Джентльвумен

Не знаю, скільки кмітливих людей уже встигли сказати, що життя — це череда однотипних, нудних повторів. Я згоден із ними всіма.

Хоч поховання покидьків пройшло вдало — у всякому разі для мене — прокинувшись зранку, не відчуваю ані тієї впевненості, з якою засинав, ані хоч крихти полегшення. Плетуся легендарною дорогою, якою ходив останні роки: де купую квіти, скоїв подвійне вбивство, був зґвалтований — все повертається. Думки. Відчуття. Біль. Огида до світу ламає мою реальність. Вона просто розлітається на шмаття, коли усвідомлюю, що вся кінчена романтика життя зводиться до постійного проходження місцями своїх травм із гідною спробою не збожеволіти.

Мабуть, тому люди й тікають із найбільш травматичних місць. Із тих, де вони жили в дитинстві.

Моє дитинство якось пройшло, і я не бажаю згадувати жодної події. Я просто стер його зі своєї пам’яті після смерті батьків і взагалі не розумію людей, які тримаються за спогади, де твоє життя було на рівні домашньої тваринки. Кому цікаво, в якому віці ти вперше посрав? Покурив? Подрочив? Я смутно пам’ятаю, як подрочив у віці, коли пісюн ще не встиг розвинутися до стану, гідного називатися членом. Повноцінної ерекції тоді не отримав, бо мозок ще не встиг зав’язати своє існування на яйцях. Тож досвід, можливо, цікавий психоаналітикам. Але пощастило, що він хоча б не був травматичний — сподіваюся.

На вулиці тепло, і центр пульсує цим життям, яке тхне бридким сигаретним димом і, несподівано, йогуртом із простроченим терміном. Люди-тіні втомлено тягнуться вперед. Я серед них — проклятий бабцею, клятий вбивця. Їхні носи в смартфонах, а мозок намагається одночасно зчитувати перешкоди реальності й контент із соцмереж. Усі, хто має очі, бачать, що це погано працює. Хтось спіткнувся, хтось лізе на червоне, хтось ловить таксі ліктем — або зловив спазм плечового суглоба. Я пробираюся крізь лабіринт цих інтенцій, де кожен рух і кожен погляд має чіткий присмак агресії. Не місто, а комфортний зоопарк, злегка цивілізований на рівні гарної обгортки, а телефони потрібні, щоб сховати погляди від тріщин цього світу. Мої підошви злипаються з бруківкою, яку миє хіба що дощ. Фрагменти дорогих круасанів, розтерті таблетки трамадолу й всюдисуще собаче лайно зливаються в гнітючу текстуру міського ранку.

Як я взагалі можу готувати їжу в цьому свинюшнику?

Вимушено проходжу повз залишки меморіалу покидьків, освячені рештки яких нарешті спалили. Інтерес до них уже розвіявся. Нових квітів більше не приносять. Люди втомилися. Усі полюбляють спів страждати, насолоджуючись приємним відчуттям, що це горе не твоє — я тільки поплакати прийшов. Як кажуть психіатри нової хвилі: «злити негативні емоції» зі свого щасливого життя. Але надовго тих, хто зливають бачки свого унітаза в чужий туалет, не вистачає. Своє ж лайно теж іноді треба змивати. Тому вони швидко заправляються страждальним героїном і біжать по своїх домівках.

Стою біля відцвілих і порваних поліцейських стрічок, усміхаюся з себе. Досі сподіваюся знайти загублені гриби. Я хворий. Спостерігаючи за мамкою, я зрозумів, що віра — класичний розлад шизофренічного спектра. А в моєму винна Міра з її клятими грибами, що пустили міцелій глибоко мені в мозок. Вона не дає можливості з нею побалакати, і, можливо, тому я постійно про це думаю. Читаю кожне її повідомлення в каналі «Джентльвумен» — про обережність, небезпеку, психологічні травми, — а мої повідомлення досі висять, як «не переглянуто».

Чому? Її ігнор створює страх. Радше роздратування? Ні — страх і злість.

Інші теж не говорять зі мною про ті події. Над їхніми головами закрутилася «Джентльвумен», а моя ситуація, схоже, відійшла на якийсь задній план. Може, Саїда додала «поговорити з Северином» десь у кінець списку справ? Сподіваюся, що додала. Мені не хочеться думати, що вони з тих, хто вважає: одна людина проти цілої організації нічого не варта.

А чи справді варта?

У своєму закладі я відчуваю себе в безпеці. Готую каву, стерилізую пробірки, готуюсь хімічити; настирне бажання випити віскі змушує раз по раз поглядати на бар. Кислі цукерки вийшли напрочуд вдалими. Я чітко підлаштував тривалість і розібрався, із чим саме треба поєднувати, щоб отримати потрібний спогад — гостринка все робить чіткішим.

Раніше я не замислювався, що таке спогад. Лише патерни активації нейронів, збуджені за правильною схемою. Трішки хімії, краплина фізики, дещиця магії. Це не точна наука, а радше старе відео, перемотане разів п’ятдесят і записане поверх весілля двоюрідної тітки, з домислами та емоційним підфарбуванням. Але після експериментів я вже починаю розуміти, що можна побачити й відчути. Звісно, моя цукерка не покаже людині саме той провулок, у якому мене зґвалтували, якщо вона ніколи його не бачила, але покаже схожий. Той, який мозок асоціює з місцем, де можна зґвалтувати людину, і це може бути навіть більш жахливе місце. Усе залежить від того, що вже є в досвіді. З обличчями, думаю, так само. Моїх покидьків побачать ті, хто вже бачив їх раніше, а інакше це буде обличчя якогось особистого страху.

