Джентльвумен

Задерикувато чимчикую досі сплячою й забльованою з ночі підлітками вулицею. У руці три свіжі букетики. Настрій дивно гарний. Навіть брунатні блювотні плями у під’їздах не дратують — хіба що трохи турбує запах шлункових соків. Вчорашнє одкровення змусило мене глянути на секс з іншого кута, з якого я раніше не дивився — немов камера від’їхала від геніталій і показала загальний план. Він виявився огидно-комедійним, наче стендап, де всі жарти або про маленький член, або про великий, а ти все слухаєш і ніяк не збагнеш: співчувати треба першому чи другому?

На небі, з одного боку, висить молодий місяць, схожий на сережку продавчині з оптового, а з іншого — сонце. Я досі не можу визначитися, що мене цікавить більше: вона чи її тіло. Форми в неї привабливі. Апетитні губи, немов червоний, соковитий макарон із малиновою начинкою: пухкий і ніжний, створений спеціально, щоб бути покусаним. Приємний лагідний голос.

Але хто вона?

Забігаю в кав’ярню — мені треба нове зерно. Підходжу до каси, роздивляючись тістечка за склом вітрини. Попереду гарна дівчина в чорному пальті, з темними каштановими кучерями. Без зайвих думок дивлюся на неї: як на когось гарного, хто просто стоїть на моєму шляху. Вона мене помічає. Трохи повертається — настільки, щоб бічному зору вистачило кута мене роздивитися. Я здивовано спостерігаю, як її зіниця повільно спускається вниз, потім угору, а потім зупиняється на мені.

Ніхера собі «непомітно оцінила». Відчуваю себе голим і вилизаним з голови до п’ят її маленьким рожевим язиком, який на мить з’являється разом із прихованою посмішкою.

Дівчина бере своє замовлення, неквапливо обходить мене зі спини, повторюючи кілька разів акт облизування губ. У мене тремтіння по спині біжить від її погляду — не в хорошому сенсі. Вона зупиняється неподалік справа. Підходить до стелажа з пакетами кави, ніби розглядає їх. Але ж я, бляха, бачу, як у кутку її ока бігає зіниця: вгору-вниз, вгору-вниз.

Важко ковтаю. Як на зло, кудись зникли обидві продавчині. Змушую себе дивитися крізь скло на десерти, удавати, що вибираю. Насправді бічним зором стежу за дівчиною, яка, давно отримавши своє, чомусь не йде. Чогось чекає.

Незручний момент затягується настільки, що я вже нічого не хочу собі купувати — тільки звалити нахер із цієї кав’ярні. Ловлю погляд офіціанта, що несе в зал тістечко. Він немов каже мені: «Йолопе, підійди ти вже до неї». А я не хочу. Не тому, що вона мені не подобається. Вона гарна. М’які круглі щоки. Яскраві очі за прямими окулярами з легкими діоптріями. Виглядає як людина, яка має цікаві хобі й може щось розповісти. Сексуальні округлості в правильних місцях. Маленькі кучері над її оком зводять із розуму.

Я, бляха, не маю на все це часу.

У мене Tacendo. Іпотека. Соцмережі. Нестримна потенція. Мені немає часу на приємні вечори з вином — у мене для цього Джулі. Я б залюбки побалакав удень за кавою. Але я не працюю лише в неділю. І, щиро кажучи, я хочу спокійно подрочити й лягти спати раніше, бо в понеділок о п’ятій мені треба на оптовий — там будуть найсвіжіші сезонні овочі від локальних фермерів.

Секс?

Тіло каже, що я готовий зайнятися з нею сексом прямо в туалеті цієї кав’ярні. І головне — менше про це думати, бо штани в мене не гумові, хоч і оверсайз.

Може, спитати? На дискотеці це працювало. Підходиш, питаєш — ні, так ні. Рухаєшся далі. Нуль претензій. Усе добровільно.

Та ні. Тільки по мармизі отримаю. Потім ще соромно буде сюди повертатися, а в них найкраще зерно. Ні, на це я точно не піду. Їздити в інший район за кавою через можливість випадкового сексу — не варіант для мого хиткого бізнесу.

