В тіні крил

Юлія

— Так, ще раз. Твій батько… оцей гігантський ворон? — Юлія розгублено кліпаючи віями сіла на край якоїсь дитячої гірки.

Коли, трохи потоптавшись у кімнаті, великий крук полетів, вона полегшено видихнула. Втім не встигла порадіти, як він повернувся з невеликим браслетом (подібний був на руці Халони), який акуратно вручив Юлії. Це було трохи дивно, але Юлія ніколи не мала упередженості, щодо розуму тварин. Принаймні вона так думала. Приймаючи браслет з загрозливого на вигляд чорного дзьоба Юлія була здивована, втім готова визнати, що помилилася, щодо небезпеки для дитини. Подумала, що ця пташка дресирована чи, можливо, навіть «домашня тваринка» (хтось носить капці, хтось браслети-перекладачі, буває), що дитина просто покепкувала з Юлії, удавши страх… Але почути з браслета переклад звернення крука та усвідомити, що птаха не просто каркає, а зв’язно розмовляє…! Ще й вважає себе батьком дівчинки! І взагалі це ЙОГО дім… було занадто!

— Чому гігантський? Звичайний, — весело кліпнула на неї Халона. Дитина, здається, щиро веселилася всією цією ситуацією.

— Ага… Гаразд. Підозрюю, мені доведеться кардинально переглянути свою категорію «звичайне»... — пробурмотіла Юлія. — А можна спитати, яким дивом серед таких «звичайних» ворон опинилося людське зозулятко? Я чомусь була впевнена, що для подібного фокусу, дитинча має хоч трохи нагадувати батьків. Принаймні бути птахою.

— Я птаха! — впевнено видала дівчинка.

— А… гм… Цікавий поворот. А в якій частині, дозволь поцікавитися?

— Я донька А-ріа!

— А А-ріа, це у нас… Ви? — повернулася Юлія до ворона. — Тобто я правильно розумію, доки я спала, ворони суттєво так підросли, опанували мову, навчилися… явно багато чого, а захисту від фінту зозуль так і не розробили? — нервово хмикнувши спитала Юлія.

— А що таке «фінт зозуль»? — вмить зацікавилася Халона, труснувши своїми темними, прикрашеними кількома пір’їнами, кучерями.

— Звичка одного виду птахів, підкидати своїх дітей на виховання до гнізд інших.

— Халону ніхто не підкидав. Взяти її до родинного гнізда було моїм свідомим вибором. Моїм і моєї сім’ї, — явно невдоволено каркнув, трохи змахнувши крилами.

— Тож це у нас свідоме батьківство? І звичайна справа принести додому яйце з людинкою? Боюся спитати, де такі роздають. Ваш розмах різноманіття, толерантності та лібералізму вражає. Хоча, я вам скажу, з інклюзивністю у вас явні проблеми. Оту стежину, чи точніше жердину вздовж будинку, якою я сюди йшла, за всього бажання не назвеш адаптованою для маленької дівчинки, — хмикнула Юлія. Вона відчувала, що варто припиняти вправлятися у саркастичних дотепах, які навряд чи розуміють її співбесідники, проте не могла. Її нервова система рятувалася, як уміла.

— А що з тією стежкою не так? — щиро здивувалася Халона. — Нею можуть бігати навіть найменші пташенята.

Юлія виразно покосилася на босі ноги дівчинки. Проте дитина не зрозуміла натяку.

— Ми стараємося забезпечити Халоні повноцінне життя. Так, наших навичок не завжди вистачає, але вона показує прекрасні результати у навчанні, опануванні всіх необхідних навичок.

— Особливо махати крилами? — не стрималася Юлія.

— Це не настільки критично для нашого суспільства, — відповів ворон схиливши голову на бік. — Але я давно хотів, щоб у Халони була компанія, яка краще її розуміє. Тому, коли селевий потік в горах виніс твою капсулу, ми вирішили, що варто спробувати тебе розбудити.