Як я до цього дійшов? Зрозумів, передивляючись спогади покидьків, і бачачи, що той самий спогад постійно змінюється, залишаючи стабільними тільки самих покидьків, бо решту я ніколи в житті не бачив.

Не впевнений, чи може людина взагалі нічого не побачити. Здається, що так — у випадку новонародженого: максимум, на що може вплинути моя цукерка, це вивільнення кишківника. Але дорослій людині неможливо настільки себе обмежити, щоб біль, страх і відчай не створювали жодного відлуння. Інакше це вже не людина, і навіть не тварина, а щось ближче до вірусу.

Оце був би рівень адаптованої реклами, заснованої на реальному досвіді людини. Але завжди треба чекати несподівані відлуння — як безневинна реклама сірого скотчу раптом поверне когось у спогад, де його зв’язали, заклеїли рот і закинули в багажник. Світ покидьків уже зламав кожного, просто не кожен здатен це усвідомити.

Пілікає телефон. Повідомлення від Джулі: питає, чи можна зібратися в моєму закладі на обговорення планів «Джентльвумен». Пишу, що звісно можна. Я тільки радий усіх побачити. Може, нарешті, випаде шанс поговорити й з Мірою.

Натхнений, квапливо складаю обладнання і лечу до найближчої кав’ярні по нове зерно «для друзів». Довго все винюхую — нічого не подобається. Може, мені ніс погано вправили? Запахи тьмяніші, ніж зазвичай, і не відгукуються. Зрештою роблю те, що роблять усі, — купую те, що дорожче, але вибираю так довго, що Джулі вже чекає мене на вулиці.

— Ну й де ти шляєшся? — каже, цмокаючи.

Погляд гострий, зневажливий, а спортивні штани й коротка куртка додають агресії. Жінка на спорті. Рюкзак за спиною. Волосся зібране в маленький хвіст. Відчуваю легкий страх, що мені зараз натовчуть боки.

— Ти що, додому не заходила? — ігнорую її претензії.

— Звісно, бо я пунктуальна!

Джу обпалює мене пихатим поглядом, але в очах сміється.

— Нікого, крім тебе, немає, — усміхаюсь, відмикаючи заклад. — І приходити занадто рано — це не пунктуальність, а розлад. Допоможеш мені нову каву заварити.

Швидко йду до бару, а вона не поспішає. Розглядає все навкруги, застрягає біля великого дзеркала в залі.

— Плануєш усіх вразити своєю кавою? — гукає мені в спину, переходячи до картин.

— Ну не мармизою ж!

Чую, хихоче. Вмикаю млинок і краєм ока спостерігаю, як вона знову роздивляється себе в дзеркалі. Мабуть, подобається собі. Мені подобається, інакше чого б я дивився.

Джу всідається за столик. Підходжу до неї з горнятками.

— Розібралася з учорашніми паперами? — питаю.

— Афкорс! Сьогодні в обід подали документи, — хмикає й солодко потягується.

Куртку вона скинула на спинку. Сидить у широкій бірюзовій футболці, крізь яку просвічується чорний спортивний топ.

Тільки відкриваю рота, щоб ще дещо спитати, як заходить Ейден, тягнучи за руку Кайо.

— Йоу! Усім привітики! — вигукує він. — Чую, кавовим духом пахне.

— Привіт! — кидає Кайо з-за його широкого плеча.

Вітаємося. Ейден виглядає, як працівник служби доставки: куртка, штани, кепка — усе синього кольору з білими лініями. Кайо — в жовтому комбінезоні-шортах із рожевими панчохами. Кумедні, як у карнавальних костюмах. Мимоволі посміхаюся.

— То що як? — питає мене Кайо, вмощуючись біля Джулі.

Складається враження, що гумка ніколи не залишає її маленький рот. Задивившись на її губи, пропускаю момент, аби почати жалітися на своє життя, і Кайо мене випереджає:

— Джулі, у тебе цікавий стиль, як для твоєї роботи. Це що — протест проти дрес-коду?

— Та ні, — сміється Джулі, поправляючи футболку, що з’їхала з плеча. — Я з тренування. Не встигла переодягнутися.

— До речі! Протест проти офіційного дрес-коду в держорганах — не найгірша ідея, — каже Ейден, розглядаючи мій синець. — Сев, у тебе на обличчі така собі веселка. На заздрість Бобу Марлі.

— Дякую за комплімент, — зітхаю, щоб продемонструвати глибоку печаль, але Ейден уже переключається на жінок.

— Проблема дрес-коду, навіть не в тому, що забороняють одягатися інакше, — продовжує Джулі, розглядаючи свою футболку. — Думаєш, я не хочу прийти в суд у жовтій прозорій сукні з рюшами?

— Без ліфчика, — додає Кайо.

— Саме так! — гучно підтримує Джулі її півофіційний показ сосків. — Але проблема в розумово обмежених. У тих, хто оцінює всіх лише за зовнішнім виглядом. Тому люди змушені пхатися в ці кляті костюми, підбори… щоб маса довбнів сприйняла тебе серйозно. Сексуальність знищить вагу твоїх слів, бо половина людей тебе не слухатиме, а тільки думатиме, як тебе трахнути.

Ейден остаточно забуває про мене й уважно прислухається до дискусії.

— Зате в іншої половини підніме, — гукає він. — І не лише впевненість.

Джулі голосно й зневажливо фиркає замість відповіді.

— Саме так медіа знищили рух «сукебан», — чмокає гумкою Кайо, і киває на нього. — Створили з них картинку для дрочки.

Суки-що? Я перший раз чую цю назву.

— О! Це шикарний приклад, як сексуалізація знищує жіночий рух, — стукає Джулі по столу. — Дякую, що нагадала.

Дякую, що ніхто не пояснює, а питати мені соромно.

