В тіні крил

Полишивши підземелля, компанія Ацо, Юлія та Ша'рі спускалася кам’янистим схилом до ріки. Полуденне сонце швидко змусило засумувати жінку за прохолодою печери, але сховатися в тінь було ніде. До самої води простягалося виключно голе каміння, між яким лиш де-не-де визирали колючі будяки. А от на протилежному березі погляд радувала зелень: трава, дерева. Ріка тут виявилася досить широкою, тож Юлія подумки вже готувалася поплавати, коли обійшовши один зі скельних виступів, помітила над водою загадкову кам’яну конструкцію. Обрисами це нагадувало гігантську довгоногу багатоніжку в стрибку. І саме до цієї конструкції впевнено прямували Ацо та кішка.

— Тільки не кажи, що нам треба переходити оцим атракціоном екстремалів, — пробурмотіла Юлія роздивляючись відверто страхітливу варіацію, ймовірно, моста. Вузький (добре, якщо має метр в ширину), вихлястий, різновисотний (будівельників не познайомили з лінійкою?) довгий і без жодних поручнів. Тільки по краях низенький бортик, який і курку не втримає. Хто так будує? Тут же один необережний рух й ти вже з’ясовуєш наскільки добре літаєш та плаваєш! Єдині місця, де було за що вчепитися на тій багатоніжці, то кілька виступів-ніш. Такі собі кривенькі «грибочки», немов поцуплені з креативно-сільського дитячого майданчика.

— Ой, то ти не бачила міст на тому боці гори. Ось там точно атракціон. Бо там ширина сантиметрів сорок тільки. А тут майже проспект! — «порадував» жінку Ацо. — Та не бійся, я триматиму. Давай руку. Що поробиш, Ра'кір будували мости для себе, а у них — жодних проблем зі страхом висоти чи координацією.

— Я за них так рада… — скривилася Юлія, проте руку подала. І вже на другому кроці щиро пораділа своїй незвичній покірності, коли перечепилася через непримітний поперечний виступ. Крізь зуби вилаялася, потерла забитий палець на нозі й роздивилася, що такими виступами, наче перекладинами, вкрита вся поверхня «мосту». — А оці елементи декору, я так розумію, для небажаних гостей, яким природа не відсипала котячої координації? Типу нєфіг шастать?

— Ба ні! Це для зручності. За ці виступи дуже легко кігтями чіплятися. Хто ж нам винен, що таких на ногах не маємо, — ледь чи не скрушно зітхнув Ацо.

— Ще трохи і я запідозрю, що в наступному житті ти мрієш народитися котом.

— Ой, та я про це мріяв ще вдома, — розсміявся чоловік. — У наші часи то був взагалі безпрограшний варіант! Годують, лікують, рятують, а з вимог – в тапки не сери. Будь ласкавий. А якщо прийдеш помурчиш – взагалі король!

— Було таке, — мимоволі посміхнулася Юлія, згадавши свого кота.

Акуратно крокуючи за Ацо, вона намагалася не дивитися вниз. Солідна висота та відсутність навіть натяку на поручні її нервували. Зусиллям волі Юлія змусила себе підняти голову. Сонечко, хмарки, гори, море… густий дим лісової пожежі. А щоб вам! От не дає життя просто помилуватися красою! Прослідкувавши поглядом за клубами диму, Юлія розрізнила вдалечині верхівки двох круківських веж. За димом їх важко було добре роздивитися, але вони чомусь мали вигляд не суцільних конструкцій, а химерних пустотілів, крізь які просвічувалося небо. А потім над димом піднявся і полетів вглиб суші чорний літак з якимось великим вантажем конфігурації гарбуза з хвостиком.

— О, чергове гніздо спетляло від пожежі. Оперативні ці жмутки пір’я, нема що сказати, — прокоментував те видовище Ацо, кинувши розсіяний погляд на літак.

— Цікаве рішення, — пробурмотіла Юлія й знову спіткнулася. Перелякано змахнула руками намагаючись вхопитися з повітря та відчуваючи, як тіло підступно втрачає рівновагу…

— Йой, опрежно! — стрімко розвернувся до неї Ацо й вмить вхопивши за талію зафіксував на місті. — Міслім, скупатися можна й без польотів.

— Згодна... Дякую, — перелякано завмерла Юлія. Вирівняла дихання, обережно визволилася з чоловічих рук.

— Ідемо далє? — турботливо спитав Ацо з помітною неохотою прибираючи руки. — Осталося мало.

