Джентльвумен

Тиждень тому я б ніколи не подумав, що зроблю це, а місяць тому — що взагалі опинюся в такій кінченій ситуації. Але ось він я: збираюся на поховання покидьків — сподіваюсь, їх пересмикує в трунах від мого рішення. Вдягся в чорні широкі штани, гірчичний светр, і пальто кольору великих зелених оливок з кісточками у великій кишені якого я сховав ніж. За звичкою я навіть косу заплів.

Поки Джулі спить, тікаю з дому. Пояснювати, куди я зібрався, не варіант, як і відверто брехати. Якщо просто не казати зайвого — це ж не брехня, правда? Здається вона за мною стежить і щось підозрює. Джулі уважна й добре мене знає. Мені необхідно навчитися краще прикидатися. Стати традиційним чоловіком. Кому, в біса, здалися ці відкриті стосунки? Тільки тим, кому не має чого приховувати. Тепер я вже блище до традиційних.

Трамвай, який мені потрібен, проходить недалеко від дому, але я роблю великий гак через центр, щоб зайти на оптовий ринок. Погода така тиха, що здається, ніби я чую стукіт власного серця. Чисте блакитне небо. Сонце повільно виповзає з-за обрію. Гарно. Тому мені ще гірше.

Йду порожніми вулицями разом із роботами-прибиральниками — одні з небагатьох у цій країні, хто справді старанно виконує свою роботу, бо не розуміє, як це — «ухилятися». Я схожий на них: ніколи не міг робити щось абияк. Іноді здається, що ось тут можна схалтурити, і ніхто навіть не помітить, не постраждає. Ілюзії. Завжди страждає хтось, кого ти не знаєш. Тому не варто дивуватися, чому люди злі. Чому водій не зупинився на пішохідному. Чому суддя виніс суворіше покарання, хоча в ньому не було сенсу. А все тому, що хтось їм усім приготував поганий сніданок. Люди бояться замислюватися над справжніми причинами поведінки. Навіщо це роблю я? Та ще й зараз. Тепер я саме той халтурник, і почав цей огидний мені шлях зі брехливих стосунків із Джулі.

На зупинці під ліхтарем стіна свіжо замазана бежевою латкою. Під нею все одно проступає малюнок — затертий, але таку експресію важко сховати. Лінії драматично зламані, агресивні кольори місцями пішли патьоками, ніби стіна не витримала їхнього тиску. Хтось залишив підпис на цьому огидному світі. Я зупиняюся на півкроку, наче відчув запах аерозолю, якого тут уже давно нема. Разом з підлітковими спогадами на моєму обличчі проривається легка усмішка.

Попереду з’являються перші торговельні столи. Покупців поки немає, а продавці, перегукуючись, неквапливо викладають товар. Мій ніс смикається в очікуванні ароматів, яких не отримає, і стріляє болем на все обличчя. Я заходжу у вузький провулок, що веде на інший бік ринку, й зупиняюся перед виходом, у тіні стін. Провулок загиджений сміттям, смердить гнилою капустою навіть крізь розпухлий ніс — оця атмосфера мені ближче, і настрій трохи покращується.

Контейнер Міри досі зачинений, хоча її батько в цей час уже вовсю працював. Дивно. Змінила графік? Місто? Країну? Де вона, бляха?

Час іде. Гнила капуста стає частиною мого дезодоранту, а Міри немає. Нікого немає. Її магазин стоїть зачинений, як і мої надії її сьогодні побачити. Мені хочеться написати ще одне «Може... нарешті... ти зустрінешся зі мною?», але я знаю відповідь — у найкращому разі вона просто його не прочитає.

Стою в цьому лайні, ноги вже терпнуть, і раптом розумію: я чатую на живу людину, як на привида. Страшно дивитися в очі тим, хто ще дихає. Натомість я збираюся спокійно дивитися на тих, хто вже в трунах. Так легше. Мертві вже не питають: «Як ти?».

Зрештою плюю на все — у прямому сенсі, випльовуючи капустяний сморід із легенів, і рушаю до трамвайної зупинки. Якщо вже не можу дочекатися Міри, доведеться зустрітися з іншими своїми примарами.

