В тіні крил

Кап-кап-кап. Монотонний звук води і цокотіння кігтиків по підлозі. Дотик шерсті до руки.

— Бандите, якщо ти знову приніс мені мишу, то я тобі офіційно заявляю, готувати її я не буду… — не відкриваючи очей, Юлія потягнулася до свого старого кота. Проте рука наткнулася не на знайоме порване вухо, а на якусь занадто велику лапу. А потім над головою жінки пролунало переливчасте гарчання такої тональності, що навіть спросонку таке не припишеш домашньому коту. Юлія завмерла й затамувала подих, міркуючи, чи ще не пізно прикинутися мертвою.

— Про що це вона? — раптом пролунав з браслета непристойно гучний переклад, змусивши жінку подумки проклясти той неляканий гаджет.

— Підозрюю, колись у цієї пані вдома жив кіт, який розважався приносячи їй до подушки мишей, — озвучив браслет-перекладач наступну складену з гарчання фразу, промовлену вже іншим голосом. Сенс почутого настільки здивував Юлію, що вона тут же розплющила очі. Інстинктивний страх невимушено затоптала цікавість, поспішаючи з’ясувати, хто ж це так влучно вгадує людські звички та реалії 5000 річної давнини.

Погляд Юлії вперся в схилені над нею велику котячу морду з довгими білими вусами (ага, тебе я вже бачила, вусата людоловка) і …неголене чоловіче обличчя. Отакої! Юлія аж розгублено потерла очі рукою. Проте ані морда, ані обличчя з-перед її очей не зникли.

— Та хто ж мені видав цю реальність, в якій що не пробудження, то черговий стрес? — розгублено промовила Юлія намагаючись трохи відсунутися від дивної компанії «санітарів».

— О, це українська? — промовив чоловік ламаною англійською. — Чудово. Матиму змогу попрактикуватися у ще одній вимерлій мові.

— Англійська, певно, полегшено видихне, а Шекспір припинить крутитися в труні, — пхикнула Юлія краєм свідомості відмітивши, що англійську мову браслет-перекладач проігнорував. — Бо у вашому виконанні вона нагадує спроби мого школяра-сина прочитати французький текст керуючись українською вимовою та німецькою граматикою.

— У вас є син? Ще й школарац? — відверто здивовано спитав чоловік вже українською.

— Був, п’ять тисяч років тому… — буркнула Юлія роздивляючись цього несподіваного поліглота.

На вигляд йому було років двадцять п’ять. Зовсім хлопчисько, хоч і з вусами та приблизно тижневою імітацією бороди (такий собі heavy stubble). Темне трохи хвилясте волосся до плечей, європеоїдні риси обличчя, засмагла шкіра, статура середньої комплекції, темний одяг, що нагадує саморобний, підперезаний поясом халат. На вигляд — цілком звичайний молодий чоловік, якому б не завадило трохи привести себе до ладу. Тобто недосить страшний, як для жахіття-примари, але й недостатньо гарний, як для казкової галюцинації. От тільки звідки цей кренделик намалювався? Круки ж запевняли, що окрім Юлії та Халони, людей на планеті більше немає. Але який сенс брехати про таке?

— А-а, оу… Давненько вже. Честітам. Вітаю вас у скромній компанії вимерлого виду, — трохи винувато посміхнувся «вимерлий». Його українська мова виявилася несподівано краща за англійську, хоч деякі слова і звучали так, наче їх побили фонетичним словником.

Кішка поряд з чоловіком фиркнула й відійшла.

— Як на вимерлого, ви досить бадьоренький, — зауважила Юлія, сідаючи.

— Та й ви, бачім, теж живенька дуже, як для мертвої мишки, — розсміявся незнайомець. Його сміх луною покотився приміщенням, накладаючись на звук крапель. Юлія мимоволі підняла погляд й виявила, що знаходиться в якійсь печері. Руді кам’яні стіни, стеля з елементами сталактитів, кілька отворів нагорі, з яких потрапляло всередину денне світло. Звідти ж долинали звуки води. Проте під п’ятою точкою жінки був точно не камінь. Щось м’яке. Опустивши погляд вона побачила, що сидить на своєрідному варіанті матраца.