— Навпаки, це теж не погано працює, — замислюється Ейден. — Беруть гвалтівника, аб’юзера і за сумісництвом педофіла. Вдягають у дорогий модний костюм. Вішають золоті годинники. Роблять зачіску. Голять. І всі одразу: «Та ні! Та ну як? Він же точно не міг запхати свого члена в дитину! Його, напевно, хибно звинувачують. Він же такий… поважний».

— Еге, — киває Джулі.

— Може, не варто транслювати відео? — питає Ейден, сідаючи поруч із Кайо. — Як у старі часи — радіо. Картинка завжди створює суб’єктивне бачення. Комусь цей педофіл нагадує батька, комусь сина… а комусь дуже схожий на теперішнього коханця. Не кожен здатен визнати, що має таке лайно серед близьких. Страшно, розуміючи, що подібне тягнеться до подібного. Може, без картинки цих асоціацій буде менше?

Джулі замислюється над його словами, а мені нічого не лишається, як повернутися до кави. Я не маю думок, які варто озвучити.

— Цікава ідея, — каже вона після паузи. — Показувати звіти поліції, фото з місця злочину. Тобто лише більш-менш об’єктивні дані. Але не показувати облич жертв чи підсудних.

— Наче трукрайм-книга, — посміхається Ейден, підіймаючи вус з лівої сторони.

— Думаєш, це допоможе? — питає Кайо, починаючи надувати кульку.

— Ні, не думаю, — впевнено каже Джулі. — Можливо, в окремих випадках. Але точно не панацея від людської суб’єктивності.

— Лікування від суб’єктивності — це екстракт псилоцибіну раз на тиждень, — вигукує Ейден, стукаючи рукою по столу.

— Ну звісно, — сміється Кайо. — Не всі настільки психічно стабільні, як ти, щоб витримати одкровення всесвіту.

Скриплять вхідні двері — заходить Саїда. Усі одразу замовкають і якось ніяковіють. Я під загальним впливом відчуваю щось схоже. На Саїді джинси, що облягають її неймовірні форми, светр із невеликим горлом — усе чорне, лише трохи світліше за її шкіру. Зверху, на плечі, накинуте бежеве пальто, на якому лежить темний шарф. Стукаючи підборами, вона поважно рушає до столу й навіть не зиркає в мій бік. Спостерігаю з-за барної стійки, як вона зупиняється, а всі посмикуються, ніби хочуть підвестися — фізично незручно сидіти, коли вона стоїть. Джулі не витримує, щось тихо каже й іде до вбиральні.

Знову скриплять двері — Міра. Я тільки встигаю заправити кавомашину й, побачивши її, стискаюся, мов бекон на розпеченій жаровні. На ній коктейльна сукня фіалкового кольору вище коліна, чорне пальто.

— Нарешті, — сухо каже Саїда. — Сідай уже, я не планую тут до ночі сидіти.

Міра не обдаровує мене навіть поглядом, проходить зал і сідає поруч із Саїдою — я для неї не існую.

— Сев, ти нам кави принесеш, нарешті? — кричить Ейден. — Чи твоє обслуговування надто дороге для нас?

Розливаю свіжозаварений фільтр по горнятках: зерно, яке я купив, має м’який, цікавий смак каркаде, але, як на мене, післясмак занадто кислий. І найгірше — це не створює навіть крихти збудження в моїй голові. Купив якусь банальщину.

— Це такий жарт? — гукаю йому у відповідь, намагаючись хоч якось підняти собі настрій. — Так дорого, що ви ще жодного разу ні за що не платили?

Не бачу, що робить Ейден, тільки чую тихий голос Кайо — достатньо голосний, щоб я все почув.

— Любий, — каже вона. — Ти дограєшся, що Сева захоче з нас гроші, і нам із тобою навіть на презервативи не вистачить.

Не витримую й кидаю погляд на їхній стіл, що частково ховається за кутом стіни, в яку впирається барна стійка. Саїда й Міра сидять навпроти Кайо й Ейдена.

— Ваші пріоритети мене завжди шокують, — зітхає Саїда, знімаючи окуляри. — До речі, в нашому каналі вже кілька сотень лікарок, які можуть зробити аборт без зайвих питань.

— Дякую, але я краще контрацепцією, — гучно фиркає Кайо.

— Превентивний удар! — регоче Ейден і цілує її в щоку.

— Взагалі це тотальна несправедливість! — раптом вигукує Джулі, яка щойно з’явилася біля мене.

— Я його офіційна дружина, а він мене лише раз пригостив. І то! Лише тому, що в нього продукти псувалися.

Здається, у вбиральні вона почула тільки мене з Ейденом і продовжує тему оплати моїх послуг.

— Ну це ти вже драматизуєш, — кидаю через плече, складаючи горнятка на тацю. — Це не через продукти, а тому, що ресторан тоді зачинили.

— Один, як-то кажуть… хуй! — сміється Джулі, а мене пробирає дрижаками від її формулювання.

Вона підходить ближче й рішуче хапає тацю.

— Давай мені, — каже. — Я понесу. Я ж сильна жінка!

— Та куди вже… — відступаю від кави.

Проводжаючи її поглядом, думаю, як вона примудряється, несучи шість горняток, так сексуально гойдати стегнами в цих обтягуючих спортивних лосинах із сірими вставками з боків — чиста магія. Чомусь не відчуваю збудження чи потягу: суха констатація. Новий сорт томатів на оптовому ринку раніше збуджував мене більше. Мені стає ніяково. Невже…

— Сев, ти йдеш? — гукає Джулі.

Не дають мені подумати про можливі проблеми з потенцією — чи з чимось гіршим. Рушаю до них, але зупиняюся на півдорозі.

— Хвилинку, у мене тут тістечка залишилися, — згадую й похапцем пробігаю повз них на кухню. — Зараз принесу.

