В тіні крил

"Не критикуй Долю,

вона здатна продемонструвати непересічне почуття гумору"

Юлія прокинулася від незвичного звуку, що рівномірно, але наполегливо торував шлях до її свідомості. Він трохи спантеличував. Юлія не могла його ідентифікувати. Якась дивна суміш цокотіння, що нагадувало роботу старого механічного годинника, з попискуванням схожим до сигналів сучасної розумної техніки, і домішками мелодійності, притаманної пташиному співу. Певно, знову син оновив якийсь з гаджетів та встановив «щось сучасне». Ох, вже ці діти технологій…

Повільно відкривши очі, Юлія деякий час бездумно дивилася на розмиті плями світла, що розбіглися по стелі, потім кілька разів кліпнула, намагаючись сфокусувати погляд. Ну і де це вона? Пам'ять неохоче поповзла копирсатися в архівах і витягла спогад про прогулянку з онуком. Як хлопчина носився навколо неї пляжем, захоплено розповідаючи про нову роботу, колектив. Тихо шепотіло хвилями море, вздовж смуги прибою діловито крокували чайки, над головою носилися ластівки. На обрії палахкотів барвами захід сонця. А потім все попливло. Здається, їй стало погано. Отже ж халепа. Так невчасно. Яка ж дурна звичка у її організму, мочити коники у найнезручніший момент!

Юлія скрушно зітхнула – груди відгукнулися незвичним тягучим болем (щось новеньке), повільно роззирнулася, намагаючись зрозуміти куди цього разу притягли її зношене тільце. Нащадки вперто відмовлялися змиритися з її віком і повірити, що можна втомитися від життя. Втім, чого на них скаржитися, якщо не так давно вона й сама така була. Попри солідний вік вони з чоловіком бадьоренько подорожували світом, надолужуючи згаяний під час війни час. Вона стільки хотіла йому показати, і ще більше побачити вперше разом з ним. І загалом майже все встигла. Майже… Рік тому її чоловік покинув цей світ.

Юлія намагалася триматися, як і раніше старалася випромінювати оптимізм. Жартувала, іронічно коментувала всі наявні проблеми зі здоров’ям, але з цією втратою життя для неї майже втратило барви. Тож насправді вона просто чекала, коли приєднається до чоловіка. Вони були разом п’ятдесят вісім років. Як він взагалі міг її так підступно полишити?! Не міг, як справжній джентльмен, поступитися місцем дамі? Юлії шалено не вистачало його невдоволеного бурмотіння, яким він старанно маскував всі свої прояви турботи: доречно принесений чай, відремонтовані окуляри, меблі, техніку, налаштовані гаджети. Він щоразу відчайдушно й так вигадливо сварився на молоде покоління програмістів, які писали для тих гаджетів оновлення, що не можливо було втримати посмішки.

Юлія знову зітхнула, подумки відклала бажання висловити чоловіку своє обурення (хоча б до візиту на кладовище) і уважніше роззирнулася. Приміщення, в якому вона прокинулася, зовсім не нагадувало лікарню. Принаймні, ще в жодній лікарні вона не бачила таких круглих ліжок і такого декору. Складалося враження, що стіни та стелю… сплели з верболозу. І, варто визнати, дуже майстерно сплели. Може це не лікарня, а той, ергономічно-інтерактивний простір для людей похилого віку, про який їй нещодавно розповідав син? Останнім часом його захопила ідея оселити Юлію в якійсь «затишній компанії пенсіонерів». І аргументи ж підбирає: «Мамо, ти будеш не сама, у тебе там будуть однолітки, спільні теми для розмов, гарний догляд, краєвид, комфорт…». Свят-свят-свят. Сумнівна спокуса. Юлія ніколи не любила великі компанії, а тим паче пенсіонерів, більшість з яких ображені на життя та його скороминущість (та що далеко ходити, сама ж така). А тим паче вона не любила заклади, де хтось впорядковує її речі. Хтось там щось поперекладає, а їй потім гадай куди саме і мучся підозрами на ознаки склерозу. Син сміявся з цих її аргументів і казав, що їй варто влаштувати «пробний заїзд». Видається, влаштував. А Юлії так не хотілося адаптуватися до нових умов. Її ж цілком влаштовував її невеличний будиночок біля моря, звичні речі, кожна з яких мала свою історію, улюблені рослини на подвір’ї… Вона мріяла саме серед них дожити свій вік. Ага, розмріялася. Варто вже звикнути, що її життя має цікаву звичку видавати зовсім не те, що просять. І хоч в підсумку Юлії, наче, гріх скаржитися, кожного разу вона дивувалася. А часом від паніки спричиненої тими «подаруночками» її рятував лише вроджений оптимізм та набута звичка майструвати плюси з мінусів. А якщо Юлію раптом таки наздоганяло бажання перелякано забитися в дальній глухий кут і перечекати якусь напасть, доля взагалі її закидала у такий вир подій, що доводилося крутитися дзиґою. Щоб витягти з того «щастя» близьких, вигребти самій, чи облаштувати якесь прийнятне буття в рамках чергового тотального триндеця. Тут у Юлії була багата практика (життя в Україні нестерпно щедре на подібні подарунки), бо її дурнувате почуття відповідальності не дозволяло все кинути і дременути рятуючи власну шкуру. Особливо якщо вона бачила, що може щось зробити, допомогти чи просто втримати на місці чийсь дах.