— Чому це я мертва мишка? — спитала Юлія, задумливо тикаючи пальцем в грубу тканину, яка, здається, була накинута на сіно, складене в округлу кам’яну нішу. Це віддалено нагадувало збільшену лежанку її старого кота.

— Бо втопилася, як миша, в одному ковтку води, — невдоволено рикнула велика кішка, сідаючи попід стіною та кумедно-асинхронно рухаючи вухами.

— Ну вибачте, наступного разу брьохатимуся довше! — обурилась Юлія почувши переклад котячої фрази. Браслет старанно переклав її обурення на суміш загадкового гарчання. Який універсальний гаджет. А от тільки кількість говірливих істот вже трохи лякає. Що наступне? Говірливі сколопендри? Алігатори? Розумні скумбрії? Кріль з телефонами?

— Повторимо? — хижо примружилася кішка.

— Дівчатка, не сваджаймося. Ми ж не вороги, — втрутився молодик.

— Ой лі? Знаєте, викрадачів людей я в друзі якось теж не записую, — окинула Юлія його невдоволеним поглядом.

— Люди нині рідкість, — старанно посміхнувся незнайомець.

— То ми таки не вимерли?

— Ну, ви третя жива людина, про яку я знаю, тож формально, міслім, ні. А глобально…, — знизав він плечима. — Хто його знає. Барем про людей дуже довго ніхто нічого не чув. Так довго, що ми тут со-олідна така дивинка. До речі, я се зовем Ацо. Тобто Александр, по вашому. А ви?

— Викрадення до гарему єдиного на планеті чоловіка, ще не привід знайомитися, — невдоволено зауважила Юлія. Досвід змушував вагатися між полегшенням, що її таки привели «наложницею» не до якоїсь мавпи, та сумнівами, що чоловік, то краща альтернатива. Бо мавпа, можливо, просто б проігнорувала б людину, а от люди здатні на різне. І не завжди те різне, краще за напад дикого звіра. Та що там, часом дикі звірі, то просто чарівні зайчики в порівнянні з людьми.

— Справедливо. Але на своє оправдання хочу сказати: я не просив вас викрадати. Ша'рі просто дуже переймається, що я вже другу весну буду без пари. Я її майже вмовив не красти дівчинку, яку вирощують круки. Але тут з'явилися ви.

— Не повірите, але в тому, що я у вас тут з’явилася, винна таки не я. Стоп, дівчинку? — дійшов до свідомості Юлії сенс сказаного. Намагаючись тримати себе в руках і не робити поспішних висновків, вона ще раз перепитала. — Ви планували вкрасти дитину, як «самку»?

Певно вираз обличчя у Юлії став занадто красномовним, бо чоловік миттю підняв руки у виправдувальному жесті.

— Я не просив, я взагалі був проти. Але, розумієш, у Ра'кір трохи інше розуміння дорослості і всіх тих амурних справ. У таких питаннях вони, міслім, десь між середньовічною Європою, де було нормально видавати заміж дівчат у дванадцять, і Індією, століття так дев'ятнадцяте, де й у десять могли визнати дівчинку «фізично придатною». На мою сречу, та дитина у круків ще не «пахне» дорослістю.

— Я тобі зараз покажу «сречу»… — сердито зашипіла Юлія (хрін його зна, що таке та среча, але ідея з викраденням Халони їй категорично не сподобалася). — Викрасти дитину для спальних утіх під прикриттям ідеї відродження людства? Ви геть попаяні? Та

Халона ще навіть до віку підліткової закоханості не доросла! Зараз я тобі розкажу, що трапиться з таким самовпевненим самцем… — Юлія спробувала рвучко встати, проте в голові зашуміло і вона змушена була знову присісти та обмежитися виключно розлюченим поглядом.

— Та ні-ні, не планувати. То лише нав’язлива ідея Ша'рі, — замахав на неї руками чоловік кивнувши головою на кішку, — А ти навіть знайома з та дитина? Де круки її взяли? Бо я її в очі не бачив. Лише чув, що якась людська дитина вже кілька років жити у круків, як домашня тваринка. Дивно, єл да?

