус ще на тон. Ставлю тарілку перед нею. Вона нічого не говорить. Спершу, немов слухає, як паста ледь шарудить, борючись за соус. Потім бере один виток. Накручує. Куштує.

— Прогулянка карамельним лісом, — бурмоче вона, і голос не може стримати захват. — Оце не банально.

— Непогана назва, — усміхаюся, сідаючи навпроти.

— Непогана? — підкидає підборіддя. — Це чудова назва!

Дивлюся на неї. Темно-зелений погляд відкритий і рішучий. Вигнута чорна брова веде мене до вушка, а потім до губ — непоганий маршрут для моїх фантазій на вечір.

Починаємо їсти. Паста саме така, як я і планував: щільний аромат, але не гострий, радше м’який, насичений подих. Я спостерігаю за її золотим волоссям, що постійно падає на обличчя і, схоже, заважає їсти.

Раптом вібрує телефон, але вона його ігнорує. Це, бляха, приємна несподіванка.

— Я б запропонував випити, але ви за кермом, — кажу.

Поки не розумію, чи варто починати глибші розмови, але після демонстративного ігнору телефона мені фізично хочеться з нею поговорити.

— То ви мене відвезете, — стріляє очима.

Невже заграє? Сіро-зелені очі в білому світлі чарівно-наївні. Вона грається зі мною. Це точно. Проте чому б ні.

— Я не вмію керувати автомобілем, — кажу й закидаю накручену пасту в рот.

— Взагалі? — округлює очі. — Навіть автомат?

— Навіть самокат.

Вона починає сміятися, прикриваючи рот долонею. Що тут смішного? Мені не розуміло, тому просто їм.

Телефон ще кілька разів вібрує глибоким гулом на дерев’яній стільниці. У мене смикається рука з виделкою — цей звук починає хиляти мені нерви.

— Активне соціальне життя, — киваю в бік телефона, намагаючись не скривитися.

— Це чат з друзями, — немов соромиться, і квапливо вимикає вібрацію.

— Багато їх? — питаю і готуюся стримувати себе від різкої реакції на відповідь.

Для мене більше трьох — це вже багато. З друзями в мене ніколи не складалося, добре хоч із дружиною пощастило.

— Вони переймаються, як я буду повертатися вночі.

Цікава зміна теми. Але нехай.

— Чого переймаються? — питаю, прибираючи спорожнілі тарілки.

— Як чого? Це ж небезпечно.

— Та ладно! — усміхаюся й дістаю горнятка. — Це відколи?

Дивна якась. Бачу, насупилася. Образилася?

— Чи це ви серйозно? — ставлю перед нею горнятко.

— Ще й як серйозно, — каже й складає руки під грудьми.

Погляд мимоволі падає на груди, шию, губи — нарешті дістаюся очей, видихаю з полегшенням. Так. Вона точно ображена.

— Пробачте, — роблю штучно винувате обличчя. Ця емоція не входить до списку обов’язкових мого образу, тож мені складно. — Можу загладити провину кавою?

— Якось пізно для кави, — замислено дивиться на горнятко.

Пізно? Для кави? Може, в неї якась хвороба.

— У мене багато чого є, — кажу не без роздратування. — Авто можете залишити на задньому дворі. Поїдете на таксі.

Вона кладе руки на стільницю, демонструючи гарні доглянуті нігті блідо-рожевого кольору, трохи задовгі, як на мій смак. Відкрита до діалогу? Уже ніби й не так ображена.

— Чого б вам хотілося? — питаю.

У моєму випадку відповідь завжди одна — секс.

— Здивуйте мене, — усміхається очима.

Я, звісно, не бармен — однак. Зустрічаюся з нею поглядом. Рухаюся тонкою лінією тіней до вуха, назад до щоки, губ. Вона й далі усміхається, нахиливши голову; ще більше пасм падає на обличчя, лоскоче верхню губу. Вона дозволяє мені вільно й уважно себе роздивитися — я вже знаю, який коктейль приготувати. Дістаю з-під барної стійки келих-флейту під шампанське і ставлю перед нею. Щипцями кладу камінчик рафінаду на дно. Три краплі ангостури — остання найнепокірніша, як її пасмо. Популярний венесуельський напій спочатку розпливається темним махагоновим кольором, як волосся Джулі, а потім фарбує цукор у бурий — краще вголос не згадувати з чим чий колір у мене асоціюється.