— Угу… — кивнула Юлія закусивши губу. Опустила погляд й вирішила зосередитися на дорозі, старанно собі нагадуючи, що дуже полюбляла подібні атракціони в молодості.

Були ж часи, коли вона без жодних сумнівів мчала на всі доступні аквагірки, банджі-джампінги та зіплайни. Колись були… От тільки ми — то наші звички, а старість тривала значно довше за безтурботну молодість. Тож Юлія встигла набрати довгий список негативного досвіду, страхів та сформованих тими страхами намертво впаяних потреб. Одна з яких – завжди мати під рукою страховку у вигляді поручнів чи палиці. Отож, маємо халепу – молоде тіло видали, а довіру до нього – ні.

Юлія сердито труснула головою. Так, зберися, древня молодиця! Тіло ж нині знову юне, сильне, гнучке. Та воно цей міст може проскакати козою, якщо голова не заважатиме! Тут же треба не так багато – просто йти прямо і не ловити гав! А якщо й впаде – уміння плавати навіть в старості не підводило. То чого оце труситися, як заєць перед вовком?

Юлія видихнула, подумки роздала копняків ногам, голові та нервам, рушила вперед. Трохи допомогло. Ноги все одно зрадницькі трусилися, проте хоч не спотикалися. Тож без додаткового позору й під настороженими поглядами Ацо, Юлія таки успішно дісталася протилежного берега. Ступивши на землю полегшено вдихнула, усвідомивши, що частину мосту пройшла, спересердя забувши, що треба дихати. Ну дійсно, чого ото організм балувати киснем? Нехай насичується переляком.

Пірнувши в тінь дерев, їхня компанія пройшла ще трохи схилом вгору та опинилася перед місцем, що віддалено нагадало Юлії кримське Чуфут-Кале. Тільки це печерне житло мало значно живіший та затишніший вигляд. У світлому, прикритого тінню розлогих дерев схилі гори, виднілися кілька акуратних темних входів. Попід них були облаштовані охайні, вкриті зеленню тераси між якими петляли вкриті мохом стежки. Юлія придивилася до рослин. Одне з дерев точно було оливковим. Старезним, з товстим покрученим стовбуром. Але, якщо це дерево тут цілком могло рости ще з часів людства, то все інше, що мало вигляд впорядкованого городика, навряд чи відтоді полишилося. Проте перед нею був явно город з рядочками напрочуд знайомих цибулі, часнику, м’яти, розмарину та петрушки. А по кам’яних виступах впевнено плелася навіть квасоля! Це Ацо такий фермер? Чи коти? Уявивши кішку з сапою, Юля мимоволі хмикнула.

В цей момент з-за високого куща (здається, сорго), визирнула ще одна вусата морда. Схожа на їх хвостату провідницю, проте зі світлішою, ніби присипаною мукою, шерстю. І з якоюсь строкатою штукою на тілі, віддалено схожою на собачу їздову шлею. Юлія спіймала себе на тому, що для повноти вражень цій «киці» не вистачає хіба хустки на голові та сапи. Вийшовши з-за рослин, кішка окинула гостей уважним поглядом і зупинилася на Юлії. Принюхалася, тріпнула вусами, щось тихо муркнула, притиснувши одне вухо. В цю мить з печери викотилося двійко грайливих кошенят (такі собі синьосмужкові тигренята на мінімалках). Помітивши Юлію вони наполохано завмерли, буквально перетекли, як коти уміють, в стан «готові нападати й тікати», синхронно принюхалися.

Ша'рі зупинилася, тріпнула вухами, мотнула хвостом й кошенята вмить відкинули всі вдавання обережності й понеслися до неї. Одне з розгону стрибнуло Ша'рі на спину, інше почало азартно ганятися за її хвостом. Ацо тим часом видав серію химерних звуків, які браслет Юлії переклав, як розлоге вітання. Незнайома кішка тріпнула хвостом, видала короткий звук, який браслет не ідентифікував, і повернулася до Ша'рі. Ацо ж зробив незрозумілий жест рукою та підхопивши Юлію під руку повів стежиною вбік, до іншого, майже непримітного й значно вужчого входу у скелю.

— Чорний хід для другорядного персоналу? — хмикнула Юлія. — А як же знайомство, гостинність? Чи тут немає таких традицій?