Чи то трамвай був надто швидкий, чи я загубився десь глибоко в собі, але вже йду головною алеєю західного кладовища на поховання своїх покидьків і не можу пригадати, як сюди дістався. Усередині легке тремтіння. Не страх. Ні. Щось нове, без чіткої форми. Воно росте, тріщить, ламає щось у моєму сприйнятті реальності. Після гнітючого заперечення себе ці відчуття несподівано приємні. Це лякає. Наче дивишся в глибоку воду й не бачиш дна, тільки темряву, в якій невідомо що ховається.

Наближаючись до церкви за сумісництвом крематорію, одразу розумію, що поховання стало місцевою подією. ЗМІ оточили вхід із усіх боків. З’явилися великоморді люди, які курують піар: особливо мертвий. Під стіною церкви спеціально натреновані жінки, закутані з ніг до очей у чорне, репетирують, як ридати правильно й фотогенічно. Увесь цей ґвалт для мене — манна небесна.

Хто мене помітить? Кому я взагалі здався?

Мене все дратує, особливо люди, які не можуть мовчати, проходячи між ними. Чую ці традиційні фрази, що є окремим видом психічного розладу:

«Зате не мучилися» — якщо не рахувати всіх, кого вони встигли замучити.

«Тепер вони в кращому місці» — якщо ви вважаєте це місце гіршим, навіщо наклепали стільки дітей? Подобається спостерігати за стражданням власних дітей?

«Вічна пам’ять» — це скільки? Вам самим від сили залишилося років двадцять.

І, звісно, найкраще: «Їхнє життя було не даремним» — а можна конкретніше про внесок цих покидьків у всесвітню гармонію через дупу?

— Ой! Ви нарешті прийшли, — чую позаду.

Повертаюсь: стоїть знайома похила жінка в окулярах з величезними збільшеними очима, які нагадують дрібних нічних приматів.

От лайно. Як вона мене взагалі розгледіла з цими діоптріями?

— Добрий ранок, — кажу й на мить замислююсь, наскільки нормально таке говорити на похороні.

Досвіду в мене небагато. На поховання батька було далеко летіти: тоді я навчався на іншому кінці планети. Витрачати останні гроші на квиток, щоб глянути на його тіло, — об’єктивно нелогічно. З його статків я б навіть на зворотній не назбирав. А мати… з нею зовсім інша історія.

— Ідіть зі мною, — вона хапає мене за руку й тягне до церкви. — Я з усіма вас познайомлю.

— Може, не треба, — пручаюся, але йду. — Я тут просто… з боку постою.

— Як це «не треба»! — щиро дивується, ще більше нагадуючи тих нічних мавпочок. — Звісно, що треба.

Зітхаю. Це все дід винен. От навіщо я взагалі сюди прийшов? Довбень.

Бабця заводить мене в церкву: пахне ладаном, ліліями й попелом — шикарне поєднання, треба таку ароматичну свічку додому. Приміщення має форму рівностороннього трикутника: головний вхід — по центру однієї сторони, навпроти, у вершині, вівтар, а за ним — крематорій. Оглядаю розділений на зони простір: у кутку праворуч зібралася зграя чоловіків, ліворуч — наляканий, неорганізований натовп жінок із дітьми, а в центрі — винуватці свята, покійники.

Гендерна логіка в релігії завжди десь та й зламається.

Бабця веде мене в «жіночу» зону. Я починаю панікувати: долоні вмить мокрі, серце гупає десь у зламаному носі, а солодкий ладан пече в горлі. Мене тіпає не через те, що зараз познайомлюся із сім’ями вбитих, а тому, що вже із ними зустрічався. На лавці вздовж стіни, під великими прямокутними вікнами, сидять четверо дітей: дві дівчинки й два хлопчики. Поруч їхні матері. Та сама компанія, що була в лікарні.

Які гриби приймає ця реальність?

— Любі мої, це подруга мого Всеволода, — проголошує бабця, наче знайомить усіх із почесною гостею. — Я ж вам казала, що в нього є подруга!

— Була, — сухо поправляє старша жінка з темним волоссям, підводячись із лавки.

— Шо? — бабцю трохи пучить, достатньо щоб всі це почули.

Хтось гукає її з вулиці, я не встигаю розчути ім’я.