Продавчиня зацікавлена, очі широко відкриті. Невже буває щось приємніше за це? Коли людина захоплюється твоєю роботою. Думаю музиканти імпровізатори мене б зрозуміли.

— Це, щоб бульбашки знали, навіщо вони підіймаються, — пояснюю.

Насолоджуючись її здивуванням, дістаю пляшку коньяку і створюю смаковий хребет. Далі — шампанське. Наливаю по стінці. Шнур бульбашок тягнеться вгору від цукру, як намисто, яке хтось невидимий тремтячими руками застібає на її ніжній шиї. Вона дивиться, заворожена. Пасмо повільно сповзає на око, а сіро-зелені очі губляться в келиху.

— У вас навіть бульбашки слухняні, — пошепки каже.

— Контраст гіркого й солодкого дає їм причину, — відповідаю рівним голосом, дивлячись на келих.

Чи міг би я сказати «дякую»? Мабуть. Натомість вирівнюю келих на пів сантиметра. Потім обережно знімаю стружку лимонної цедри, проводжу нею по краю келиха, створюючи ароматний обідок для першого ковтка. Кладу цедру півмісяцем, залишаючи на краю — місяць до її сережки на ринку. Відступаю від стійки, даючи коктейлю простір. Від цукру зриваються рівні колони бульбашок, їх ледь-ледь чути. Вона нахиляється, вдихає. Я уявляю запах помаранчевої шкірки, медового горіха з коньяку і трохи вологої гвоздики від ангостури.

Наливаю собі лише шампанське.

— Пийте згори донизу, — кажу. — Тут сюжет саме так побудований.

Вона торкається краю склянки. Проводить пальцем і кладе його до рота. Губи обхоплюють, стискають. Моя кров швидко переливається донизу, думки плутаються, залишаючи тільки хіть. Вона робить перший обережний ковток: на мить прикриває очі. На склі залишається відбиток блиску.

— Зрозуміло, — каже. — Спочатку серцевина, а потім відголосок.

— Навпаки, — відповідаю, тягнучи губи в усмішці. — Спочатку банальна битва між підсилювачами відчуттів — гірким і солодким. А вже далі йде складна, тендітна серцевина смаку.

Вона ставить флейту, слухає, як ще секунду-півтори живе піна. Я спостерігаю за її емоціями: швидкі, майже непомітні рухи губами, бровами. Усе розповідає історію, заради якої я готую. Захват від інтелектуальної насолоди смаком не може зрівнятися ні з чим — можливо тільки секс. Можливо. За стільки років я досі з цим не визначився.

— За робочу зустріч, що стала чимось більшим? — підіймає келих моя продавчиня.

Я усміхаюся. Не боїться називати речі своїми іменами — це теж мене заводить, але інакше.

— За те, щоб життя було не банальне, варто випити, — цокаю її келих.

Телефон не вібрує, але я помічаю, як постійно загоряється перевернутий екран — дратує не менше за вібрацію. Продавчиня бере телефон, відгортаючи волосся за вухо, і повертає його до мене. Ніби хоче, щоб я насолоджувався виглядом її вушка, поки вона перевіряє повідомлення. Вушко нічим особливо не примітне, всього одна маленька дірочка під сережку: майже незаймане.

— Я вже буду їхати, — каже й одразу підводиться.

— Звісно, — киваю, допиваючи рештки шампанського.

Вона зникає за стіною і за хвилину знову граційно з’являється у залі, хитаючи стегнами трохи більше, ніж з початку нашого вечора.

— Дякую за вечір, — кажу, несподівано для себе.

— Це були мої слова, — грайливо обурюється. — Що мені тепер казати?

— Ну… можна нічого не…

Продавчиня швидко наближається і цілує мене в щоку, притискаючи груди до моєї руки. Навіть не знаю, що з цього приємніше.

— Казати, — закінчує за мене й дивиться занадто близько. — Можна. Спасибі, все було не банально. Мені сподобалося.