— Все тут є, не гірше за людське. А місцями й пуно людяніше, як би це чудно не звучало. Але зараз Ша'рі має зайнятися дітьми. На знайомство час ще буде, — знизав плечима Ацо. Заглибившись у печеру він повів Юлію вихлястим тунелем. Після яскравого сонця, деякий час жінка мало що могла розгледіти. Але потім очі трохи адаптувалися і Юлія помітила, що вони проминають багато відгалужень. В одних панувала суцільна темрява, в інших майоріло розсіяне денне світло. Біля одного з таких Юлія знову спіткнулася (таки саморобні в’єтнамки потребують допрацювання). Крізь зуби вилаялася, потерла багатостраждальний палець, пораділа, що підлогу тут теж вкриває мох і раптом вперлася поглядом у дві блискучі цяточки очей. Попід стіною, поряд з відгалуженням печери, звідки лилося світло, сиділа якась пухнаста істота. Її трикутна, розміром з тенісний м’ячик голова, що обрисами кумедних вушок нагадувала совину, стирчала над кам’яним виступом. Хіба що очі, як для сови, були замалі. Юлія зацікавлено роздивлялася істоту, істота не менш зацікавлено дивилася на жінку.

— А, це наші овці,— озирнувшись мовив Ацо. — Так би мовити.

Юлія здивовано кліпнула, бо мала трохи інше уявлення про овець. І тут «вівця» ворухнулася й почала неспішно підійматися та розправляти… лапи. Волохаті, сегментовані, сантиметрів по 20 кожна. Юлія просто прикипіла до підлоги усвідомивши, що перед нею… великий павук!

— Планував познайомити тебе з ними трохи пізніше, — додав Ацо, зупиняючись.

— Та ну його таких овець і такі знаймства… — ледь чутно прошепотіла Юлія, акуратно відступаючи. А павук неспішно перебираючи лапами та не відриваючи погляду від Юлії, поповз вгору і опинився просто перед обличчям жінки. Зацікавлено простягнув до неї одну з лап. Юлія сахнулася, ледь не впечатавшись у протилежну стіну тунелю.

— Та вони миролюбні, — спробував заспокоїти її Ацо. — Звісно, якщо їх не дратувати. Я теж не одразу звик до такої компанії, але ці прядильники баш корисні: ловлять комахи, гризуни, дрібних плазунів. Їх павутиння у цих вентиляційних коридорах непогано затримує попіл та дрібне сміття. А яка з нього виходить нитка та тканина… О, то просто мрія. Куди там шерсті. Тонка, міцна, може бути майже прозорою, а може нагадувати шовк зітканий з місячного сяйва. Міслім, і не думаєш, що таке може бути. За такою тканиною навіть круки спеціально прилітають. А сім’я Ша'рі відома своїм ткацтвом, мають замовлень на пів року вперед. У них баш серйозний попит.

Павук під ці дифірамби опустив лапу і якось, наче ображено, попрямував до стелі. Юлія полегшено видихнула, радіючи, що відстань між нею та цієї «овечкою» збільшується. Ацо ж безтурботно махнув рукою, пропонуючи йти далі.

— Дивлюся я тут не довго без сивини протримаюся… — пробурмотіла Юлія й нервово озираючись поспішила за чоловіком.

— Та звикнеш. Це ж геніально! Навіть людство до такого не додумалося, хоч до павутиння і приглядалося, — з ентузіазмом продовжив Ацо. — До речі, з прядильниками клопоту значно менше, ніж з якоюсь отарою копитних, а зиску — в рази більше.

Юлія не поділяла його радість. Факт, що у неї за спиною полишився здоровенний павук сильно нервував. А інформація про котячо-павуче ткацтво взагалі зі скрипом вкладалася у свідомість (уява пішла в розгул, малюючи божевільну картинку оброслого шерстю павука навколо якого скаче з ножицями кішка/перукар/ткачиха).

Тим часом Ацо прямував далі. А невдовзі, завернувши за черговий вигин тунелю, відхилив непримітний тканинний полог й завів жінку до залитої розсіяним світлом кімнати з кам’яною колоною в центрі. Юлія спантеличено втупилася у це загадкове архітектурне рішення. Вкрита незрозумілими візерунками колона без жодних стиків перетікала зі стелі в підлогу і, здається, була одним цілим зі скелею. Але навіщо таке полишати посеред кімнати? Хороводи водити? Бо для самовільного падіння стелі це приміщення в кілька метрів по периметру, наче, занадто мале.

