В тіні крил

Темрява, прохолодне, наповнене незвичними запахами повітря (мокра шерсть, глина і ще щось, ніби аптечне), шурхіт дрібних камінців під ногами та лапами. Іноді десь далеко щось погримувало, часом з невеликих відгалужень печери долинав звук води. Силует кішки, окреслений тьмяними смугами синього світла, впевнено вів їх вперед. Шлях виявився довгим, тож Юлія встигла не раз порадіти, що під час викрадення «киця» не загубила саморобні в’єтнамки своєї «здобичі». Бо навряд чи та «здобич» далеко б зайшла без цього взуття. В якийсь момент жінці стало цікаво, у що взутий її супутник (крокував він напрочуд тихо, майже, як хвостата провідниця попереду), проте роздивитися це не змогла. Сині смуги кішки світилися красиво, але не яскравіше на морський планктон.

Ацо виявився балакучим і явно надолужував потребу у спілкуванні з людиною. Він розповів, що його капсулу коти знайшли після обвалу в одній з віддалених печер близько двох років тому. Сприйняли це як «дарунок підземного духа» (виявляється, у цих котів є ціла релігія. Релігія! У котів! Юлія ж все життя думала, що ці хвостаті вірять хіба що в якість котячого корму і те, що люди їх обслуга). Якби там не було, а коти активували вихід Ацо зі стазису (ймовірно, випадково) і опинилися перед дилемою, що робити з дивною голою істотою. Про людей вони абсолютно нічого не знали.

Ацо не знав, як потрапив до тієї капсули. Останнє, що пам’ятав, йому вводять наркоз, для проведення біопсії глибокого лімфатичного вузла. А далі – та-дам, його будить великий шершавий язик, що ретельно облизує обличчя. Просто тобі фокус – голова в пащі лева. На щастя, Ацо в той момент був настільки дезорієнтований, що навіть злякатися не додумався. Почувши таку версію пробудження, Юлія подумки пораділа, що їй дісталася значно комфортніша варіація. Мабуть, варто за деякі моменти подякувати тому бісеняті, янголу-охоронцю, чи хто там планує її химерну долю.

За розповідями Ацо, раса котів, які звуть себе Ра'кір, має рівень розвитку десь на рівні людського середньовіччя. Живуть невеликими родинами, якою керує найстарша кішка, мають щось на зразок «ради старійшин», яка збирається дуже рідко, але має великий вплив. Ра'кір вправні мисливці (хто б сумнівався), турботливі батьки, співають чудових муркотливих пісень і мають величезну кількість дивних казок. Домівки ці коти облаштовують у печерах і обов’язково з кількома запасними виходами, бо це найкращий варіант вберегтися від пожеж. Пожежі нині звичне явище. Ра'кір полюють, вирощують деякі культури, добувають цінні мінерали та торгують своїми «дарами надр та землі» з Каа-рен (тобто круками). У круків вони запозичують деякі технології, інструменти. Ті інструменти напрочуд корисні, і коти ними навчилися непогано користуватися, проте не виготовляти. Ба більше, принцип роботи тих технологій для них десь, на рівні - гарна «шайтан-машина».

З круками Ацо ще ні разу не спілкувався, бо Ра'кір їх не дуже любили, а сам Ацо мав не той статус, щоби щось вимагати. Та й не впевнений він був, що варто поспішати знайомитися з Каа-рен (круки здавалися Ацо трохи моторошними). Коти до чоловіка точно добре ставилися, а от чого очікувати від гігантських всеїдних ще й розумних птахів – велике питання. До того ж Ацо тільки нещодавно більш-менш опанував мову котів, щоб хоч якось пояснювати свої «дивні потреби» (от спробуй поясни коту навіщо ти голиш морду! Та це навіть знаючи мову самовбивча гумореска!). Але здалеку Ацо звичайно бачив круків. Їхні кораблі й вежі взагалі важко не помітити. І рівень розвитку цих птахів Ацо дивував, здавався надміру високим.

— Знаєш, п’ять тисяч років — то, значі, пристойний термін. Але як якісь круки за цей час примудрилися підрости до розміру теля та еволюціонувати аж до літаків? І не літаючих табуреток з крилами, него рівня технологій «стелс»! Людям, міслім, знадобилося значно більше, щоб із мавпи з палкою зробитися тинейджером з гаджетом. Єл да? — емоційно міркував Ацо.

— Більше. Десь триста тисяч років, наскільки я пам’ятаю, — кивнула Юлія, яку, якщо чесно, теж дивував такий швидкий розвиток. — Втім, від переходу на землеробство і до запуску літаків було вже значно менше, десь 12 тисяч років. — додала жінка, поміркувавши.