А от тягарем бути Юлія не любила. І якщо стан здоров’я таки змусив дітей запроторити її до будинку пенсіонерів, то вже точно час вкладатися в домовину. Власне, вона вже й не планувала затримуватися на цьому світі та навіть підписала договір, щоб після смерті з неї зробили діамант для нащадків. Останнє чомусь обурило і сина, й доньку. Якісь непрактичні у неї діти. Отримати ж красиву прикрасу, то значно приємніше, аніж платити за утримання вередливої бабці зі стосиком хвороб!

Юлія акуратно сіла на ліжку, відмітивши відсутність болю в спині. Також не було звичного болю у потилиці, не відчувалося ниття кількох старих переломів. Вона взагалі почувалася несподівано бадьоро, якщо не рахувати трохи дезорієнтований стан. Що ж це такого чудодійного її вкололи? Юлія відкинула тонку ковдру, плануючи опустити ноги з ліжка, і зачудовано завмерла. З-під тонкої білої, прикрашеної бежевим вишитим орнаментом, нічної сорочки виглядали зовсім не її ноги. Принаймні такими вони не були вже років сорок, якщо не більше.

Юлія зачудовано ворухнула пальцями правої ноги, обережно покрутила стопою, потім потягнулася носочком лівої. Ноги справно слухалися, проте їх вигляд та гнучкість спантеличували. Як і їх гладенька, майже оксамитова шкіра без жодних набряклих вен та відсутність старого, ледь помітного шраму на колінці. Юлія потягнулася до місця, де мала бути тонка біла смужка і мимоволі звернула увагу на свою руку. Та ж гладенька шкіра, тонкі пальці без жодних ознак початкових стадій артрозу, акуратні рожеві нігті. І… відсутність обручки, яку Юлія носила з двадцяти років й не збиралася знімати після смерті чоловіка.

— Неподобство, — набурмосилася Юлія, насторожено дослухаючись до власного тіла. Організм так впевнено звітував «майже нічого не турбує», що закрадалася радісна думка, що вона таки померла. Бо у людини в її віці просто не може нічого не боліти.

Юлія видихнула, акуратно встала з незвично низького ліжка, покрутила головою, очікуючи звичного хрусту старечої шиї. Хрусту не було. Натомість по плечах розсипалося густе хвилясте волосся. Потягнувши за одне пасмо, яке чомусь частково було рожево-золотистого кольору, Юлія задумливо потерла перенісся. І що це таке? Вона померла і це загробне життя, де янголи розважаються фарбуванням волосся новоприбулих? Чи просто під дією якогось препарату? Ці новомодні ліки часом дають ну дуже дивні ефекти. Але настільки реалістичних галюцинацій у Юлії ще не було.

Вона ще раз оглянула своє ліжко, яке нагадувало велику, розмішену на незначному підвищенні подушку, на зразок тієї, на якій зазвичай спить собака у квартирі сина. Стіни та стеля плавні й так вдало декоровані плетеним візерунком, немов це не кімната, а гігантський кошик з верболозу. По тому «верболозу» плетуться кілька витких рослин. Підлога гладенька дерев’яна, частково вкрита круглими килимками. Плетені тумбочки, світильники. І велике кругле, з гіллям рослин по периметру, вікно. Чи, може вхід, бо той отвір, здається, без скла.