Проводжаю її до авто. У голові сум’яття. Поцілунок, або цицьки, остаточно порушили робочі стосунки раніше, ніж я це планував. Не люблю несподіванки. А втрату контролю — ще більше. Але ж ця продавчиня. Щось в ній є…

Дизель заводиться і рушає. Я по-дурному махаю їй, поки вона розвертається. За кілька хвилин я вже самотньо стою посеред темного провулка, і мої вуха повільно вкриваються інеєм.

Дивний вечір видався. Єдина проблема в тому, що я так і не дізнався її ім’я.

Повертаюся в приміщення. На годиннику 10:10. Роблю собі горнятко кави перед виходом. П’ю і звинувачую себе за нікому не потрібний підкат до продавчині. Нащо? Якщо нічого не складеться — де мені потім купувати овочі? А якщо складеться — то ще гірше.

Остаточно зіпсувавши собі настрій, вирушаю додому.

Крокую старим асфальтом, де зім’ятий пакет шарудить від вітру, нещадно б’ючись об землю. Під стінами плями рідин різного кольору й густини. Я дивлюся на них, як на підказки: можливо, булгур? Чи краще ізраїльський кускус? Підсмажені кульки макаронів на сніданок — думка не з гірших. Головне вигадати вдалий соус. У кишені плаща ніж, притиснутий до шопера, ніби нагрівається. Мені іноді здається, що від нього йде пульсація, дивна енергія. Я підсвідомо стежу за пакетом попереду — як він намагається втекти від мене чи нарешті відірватися від брудної землі й злетіти. Вирватися на свободу.

Він на щось мені натякає?

Залишилося ще кілька порожніх кварталів, а я вже чекаю моменту, коли зачинюся у кімнаті й упаду на своє ліжко в забутті. Відчуваю втому. Занадто довго сидів у закладі й забагато думав. Усе тисне — але я не можу визначити, що саме входить у це «все».

Як я дістаюся додому — не помічаю. Прокидаюся від характерного скрипу вхідних дверей і короткого полегшення.

Вдома якось тихо. Невже Джулі вже спить?

Заходжу — і одразу в ніс вдаряє огидний сморід. Пече, як після вдиху чистого хлору в громадському туалеті біля пляжу. Знайомий аромат чоловіка 35+ із надвеликим его. Цей запах переслідує мене на вулицях: ніби інших для чоловіків просто не існує. Невже їхні дружини не можуть купити їм щось менш огидне? Щось, що не давить на мозок, як скеля, і не лізе в ніс, як товстий черв’як у рожевому хутрі. Позичили б їм свої — я так зробив.

Чую, що дружина вдома, але не маю бажання розмовляти. Заходжу до себе і зачиняюся. Скидаю речі. Залишаюся в трусах, планую все закинути в пралку, щоб позбутися запахів робочого дня. Аж раптом щось впадає в око — щось не так. Оглядаю кімнату. Здається, все, як раніше. Не зовсім. Гребінець на полиці повернутий іншою стороною. Книга трохи глибше «запхана» між іншими. На полірованому столі — відбиток чужої великої руки. Відчуття, наче хтось вліз до мого черепа з міксером і зробив смузі з сірої речовини. Різко розвертаюся, відчиняю двері.

У коридорі стоїть Джулія з винуватим обличчям. Мене це не втішає. Моя кімната в цій квартирі — єдине місце, де все лежить так, як я вирішив. І тепер якась тварюка вирішила замість мене.

— Хтось заходив у мою кімнату, — не питаю, а майже рикаючи констатую факт.

— Пробач… — вимовляє вона; очі величезні, вибачливі. — Це той хлопець, якого я зустріла. Він заходив до мене вдень. Ми хотіли трохи потусуватися… ну, ти розумієш.

Я стискаю губи. Ревнувати до когось із таким запахом? Навіть смішно. Це радше співчуття моїй дружині.

— Ти йому розповіла про нас? — мій голос хоч і спокійний, але тремтить.

— Так. І поки я була у душі, він чомусь вирішив, що може зайти до твоєї кімнати… подивитися.

— Хай би дивився, — кажу, але ламаюся, гарчання проривається між словами. — Нахєра він торкався моїх речей?

— Пробач… він дивний, — відказує Джулі, в очах щирі вибачення. — Я з ним посварилася. Він раптом почав нести якусь ахінею: мовляв, його жінка має бути лише його… чи щось таке. Я його просто вигнала.

