В тіні крил

Юлія не роздумуючи гайнула на вулицю, проте їй вистачило здорового глузду не мчати, а проскочивши дверний отвір, зупинитися та роззирнутися. Допомогло не сильно. Надворі панували вечірні сутінки. Хмари, тихий дощ та густий туман обмежували видимість простором буквально в кілька кроків. Суцільна сіра пелена клубочилася одразу за рослинами, що окреслювали межі майданчика перед кімнатою. Але Юлія пам’ятала, що її маленька гостя була суха і в легкому одязі, а отже навряд чи довго бігала під дощем, чи планувала бігати надалі. А це дає вагомі підстави вважати, що десь зовсім поряд має бути інший вхід чи будівля.

Юлія акуратно пішла вздовж краю майданчика. Той дійсно огинав будівлю, яка мала плавні контури та густо заплетені виткими рослинами стіни. За кілька кроків від кімнати Юлії, клумби з рослинами на краю майданчика змінив плавний дерев’яний низький поручень. Втім, варто було Юлії зрадіти цьому елементу безпеки, як викладена каменем поверхня скінчилася. Полишився лише поручень, який вигнувся вниз і перетворився на своєрідні сходи (на поручні з’явилися круглі поперечини товщиною з руку). Дуже сумнівне рішення, особливо для дощової погоди.

— Голову б відірвати цьому креативному архітектору. Я ж не курка, щоб по такому стрибати, — пробурмотіла Юлія, проте вперто попрямувала далі, тримаючись за гілля рослин на стіні. На щастя воно було досить міцне.

Спуск виявився непростим завданням, бо мокрі круглі «сходи» були до чортиків слизькими. Та по такому треба лазити виключно з монтерськими кігтями! Якби не ліани на стіні, Юлія б вже точно кілька разів відправилася прискорено й на льоту вивчати прибудинкову територію своєї лікарні. І життєвий досвід підказував, що при такому способі «знайомства» вона отримає ба-агатий перелік травм. Тому Юлію все більше цікавило питання, як батьки дозволили тій дитині ходити подібними «доріжками» в таку погоду. До дитини нема питань, внаслідок відсутності досвіду та нейробіологічної незрілості діти просто не здатні оцінити більшість ризиків. Це Юлія розуміла, бо і сама колись була таким самовпевненим дитятком. Й лише з віком почали щиро дивуватися, як взагалі примудрилася дожити до своїх років. В дитинству та юності віці у неї теж «емоційний центр» вимагав дій та яскравих вражень прямо зараз, а «раціональний центр» ще фізично не мав достатньої кількості нейронних зв'язків, щоб прорахувати небезпеку і вчасно сказати «стоп». Тому для «стоп» є батьки, які вже здатні усвідомлювати ризики. На те ж вони і батьки! Втім, варто визнати, за свого життя Юлія бачила занадто багато різних сімей. А також безвідповідальних батьків й таких, яких і на гарматний постріл не варто підпускати до дітей.

Сходи петляли плавно спускаючись вниз та огинаючи численні виступи будівлі. Кілька разів Юлія проминала круглі, подібні до входу у свою кімнату, отвори. Тільки ці були закриті темним склом й жодних панелей керування поряд з ними Юлія не знайшла. А потім сходи теж скінчилися. «Поручень» продовжував зміїтися, зникаючи в сірому мареві, але поперечин більше не було. Юлія розгублено зупинилася на останній. Туман навкруги клубочився, як живий, навіюючи згадки про містичні казки, привидів та духів. Юлія відчула, як її шкіра мимоволі вкривається сиротами, а свідомість починають гризти сумніви в тому, що дівчинка, слідом за якою вона пішла, взагалі існує. Все навкруги здавалося занадто дивним, непевним, примарним.