— Все одно помітно більше! А круки, док сказав «кекс», і вже електроніка, літаки, все як треба. Наче тільки й чекали, коли люди зникнуть. Ма, може, то вони людей і знищили?

— Ага, заклювали всі вісім з половиною мільярдів, — насмішкувато хмикнула Юлія.

— Колись казали: хочеш знайти винного — шукай того, кому від того користь.

— Знайти винного і повісити справу на зручного цапа відбувайла, то різні опції, — зауважила Юлія. — А користь… Якщо спиратися на розповіді екологів мого часу, то черга вигодонабувачів буде довжиною у весь перелік живих організмів планети і ще трохи неживих. Ну, може, таргани з щурами трохи програли від зникнення людей, і то не факт. А круки завжди були розумними, соціальними. Я точно пам’ятаю, що за наших часів вони уміли копіювати звуки, людську мову, зграєю протистояти хижакам, запам’ятовували обличчя, вирішувати прості задачки, на зразок «використай палицю, щоб дістати горіх». А в кількох країнах, здається у Швеції та Нідерландах, ворони навіть збирали сигаретні недопалки, щоб отримати корм. Тож, мабуть, вони просто прикидалися нерозумними, щоб не платити податки, — підсумувала Юлія старим жартом свої роздуми в голос.

— Ма дай, де збирання недопалків, а де складна електроніка. А вона у них реально складна значі! Я колись вчився на електрика та й на гаджетах непогано розумівся, але коли побачив один з їх інструментів, відчув себе селом неотесаним. Незрозуміло, як працює, незрозуміло, як керувати. Тим паче, що всі їх знаряддя та гаджети орієнтовані на кігті. І не всі підряд, него зчитують і запам’ятовують саму структуру та склад конкретного кігтя! Як раніше наші смартфони відбитки пальця! Тобто, я не можу собі склепати металевий кіготь, щоб отримати доступ до керування круківським відбійним молотком! І чужий, мертвий, взяти не можу – системи їх не приймає! Ма, я навіть не знав, що ці кігті настільки різняться. А круки пішли ще далі, і зробили для деяких Ра'кір інструменти спеціально з розпізнаванням їх відбитків носів! Вона, виявляється, теж унікальна для кожного кота, приблизно, як у людей сітківка ока. І все б нічого, але ж це розробки … круків! Та у цих птахів навіть зараз, з урахуванням як вони «підросли», мозку має бути вдвічі менше ніж у людини! То як вони до такого допетрали? Ще й так швидко? Розвиток Ра'кір мені, значі, здається логічнішим. Та й самі вони, міслім, значно приємніші, ніж якийсь зверхній жмуток пір’я, озброєний дзьобом. Ма, теплі, пухнасті, муркотіння, прохолодні носики… Зовсім інша справа.

— Пощастило тобі бути яскравим прикладом кошатника, — мимоволі посміхнулася Юлія. А подумки відмітила, що можливо Ацо просто вдало захворів на токсоплазмоз, бо ж весь облизаний котами, які завжди були переносниками цього паразитарного захворювання, що незле так міняє ставлення до цих чотирилапих морд.

— Ма, важко встояти перед чарівністю таких створінь. Поготово, коли завдячуєш їм життям.

Ацо розповів, що після пробудження він був слабким, як немовля. І якби не Ша'рі, легко б помер у тій печері. Але вона принесла його у свій дім, гріла, годувала, вилизувала, захищала (бо серед котів звучали пропозиції, і з’їсти незрозумілу істоту, і згодувати крокодилам). Ацо довго оклигував, потім ще довго хворів (чимось схожим на запалення легень), тож коли нарешті став на ноги, намагався бути корисним. Допомагав з дрібними побутовими роботами, няньчив кошенят (То найкраща робота мого життя! Та й треба ж було якось виповзати зі статусу дивної домашньої свинки). Це дало йому можливість познайомитися з побутом, звичаями цього пухнастого народу, вивчити їхню мову.

— Та ти просто міжвидовий поліглот, — не стрималася Юлія, бо щиро не розуміла, як можливо самостійно вивчити чужу, ще й котячу (!) мову. Сама Юлія за все життя більше кількох людських так і не опанувала.