— Дякуй, що на плечі не таскав, — хмикаю і, щоб трохи заспокоїтися, повертаюся до кімнати по речі. — Якщо ти з ним планувала лише секс, нащо було розповідати про нас?

— Та навіть не знаю, — кричить мені в кімнату. Не заходить, тримає кордони. — Тимчасове запаморочення… здуру вирішила поспілкуватися.

Я виходжу з оберемком речей у руках.

— Будеш мені винна, — кажу. — У покарання ось тобі…

Впихаю їй свої речі й додаю:

— Закинь у пральну машину, а потім розвісиш на сушарку.

— Та ну! — вигукує вона, але речі бере. — Це ж несправедливо! Може, краще мінет?

— Ні. За таку зневагу до свого офіційного чоловіка — руками будеш працювати, а не ротом.

Після цього насуплено дивлюся на неї кілька секунд. Вона тримає погляд, теж насуплюється. Я демонстративно знімаю труси й кладу зверху на купу речей у її руках, просто перед обличчям.

— Це теж. І все випрасуєш, — додаю з посмішкою й швидко зникаю у своїй кімнаті, зачиняючи двері.

— Та бляха! — чую її вигук. — Що він такого зробив, що я на таке заслужила?!

Звісно, я досі злий — як той шпіц у нашої старої сусідки, який щоранку намагається відгризти мені ногу. Розумію, що це не її вина. Вона, судячи з усього, наївно думала, що нарешті зустріла когось вартого більше, ніж секс. Та знову обпеклася. Але я зараз занадто злий, щоб спокійно з нею спілкуватися. Взагалі день якось не задався. Спочатку мій простір порушили доставкою, тепер залізли в кімнату брудними руками. Невже я схожий на людину, на якій можна їздити? Цілувати? Пхати цицьки? Зневажати? Гімняний день.

Беру ноут — треба ще свою паству відпрацьовувати. Нові страви чекають свого часу, і сьогодні мені необхідно зробити пост про одну: «Вологий шовк».

Сідаю на ліжко, кладу ноут на свій член і починаю стукати по клавішах:

Іноді хочеться чогось, що м’яко розтікається в роті. Трохи слизького, але ніжного. Щось, що злегка лоскоче внутрішню збуджену зону.

Пудинг із крему з авокадо на сирній основі, до якого ідеально пасує сашимі з лосося гравлакс і трохи персикової сальси, зробить із вами саме це. А яйце пашот додасть лише трохи контрастних кольорів, щоб естетична насолода не відчула себе самотньою.

Ця страва — про відчуття без сорому. Про дотик, що лишає збудження. Про те, що хочеться язиком, а не виделкою.

Все як у житті: дивно, але смачно.

Очікуйте «Вологий шовк» у Tacendo — бо те, що мовчить, відчувається найсильніше.

#Tacendo #ВологийШовк #ЇжаЩоЗбуджує #СніданокНаГрані #КонтентЯзик

Пафос тексту роз’їдає очі — отже, все як треба. Квапливо відкладаю ноут, бо кулер відеокарти вже добряче перегрів мій член.

Чую обережний стукіт у двері, і голос Джулі:

— Сев, я все закинула в пралку. Може… ще чогось хочеш?

— Ні, дякую, — кидаю.

— Ти досі злишся?

— Так, — відповідаю, і злюсь трохи більше. — Але вже не на тебе.

— Гаразд... тоді відпочивай.

Не знаю, що мене дратує сильніше: її перебільшено сумний тон чи присутність довбня в моїй кімнаті. Находить втома, злість потихеньку вщухає, і мене хилить у сон. Вкладаюся з думкою трохи полежати — і несподівано засинаю. Серед ночі прокидаюся: втомлений, побитий, із заламаною косою на потилиці. Йду в душ, повертаюся, сідаю на ліжко, починаю обережно розчісувати вологі золоті локони. Вони майже торкаються підлоги, блищать у світлі жовтої лампи на столику біля ліжка.

Цей процес мене заспокоює.

Думки кружляють. Може, мені таки з’їхати? Нащо їй перепрошувати в своїй же квартирі? Хай будь-кого приводить і не переймається. Буду жити у своєму закладі. Я там навіть диван придбав на такий випадок.