— Ой, мені треба бігти… а ви познайомтеся, — кидає вона й квапливо йде, залишаючи мене під уважним поглядом старшої матері.

Молодша не підводиться з лавки: продовжує ридати, обіймаючи зніяковілих синів.

— Кажете, ви подруга Всеволода? — кривлячи гарний ніс, питає жінка. — На смітнику познайомилися?

Ігнорую її укол: і без цього відчуваю, що просмердів капустою до трусів. Перше враження я точно проґавив, та друге, схоже, теж не складеться. Вона й без того мене напружує — десь між ерекцією й панічною атакою. Занадто елегантна, як для похорону, хоч і вся в чорному. Сукня з глибоким вирізом, який ледь прикриває шаль. Талія затягнута, наче в корсеті. Сідниці обтягнуті. Невисокі, але підбори. Приваблива. Важко не дивитися на все це недоречне в такий момент.

— Та вийшло непорозуміння, — киваю в бік, де зникла бабця. — Вона спочатку прийняла мене за жінку, а я не виправив… Тепер уже якось соромно казати, що я чоловік.

— Мені б теж було соромно… бути чоловіком, — каже вона й кидає погляд праворуч.

З того боку долинає приглушений регіт, перегар і купа інших неприємних ароматів, які я свідомо не ідентифікую — мені свого капустяного вистачає.

— Всеволод був вашим чоловіком? — обережно питаю.

— Боже збав! — виривається в неї. Вона кидає збентежений погляд на іншу вдову й, засоромлено опускаючи очі, додає: — Ні, мій Володимир.

Незручна пауза. Я намагаюся пригадати, про що взагалі говорять на похоронах. «Скільки років виповнилося?» — ні. «Як ви познайомилися?» — можливо. «Довго горітиме?» — актуально, але недоречно. Натомість у голову лізуть лише думки про здоровезний член, що був у її покидька. Мабуть, їй дуже сумно втрачати таке багатство?

— То як вас звати? — першою порушує тишу вона.

— Северин, — кажу.

І тільки потім приходить думка: чому я не вигадав якесь інше ім’я?

— Яке цікаве ім’я, — бурмоче, поправляючи шаль на грудях. Я квапливо відводжу очі. — Скажете бабусі, що вас звуть Северина. Вона все одно майже нічого не бачить і не набагато більше розуміє. Ви однаково не схожі на тих чоловіків, яких вона очікує побачити.

Насуплююсь. Це комплімент? Чи пасивна образа?

— Добре. А чого вона так учепилася за це «у нього є подруга»? — питаю.

— Довга історія, — хмикає жінка, і, здається, не планує ані розповідати, ані називати своє ім’я. — Звідки знаєте Всеволода?

Шикарне, бляха, питання, на яке я навіть не потурбувався заздалегідь вигадати відповідь. А жінка не намагається мені допомогти: тільки прискіпливо свердлить поглядом. Схоже, мене зараз із поховання одразу повезуть у в’язницю.

— У барі кілька разів бачилися… — це все, що вдається видушити. — Назву забув, щиро кажучи…

— «Вовче лігво», скоріше за все, — каже інша вдова, раптово з’являючись десь біля мого плеча.

Я, звісно, не помітив, коли вона підвелася, і взагалі не очікував, що вона розмовляє.

— Здається, так… — киваю їй, поки вона мене обходить і прискіпливо оглядає згори донизу. — Я погано запам’ятовую назви.

— А це не ви тоді були в лікарні? — питає, стаючи поруч із першою. — Сиділи з дітьми. Синець ваш трохи зійшов, але це ж ви?

— Точно! — ляскає себе по стегну старша. — А я все думала, де я вас бачила.

— Так, це я, — киваю, потираючи око, яке починає смикатися й сльозитися. — Хто б міг подумати… Такий неймовірний збіг.

— Та ще й який, — каже молодша, насупившись.

Тепер обидві до мене придивляються, склавши руки під грудьми. Якщо вони зараз заволають, мене навіть до відділка не треба буде везти — родичі самі розірвуть на шматки. Буде сьогодні потрійне поховання: два стейки і жилавий ростбіф.

Рятує мене, несподівано, релігія. Священник урочисто виходить у центр залу, а хор починає похоронні завивання.