— Розумію. Гріх не скористатися нагодою організувати такому незвичайному пташеняті викопну няню. Щоб навчила там кіски плести, бантики зав’язувати, підкоригувала самоідентифікацію? — старанно кивнула Юлія, намагаючись не зірватися на істеричний сміх.

Оце так промазали круки з нянею! Та у неї навіть власна донька виросла «хлопчиськом», бо Юлія лінувалася морочити голову з усіма тими дівчачими атрибутами! Але це була найменша проблема. Все інше, почуте від Халони та її «тата», було значно складніше «перетравити». Мало того, що історія про вимерле людство нікуди не зникла, а лише підтвердилася (дідько!), так ще й розказував її тепер гігантський крук через онлайн-перекладача, натякаючи, що він роботодавець Юлії на посаді гувернантки! Та тут навіть депресія в паніці дременула! Цей новий світ докладав максимальних зусиль, щоб Юлія, не дай Боже, не почувалася обділеною враженнями!

Юлія повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися й мимоволі згадала, як пару років тому (а, ну і +5000 років) мала необережність поскаржитися чоловіку на відсутність яскравих вражень та нестачу здоров’я на забави з онукою. Ох, явно невчасно вона то зробила, бо, здається, ту скаргу почуло якесь бісеня зі специфічним почуттям гумору! Й вирішило «допомогти», щоб його! Ось тобі, невгамовна бабця: молодість, здоров’я, дитина й торба вражень! І така торба, що Юлія сильно сумнівалася, що на всі ті враження вистачить отриманого здоров’я! Та вже з тугою згадує свої монотонно-немічні роки нещодавньої старості, наповнені спогадами, відвідуванням лікарні та доглядом за котом!

— Було б безглуздо змарнувати такий шанс. Щоправда, твій стан від початку викликав великі сумніви.

— Ще б пак! Мені майже 80, а мого букету хвороб вистачило б на шикарний поховальний вінок! — фиркнула Юлія.

— Так, Безтілий назвав стан твого організму малоперспективним і сказав, що немає сенсу витрачати ресурси на таке зношене тіло.

— Ну той прикопали б мене назад по-тихому!

— Але твій мозок був живим й напрочуд легко відновив активність. Безтілий озвучив невисокий шанс реконструювати твоє тіло і ми вирішили, що варто спробувати. Тим паче, що він саме розшифрував якісь архівні технології вашого виду. Дуже цікаві технології.

— Прекрасно, завжди мріяла почуватися експериментально-лабораторним щуром, — не втрималася від сарказму Юлія.

— А хто такий лабораторний щур? — тут же спитала Халона.

— Тварина, на якій проводять досліди. Ліки там тестують, дію вірусів вивчають. Вивчали.

— У вас для цього були спеціальні тварини? Ваші маленькі копії? — зацікавився крук.

— Е-е-е, ну майже, в якомусь сенсі… У нас багато чого було, — Юлія поспіхом прикусила язика намагаючись згадати, чи використовували люди для подібних експериментів ворон. Вона, ніби, про таке не чула, але життєвий досвід натякав, що швидше за все і ворони свого часу побували «лабораторними щурами». І інстинкт самозбереження натякав Юлії, що гігантському ворону це знати необов’язково.

— Я дуже мало знаю про вашу цивілізацію, проте те, що дізнався – вражає. Тому буду дуже вдячний, якщо ти нам детальніше розкажеш про свій світ, — промовив крук трохи схиливши голову і зробивши ледь помітний рух крилами.

Звуки, які видавав крук, суттєво відрізнялася від мови дівчинки, проте деяка подібність все ж спостерігалася. А ще іноді і крук, і дівчинка супроводжували свої слова жестами. Проте якщо у виконанні крука ті рухи були цілком природними, то у виконанні дитини полишали враження химерної театральності. Халона явно та, здається, абсолютно несвідомо копіювала пташині рухи, і це справляло суперечливе враження.