— Ой, ма їхня мова досить проста, — легковажно відмахнувся Ацо. — Єдина проблема, то, значі, знайти аналог для невербальної частини. Бо, кужиш, у Ра'кір, в розмові бере участь ціле тіло. Значі, наприклад: «Кір?» плюс вуха вперед означає — «Що це?», «Кір?» плюс притиснуті вуха — «Що ти наробив?», а «Кір» і повільний рух кінчиком хвоста — «Я зрозумів, але мені це не подобається». Оскільки вухами я так ворушити не умію, довелося задіяти брови, а от з хвостом складніше. Втім, міслім, мені таки пощастило, що я без хвоста. З ним наробити помилок було б значно простіше. Ма, ти би бачила, скільки у них суперечок через один невдалий його помах! Само раз не так хвостом махнули — і все, вже дипломатичний скандал! — весело розповідав Ацо.

— Гаразд, хвостом не махатиму, — мимоволі посміхнулася Юлія, згадавши рухи Халони під час розмов. Помахи руками, пританцьовування на місці, нахили голови. Досі вона їх вважала несвідомим бажанням дитини копіювати «батька», але, ймовірно, все не так просто. Можливо, це теж невербальна частина розмови, яка просто вислизнула з уваги Юлії. Таки треба ще раз перетрусити свої стереотипи. Їх, виявляється, набралося за життя достобіса багато, і деякі суттєво обмежують поле зору при цьому залишаючись настільки рідними й непомітними, що виявляєш їх, лише коли хтось у той стереотип тебе ткне носом.

— До речі. Слухай, а чому твоя кішка каркала, коли вперше зверталася до мене? — спитала Юлія, пригадавши своє «знайомство» з вусатою людокрадкою.

— Ш-ш-ш, не варто так називати Ша'рі. — збентежено стишив голос Ацо. — У їх суспільстві «твоя» в першу чергу означає та, що належить партнеру. А я, кужиш, на такий статус не маю права претендувати. Це… як жінці сказати, що вона належить своєму собаці, маючи на увазі регулярні розваги в спальні. Коротше, значі, дуже некрасиво, непристойно і образливо. Тож, за такий вислів можна отримати цілу гору проблем. Навіть, якщо ти чужинка і носій браслета-перекладача.

— Га-аразд…

— До речі, Ра'кір тих, хто носить гаджет-перекладач, вважають розумово відсталими, — вже голосніше й помітно полегшено продовжив Ацо. — Для них, бачиш, непристойно не могти вивчити мову того, з ким говориш. Тому, мову Каа-рен їх діти вчать змалечку, щоб завжди могти пояснити цим самовпевненим птахам, які вони нахаби, — зі смішком додав чоловік. — Ма, як на мене, баш практичний підхід до освіти. А от круки, кажуть, цим майже не заморочуються. Начебто через те, що у Ра'кір забагато діалектів. Але, по Ша'рі, круки просто зверхньо ставляться до Ра'кір. Не вважають їх вартими аж такого клопоту. Каа-рен називають Ра'кір незрілими. Кужиш, це не дуже допомагає добрим стосункам. Тому спілкування у них обмежене. Переважно через облаштовані круками торгові майданчики. Такі собі повітряні базари на високих скельних виступах. Досить цікаві, до речі. То баш варто побачити. Втім, тут весь світ, міслім, варто побачити. Просто мекка для туризму, щоб його. Місцями, правда, більше для екстрим-туризму, бо флора і фауна тут, ма, наче з ланца спущені.

— Те, що життя, тут наче з цепу спущене, я вже помітила… — розсіяно промовила Юлія побачивши попереду денне світло.

А ще за кілька хвилин їх компанія нарешті вийшла на голий кам’яний схил гори з видом на море. Після тривалої пітьми печери, безмежний простір, що мерехтів всіма відтінками лазурі до самого обрію, здавався справжнім дивом. Єдине, що псувало цей пейзаж — смуга чорного диму, що тягнулася з-за широкої кам’яної сідловини праворуч.

— Ма, добряче воно горить … — зітхнув Ацо теж поглянувши на дим.

— Чудова нагода завтра поповнити запаси, — нявкнула кішка та тріпнувши хвостом, попрямувала вниз скелястими виступами.

— Слухай, а ми часом не у твоїй Хорватії? — мовила Юлія роздивляючись узбережжя. Гори, змішані ліси, вихляста берегова лінія де чергуються неприступні скелі, зелень біля самої води та споскусливі білі пляжі.

— Мені хотілося б вірити, що так. Але за п’ять тисяч років, міслім, обриси берега і природа так змінилися, що і не вгадаєш. А карти Ра'кір… ма, то окрема історія. Я там досі не знайшов жодного орієнтира, щоб мені хоч щось говорив … — трохи ніяково посміхнувся Ацо.