Царство небесне, вогонь твій путь,

Вічний спокій в тиші відчуть…

— Помолімося за зміцнення сердець скорботних і дарування їм сили пережити втрату, — промовляє він.

Жінки миттєво втрачають до мене інтерес і починають квапливо малювати геометричні символи на своєму тілі, зачіпаючи руками власні соски. Хор бабусь співає «Зі святими упокой» з такою ревною переконаністю, наче самі невдовзі упокояться. Священик витримує поважну паузу, поки шарудіння в церкві не стихає, і продовжує:

— Ми стоїмо на порозі смерті. Але ми не самі! Той, Хто Усе створив і вклав душу в наші слабкі тіла, приймає її назад не в темряву, а у світло. Наші брати Всеволод і Володимир трагічно завершили свій тілесний шлях. Ми зібралися тут не лише, щоби попрощатися, але щоби засвідчити: смерть — лише початок. Це ліфт до Того, Хто Усе тримає. Сьогодні ми віддаємо тіло вогню, створеному на екологічному біопаливі від EcoFlame. EcoFlame — збережи планету. Згоряй стильно. Як древні сини і дочки землі. Але душу! Душу ж ми віддаємо — в руки Того, Хто Усе оплачує. Нехай цей вогонь буде не спаленням, а вознесінням. І нехай у димі наших сліз здіймається спів: «Царство небесне нехай буде їм, а спокій — вам». Станьмо ж у тиші. У вірі. В любові. Бо саме в любові Того, Хто Усе нам дарував, — немає смерті.

— Зі святими упокой… — звучить фоном хор.

Біля мене з’являється знайомий малий. Підіймає свій нещодавно розбитий ніс, супиться, уважно вдивляючись у мене, і раптом вигукує:

— Так це ж ти? Той, що як ба… — його мати люто на нього зиркає. Малий давиться словом і вже тихіше додає: — …зінка.

На моєму обличчі — щире здивування. Навіть з його спотиканням це величезний крок для малого піздюка.

— Це я, — киваю йому, і навіть не намагаюся довести, що я не «зінка».

Тим часом поховання йде повним ходом. Спеціально натреновані жіночки в чорному падають на коліна біля трун і починають ридати на все горло, тягнучи руки до Того, Хто завжди зверху. Знайома бабця приєднується до них. Чую, як фиркає вдова Володимира, а вдова Всеволода голосно схлипує.

Тож навіщо я приперся на це урочисте шоу на честь покидьків?

Добре, що поховання — швидкий обряд, бо головне блюдо потім — бенкет. Чекаю, доки священик кличе всіх підійти до трун, щоб остаточно попрощатися, і, не привертаючи уваги, відходжу до вікна, де сиділи діти. Важко, наче мені погано, спираюся на стіну над лавкою — прямо над сумочкою, яку залишила вдова Володимира. Вона навіть її не зачинила: бачу телефон, ключі, помаду. Швидко дістаю зі своєї кишені желейну цукерку, замотану в обгортку від справжньої, і непомітно впускаю її в сумочку.

Ой! Який же я незграба з роздовбаною дупою… тьфу, мармизою.

Виходжу з церкви й почуваюся так, ніби переродився, але сонце одразу дає ляпаса в очі, щоб я не забував свого місця.

За спиною ще тягнуться завершальні піснеспіви:

Царство небесне відкриється в димі,

Вогонь не кінець, а початок у тиші…

Усе зроблено. Час залишати це гниле місце.

Покидьки, мабуть, уже почали томитися на м’якому полум’ї, мов лазанья, бо з церкви мені в спину хлинуть люди. Я рухаюся разом із натовпом, наче просто вирішив прогулятися кладовищем: зайти до родичів, прикинути собі ділянку на майбутнє. І раптом помічаю знайомі золоті кучері над чужими плечима.

Невже Міра? Що вона тут робить?

Розштовхую людей, одночасно намагаючись зрозуміти, що саме хочу їй сказати. Звісно, про гриби. Але й про нас хотілося б поговорити. А чи було взагалі якесь «нас»? Міра не відповіла ні на одне повідомлення. Навіть на те, де я прямо запитав, чому вона не відповідає.