— Таки цікава дія у сучасних пігулок, — пробурмотіла Юлія, розгублено роззираючись і водночас намагаючись зрозуміти звідки долинає звук, що її розбудив. Здається, він лунав ззовні.

— З пробудженням! Вітаю в центрі реабілітації та відтворення! — раптом пролунав в кімнаті бадьорий жіночий голос.

— Божечки! Так же ж і до інфаркту довести можна! — ледь не підстрибнула й за звичкою схопилася за серце Юлія. Втім, знайомого прискорення серцебиття не почула.

— Вам це не загрожує, ваше серце на 100% здорове, — миттєво пролунала відповідь. Проте кімната полишалася пустою.

— Тільки не кажіть, що мені тихцем замінили серце на одне з тих, заморожених чи штучно вирощених! — ахнула Юлія, якій категорично не подобалася ідея з заміною органів. Вона ж не якийсь автомобіль, щоб міняти деталі! Як казала колись її подруга, «сенс лагодити систему опалення, якщо весь дім на ладан дихає?»

— Заміна серця не здійснювалася, — запевнив її той же голос.

— Красно дякую, заспокоїли. А з усім іншим що? І взагалі, с ким я розмовляю? Якась чергова система «розумний дім-лікар»? — покрутила головою Юлія. Подібні системи нині стояли усюди. Часом вони дійсно були корисні, але частіше неймовірно дратували. Не дуже приємно усвідомлювати, що іноді й кухонна табуретка знає більше за тебе.

— Так, ви спілкуєтеся з інтелектуальною системою інтенсивної терапії. Я -Мона, асистент пацієнта. Поєдную технології штучного інтелекту, розпізнавання мови та телеметрію, агрегую всі актуальні дані про пацієнта з різних джерел, аналізую їх у реальному часі, сприймаю голосові команди, формую медичні записи, здійснюю прогнозну аналітику, відстежую тенденції у показниках та завчасно попереджаю про критичні зміни.

— Яка прекрасна компанія, — саркастично прокоментувала то Юлія, хоч її трохи порадувало, що це таки не дім для літніх людей. — От наче мало мені було манжети, що доносить про мій стан половині світу… Ти, певно, теж вже повний звіт скинула моїм дітям?

— На жаль, я не маю можливості зв’язатися з вашими родичами. Мій функціонал обмежений налаштуваннями суворої конфіденційності.

— Це ж треба, а я думала ти виклала в мережу всю мою геронтологічну еротику, —пхикнула Юлія прямуючи до вікна з якого відкривався вид на річку і гори. Якісь незвичні. І Юлія не могла зрозуміти, що саме з ними не так. Хіба що відмітила, що ці галюцинації вигадливі й напрочуд красиві.

— Геронтологічна еротика — це напрям у мистецтві, літературі та фотографії, який зображує інтимне життя, чуттєвість, сексуальність та романтичні стосунки людей похилого віку. Це є важливим елементом людської геронтологічної сексопатології та соціології, оскільки руйнує одне з суспільних табу щодо «асексуальності» старості, — бадьоро відрапортував голос «асистента». І за мить, немов подумавши, додав. — Ці терміни для вас неактуальні. Показники вашого тіла відповідають біологічному віку людини 18-20 років.

— Пф-ф. Хіба що на період дії важких наркотиків, — пхикнула Юлія. — Це ж треба, вже й медичним асистентам додали опцію підлабузництва.

— При відновленні вашого тіла наркотичні засоби не застосовувалися, — пролунала відповідь. — А оскільки ви вже явно здатні до оцінювальних суджень, прошу провести візуальну правильність здійсненої реконструкції та відновлення.

— Рекон…струкції? — трохи здивовано перепитала Юлія, відволікаючись від пейзажу.

— Так. З використанням всіх наявних наукових досягнень. Ви себе впізнаєте?

В одній зі стін відкрилася ніша з якої висунулося велике овальне дзеркало на механічному тримачі у вигляді пташиних кігтів. Юлія кинула погляд на своє відображення і… відчула що тихо осідає просто на підлогу.

— Матір божа….

З дзеркала на неї дивилася молода жінка. Знайома. Але дуже молода.