Повертаюся, ставлю посеред столу дюжину маленьких профітролів, а потім сідаю поруч із Джулі: Саїда з Мірою навпроти трохи ліворуч, Кайо й Ейден — праворуч.

— З чого така щедрість? — підкидає брову Саїда.

Поки вона переймається питаннями, Ейден уже жує перший профітроль.

— Та просто залишилися, — знизую плечима, не розуміючи, до чого її питання. — Я ж зараз зачинений, а вони довго не живуть.

— То ти нас за свиней тримаєш? — фиркає Міра.

Її сукня має глибокий виріз на грудях, у якому застряг гідний ігумені золотий символ віри. Вона демонстративно складає руки під грудьми, навмисне роблячи їх ще обʼємнішими, майже втоплюючи в них невинний хрест. Потім кидає на мене гордовитий погляд і ще раз, уже з відвертою огидою, фиркає.

— Міра, припини, — хмуриться Кайо.

Хотілося б мені дізнатися, що вони обговорювали після «Шепоту Крові», коли пішли з мого закладу. Може, вони знають, чому Міра така? Чому, коли вона дивиться на мене, я відчуваю себе одним із покидьків, який нещодавно поховали?

— Чого ти так переймаєшся? — гаркає Міра на Кайо. — Не зірву я ваш подкаст.

— Якщо ви закінчили, — різко вступає Саїда, прискіпливо беручи профітроль, — нам треба визначитися з першою зустріччю «Джентльвумен».

— Офіційною, йобана, — докидає Ейден із повним ротом, наче взагалі не чув ані Міру, ані Кайо.

— Дякую за уточнення, — зітхає Саїда й, погрожуючи профітролем, дивиться на Міру. — Поки що ми ще не офіційні, але запит на створення громадської організації подали… дякуючи Джулії. Це якщо раптом хтось не чув.

Міра голосно пирхає. Тістечко, звісно, не бере, але навіть каву ігнорує. Її хрестик мене страшенно дратує. Кожного разу, як вона рухає грудьми, він виблискує мені просто в око від лампи над столом — а рухає вона ними постійно. Кайо, намагаючись не дивитися в її бік, постійно коситься і виглядає знервовано.

— Треба отримати статус якнайшвидше, — бурмоче Джулі, постукуючи коротким нігтем по столу. — Поки ніхто не зрозумів, хто ми такі й на що спроможні.

Її слова звучать радше для себе, ніж для Саїди чи когось іще. І це дивно: вона теж просто ковзає повз репліку Міри, наче її не було.

— Ну то що? — Саїда не залишає паузи, щоб подумати. От вона відверто показує, що їй байдуже на Міру. — Сьогодні в нас одне питання: де проводимо зустріч?

Я кривлюся в горнятко. Саїда стала головою організації, хоча ніхто цього не обговорював, але всі згодні. Французьке коріння, мабуть, бере своє, хоч у неї воно й афро-французьке. А Джулі? Вона вскочила на цю хвилю з такою енергією, що, здається, уже отримала статус її правої руки.

Хто я в цій організації?

— Ну як де? — каже Ейден, доїдаючи третій — чи п’ятий — профітроль. — Сев, ти ж не проти?

— Ні, — кладу горнятко на стіл. Складно бути проти того, про що тебе не питають. — Я віддам дублікат ключів Джулі. Головне не рознести заклад, щоб я потім міг відкритися.

— Ок, — фіксує Саїда, поправляючи окуляри. — З місцем визначилися.

Відчуваю, що я погоджуюсь з будь-чим щоб уникнути конфлікту. Чому? Їхня перебільшена гра у важливих людей з організацією і «питаннями», тріснула мої крихкі сподівання на співчуття і допомогу. Я раптом втрачаю сили для опору.

— Нам потрібне якесь афігезне хрещення при вступі, — каже Ейден, завалюючись ліктями на стіл. Він єдиний, хто начебто не змінився. Досі веселий — живий.

— Інакше нас ніхто не сприйматиме серйозно! — продовжує він, намагаючись схопити погляди жінок, і, незважаючи на їхні розчароване зітхання, вперто веде далі: — Ми повинні бути не просто якоюсь організацією чи релігійною сектою. Ми більше за всі ці умовності.

— Ти вже казав, — Саїда втомлено відкидається на спинку стільця. — Які пропозиції?

Ейден ще більше перехиляється над столом, але лише встигає відкрити рота, як Кайо вставляє:

— Любий, тільки не треба натяків на «Бійцівський клуб».

— Як ти здогадалася? — вирячує очі він. — Але, ну так… бити мармизи — це ближче до іншого клубу… маскулінного.

— Хрещення — це не тільки символ, — каже Саїда, розглядаючи тістечко в руці, яке так і не з’їла. — Якщо ми щось впроваджуємо, воно має обʼєднувати нас і фізично, і ментально.

— Це що натяк на секс? — Ейден переводить погляд по колу.

— Ну звісно! — вигукує Саїда, закочуючи очі. — Саме цього й чекають жінки, які приєднуються до нас. Тваринного, безконтрольного сексу! Ти, як я розумію, готовий бути волонтером?

Кайо з Джулі починають хихотіти, а Саїда розтягується в лукавій посмішці, дивлячись на Ейдена поверх дужки окулярів. Що робить Міра — я не знаю: намагаюся на неї не дивитися, лише на її здоровенний хрестик.

— Та ну все, — насуплюється він і відхиляється. — Поняв. Хуйню зморозив.

Западає пауза, в який Ейден засоромлено жує профітроль.

— Але, — кажу я, вирішивши втрутитися й хоч трохи відтягнути вогонь від нього, — це має бути щось на грані. Те, що ти не розкажеш своїм дітям. І точно не забудеш.