Виходжу на дорогу з боку церкви. Люди залишаються позаду, але Міри вже не бачу. Хаотично кручу головою. Ані натяку. Швидко йду за кут будівлі, думаючи, що вона могла встигнути обійти. За рогом, мов нізвідки, зʼявляються поліціянтка і поліцейський. Чорна форма, великі чорні окуляри — неначе вилізли з конспірологічної теорії про «Людей у чорному». Схоже, гідність держслужбовців тут тримається виключно на пафосі.

— Що ви тут робите? — питає поліцейський.

Я зупиняюсь. Ховаю руки в кишені пальта.

— Дивне питання, — мружусь від сонця за його спиною. — Невже на кладовищі вже не можна просто так ходити?

— Відповідайте на запитання! — гарчить поліціянтка. Невисока жінка з такими об’ємними грудьми, що її бодікамера дивиться строго вертикально вгору, знімаючи безхмарне небо.

Я мружуся вже на неї: світле волосся заховане під кепку, очі зведені на бойовий режим чорними стрілками, червоні губи, що ніби кажуть «поцілуй мене тут і зараз» — моє тіло неконтрольовано готове віддатися під її арешт.

Не відкривши жодного закону в своєму житті, впевнено кажу:

— Я не зобов’язаний відповідати… А загалом-то шукаю могили своїх батьків.

— Де саме вони поховані? — питає поліціянтка.

— Оце якраз намагаюся зрозуміти, — зітхаю. — Давно не приходив і забув. Тому й блукаю. Думав, що побачу місце, і одразу пригадаю, але…

— Ми вас бачили на похороні в храмі, — підходить ближче поліцейський.

Нарешті він повністю загороджує мені сонце, і я можу розгледіти його обличчя: дорослий, із глибоко зневажливим поглядом, запалими щоками й сивиною над вухами.

— Так, я там був, — киваю, стискаючи кулаки в кишенях.

Переляк швидко підіймається до горла, як блювота.

— Знали загиблих? — різко каже поліціянтка й зло стискає спокусливі губи.

— Не те щоб дуже, — мляво відповідаю, повертаючись у бік церкви й застигаю на кілька секунд на кольорових вікнах. — Кілька разів бачилися.

— Де? — тисне вона.

Вона така активна, що навіть її поліцейський кривиться. Але вона не звертає уваги й продовжує напирати на мене своїми грудьми.

— У барчелі… здається, «Вовче лігво», чи якось так, — знову зітхаю й ще насуплююсь. Роблю все, щоб показати, як сильно вони мене втомлюють. — Це все? Я вже можу продовжити шукати своїх батьків?

Поліціянтка набирає в груди повітря, ґудзики мимоволі підстрибують. Я готовий до всього, але тут включається поліцейський:

— Так. Нагадаєте ваше ім’я?

— Северин.

Я смикаюсь наче зібрався йти, але погляд поліцейського, немов тримає мене на місці.

— Севе-рин, — смакує він моє ім’я, та ще й прицмокує. — Якщо пригадаєте щось важливе. Зателефонуйте у відділок.

Поліціянтка гучно видихає й люто дивиться на свого поліцейського.

— Обов’язково, — промовляю я з глибокою щирістю в голосі й з гідністю рушаю геть, ховаючи тремтячі руки в кишенях, а стиснуту дупу — в широких штанях.

Це було, бляха, близько.

Хвилин десять, не обертаючись, іду крізь кладовище, щосекунди очікуючи, що цицькаста поліціянтка гукне мене й закує в наручники. От чому я такий довбень? На місці вбивства я видивлявся поліцію, але навіть не подумав, що вони можуть припертися на поховання. Що, до речі, дуже логічно.

Але що я зробив поганого? Чому я взагалі маю боятися?

Замислившись про своє нещастя, доходжу до краю кладовища й упираюся в ґрати. Мабуть, мені час звикати дивитися на світ крізь них. Крізь металеву сітчасту решітку, що обмотала моє життя, наче білий саван покидьків. Їм уже легше. Їхній попіл невдовзі зберуть в урну, а мені цим лайном дихати.