Юлія деякий час розгублено вдивлялася у мінливі клуби туману навкруги і невдовзі розрізнила навпроти, на відстані чи то кількох, чи то кількох десятків метрів статичні обриси. Темні, з чіткими краями. Інша будівля? А потім Юлія помітила там рух. Не містично-плавний танок насиченого водою повітря, а явно чіткіші, стрімкіші рухи. Живі.

— Там хтось є? Можете мені допомогти знайти адміністратора цієї установи? — з надією промовила Юлія вдивляючись у клуби туману, що плив перед нею хвилями. — Чи хоч вхід до будівлі…?

Рух за туманом повторився, проте ніхто не озвався. Юлія вже почала обдумувати повернення назад (вона ж не еквілібрист, спускатися невідомо куди по слизькому брусу!), як рвучкий порив вітру раптом розірвав суцільну сіру пелену. Прямо перед Юлією постала, відмежована сірою рікою хмар, скеля. Не будівля. Дика скеля, де-не-де вкрита кущами. Юлія розчаровано зітхнула. А потім біля одного з кущів помітила дивну кішку. Та сиділа впівоберта і й так дивилася на жінку примруженим поглядом, наче вирішувала з якою саме приправою цю людину подати на вечерю.

Юлія завмерла. Потім сердито труснула головою, відганяючи думки про можливість опинитися в котячому меню. Ні, не може бути, щоб поряд з лікарнею бігали небезпечні тварини! Певно, це якась приручена. Може трохи великувата, як для домашнього улюбленця, але ж тримають люди вдома мейн-кунів і навіть тигрів. А ця киця менша за тигра. Наче. Юлія уважніше придивилася до тварини і виявила, що кішку вона нагадує хіба що китицями на вухах. Морда у неї трохи інша, ближча до гепарда. А розфарбування і контури тіла взагалі складали враження чудернацької суміші леопарда з лемуром. Короткі плавні смуги, плями, довгий і непропорційно об’ємний смугастий хвіст, струнка статура, тонкі передні лапи, підтягнутий світлий живіт. І якийсь насмішкуватий, дивовижно розумний погляд. Наче «киця» відверто потішається з розгубленої людини.

А потім хмари на мить прорізав промінь сонця й, немов сценічний прожектор, освітив тварину. «Киця» невдоволено примружилась й стрибнувши просто з місця, щезла між кущів. Але навіть цієї миті вистачило, щоб остаточно спантеличити Юлію. Бо в променях сонця, на морді, спині та хвості кішки зблиснули сині візерунки. І це не нагадувало банальну фарбу, що можна було б списати на специфічне почуття краси у господаря цієї тварини. Ні, це було наче… переливи кольору на пір’ї сороки. Неймовірно красиве, природнє й водночас відверто нереальне видовище.

— Та-ак... Про синю птаху чула і навіть бачила не одну, але сині візерункові коти... це щось новеньке, — пробурмотіла Юлія, яка ніколи не те, що не бачила, а навіть не чула про тварин з синім хутром. Хіба що казки про чорнобильських собак.

Втім, окрім цього загадкового видовища, сонце ще дало Юлії можливість помітити, що її «сходи» не скінчилися. Просто наступна сходинка знаходилася на більшій відстані і її раніше приховував туман. Акуратно спустившись до неї, Юлія попрямувала далі й за кілька хвилин опинилася на невеликому майданчику перед ще одним круглим отвором, з якого лилося тепле жовте світло. Тут було відкрито. Вхід вів до округлої, як у Юлії, але більшої кімнати. Здається, це була якась ігрова зона. Стіни приміщення займали перекладини, хитромудрі конструкції, що нагадували елементи скеледрому: виступи, різні кріплення, гірки, навіть невеликі лежанки, як для котів. Кімнату перетинали кільки вигнутих, подібних до стовбурів товстих ліан, перекладин, з яких спускалися довгі зелені пагони, утворюючи своєрідні живі штори. Зі стелі теж звисали різноманітні конструкції: кільця, якісь гірлянди з геометричних фігур, дзеркалець. По центру кімнати стояло кілька круглих з бортиками напівкритих лежанок, схожих на гнізда. А біля однієї зі стін за столом сиділа вже знайома Юлії дитина. І жінка зовсім не здивувалася, побачивши, що попри весь цей набір для активності, дитина грає на якомусь планшеті. Хіба що викликало питання, чи зручно дитині сидіти за настільки химерним столиком й на надміру дизайнерському стільці. Бо що курив дизайнер цих меблів, Юлія навіть боялася уявити. Адже у стільця частина для сидіння була не горизонтальна, а нахилена, овальна, з бортиками, а спинка крива й з вигином посередині. А ще цей стілець мав три ніжки у вигляді ратиць! Стіл же взагалі мав форму застиглої калюжі, що висіла, вчепившись одним краєм за стіну, під кутом десь в 45 градусів. І та «калюжа» була вся вкрита якимись заглибленнями, жолобами, пазами, а по краях мала кілька різних затискачів. Один з них тримав планшет, на якому й зосередилася увага дитини.