— І що це? — оживає Міра, і її агресія виливається на мене так, що хрестик вислизає з западини між грудей і б’є по золотому ланцюжку. — Десерт, що відкриває нові виміри душі?

Саїда кидає мені короткий попереджувальний погляд. Опускаю очі в горнятко — здається, я вже й голосу тут не маю, а найгірше, що всі з цим мовчки погоджуються.

— Танці голяка навколо вогнища? — вигукує Джулі, усміхаючись. Вона ніби навмисно ігнорує Міру й увесь цей мікро-конфлікт навколо мене.

— Щось типу цього, — невпевнено погоджуюся, кидаючи погляд на Саїду. — Чоловіки, які придумали релігію, не просто так вигадали саме це для відьомства. Щось середнє між племінним святкуванням і шаманізмом, з дещицею сексуальності.

— Тобто будь-якого прояву вільності, — несподівано підхоплює Саїда.

— Саме так, — обережно киваю. — Це те, чого вони жадали й одночасно боялися.

— А чого боялися? — питає Кайо, різко переставши жувати гумку.

— Ну як чого? — вона мене дивує своїм питанням більше, ніж своїми неймовірними темними очима. — Вільні голі жінки, яких ніхто не контролює. Це ж усіх гетеро з розуму зводить.

— Я б теж сумував, якби пропустив таке видовище, — додає Ейден і справді з сумом дивиться в порожнє горнятко.

Чи продовжить він їсти тістечка, якщо більше нема чим запити?

— Але ж нащо? — кидає руки вгору Джулі. — Який сенс? Ніхто ж сексу не обіцяє. Якщо ми про це говоримо. То нащо тоді дивитися на голих жінок?

Очікувана реакція раціонального жіночого мислення. Мій батя казав: «раціональність дурня слабаків, головне — ти сам».

— Я бачу там контроль, — повертаюся до Джулі, щоб пояснити «мислення справжніх чоловіків». — Жінки наче вільні, танцюють як їм хочеться, але обовʼязково під наглядом. І з сексом усе неоднозначно: хоч його ніхто не обіцяє, його й не забороняють. Правильно? Як на мене, це найтваринніша мотивація з усіх — передчуття. Те саме, як з їжею.

— Але ж потім не отримаєш. І що? — кривиться Джулі, наче не може повірити в таку маячню.

— Пиздець! — сміється Ейден, він мене відразу зрозумів. — Насилля. Расизм. Геноцид. Ультра-праві рухи… бурка на голову. Список можна продовжувати годинами.

— Жіноче тіло — це поле бою, — бурмоче Кайо.

— Це дуже цікава тема, — не витримує Саїда. — Але нам потрібна відповідь на конкретне питання. Я планую перші збори через місяць. Якщо не буде чіткого ритуалу… проведемо без нього. А зараз я вже хочу додому. Мені завтра на роботу.

Вона одразу підводиться й виходить із-за столу. Я, дивлячись у порожнє горнятко, раптом ловлю себе на думці, що досі не знаю, ким вона працює.

— Сев, дякую, що пригостив, — перериває мої думки Саїда. — Наступного разу ми прийдемо не з порожніми руками.

— Та не переймайтеся, — відмахуюся, складаючи горнятка назад на тацю.

Міра так і не торкнулася ані кави, ані тістечок, але весь цей час погладжувала хрестик. Чим я її образив? Я не розумію, що саме вона намагається мені показати своїми словами й діями.

Однозначна команда Саїди мотивує всіх до руху. Ейден із Кайо швидко опиняються на вулиці й чекають на неї. Джулі з невеликою затримкою наздоганяє. А Міра застрягла у вбиральні. Я підступно чекаю її неподалік.

Замислююся, що може ну його, той «Джентльвумен»? Це жіноча організація, а я свою місію артефакту вже виконав. Це ж не тільки Міра. Я бачу, що моя присутність нікому не потрібна. Навіть гірше: я змушую всіх відчувати себе некомфортно — крім Ейдена, його, здається, все влаштовує. Може, так і краще? Віддам ключі Джулі. Хай вона керує зборами. Навіщо вони взагалі зібралися? Нічого такого, що потребувало фізичного збору, вони не вирішили. Онлайн, чи навіть у чаті, було б простіше й швидше. Суцільний абсурд.

Виходить Міра. Побачивши мене, завмирає. Її зелені очі розширюються, темніють, перетворюючись на трясовини, готові мене поховати під товщею каламутної води. Губи вигинаються в зневазі. Вона гучно набирає повітря носом, готуючись дати відсіч. Я сумно стежу, як хрестик безпорадно тоне між її пухких грудей, і відчуваю себе ним.

Зітхаю, опускаю голову й підходжу ближче.

— Міра, нам треба поговорити, — кажу без церемоній.

— Немає про що, — фиркає й пробує мене обійти.

Я не хочу затягувати розмову, наче ліфчик її груди. Мені просто необхідні відповіді.

— Чому ти мене ігноруєш?

Міра завмирає в напіврусі й стискає ручку своєї сумочки так, що біліють кісточки. На обличчі така відраза, наче я вкритий власним лайном від голови до п’ят. І це пиздець як щиро. Зненацька мені навіть трохи приємно бачити щось настільки справжнє, а не тупе ігнорування чи прикидання, ніби нічого не сталося, як роблять інші.

— Ти ще смієш питати? — каже вона, ледь стримуючись, щоб не закричати. — Ти запхав мені в голову те, що я не просила. Я не хочу тебе бачити. Знати. Чи навіть знаходитися поруч. Ти мені огидний.

Слова заходять під ребра, як тонкий філейний ніж, а я не рухаюся, дозволяючи гострому лезу знімати рівні слайси. І не зупиняю, коли вона мене обходить, обдаючи новим ароматом свого парфюма — ладан із гірким апельсином, різкий до сліз. Вже ніякої лаванди. Я шокований, проводжаю її спину, не розуміючи, чи отримав свою відповідь, чи ні.