Шукати батьків? Оце я файно пожартував із поліцейською та її поліцейським. Батьків я не планую шукати. Вони не парилися за моє життя, тож я ще менше переймаюся їхнім нежиттям. Стою, дивлюся на лісопарк за кладовищем. Хочеться просто розчинитися серед голих гілок і зів’ялої листяної каші, щоб це моє «наче-життя» нарешті припинилося.

Скільки я так протягну?

Чому я, кухар, маю нести відповідальність за те, що поліція не виконала свої прямі зобов’язання й дозволила покидькам роками тинятися вулицями міста? У чому саме моя провина перед законом? Я готую свої страви так, що ніхто й ніколи не зможе сказати, що я роблю свою роботу погано. А вони, поклавши свою гідність на стіл, можуть цим похвалитися? Їх створили з конкретною ціллю — запобігати злочини. Щоб простим мешканцям не доводилося вбивати покидьків голими руками. Їм дали все: владу, зброю — а винуватим усе одно залишаюся я.

Порожні слова. Навіщо я собі мозок парю? Це нікому не цікаво. Нікому не хочеться нічого робити, тим паче — правильно й, під страхом втрати гідності, якісно. Усім байдуже один на одного. Людство з синдромом головного героя знищить усіх, щоб урятувати себе.

Озираюся навколо. Порожньо. Відчуваю легке розчарування, що мене не арештували, і треба далі «жити».

Рушаю вздовж паркана. Роздивляюся цей величезний шмат землі, покритий металевими й кам’яними надгробками: останніми спробами героїв нагадати про себе, лишити щось нащадкам. Ці відчайдушні спроби випинаються із землі, немов поросль мертвих, що тягне свої криві відростки до живих, але всім однаково байдуже. Мертвих не бояться. Вони не можуть чинити опір і нічого не вирішують. Їх просто немає.

Тож навіщо все це?

Я заходжу в нове коло пустопорожніх питань. Мені хочеться чимось зайняти мозок. Відволіктися. І кращого місця, щоб задуматися про життя, ніж кладовище, здається, не існує. Якщо дивитися на кінець із самого початку, з’являється відчуття абсурдності цінностей, які люди собі понабудовували. Яка різниця, у кого машина більша, якщо є великий шанс, що завтра тебе вже хробаки жертимуть. А хробакам байдуже на твою машину, зате печінка твоя смакує добре.

Багато годин блукаю кладовищем, аж сонце починає хилитися до обрію. Прогулянка мені допомагає. Я майже заспокоююсь, коли бачу похилу жінку в окулярах — матір Всеволода. Вона сидить перед бетонною стіною для дешевого поховання урн, тримаючи в руках зів’ялі квіти лотоса. Перша думка — розвернутися й піти геть від неї та захованих, а може, ще досі теплих рештків її сина.

Роблю все навпаки. Підходжу.

— О! Це ви, — дивується вона, але сказати напевно складно.

Очі червоні, обличчя вологе від сліз. На мене накочує злість. Це лайно не варте жодної сльозинки. Його треба було б поховати в ямі загального туалету біля моря, щоб на нього срали й сцяли без упину. А ще табличку на дверях кабінки повісити, щоб люди точно знали, на кого саме справляють нужду. Взагалі, це варто запровадити на державному рівні — поховання покидьків у параші.

Вона підіймається й обіймає мене. Непомітно кладу цукерку в її кишеню.

— Прийшли дізнатися, де мого синочка поховали, — каже вона й показує пальцем на нішу меншу за член його другана: — Ось тут…

— Ви повинні знати, — починаю, відступаючи на крок, — ваш син був поганою людиною. Я б його взагалі людиною не назвав.

— Як ви смієте таке казати на його похороні! — вигукує вона. — В очі його матері?!

— А коли ще це казати? — питаю рівно, мов розріз від мого ножа на шиї її дитинки. Відповіді не чекаю й одразу продовжую: — Ваш син незадовго до смерті мене побив і зґвалтував. Оцей синець — від його рук.

Показую пальцем на своє райдужне обличчя.

— Ви брешете! Брешете! Я вам не вірю!

— Це ваш вибір, жити в ілюзії, — розводжу руками. — Але я не брешу. Який мені сенс? Ви й самі знаєте, ким він був.

— Геть! Щоб вам життя не було!

— Не переймайтеся. Ваш чудовий синочка вже попрацював над цим, — усміхаюся й відходжу.