На правій руці дівчинки була чудна подоба пальчатки з довгими загнутими кігтями, якими вона азартно клацала по невеликому екрану. Певно, чергова новомодна вигадка виробників комп’ютерних ігор. Юлія згадала, що її онук не раз називав термін «комп’ютерна гра» безнадійно застарілим. «Бабусю, так вже ніхто давно не говорить, зрозуміло ж, що ми граємо не кам’яних плитах!». Для Юлії ж було все не так очевидно, адже в її дитинстві були інші ігри, серед яких зустрічалися й на кам’яних (точніше бетонних) плитах. Та й взагалі у світі ж існують не лише комп’ютерні ігри! Є ж ще настільні, чи хованки, чи ось такі атракціони, як ця кімната. Втім, з кожним роком все менше дітей це цікавило. Юлії трохи сумно було бачити, що дитина, сидячи посеред великої вигадливої ігрової кімнати, грає у віртуальну гру.

— Привіт, Халона. Можна до тебе в гості? — старанно посміхнулася Юлія, ступаючи в кімнату та відчуваючи, що хоч дощ вже й припинився, вона встигла промокнути майже наскрізь.

Дівчинка здивовано підняла голову. Але тут же радісно посміхнулася й переставши клацати по планшету, щось швидко заговорила. От тільки тут не було асистента, який би переклав її слова, тож Юлія лише безпомічно закліпала віями. Але не встигла придумати, як їм порозумітися, бо в цей момент за її спиною щось гучно залопотіло. Кинувши погляд за спину Юлії дівчинка округлила очі й перелякано принишкла. Юлія озирнулася. І побачене на мить паралізувало її до стану соляного стовпа.

Просто на вході до кімнату, вчепившись великими кігтями в край майданчика сидів крук. Здоровенний. Розміром з теля! І погляд цієї «пташечки» не віщував нічого хорошого.

— Та це не лікарня, а якийсь зоопарк мутантів! Я застара для таких атракціонів! — сердито видихнула Юлія, струшуючи заціпеніння та затуляючи собою дитину. А також поспіхом окидаючи поглядом кімнату в пошуку якогось знаряддя відлякування. Щоправда, наявний життєвий досвід натякав, що то марна справа, адже круки навіть звичайного розміру зазвичай не з лякливих. Обережні — так, але точно не лякливі. Особливо якщо мова, наприклад, про загрозу їх пташенятам. Юлія особисто бачила, як ці птахи (нормальні, а не гігантопереростки!) без жодних сумнівів атакували котів, великих собак та, навіть, людей. Тож було б непогано зрозуміти, що саме цій великогабаритній «пташечці» тут треба. Ніяких пташенят поряд наче немає (складно ж не помітити таке «слоненятко» у кімнаті), а для обіду люди, ніби, великуваті. Принаймні живі…

— Карррр! — тим часом гримнула «пташечка». І від того звуку у Юлії виникло бажання одночасно присісти, перехреститися й відкласти пару цеглинок. Але поряд була дитина, тож жінка дозволила собі лише відступити на крок назад.