Двері гупають за нею, ставлячи крапку в наших стосунках. Або в тому, чим би вони могли бути.

Я, з відсутнім поглядом, дивлюся крізь панорамні вікна, як усі обіймаються. Прощаються. Щось обговорюють наостанок — можливо, щось важливе. Ніхто не чекає на мене. Навіть вигляду не роблять. Я вартий не більше, ніж кава, яку їм подаю.

Давно я не відчував себе настільки знеціненим. Востаннє щось схоже отримував від свого баті, коли ще з ним жив. Огидний підлітковий період, коли раптом усвідомлюєш: батько тебе принижує не «з любові» чи «з турботи», а просто щоб відчути себе кращим. На жаль, ані пробачити йому, ані перестати відчувати себе тим порожнім місцем, яким він намагався мене зробити, я не можу. Статистика каже, що шкільні булери заводять дітей раніше за всіх. Я думаю, відповідь у тому, що, подорослішавши, вони нарешті розуміють власну нікчемність, і єдине, що їм залишається — це підтримувати свою гідність коштом дітей. Схоже на правду. Це точно про мого.

Міра не затримується: швидко всіх залишає, нічого особливо не обговорюючи й навіть нормально не попрощавшись. За нею йдуть Кайо з Ейденом. Залишається тільки Саїда з Джулі.

Блять! А про гриби я так і не сказав! Та ну й хрін з нею… з ними, і з грибами.

Я точно не чекаю, що Саїда зайде попрощатися. Повертаюся до столу, збираю горнятка й несу на кухню. Мию посуд. Чим голосніше стукаю порцеляною об метал, тим легше прикидатися, що в мене всередині не порожнеча, а просто шум. Думаю про друзів, яких я вже не спроможний називати друзями. Ніхто навіть не спитав, як я. Чи хочу піти в поліцію. Чи, може, хочу себе вбити. Хоч би хтось поцікавився, як я це пережив. Та чи пережив узагалі — бо не схоже.

Невже всім настільки байдуже? Вони що, ненавидять мене за те, що я розкрив їм правду?

Не менш ніж за годину на кухні з’являється Джулі з залишками профітролів, які Ейден вирішив не їсти. Їй, звісно, теж на роботу, але вона, схоже, принципово не хоче мене залишати. Мене це трохи дратує — в приємному сенсі.

— Сев, що з ними робити?

Хоче допомогти. Може, відчуває провину, що за три роки жодного разу не заходила до мене? І, чесно кажучи, не надто цікавилась.

— Склади в пакет, заберемо додому, — кажу рівно. — Залиш п’ять, про всяк випадок.

— Це про який такий випадок? — у голосі ледь чутна глузлива посмішка.

— Таких випадків у найближчий час я не планую, — вимикаю кран і повертаюся до неї.

— А чого так? — Джулі дивиться на мене підозріло. — Що не так з цією Мірою? Вона якась… неприємна. Ти ж типу з нею мутив?

— Еге, але якось не склалося, — знизую плечима.

— Та я бачу, — Джулі продовжує пиляти мене поглядом. — Я б сказала, у вас уже все розклалося й згнило.

Я опускаю погляд, роблю останній обхід: перевіряю, чи вимкнена плитка, зачинені всі шухляди, закритий холодильник. Насправді просто ховаюся від неї, як прищавий підліток із випадковим стояком у переповненій маршрутці, якому вже виходити.

— А що сталося? — питає.

Звісно, їй цікаво. Приємно, що вона хоча б не тисне. Але розповідати про подвійне вбивство й зґвалтування я не планую, а від думки їй брехати мене нудить. Тому кажу з максимальною болем у голосі:

— Це складно. Я поки не готовий розповісти.

— Ну добре, — киває вона, не наполягаючи. — Як будеш готовий — я завжди рада тебе вислухати.

Її слова б’ють сильніше за Мірині. Як їй пояснити не кажучи правду?

— Я знаю, — підходжу до неї й цілую в щоку. — Дякую.

Кидаю погляд на своє обладнання, сховане під барною стійкою, і розумію, що поки не хочу додому.

— Джу, їдь сама. Я ще трохи затримаюсь. Хочу дещо спробувати приготувати, поки думка не протухла.

— Е… Я ж на тебе чекала, — Джулі ображено хмурить брови. — А ти надовго?

— Думаю, так. Треба поекспериментувати.

— Ну гаразд, — розчаровано зітхає, бере пакет із профітролями й підходить до мене.

Цілує. Сильно ляскає по дупі. Я намагаюся усміхнутися крізь гострий біль, що прострілює від дупи аж до мозку.

— Не затримуйся, — гукає, і, махнувши рукою, залишає заклад.

Видихаю. Хапаюся за стіл, стискаю зуби. Повний пиздець. Треба йти до лікаря. Здається, стає дедалі гірше. Щось явно з цим не так.

Коли біль відступає, я, йойкаючи, як старий дід, починаю діставати інгредієнти для желейних цукерок — поки що найкращого субстрату для мого травматичного спогаду. А як щодо якогось іншого досвіду? Чи можливо відтворити конкретний спогад? Мало б бути можливо. Треба лише розібратися, який післясмак у щастя, який запах у суму — і, цікаво, як смакує перше кохання.

Небагато цінності в одному, та ще й чужому, травмованому спогаді. Дивлячись на свою ситуацію, цей спогад краще не показувати людям, з якими плануєш потім спілкуватися. Якби ж я зміг розбурхувати їхні особисті спогади. Повернути людині відчуття забутого моменту. Дати можливість пережити його знову і знову. Пам’ять — це ж не щось конкретне, а радше «як ти тоді почувався». Недбала бібліотека, де іноді відкривається потрібна книжка тільки тому, що поруч хтось їсть саме те морозиво — зі смаком копченого кальмара.