— А у мене ж такий багатий вибір… — хитнула головою Юлія, глибоко вдихнувши та спробувавши вгамувати наполегливі паростки істерики формуванням собі плану завдань (перевірений спосіб в ситуації, коли дах впевнено так шурхотить черепицею намагаючись поїхати). Перше – треба допомогти дитині (хочеться вірити, що тут можна впоратися без кваліфікованого психолога). Друге – розібратися, що це за новий світ (куди саме вона так феєрично вляпалася?). Третє – дізнатися, чиїми стараннями вона тут опинилася і куди поділося людство. Якого такого ляда воно надумало вимерти?! — Втім, я маю одну умову.

— Умову? Яку? — схоже, крук здивувався.

— Ви мені розкажете, що трапилася з людством.

— Воно вимерло, — відповів крук, трохи схиливши голову на бік.

— Це я вже чула. Але хотілося б детальніше. Бо, знаєте, я була впевнена, що ми, як таргани, переживемо все.

— Так ти і пережила, — широко посміхнулася Халона. — Батько каже, що ти, як тихоход, що здатен вижити без води, повітря, світла, тепла.

— Тихоход? — спантеличено кліпнула на неї Юлія

— Так, маленький такий організм, що здатен зануритися в стан криптобіозу. Ваша цивілізація винайшла щось подібне, фактично перебудувала фізико-хімічний стан твого тіла, щоб воно могло дочекатися сприятливих умов…

— Які молодці… Тим паче цікаво, якого дідька тоді ці розумники примудрилися скопититися, полишивши живою мене, — ледь чутно пробурмотіла Юлія собі під ніс. Але цього не почув навіть її наручний перекладач, бо в цей момент з вулиці гучно залопотіли крила. А за мить в кімнату влетіло ще троє чорних ворон. Трохи менших за А-ріа.

Приміщення заповнили крила та каркання, яке перекладач Юлії майже не встигав обробляти. Втім, навіть без перекладача, вона зрозуміла, що для нових птахів вона кумедна цікавинка, на зразок екзотичної морської свинки. Адже вони вмить обступили Юлію, змахуючи крилами та безперервно торкаючись дзьобами її одягу, волосся, рук. Перекладач встигав обробити лише поодинокі вислови на зразок «Ой, а чому вона така висока? Такі довгі ноги! Це точно доросла людина? У них і в дорослому вигляді немає кігтів? І шерсті не додається? Який кумедний колір. А що це за виступи?…»

Юлія смикнулася від того, що одна з пташок її боляче ткнула в груди.

— Дівчата, припиніть! Ви лякаєте нашу гостю! — раптом гримнув крук і три пташки на мить завмерли, а потім якось наче присоромлено опустили голови і відійшли від Юлії на пару кроків. Зупинившись під стіною, вони не відривали все таких же зацікавлених поглядів від жінки, проте перемовлятися почали значно тихіше й менше.

— Дякую, — видихнула Юлія, — Я не звикла до настільки… емоційно-тактильного спілкування з птахами. Та й взагалі вражень на один день трохи забагато. Я трохи втомилася.

— Але ж ти тільки покинула дитяче гніздо й ще майже нічого не бачила, — пролунав здивований голос Халони. — У нас стільки всього гарного!

Від щирого ентузіазму, що дзвенів у голосі дитини, Юлію раптом накрило відчуття тотальної старості, попри отримане молоде тіло. Вона усвідомила, що за рівнем загальної втоми від вибриків життя та набутого цинізму (таке собі вуглецеве датування людської особистості), почувається акурат на всі свої п’ять тисяч вісімдесят років. І дуже сильно захотілося знайти того, хто вклав її в ту кляту капсулу та відірвати йому голову. На собі треба було експериментувати, розумники!

Юлія тяжко зітхнула й повернувшись до дитини збиралася сказати, що побаченого «нічого» їй вже вистачить з головою, але слова так і застрягли у неї в горлі. Шию дівчинки стрімко обвивала товста жовта змія.