Час спливає, а жодна продавчиня не повертається. Починаю злитися. Сканую простір за шинквасом поглядом: «Та ви знущаєтеся? Я секс не замовляв. Мені потрібно лише зерно».

Найнеприємніше те, що немає на кого кинути оком, крім дівчини справа, яка продовжує мене сканувати крізь дужки своїх окулярів. Не витримує офіціант: рішуче йде кудись у приміщення для персоналу, і за якийсь час таки з’являється перша офіціантка — дівчина молодша за мене років на десять, і вона чимось сильно незадоволена. Кидає на мене погляд: мовляв, чого я очікував? Їй двадцять, а треба працювати, замість того щоб тусити з друзями. Он навіть у мене секс біля шинкваса накльовується, а що в неї?

— Доброго дня, — каже сухо і продовжує несправедливо зневажати мене поглядом.

Відчуваю глибоку незручність. Мені, бляха, всього-на-всього потрібен пакет кави, а не романтична комедія «Ранкова кав’ярня, раптовий секс і навіть щось більше».

— Пакет кави, — кажу, наче нічого не розумію. Завжди простіше бути як усі й грати тупого асоціала. — Оце зерно.

Показую пальцем на стелаж із кавою, біля якого вже майже знайома дівчина погладжує щоку язиком ізсередини.

От хто мене прокляв? Мамка б точно сказала, що це все за мої мерзенні грішки, і онанізм з дванадцяти.

Мій погляд благає продавчиню дати мені швидше каву й дозволити піти неушкодженим. Вона кидає швидкий погляд на дівчину справа від мене. Бачить, що та не просто розглядає мене оцінювальним поглядом — вона мене поїдає, немов гарячу вечерю. Їй, можливо, здається, що я цього не бачу. Але ж, бляха, дзеркало навпроти все показує.

Продавчиня повертається до мене, секунду думає, а потім швидко готує замовлення. Дає каву. Вводить суму в термінал. Дякує й відпускає.

Останній рубіж — дівчина в окулярах. Глибоко зітхаю, розвертаюся до неї й неквапливо йду на вихід. Ховаю погляд у розгляданні пакета кави в руках, повторюючи «Гондурас Las Calaveras», наче молитву проти раптового сексу. Вона дивиться на мене не кліпаючи, а погляд змінюється від радості до гніву. Не витримую — кидаю погляд на неї. Так, вона й справді невідривно за мною стежить. Серце колотиться. У горлі пересихає.

Відколи це став боятися жінок?

Наближаюся на відстань витягнутої руки. Проходжу повз. Проходжу далі. Виходжу на вулицю. Ноги ватні. Вітер з автомобільним смородом б’є в обличчя. Дорога гуде. Обертаюся до закладу, бачу у вікні дівчину — бляха, як же вона схожа на Джулію. Легенько усміхаюся їй. Не як переможець, а як той, хто був би не проти, але в іншому житті.

Йду геть.

На щастя, хоч день у ресторані рухається звично. Я відбиваюся від набігів контент-загарбників, які прийшли сфоткати «Вологий шовк», але я його поки не подаю — у моєму пості замість «очікуйте» вони побачили «зустрічайте», але це їхній особистий психічний розлад, а не мій. Я не лікар.

Коли все закінчується, я сідаю за бар, наливаю собі кави. Думки мляві. Втомився відігравати роль секс-іграшки для своїх клієнтів. Дівчина в кав’ярні застала мене зненацька: і те могло статися насправді. У Tacendo клієнтки — і деякі клієнти — знають, що тут можна лише подивитися. Увімкнути фантазію: як ти займаєшся сексом із модним кухарем, схожим на фентезійного ельфа. Це мій безпечний простір. Я контролюю його камерами й кнопкою виклику поліції: що правда камери досі не працюють, а кнопка не підключена, але це нюанси. На крайній випадок у мене ніж. Хоч я й ніколи в житті не різав людину, все інше я ріжу дуже вправно, тож думаю впораюся.

Вібрує телефон: «Продавчиня опт». Мене пересмикує — звісно, я досі не знаю її ім’я. Я навіть не можу пригадати, коли вона його називала, та чи називала взагалі.

— Слухаю, — відповідаю.

Чую приємний голос, трохи спотворений електронним сигналом.

— Привіт, це я, — каже вона.

Та невже? Як мило.