Тож як примусово викликати потрібний спогад?

За всіма ознаками, кров працює радше як набір інструкцій, які треба доставити до мозку, а запускають їх медіатори відчуттів. Смак, аромат, текстура, навіть вигляд — усе б’є по конкретних ділянках мозку. Мені треба знайти медіатори людських спогадів. Інгредієнти, що нагадають людині про щастя, сум і перше кохання.

Коли не знаєш, що саме тобі треба — роби хоч щось. Тому я починаю з приготування різнорідних екстрактів і вигадую систему, як усе це скласти в холодильник. Рутинна робота, щоб звільнити мозок для обмірковування смакових тригерів.

Взяти шоколад. Він здається універсальним медіатором. Молочний повертає в дитинство й відчуття безпеки: мати в халаті, свято без причини. Чорний — про зрілість, суміш гіркоти й насолоди. Можливо, спогади про щось заборонене? Тобто про складні, глибокі відчуття уже більш розвиненого мозку. Вино однозначно смакує сповіддю. Тому насичена мадера так добре спрацювала у «Шепоті крови». Я ж не просто хотів показати свою травму — я потребував її комусь розповісти. Релігія мене зрозуміє.

Час минає непомітно. Думки про «Джентльвумен» і друзів які мене кинули розчиняються в роботі. Лише після другого повідомлення «Сев, ти ще не йдеш?» від Джулі я вирішую закінчувати. У мене вийшла нова лимонна цукерка, яка створює глибоке відчуття незручності, поки без чіткої картини спогаду. Але початок покладено — я точно можу це робити.

Зачиняюся. Виходжу в затишний осінній вечір під світлом місця. У повітрі пахне дощем і пряним листям. Я намагаюся цим насолодитися. Фокусуюся на відчуттях.

Нічого. Але це нічого. Я впораюся. Я зможу.

Йду порожніми вулицями вже якийсь час і раптом розумію: я ж не ходжу пішки. Страх загубився в смаковому каталозі спогадів. Я забув про свої проблеми? Невже я повертаюсь у нормальне життя? Скрип моїх кросівок по вологій бруківці супроводжує мене, підштовхуючи думки вперед. Треба не забути подякувати дідові за те, що підштовхнув мене піти на похорон. Я справді цього потребував. Тепер ця сторінка мого життя закриється. Я її вирву й спалю разом із залишками крови покидьків, що досі лежить у мене в холодильнику. Може, нарешті з’являться ідеї нових страв: після «Шепоту крови» я нічого не вигадав. Це лякає. Знайду нових друзів. Перестану думати про Міру. Головне, що Джулі зі мною.

Сев, чорна смуга закінчується. Від сьогодні в тебе має початися відродження.

Зупиняюся неподалік від дому. Із кімнати Джулі лине приємне жовте світло, виблискуючи гострими спалахами на кривій бруківці. Мій дім. Єдине місце, куди мені завжди приємно повертатися. Єдине життя, яке мені справді подобається. І там — єдина людина, з якою я хочу жити.

Не встигаю відпустити думки, і достатньо швидко відкрити двері — виходить сусідка з своїм чарівним чудовиськом шпицем. Руде стерво першим ділом біжіть до мене. Починає істерику. Раптово, серед приємних відчуттів дому і затишку, з’являється таке сильне бажання вдарити цю тварюку з ноги, щоб вона перелетіла нашу одноповерхівку, і розмазала свої кишки під підʼїздом того хлопця гея, який сподобався Джулі.

— Северин, — муркоче пані Маргарита, і пливе до мене, хитаючи широкими округлими бедрами. — Давно вас не бачила. Ви обіцяли зайти, але ж так і не зайшли.

— Був заклопотаний з своїм кафе, — вибачливо зітхаю, уважно спостерігаючи, як у місячному світлі летить слина з пащі шпіца. — Зараз конкуренція така, що треба постійно щось вигадувати. А я ще трохи із ладу вийшов.

— Розумію, — киває вона, і глибоко співчуваючи, зітхає. Повільно забирає пасма рудого волосся за вухо, і нарешті бере псину на повідець. — Але я раджу вам, знайти час.

Моя потилиця немов льодом починає вкриватися. Живіт з анусом стискаються з такою силою, що здається в туалет я зможу піти лише наступного року.

— Пе-ре-прошую? — звертаюсь я, невдало ховаючи переляк.

Маргарита розтягує червоні губи в кривій переможній усмішці. Шикає на свою сучку. Шпиц несподівано слухняно сідає на дупу і завмирає.

Що я упустив? Що я, бляха, упустив?

— Зайдіть до мене, — повторює вона, проходячи повз. — І краще раніше, ніж я зберусь до поліції.

Ходою королеви пані Маргарита залишає мене в повному розпачу. Не відчуваючи ніг, переступаю поріг дому, і валюся на коліна під дверима.

Вона знає? Гадки не маю звідки вона дізналася. Але вона знає! Що їй треба? Грошей? Переписати на неї Tacendo? Бути її довічним рабом шеф-кухарем?

Оце пиздець. Новий пиздець. Додатковий, йобаний, пиздець!

— Сев, це вже ти нарешті? — гукає Джулі.

У горлі пересохло. Замість слів вириваються лише хрипкі стогони. Серце лупить мов скажене. Я не можу видавити з себе жодного слова.

— Сев?? — повторює вона насторожено, і чую шльопає капцями.

Через силу підводжусь з підлоги, ноги не слухаються. Хапаюсь за стіни, знімаю верхній одяг, намагаючись зробити вигляд, що нічого не сталося.