— І ми тобі раді. Але вітатися можна й не так гучно, — нервово видала Юлія притримуючи рукою дівчинку, що налякано визирала з-за її спини. Гаджет на руці дівчинки щось промовив, дівчинка теж щось сказала.

— Кар-ра гр кар… — гучно видав ворон, змахнувши крилами. Птаха мала відверто невдоволений вигляд. Наче Юлія з дитиною вкрали у неї шматок ковбаси. Улюбленої, як мінімум.

— Чарівна пташечка… Гарна, красива, солідна. Просто непристойно солідна… Де ти така взялася на нашу голову. Ще б хтось пояснив, що тобі треба, — бурмотіла Юлія, повільно крокуючи назад разом з дівчинкою, яка час від часу визираючи з-за неї, щось лопотіла. І Юлія б сильно не відмовилася зрозуміти, що саме, але теляткокрук перед носом натякав, що в пріоритеті інше.

— Кра-рак, кар-гр-кркар! — вимогливо невдоволено видала птаха та впевнено пішла вперед, забираючи ліворуч жінки і явно плануючи дістатися дівчинки.

— Стоп-стоп-стоп! Я не дам тобі влаштувати обід з дитини! — рвучко змістилася Юлія, щоб прикрити Халону і вхопила з якоїсь крученої підставки незрозумілу капсулу. Важкеньку, що порадувало. Загрозливо розмахнувши нею (не сковорідка, звичайно, але хоч якась зброя) Юлія випадково натиснула якийсь клапан чи кнопку на тій капсулі і просто собі на голову вихлюпнула щось тепле. Чи то чай, чи то сік. Від несподіванки Юлія смикнулася й впустила свою підступну «зброю». Капсула з глухим стуком впала на підлогу. І що факт на підлогу з неї нічого не пролилося!

Крук зупинився з цікавістю роздивляючись той перфоманс. Юлія подумки вилаялася, бо й так нагадувала мокру курку, а тепер з її волосся ще й стікало невідомо що з незрозумілим запахом (здається фруктово-солодким).

— Клас… Захисниця з категорії «ворог вдавиться сміхом», — видихнула Юлія.

Дівчинка за її спиною захіхікала. Крук нахилив голову набік, почухав лапою дзьоб і видав серію неголосних «кар». Халона за спиною Юлії щось заторохтіла, чи то коментуючи свою незграбну захисницю, чи то спантеличення крука. Дитина явно не усвідомлювала, яку небезпеку може представляти така велика м’ясоїдна птаха. А Юлія точно знала, що дзьоб і лапи навіть звичайного крука, то солідна зброя (коту здатен проломити череп, а людині запросто очі видряпати й навіть влаштувати струс мозку), а що може зробити це птахотеля, навіть уявити страшно. Дитину ця ситуація вже, здається, більше смішила, ніж лякала, а от Юлії було зовсім не до сміху.

— Кар-каро кар? — видав ворон, витягуючи шию аби побачити на дитину.

Халона промовила на це щось явно заспокійливе. Крук зробив ще на кілька кроків вбік, але вже не наближався, а змахнув крилами, скочив на спинку однієї з лежанок та схиливши голову на бік ще раз щось каркнув. А дитина... розсміялася і повернулася до свого планшета!

— Боже, як я люблю цих неляканих дітей… — видихнула розгублено Юлія, міркуючи в який дурдом вона потрапила і скільки їй доведеться працювати опудалом між круком та цим безтурботним дитятком.

Крук на це видав серію незрозумілих звуків, звернувши увагу вже на «опудало». Ну хоч не нападав і та тому велика дяка. Халона не відриваючись від свого планшета теж щось сказала. І це вже мало такий вигляд, наче ці двоє розмовляють. Ще трохи і Юлія почне почуватися тут дурною мавпою, що заважає цивілізованому спілкуванню здоровенної хижої птахи і її потенційної вечері!