Неочікувано відчуваю задоволення. Навіть радість — від її злості й неприйняття.

— Я вас проклинаю! — кричить вона вслід і я ще ширше посміхаюся.

Щадити стару жінку, приховуючи правду? Не травмувати нещасну бабусю? Не дочекається. Її покидьок-синок мене не щадив і травмував навмисно. Тож не бачу, заради якого вищого добра я маю мовчати. Поки вона ще дихає, хай знає, ким було її дитятко. І нехай їй це болить — бо мені болить.

Закидаю останню цукерку в рот — я зробив три, бо кажуть, якісь міфічні створіння полюбляють це число. Звісно, переживати свій біль важко, але забувати — зрада перед собою. Я завжди пам’ятатиму й не планую пробачати ані їм, ані їхнім батькам, ані будь-кому іншому. Нехай не пиздять, що «не здогадувалися». Усі їхні близькі знали й просто не захотіли вилазити зі своєї комфортної оболонки.

За кілька хвилин, між безіменними могилами, сідаю на лавку й чекаю. Останні частинки желейної цукерки розчиняються в роті з кислим молочним присмаком — і мене накриває спогад. Той самий: як мене схопили, вгатили в стіну й зґвалтували, а потім я перерізав їм горлянки. Цукерка показує цей шортс-спогад від першої особи — мене. Весела короткометражка про життя двох покидьків. Хоча правильніше казати — про їхній кінець.

Приходжу до тями різко. Чую, як дзвонить телефон і замовкає — п’ять пропущених від Джулі.

Швидко передзвонюю:

— Якого ти не відповідаєш? — гарчить вона замість привітання.

— Не чув, — кажу, підводячись із лавки.

— То вуха прочисть! Я додому їду. Тебе забрати. Ти в рестіку своєму?

— Я на західному кладовищі.

— Шо?! … Гей! Чепушило ти єбаний! Куди ти, блять, преш на мій зелений?!... У дупу собі засунь свою стрілку!... Пробач, це не тобі.

— Знову розмовляєш за кермом?

— Не вчи мене жити! Я через гарнітуру. Що ти робиш на кладовищі?

Крокую з опущеною головою, дивлюся під ноги, щоб не перечепитися через мертвих. Живі у цю мить мене не особливо турбують.

— Переосмислюю свої життєві цінності.

— Переосмислив? — чую, як вона регоче.

— Ні. Але початок процесу покладено.

— Ух! Який пафос. Ти там що, на могилах святих психологів посидів і спіймав тріп одкровення?

— Тягнеш із мене, — посміхаюся. — Якби я знав, де вони поховані, то посидів би. Але без грибів жодного одкровення не висидиш.

— Це точно. Чекай мене біля входу. Я зараз на окружній розвернуся.

Виходжу з-поміж могил і крокую головною алеєю до виходу. Раптом чую сирену швидкої, а потім бачу й саму швидку, що летить просто на мене. Відскакую вбік, застрибуючи на чиюсь приватну могильну територію. Авто пролітає, обдаючи мене пилюкою, листям і всяким сміттям.

Якийсь час відпльовуюся, топчучи могилу когось дуже важливого — фото вже вицвіло, золоті літери поблякли, тож наскільки важливого, я не дізнаюся. Потім виходжу назад на алею.

Сонце гріє в спину. Вітер легенько б’є в обличчя. Розумію, що загалом день видається непоганий. Те, що для когось виглядає похованням, для когось іншого стає воскресінням. Може, я все ж таки видужую? Невдовзі зійде синець. Я відкриюся, почну готувати, вигадувати. Поверну своє життя.

Що зараз має на мене поліція? Гриби? Скажу їм: так, це мої гриби. Загубив, коли йшов додому. Дякую, що знайшли.

Майже біля виходу з кладовища мене знову наздоганяє швидка. Проводжаю її поглядом, як вона, завиваючи сиреною, вилітає на головну дорогу, створюючи аварійну ситуацію, і несеться далі.

Якби мене збила швидка, вона б сама мене забрала, чи треба було б чекати іншу?

Обурений гудок машини Джулі повертає мене з думок.