Відкладаю гребінець, сплітаю м’яку косу, вкладаюся. Сон не йде. Із снодійних лише онанізм — завжди дієвий препарат.

О 23:32, під час цього відповідального ритуалу, скрип сміттєвоза пробивається крізь мої навушники, заглушаючи штучні крики оргазму якоїсь жінки.

Мене накриває. Я починаю реготати.

Його одкровення просочується в мозок із затримкою, і спершу я не розумію, що саме мене прорвало. Тому я не зупиняюся. Та й хто б зупинився? Мої думки стрибають разом із перемоткою — від отворів для входу до отворів для виходу, а коли все закінчується і я видихаю з полегшенням, мене, немов головою в стіну, б’є огида. Перед очима розлітаються яскраві картини цієї індустрії. Стає боляче за людей, які так відчайдушно борються за мою ерекцію. Неважливо, за які гроші. Скільки узагалі можна витиснути з процесу впихання палки в отвори й спльовування слизу? Сміттєвоз робить те саме: бере сміття, пхає його всередину, реве, коли щось застрягає, і стікає під себе. Різниця лише в тому, що сміттєвоз не прикидається, ніби йому приємно. Яке майбутнє в цієї індустрії? Схоже, те саме, що й у стейкгаусів. М’ясо ніколи не вийде з тренду — поклик природи. Можна змінювати подачу, музику, світло. Сировина залишиться в первозданному вигляді.

Потім накочує друга хвиля — вже без сміху. Чи не дивно збуджуватися від збудження іншого? Спостерігати, як хтось кінчає перед твоїми очима? Це як позіхання?

Колись, ще до кулінарії, мене дуже захоплювала приматологія. Я читав, що самці мавп, спостерігаючи парування інших, теж легенько піддрочували. Тож ми недалеко розвинулися. Просто спростили механізм підглядання і поставили цінник.

Світає. Я зморений. Думаю, що мене нарешті відпустило. Якби ж то.

Третє прозріння — бо всесвіт, як казала моя мамка, любить трійцю. Я починаю бачити й чути всіх, на кого дрочив. Їхні голоси, слова, міміка… рухи. Вивалені язики й закочені очі, наче це секс із щеням, а не з жінкою. Для кого це знімають так… огидно? Хто вигадує саме ці патерни поведінки? Коли батьки ґвалтують дочок, брати ґвалтують сестер, матері розбещують синів, а сантехніки їбуть усіх підряд, наче святі тамплієри секс-індустрії. І ненайгірше, що тепер уже неможливо відрізнити, де ШІ-генерація, а де справжнє. Усі виглядають штучно. Штучні тіла. Штучні емоції. Невдалі актори, які через силу грають задоволення, коли всі їхні отвори зайняті, прутнями інших акторів. Смішно. Сумно. Але сексуально… ні, порнографічно.

Що таке секс взагалі? Страва, яку подають, поки тіло ще не протухло?

Чому мене все це збуджує? До якого лікаря звернутися з цією проблемою? Звідки береться відчуття, що кожен день без сексу — це втрачена можливість? Немов я помру, не встигнувши натрахатися, а після смерті це підрахують — і не приймуть мене… куди? У мужицький загробний клуб йобарів? Чим у взагалі одна цицька відрізняється від іншої? Один член відрізняється від іншого? Одна піхва від іншої? Чому завжди хочеться нового, якщо у кожної одне й те саме? Скільки видів сосків, членів, цицьок, піхв — і хто в цьому розбирається, крім патологоанатомів? Я не пам’ятаю жодного знайомого, який би вихвалявся анатомічними деталями дівчини, з якою трахався. Цицьки і хуї існують лише трьох видів: малі, середні і великі. Піхва взагалі не має опису — головне її наявність. Та ніхто навіть колір волосся не пригадає, крім рудого — чомусь руда піхва для «справжніх» якийсь священний ґрааль: мені про це ще батя заливав, коли сам заливався. Але ж скільки не вари яйце — це буде варене, бляха, яйце. Три хвилини. П’ять хвилин. У «круту», як батя любив казати. То чому постійно хочеться нове?

Секс — це точно не про цицьки. Не про тіло.

Щось тут інше…