— Не менш дивно, аніж чоловік в ролі песика у котів. Ти їм що, справно носиш капці, що вони так переймаються пошуком тобі самки? Чи це просто їх забаганка мати потомство «вимерлої людинки»? — уїдливо спитала Юлія, відчуваючи, що у неї руки сверблять пояснити цьому хлопчині і його «киці» недопустимість викрадати дітей.

— А ти зла, — хмикнув Ацо.

— Наче б ти був добрий, якби тебе спробували втопити, а потім проти волі притягли якомусь самцю? Ще й радісно повідомили, що взагалі то раніше планували на роль племінної самки дитину!

— Ну, для початку, я б порадів, що не я один такий прокинувся на планеті, яка змінилася до невпізнання. Є з ким поговорити, не пояснюючи кожне слово. Тебе ж теж з капсули розбудили, єл да? Взагалі дуже дивна картина виходить. Людство вимерло (хотів би знати від чого) і планета від радості вкрила зеленню всі доступні поверхні, заповнила життям океани, накопичила стільки кисню, що сірники тут просто зброя масового ураження. Повірте, мав дурну ідею перевірити. І ще вивела розумних круків та котів. Точніше, не зовсім котів, міслім, вони ближче до виверових. І всі вони навіть гадки не мають, що колись існували люди. Скільки ж ми, до біса, проспали?

— За словами круків, п’ять тисяч років, — буркнула Юлія. Визнавати, що він в чомусь має рацію не хотілося.

— Доврага!… Ну, тоді не дивно, що про нас ніхто не пам’ятає. Але добро, що нас аж троє таких «вимерлих».

— Ага, просто нестримний натовп носіїв людської цивілізації. Пораділа, задумалася, оцінила іронію. Що далі? — вичікувально склала руки на грудях Юлія.

— Ти таки зла. Міслім, у ролі сплячої красуні виявилася зла відьма. Штета… — зітхнув Ацо. — Окей. Далі ми перечекамо фронт вогню, бо в долині зараз пожежа буяє, а потім підемо до поселення котів, доки вогняна стихія мало не смириться. Було б баш нелогічно пережити вимирання, а потім перетворитися на барбекю. Єл да? До того ж круки тебе зараз не шукатимуть. Нісу вони луді, щоб підсмалювати собі пір’я заради якоїсь викопної реліквії. А потім, міслім, Ра'кір відправлять їм поруку, що тебе врятували, щоб не мати проблем. У круків та котів і так односи нісу баш прості.

— В долині пожежа? Але ж там Халона… — ахнула Юлія.

— Ой, та її точно не залишать. — легковажно махнув рукою Ацо. — Круки все своє носять з собою. У них є літальні апарати. Уявіть собі, птахи літають на літаках! Та й їхні вежі розраховані на пожежі. Вони просто витягають свої гнізда і переносять до іншої вежі, десь за гірським хребтом. Я вже бачив таку евакуацію. Нічогенька технологія, єл да? Особливо, як для птахів. Планета без нас, бачім, добряче так розважилася.

Раптом кішка рвучко випросталася й нашорошила вуха.

— Скоро повернуся, — рикнула вона й мотнувши хвостом майже безшумно зникла в одному з темних відгалужень печери.

— Добро, — нахмурився Ацо. Але коли вона зникла, повернувся до Юлії з широкою посмішкою. — Ну от, маємо майже романтику.

— І не сподівайся, — відрізала Юлія. — Я занадто стара для цієї дурні.

— Стара? Ма ні, хіба що рахувати час, що проспала. А так баш юна й гарна.

Юлія акуратно видихнула, щоб не вилаятися, й постаралася вкласти в погляд, все що вона думає і про «юна», і про «романтику» і взагалі про цього «останнього жартівника людства».

— Добро, добро, я лише жартувати, — Ацо в жартівливому жесті підняв руки долонями вгору.