Втім, якщо не брати до уваги колону, кімната мала досить затишний вигляд. Світло потрапляло сюди крізь два невеликі овальні вікна з правого боку, підсвічуючи золотом низьку похилу стелю (Ацо її майже торкався головою), частково облицьовані деревом та рельєфною тканиною стіни. Попід дальньою стіною стояло ліжко. Цілком звичне – дерев’яне, прямокутне (це ж треба, хоч щось тут є нормальне), акуратно заправлене строкатою ковдрою. В кімнаті відчувався аромат дерева, сухої трави і ще чогось незнайомого.

— Роззувайся, влаштовуйся. Я тут організував майже людську спальню, — гордо повідомив Ацо, знімаючи біля входу своє взуття.

Юлія зняла свої горе-шльопанці, які мали відверто сороміцький вигляд поряд з чоловічими мокасинами. У Ацо теж був явно не «Air Jordan», проте цілком пристойне взуття. Значно майстерніше зроблене, аніж її експромт-творчість.

— А не занадто рано ти вирішив мене знайомити зі своєю спальнею? — зміряла Юлія критичним поглядом свого супутника. — Навіть чаю з дороги не запропонуєш?

— Та я не про те міслім. Я про те, що моя кімната зроблена для потреб людини. Не для кота, — трохи знітився Ацо. Така реакція Юлію одночасно і повеселила, і порадувала. На вигляд чоловік, а по суті ще такий хлопчик…

— Взагалі, спочатку я хотів затіяти собі будинок біля моря. Але Ша'рі взяла цю ідею на кпини. Та й інші, баш, довго сміялися, — додав Ацо.

— Чому?

— Та-а, дім у цій долині — то, виявляється, прекрасний спосіб перетворитися на гарячу страву. Перша пожежа — і ти, па, барбекю.

— А якщо біля самої води? — Юлія кинула погляд за вікно, де блищала блакить моря. Мимоволі пригадала свій дім і плани на тиху старість. Подумки згадала незлим тихим словом Бога-жартівника, який, певно, безперервно з неї регоче.

— Ма, байдуже. Коли йде вогняна стіна (а ходить вона тут, як діти в школу), вона дістає все. Сильний сухий вітер з гір і узбережжя просто засипає жаринами. Я бачив. Хоч за пів кілометра став той будинок від лісу, хоч у воді — загориться все, що може горіти, від того, що повітрям прилетіло. Камінь, ясно, не горить, але прокинутися в оточеній вогнем духовці — міслім, перспектива так собі. Навіть щоб звідти дременути, треба мати навички індійських йогів. А от в горі можна сховатися, є повітряні канали, помешкання нижче рівня диму, підземні води. Тут маєш непогану шансу спокійно жити, а не перспективу, що як не крутися, а одного дня тебе добре підсмажить.

— Ясно. Просто мрія, а не дім… — розсіяно кивнула Юлія, повернувшись до розглядування кімнати.

Біля вікна стояв стіл з парою незрозумілих пристроїв, поряд кумедна табуретка (з трьома такими вихлястими ногами, наче дерево видудлило відро горілки та пішло танцювати) трохи далі щось на зразок етажерки, на якій розкладено якесь приладдя. Власне всі меблі цієї кімнати являли собою симпатичний хендмейд, в стилі не в міру креативної карпатської колиби. Але явно людської. На підлозі лежав плетений трав’яний, килим (босим ступням приємно було ступати по його рельєфу), в стіні облаштовано кілька ніш, де стосиком складено речі. Досить невибагливе житло, проте явно продумане та акуратне. І непогана характеризувало свого господаря.

— Почекай тут. Я зараз принесу чогось поїсти. Впевнений, ти голодна. Я от зараз взагалі б цілого бика з’їв. Але з ними тут сутужно. А, і випити чогось принесу, — додав Ацо, трохи розгублено чухаючи скроню. — Сідай на ліжко, там зручніше.

— Що саме там зручніше? — іронічно хмикнула Юлія.

— Та я без натяків! — набурмосився Ацо. — А до себе повів, бо мені подумалося, що не варто віддавати ж тебе одразу на поталу зацікавленої хвостатої сім’ї.

— З'їдять, а кісточки прикопають? — пхикнула Юлія.

— Ні! Вони чудові! Просто… до них варто звикнути, — зітхнув Ацо. — Втім, я вже не впевнений хто тут кого їстиме, — додав він, розвернувся й так швидко гайнув кудись напівтемним коридором, що то підозріло нагадувало втечу.

Юлія провела чоловіка задумливим поглядом. Звичайно вона почекає. Наче їй є куди тікати. Не до пожежі ж. Ще й з перспективою заблукати у кам’яному лабіринті. Не дуже спокуслива ідея, особливо враховуючи, які «вівці» тут вільно шастають коридорами.