— Сьогодні ввечері завезуть гриби, які ви шукали. Але завтра я не працюю. І батько теж — він досі хворіє.

— Можу почекати, — кажу замислено. У голові одразу сплеск ідей. Вимальовуються страви, соуси, які планував із ними приготувати. Несподівано — смузі.

— Добре… — каже продавчиня, раптом змінюючи тон на занадто м’який для рівня наших стосунків. Робить паузу. Я здивовано чекаю, крутячи каву в горнятку. — Якщо хочете. Я завтра буду на параді. Можу взяти з собою. Можемо… зустрітись.

Я трохи шокований. Ні. Сильно шокований.

— Який парад? — відтягую відповідь, щоб подумати.

— У підтримку фемінізму. Якщо… — знову робить паузу, а потім швидко випалює на одному подиху: — маєте бажання, можете приєднатись.

Оце так. Я ще не вирішив, чи хочу з нею на побачення, а вона вже мені ідеологію пропонує. Раніше, бляха, за секс. Відколи ця послідовність змінилася? На дискотеці я мав секс, не здогадуючись, чи вірить дівчина в Бога. А тут таке.

— Невже вербуєте? — іронізую, тягну час, намагаючись себе заохотити піти.

— Якщо не хочете… — миттєво обурюється.

Невже вона щиро йде на парад? Не заради контенту. Це ж треба. Зацікавила.

— Та я жартую, — додаю, наче вибачаючись. — Я бажання маю. Але все залежить від часу.

— О п’ятій вечора, — каже, але в голосі досі чується образа.

— То взагалі без проблем, — ігнорую її невдоволення.

Я ж вибачився. Якого дідька?

— Я працюю до четвертої, — додаю, наче це єдина можлива перешкода.

— Парад трохи незвичний… — починає і замовкає.

Та невже? Феміністичний парад з жінками — це якийсь, як любить казати Джулі: оксюморон.

— Усі переодягаються в жіночий одяг. Чоловіки теж.

Ось тут ви мене справді зацікавили.

— Хоча, якщо ви не хочете…

— Чому ні. Звучить цікаво, — роблю вигляд, що задумуюсь, але я вже вирішив. — Давно нікуди не ходив. Я прийду. Як вас знайти?

— Ми збираємось під годинником, біля центральної вежі.

Дуже хочеться запитати: хто «ми»? Стримуюся. Досить її дратувати.

— Гаразд. Тоді побачимось там.

— Добре, — каже, наче задоволено. — До зустрічі.

— До зустрічі.

Кладу слухавку. Відчуваю дивне збудження. Невже бажання її побачити? Дівчину, ім’я якої я навіть не записав, і все, що знаю напевно — це характеристики її тіла. Звісно, мене зачепила ідея параду. Можливість опинитися в жіночій сукні, чоловікові під банером фемінізму — оце, бляха, крутяк. Уявляю свого батяню. Він би мене так відгамселив, що я б провів решту життя у візку.

— Батя, — усміхаюся, дивлячись на сміттєвий бак на кухні. — Тільки заради тебе я туди піду й одягнуся, як ти любив казати: «як баба».

Маскулінність не моя сильна сторона. Мене цілком влаштовує, що я не приваблюю жінок, яких збуджує сила, чи агресія: цього наркотику я не маю. Мені вистачило тупих спроб натягувати на себе роль «мужика» в підлітковості, і повторювати цей огидний досвід я більше не планую.

Вдома — несподіваний шабат. На столі два келихи. Велика тарілка з нарізкою сиру та м’яса. Джулі в легкій блакитній сукні з хаотично розкиданими білими плямами й рюшем понизу.

— Що за свято? — питаю, глузливо посміхаючись. — Ти нарешті знайшла когось більш зручного для сексу, ніж я?

— Кумедно. Сарказм я оцінила, але буду мовчати, — гордо каже Джулі, підкидаючи розкуйовджене темне волосся.

Підходить ближче й показує рукою на поляну, яку накрила.

— Оце все — це вибачення. Пропоную бахнути на терасі.

— Прям так? — посміхаюся й цілую її в щоку.

У голові зненацька картинка дівчини з кав’ярні. Бляха. Ну якого дідька?

— Я тільки за! — вигукую, щоб вигавкати непотрібні думки.