— Ти чого не відповідаєш? — гукає знову, вже стоячи в пройомі дверей.

Освітлена млявим світлом з кухні, вона схожа на обуреного янгола, що повинен мене врятувати. Але як? Як вона мене врятує? Як мене взагалі хтось може врятувати?

— Джу пробач, — хриплю, ковтаю, але не ковтається. — Я щось втомився, аж стояти важко.

Тримаючись за стіни крокую на кухню. Джулі насуплена спостерігає за мною, несвідомо прикриває обличчя рукою.

— Може ти захворів? Мені не можна хворіти. У мене купа справ.

— Та ні, — кажу, підходячи до нашого бара. — Просто втомився.

— Як ти знаєш? — відходить подалі.

Я знаходжу пляшку віскі і рушаю з кухні.

— Не знаю, — кажу, не дивлячись їй в очі. — Ось візьму прогріюся, якщо це якась застуда.

— Ну таке собі рішення…

Я не відповідаю, і швидко зачиняюсь в своїй кімнаті. Келих навмисно не беру — сьогодні, в мені офіційно померла естетика. Шкода лише, що я сам не помер в тому провулку.

Сідаю на ліжко і заливаю в себе перші порції ароматного напою. Краще не стає, та й ніякого аромату я не відчуваю. Тому продовжую. Чим більше п’ю, тим геніальніші ідеї народжуються. Подумки вбиваю стару сусідку, продумую план, як краще позбутися тіла. У мене немає машини, а електрокар Джулі малесенький. Я ще й керувати не вмію. Про шпіца треба не забути. Йому я з великим задоволенням проломлю череп металевим тендерайзером із зубчиками для розм’якшення м’яса. Чи є у Маргарити родичі? Гадки не маю. Якщо хтось з них прийде шукати, це може погіршити моє становище. Друзі?

Коли пляшка закінчується, розумію, що не маю гідного плану вбивства. Я нічого про неї не знаю. Нічого не маю. Якби я звертав хоч якусь увагу на її життя хоча б рік, тоді б міг продумати гідний план.

Інакше що?

Підводжусь, але йти нормально вже неспроможний. На годиннику класика — 23:32, або в мене двоїться й віддзеркалюється. Рушаю нетвердим кроком на кухню по наступну пляшку. Б’юся ногою об тумбу в коридорі. Чіпляю стілець на кухні. Знайти пляшку тихо теж не виходить: довго колупаюсь у барі, дзенькаючи склом. Змучений сідаю за стіл, плескаю порцію якогось іншого віскі в порожній келих, що стояв на столі.

Скриплять двері, за хвилину з’являється Джулі. Заспаними очима насуплено оглядає місце мого самолінчування алкоголем. Киває самій собі й підходить.

— Сев, я тобі не мати, але ти багато п’єш. Ти б краще курнув, у мене там є добра, заспокійлива, — вона вказує на маленьку тумбочку біля дивана. — Покури, послухай музику.

— Дякую… не хочу, — бурмочу.

— Важкий алкоголь отрута, — сідає на стілець поруч. — У такій кількості він тупо сушить тіло й мізки.

— Джу. Я… я не хочу розслаблятися. Хочу відчути свій біль. Хочу викупатися в ньому, наче в крові ворога. З’їсти вирване серце, що досі б’ється.

— Ти мене лякаєш, — відсахується вона. — Нащо це тобі?

— Мені здається, — кажу я, важко ковтаючи, — я перестаю… відчувати. Стаю сухою енциклопедією кулінарних смаків. У мені вмирає митець.

Тепер це моє життя? Не кулінарія, а складання смаків у правильних пропорціях. Не мистецтво, а нудна рутина. Не життя — лише доживання.

Я накриваю обличчя руками й починаю плакати.

— Сев, ти чого? — підскакує до мене Джулі, обіймає. — Любий, що це з тобою?

Вона вже й забула, що, можливо, я хворий. Не можливо — я точно хворий, але не так, як вона думає.

— Джулі, мені треба з’їхати від тебе, — хникаю, як п’яне маля у візочку.

— Навіщо? — майже викрикує вона, і одразу руда сука за стіною підіймає галас.

— Дещо сталося. Я не хочу… не можу дозволити тобі бути частиною цього.

— Може, я хочу? — вигукує Джу разом із шпіцом. — Не роби вибір за мене!

— Пробач. Я вже зробив. Не сперечайся, — Джулі лише встигає набрати повітря для нового протесту. — Будь ласка. Давай посидимо… просто разом посидимо. Ти приємно пахнеш. Солона карамелька, ванілька, мускатне вино. Чорна кава, трохи перепалена. Хочу запам’ятати ці відчуття, поки ще можу.

Замість того, щоб виспатися перед роботою, Джулі отримує мене: ридаючого і їй абсолютно незрозумілого у своєму особистому стражданні. Але вона мовчки сидить, обіймає, чекає пояснень, а я мовчу. Просто не можу. Хоч би як сильно мені цього хотілося.

Хочеться вірити, що я не той капітан, який топить свою команду разом із судном, а той, хто самотньо йде з ним на дно, рятуючи команду. Джулі найближча мені людина, і те, що я не можу з нею поділитися, гниє в мені, наче забута в мікрохвильовці піца. Мені потрібна саме її підтримка. Бо, здається, я її кохаю. Або я випив забагато віскі. Ні. Я кохаю й люблю її безоплатно, не потребуючи нічого натомість. Можливо, лише дещицю тепла сьогодні ввечері — уже востаннє.

Притулившись до неї, я уявляю, що вона все знає. Що вона мене підтримує. Жаліє. Що вона, як завжди, розуміє мене краще, ніж я сам себе.

Хочу вірити, що Джулі теж мене кохає.