Юлія пхикнула й підняла погляд до кількох отворів вгорі печери, звідки долинало капання води, ледь чутний шум віддаленого водоспаду та тріск, ніби хтось ламає сухе гілля. Здається, не так і далеко її віднесли ці викрадачі. Ацо теж дослухався до звуків ззовні. Тріск ставав гучнішим, а за кілька хвилин вже повністю перекрив інші звуки. А потім до тріску додалося шипіння й десь неподалік, ніби, заторохтіло дрібне каміння. З’явився і почав набирати гучності якийсь гул, ніби вітер завиває в аеродинамічній трубі. Юлія тільки хотіла спитати, що це, як до печери заскочила кішка й рвучко щось рикнувши метнулася в інший прохід. Ацо крутнувся на одній нозі, безпардонно згріб Юлію на руки та кинувся за кішкою.

— Куди ми? Та я й сама можу йти! — спробувала обуритися жінка.

— Ага, добро — мовив чоловік заскакуючи в темний тунель, проте не демонструючи жодних ознак відпустити її.

І тут за їх спинами гримнуло так, наче десь поряд гепнула балістична ракета.

— Що…це? — Юлія мимоволі завмерла, дозволяючи її нести кудись в темряву. Ацо ж мчав гірським козлом, попри те, що єдиним джерелом світла попереду були лише сині смужки на спині кішки, що почали тьмяно світитися.

— Обвал. Іноді таке буває, — говорив чоловік не стишуючи бігу. — Через різкий перепад температур. Від вогню камінь гріється, розширюється. Зазвичай нерівномірно. Старі тріщини стають більші, починають відколюватися плити. А в печерах біля водоспаду завжди є підмиті виступи, тонкі скельні перемички та порожнини, які часом тримаються лише на геологічному ентузіазмі. Геологія теж любить драму і часом, міслім, може перевершити Голлівуд.… — пояснював Ацо, все важче дихаючи. Юлія таки не була невагомою пір’їнкою, а хлопчина суттєво не дотягував до Двейна Джонсона.

— Та постав мене вже, доки сам не впав! У мене цілком справні ноги! І голова. Принаймні достатньо справна, щоб не бігти у завалену печеру назустріч полум’ю, — зітхнула Юлія.

— Точно? — Ацо зупинився важко дихаючи та дослухаючись до поодинокого гримання десь за їх спинами.

— Точно. Здоровий глузд все ще зі мною.

— Ма, так. Це ж треба, — хмикнув цей нахаба, втім таки опустив Юлію на землю.

— Сама в шоці. Вели вже, Микита Галаган. Подивимося, яка Корсунська битва у мене попереду.

— І зашто ж українські жінки тако войовничі… — зітхнув Ацо, акуратно спрямовуючи Юлію за кішкою.

— Нічого подібного. Ми дуже тихі й мирні, доки якесь падло нас не виведе. Наприклад, русня. А ти до речі хто? Поляк?

— Істріян сам. Хрват.

— А-а-а, хорват. Дивно, звідки ж тоді замашки красти жінок? Наче ваші таким не промишляли, — мовила Юлія. Ацо досить непогано говорив українською, хоч його рідна мова та синтаксис час від часу й висовували носа.

— Ма чого ж? Колись і у нас дівчат крали.

— Справді? Не чула.

— У хорватському примор’ї XVI–XVIII століть існувало викрадення, як спосіб укладення шлюбу. І Істрія ніє біла винятком. Ма взагалі, подібні форми шлюбу існували в багатьох балканських і середземноморських суспільствах, хоч частіше то викрадення було баш договірною втечею. Кад батьки були проти, чи ще щось таке.

— Договірна втеча, кажеш? Не схоже на наш випадок. Бо щось я пропустила, коли зі мною її погоджували. Особливо сцену з утопленням. Я так розумію, її включили в план для правдоподібності? Ато ж раптом круки мене запідозрять в божевільному коханні до якоїсь синьосмужкової киці.

— І чому мені здається, що Ша'рі тебе перша крукам поверне, ще й з доплатою, єл да? — пробурмотів Ацо.

Юлія на це лише вишкірилася, подумавши, що ця «киця» буде далеко не першою, хто дійде такого розумного рішення.