— Візьми дві пляшки вина з холодильника, — каже й, схопивши тарілки, підіймається сходами на дах. — А! І келихи!

— Теж два? — кричу їй угору, і шпіц сусідки підвиває.

— Жартівник, — гукає зверху, перекрикуючи шпіца.

Хапаю все, що вона сказала, і підіймаюсь. Квартира Джулі мрія кожного фаната старих європейських центрів: невеликий одноповерховий будинок із терасою на даху. Звісно, сантехніка стара, проводка — повне лайно, а сусідка з клятим шпіцом — суцільний жах. Але решта просто казкова.

Всідаємося на дешевих плетених стільцях навколо круглого столика, які скриплять, наче це їхній останній вечір.

— Як твій день? — питає Джулі.

— Та чесно, ніяк, — фиркаю, відкриваючи першу пляшку. — Не можу пригадати жодного обличчя чи чогось цікавого. А в тебе?

Починаю розливати по келихах.

— Працювати юристом у приватній адвокатурі — це ще той трешак. Сиджу по десять годин, перебираю документи. Крему не вистачає пальці змащувати, — сміється Джулі, беручи келих.

— Коли плануєш складати іспит на адвоката?

Ми цокаємося, і дзвін розноситься в присмерку разом із приглушеним гавкотінням псини.

— Цей рік вирішила допрацювати. Хоч я вже зайобалася. Практика, звісно, цінна. Ти уявляєш, яка кількість звинувачень в аб’юзі й зґвалтуванні до нас приходить?

— Гадки не маю.

— Сотні кожного місяця, — вирячує очі Джулі.

Я роблю здивоване обличчя, наче для мене це не порожній звук.

— І це тільки мій офіс, — підвищує голос Джу. — На наше двохмільйонне місто це пиздець, як багато. Ми ж не якийсь Лос-Анджелес, де всі шукають Голлівудську мрію. Там щомісячно тисячі заяв лише про зґвалтування, не кажучи вже про інший аб’юз. А! До речі: знаєш, скільки заяв у нас доходить до суду?

— Ні, — дивуватися стає складніше, бо я вже зовсім не розумію, до чого вона веде.

— Жодної, — зривається Джулі.

Ехо її «жодної» якийсь час лунає на порожній вулиці. Я проводжаю його поглядом, ковзаючи по приглушеному світлу з старих деревʼяних вікон неподалік. Мені ніяково: чи то від її слів, чи від думки, що сусіди можуть почути.

— Джу, це цікава статистика, — кажу, закидаючи шматок хамона в рот. — Але ти ж розумієш, що я ніфіга не розумію. Поясни.

Вона показово зітхає з моєї тупості й робить обличчя хазяйки маленького кошеняти, яке вперше сходило на лоток, не обісравши все навколо. Дивне відчуття: одночасно приємно й образливо.

— Поліція «не приймає» заяви, — каже, наливаючи собі нову порцію вина.

Рука тремтить від напруги. Її це справді злить, і вона ледь себе стримує.

— Я досі не склав цей пазл, — посміхаюся, щоб розрядити обстановку. — Але за те, що ти налила тільки собі, я напишу заяву на тебе.

— Сев! Це взагалі не смішно, — хмуриться Джу й ковтає одразу півкелиха. Вдавившись починає кахикати. — Ми змушені подавати скаргу до суду за бездіяльність поліції, щоб потім через судову ухвалу змусити поліцію зареєструвати заяву. Це займає тижні. Втрачається найважливіший час для збору доказів. А головне, за цей час жінки починають звинувачувати себе, бо їм ніхто не допоміг. І врешті відкликають заяви.

— Зрозумів, — киваю, підливаючи собі, лише щоб сховати погляд. — Пробач. Я не багато чого знаю поза кулінарією.

— Та я знаю… теж мені пробач. Я трохи на взводі. Мені іноді здається, що я єдина, хто береться за ці справи, — зітхає й хапає кубик пармезану. — Але ти ще хімію непогано знаєш. Пам’ятаю, які тріпи ти влаштовував. У наркокартелі був би цінним працівником.

— Поки би не зробив щось не так, і мене не відправили б годувати риб з відрізаними яйцями та розірваною дупою.