— Що стоїм? Кого чекаємо з таким обличчям? — кричить вона крізь відчинене пасажирське вікно.

— Це не смішно, — фиркаю, сідаючи. — Жартувати над фізичними вадами, низько.

— Відколи ти став етичним?

— Відколи отримав це, — тикаю пальцем у своє обличчя.

— А, ну звісно, — хмикає, вмикаючи електромотори. — З етикою, як із релігією: як тільки стосується тебе, то всі пиздець які етичні!

Джулі тисне на педаль, і ми вилітаємо на головну дорогу, трохи краще за швидку. Керує вона різкувато, але завжди за правилами. Любить вона усілякі правила й закони — співчуваю поліцейським, які її зупинять.

Якийсь час Джулі маневрує між автомобілями, тулячись у крайню праву, а потім каже:

— Ти чого зранку втік?

— Я?! Чого? Та ні.

— Та так, — відкрито глузує з мене. Добре хоч, що дивиться на дорогу, а не на мене. — До своєї грибної продавчині побіг?

Я глитаю, що, здається, кадик до носа підстрибує — і це боляче.

— Та з чого ти взяла?

Ми зупиняємося на перехресті. Джулі повертається до мене. Жовті чарівні очі вивчають мене, наче я її нова юридична справа.

— Не дури мене. У тебе це завжди погано виходить.

У голові рахую зворотний відлік зеленого разом зі світлофором, а Джулі навіть не кліпає.

— Я…

— Ти вже запам’ятав її ім’я? — раптом сміється й дає напругу на двигун.

— Міра, — кажу, відвертаючись до свого вікна.

— Ого! Оце серйозне ім’я… — замислюється Джулі.

Якийсь час їдемо мовчки. Мене всередині трусить від її здогадок, які влучили по всіх напрямках. Як таке взагалі можливо?

— Я, до речі, приєдналася до «Джентльвумен», — порушує тишу Джулі.

— Ну так я ж тобі запрошення вислав, — дивлюся на неї.

— Ні. Я не про це. Я тепер офіційно допомагаю Саїді, — вона різко кидає на мене погляд і знову повертається до дороги.

У чому це їй треба допомога? Розумію, що мені чогось не договорюють, але не маю бажання розпитувати.

— Ого! Швиденько ти, — кажу щоб підтримати розмову.

— Та так… — Джулі замовкає, ніби вирішує, чи варто мені це знати. — Я вже перетиналася з Саїдою в суді. Вона… не дуже моя людина. Відчуваю. Та ні. Я точно знаю. Вона планує мене використати.

Те що вона знає Саїду змушує мене хвилюватися.

— То навіщо ти лізеш туди? — пробую відрадити.

— Та… — стискає губи Джулі. — Мені кортить брати участь. Розумієш? Це такий собі він-він.

Вона занурюється в свої думки й більше не намагається мене зчитувати. Я видихаю з полегшенням, і намагаючись розрядити атмосферу, кажу:

— А ти, випадково, не прикупила ще кілька «він»? Щоб це відсвяткувати.

— Ні. Та й сьогодні не зможу. Треба перелопатити купу законів. Саїда хоче отримати для «Джентльвумен» офіційний статус громадської організації. Дуже правильний крок, маючи таку кількість послідовників. Але ж я не в цій темі. Я здебільшого криміналом займаюсь. Хочу все перевірити, щоб не проїбатись.

— Зрозуміло, — киваю. Це трохи прояснює ситуацію. Саїда, схоже очолює все це. — Тоді іншим разом щось замутимо.

— Еге. Ти сьогодні з гарним настроєм, — всміхається Джу. — Невже прогулянка кладовищем тобі допомогла? Чи щось інше?

— Прогулянка. Я наче заново народився.

— Завжди вважала тебе дивним. Цим ти мене й охомутав.

— Я? Оце дуже кумедний жарт.

Починаємо разом сміятися.

Удома, як і обіцяла, Джулі сідає з кавою за ноут, а я, не маючи планів і бажання щось робити, йду до себе. Втома м’яко на мене насідає, і дивне відчуття, що гріє зсередини — тендітна надія на краще, досі жевріє в мені. Що ж, можливо, не згасне.

Наостанок ще раз пишу Мірі: «Відповіси мені, будь ласка».