— Ну, трохи ризикованіший для дупи бізнес, ніж ресторанний, — кривенько посміхається й цокає мій келих. — Але ж прибутковий.

— Не посперечаєшся, — замислююся.

Уявляю себе, працюючим у наркокартелі. Цікаво, а це точно гірше за життя в алкокартелі мого баті? Чи в релігійному картелі моєї мамки?

— Годі про роботу, — різко каже Джулі, розливаючи першу пляшку до кінця. — Що в тебе на особистому? Може, інтимному?

— Таке відбувається тільки в тебе, — замислено дивлюся на молодий місяць над її головою. — У мене сьогодні якась дичина сталася в кав’ярні. А ще незрозуміла комунікація з продавчинею з оптового.

— Ти говориш, як наш вуличний робот-прибиральник, — дзвінко сміється Джулі. — «Відбулася необроблена помилка. Це собаче лайно не буде прибрано до прибуття спеціаліста з інформаційних технологій. Вибачте за незручності».

— Еге, — сміюся. — Але спілкування насправді дивне.

— Продавчиня — це та з грибами?

— Вона сама.

— Як її звати?

Глибоко зітхаю і засоромлено ховаю ніс у біле вино.

— Ти що, навіть її ім’я не запам’ятав? — вигукує Джулі й починає відверто з мене сміятися. — Серйозно? Сев, ну як так-то? Ти так вічно залишишся моїм чоловіком.

— Не бачу в цьому катастрофи, — кажу з дуже серйозним виразом і відкорковую наступну пляшку.

— Тільки не кажи, що ти в мене закоханий, — далі сміється вона. — У нас суто юридичні відносини…

— Плюс секс, — докидаю, підіймаючи штопор із корком над головою.

— Не без нього, — киває, підсовуючи келих. — Але ж ти колись захочеш сім’ю, дітей.

— З чого ти це вирішила? — дивуюся. — Чим це я схожий на якогось сім’янина?

Не зрозуміло чому, але її слова мене зачіпають. Чого це я раптом хочу сім’ю? Хоча чому ні? Але ж… та ні. А чому вона не хоче?

— Сев, ти що, образився? — Джулі нахиляється до мене й кладе руку на коліно. — Пробач. Я не хотіла тебе образити.

— Та нічим ти мене не образила, — заперечую, допиваю, наливаю лише собі.

— Взагалі не уявляю, з чого ти зробила такий висновок, — кажу після паузи. — Я весь час витрачаю на ресторан. Мені навіть зустрічатися немає коли. Яка сім’я… тим більше діти.

— Сев, ти після відкриття ресторану став інакше оцінювати жінок, — лагідно каже Джулі, погладжуючи моє коліно.

— Це як? — насуплююсь.

— Як потенційну дружину, а не як секс на ніч.

— Та ну… та де ж, — намагаюся скласти думку. — Невже? А ти?

— Для мене всі чоловіки — лише член на кривих ніжках. Як ти вже бачиш, на голову я не дуже звертаю увагу. Але якщо ніжки не сильно криві, то можна й на член глянути.

— Здається, коли ми познайомилися, ти щось схоже казала, — бурмочу, дивлячись у келих. — Матюків тільки було більше.

— За стабільність! — сміється Джулі й цокає своїм келихом мій. — У мене чіткий план. Я хочу отримати свідоцтво. Вступити до адвокатури. Почати свою практику. Я хочу підняти всі злочини сексуального насильства до стандарту судової практики. Домогтися збільшення рівня покарання, щоб у всіх їхні криві ніжки тряслися лише від думки, що на них подадуть заяву за сексуальне насильство. Щоб звинувачення у вбивстві першого ступеня було для них пом'якшенням покарання.

— Амбітно, — кажу, не стримуючи сум, що не розумію її метафори. Узагалі, я щось її зовсім не розумію.

— Невже? — вигукує Джулі. І знову стає весела. — У тебе самого ресторан у топ-десяти по країні. До тебе звідусіль їдуть. Оце, пиздець, амбітно!

— Є таке, — стискаю губи в спробі посміхнутися.

Не виходить. Відчуваю себе тим самим котиком, який випадково сходив на лоток правильно. Піднімаю келих:

— За нас.

— За нас, — підтримує.

— О! Сев, дивись, — Джулі копає мене по нозі, майже виплюнувши вино. — Бач он того кучерявого хлопця?

Наша тераса виходить на вулицю за домом, і вздовж неї крокує хлопець із синім шопером на плечі. Невисокий, у модних широких укорочених джинсах, оверсайз-светрі. Зупиняється біля під’їзду навпроти нашого дому.

— Бачу.

— Гарний, — замислюється Джу, покусуючи верхню губу. — Кілька разів його бачила, коли авто паркувала. Завжди такий чемний. Вітається. Як він тобі?

— Джу, — зітхаю з посмішкою. — Він, здається, гей.

— Звідки ти знаєш? У тебе що, гей-радар? — підскакує Джулі, і хлопець ховається за дверима. — Тому що він доглянутий і гарно виглядає, ще не означає, що він гей!

— Не означає, — погоджуюсь, киваючи. — Але він витер ноги перед входом у під’їзд.

— І?? — Джулі вже відверто злиться.

— Дуже маленький відсоток гетеро опустяться настільки, щоб витерти ноги перед під’їздом. Це ж майже втратити свою маскулінність. Страшенний сором, імпотентом можна стати в лічені секунди. А цей хлопець витер ноги і перед дверима, і після. Розумієш?

— Ні, — насуплюється Джулі й складає руки під грудьми.

Ображена, і незрозуміло на що саме.

— Пригадуєш фільм… — мій погляд застигає на будинку навпроти, — якась там «форма»? Ми не так давно його дивилися.

— Не дуже, — випльовує в мене Джулі. Я не ображаюся. Вона завжди так реагує, коли я починаю нести якусь маскулінну ахінею. А цієї хуйні, дякуючи батяні, у мене повно.

— Я нагадаю, — підсуваюся ближче, на що вона незадоволено фиркає. Мимоволі усміхаюся. — Там був дуже кльовий діалог у чоловічому туалеті. Один каже, що миття рук до чи після того, як справив потребу, багато що каже про чоловіка. Якщо він миє двічі — це свідчить про слабкість характеру.

— Тож ти мені радиш шукати таких, як той, що тинявся в твоїй кімнаті?

— Я? Боже збережи, — відхрещуюся у прямому сенсі цього слова: мамка навчила. — Звісно, ні. Якщо цей хлопець не гей, то я його сам запрошу до нас у гості зайнятися з тобою сексом.

Джулі хвилинку мовчить, а потім починає сміятися.

— Почув би хтось зі сторони — офігів би. Чоловік приводить своїй дружині іншого, щоб потрахатися.

— Та ладно. Це не найстрашніше збочення, — потім дивлюся в її усміхнені очі й додаю: — Усякому разі все добровільно.

— Оце ти вже як юрист кажеш, — нахиляється й цілує мене в губи. — Але сексу не буде. До мене мають червоноармійці пожалувати.

Як вона здогадалася? Мій план таємно її звабити юридичними натяками провалився.

— Ох! А ці, як завжди, лізуть із усіх отворів, коли їх не кличуть, — легенько стукаю кулаком по столу, адже більшого він не витримає.

Джулі бере мене за руку: долоня тепла, приємна. Стук мого удару повільно затихає за рогом вулиці. Ми сидимо в тиші, допиваємо пляшку білого. На небі з’являються зірки, і холоднішає. У кінці вулиці виїжджає робот-прибиральник і рухається в нашому напрямку з віддаленим гудінням. Помічаю, що вона вже мерзне в своїй короткій блакитній сукні: плечі стискаються, а голі ноги вкриваються сиротами.

— Гайда всередину, — це навіть не питання.

Я одразу підводжуся, хапаю залишки фуршету й іду до сходів.

— Так, — підскакує Джулі. — Я щось уже змерзла.

— Та невже? — кидаю через плече й швидко спускаюся сходами.

Чую зверху обурене:

— Ой, тільки не треба! — і відразу гавкіт шпіца.

Випивши кави, ми розходимося по своїх кімнатах. Після пляшки вина й попереднього досвіду відчуваю себе готовим просто спати, що після душу і роблю. Засинаю швидко, хоча одна думка ніяк мене не відпускає: «Невже я справді дружину шукаю? Це просто абсурд».