В тіні крил

— Та я себе в такому віці ледь пам’ятаю… — пробурмотіла Юлія розгублено роздивляючись юну персону у дзеркалі.

В молодості Юлія майже не скаржилася на зовнішність. І зображення перед нею дійсно дуже нагадувало фотографії тих часів. У дівчини з дзеркала була гладенька оксамитова шкіра, виразні карі очі (Юлія мимоволі згадала, як колись відчайдушно мріяла про фіалкові й навіть якийсь час носила такі декоративні лінзи), густі чорні брови, чітко окреслені повні губи, пропорційні риси обличчя, густе довге хвилясте темне волосся. Ці, знайомі з дитинства непокірні кучері викликали суперечливі емоції, бо Юлія пам’ятала, як полегшилося її життя, коли вони нарешті посивіли, трохи вирівнялися й перестали потребувати нескінченної уваги. А ще копиця волосся дівчини з дзеркала дивувала кількома яскравими, рожево-золотистими пасмами. Що за дизайн-хід семирічної дитини? Для повного комплекту не вистачало, хіба що на обличчі якогось малюнка, рожевого котика чи єдинорога з веселкою!

А от туніка на дівчині в дзеркалі мала гарний вигляд. Втім, на молодому тілі і старий мішок нагадуватиме дизайнерську сукню. Тут же була біла, прикрашена по краю симпатичною жовтою вишивкою одежина, тоненька тканина якої спокусливо окреслювала всі вигини юного тіла. І ті вигини не поступалися красою класичній античній статуї. У дівчини в дзеркалі явно були параметри «золотого стандарту», десь 90-60-90 (груди, талія, стегна), та й стрункі ноги мали цілком пристойний вигляд. Юлія теж мала такі в молодості, хіба що вважала їх недостатньо довгими. Хоч бігали ті ноги чудово і без жодних серйозних травм витримували всі її екстремальні розваги. Втім, в молодості Юлія мала взагалі на диво здоровий та живучий організм, який майже без ліків долав всі наслідки її надмірної активності. Яке ж було здивування Юлії, коли десь після сорока років, той організм почав потроху натякати, що варто мати совість й трохи дбайливіше ставитися до власного тіла. А часом і нахабно намагався склеїти лапки, вимагаючи госпіталізації!

Юлія кілька разів кліпнула й знову вирячилася на дзеркало, очікуючи, що симпатично-оптимістичне зображення зміниться на щось реальне. Але звідти на неї досі дивилася юність. Яскрава, свіжа, красива і … відверто розгублена.

Юлія перевела погляд на власні руки, ноги, порухала кінцівками, порівняла з відображенням. Останнє натякало, що перед нею таки дзеркало, а не довільно змодельована ШІ картинка. Можливості сучасних технологій Юлію вже давно дивували, але настільки ретельну синхронізацію галюцинацій і візуальних ефектів вона ще не бачила. Хіба що оте яскраве пасмо вибивалося із загальнореалістичного враження.

— Ну, трохи схоже на мене в молодості, — мусила визнати Юлія, хоч і не розуміла навіщо цей атракціон. — Але такої яскравої чуприни я ніколи не мала. Ваш фотофільтр перекреативив.

— Фотофільтри не застосовувалися. Зміни в кольорі волосся – це незначний супутній ефект деяких вдосконалень при реконструкції, — пролунав голос асистента.

— Я ж не експонат Ермітажу, щоб мене реконструювати… — невдоволено буркнула Юлія.

— Якщо такий зовнішній вигляд для вас дискомфортний, ці прояви структурної іризації маскуються фарбою. Можу запропонувати кілька варіантів: воронове крило, червоне дерево, темний бурштин, гранат, сяючий махагон...

— Прояви чого? — вже зовсім розгублено й більше на автоматі перепитала Юлія, намагаючись зрозуміти, що це за дурдом на призьбі. Якщо це онук вирішив її розіграти, то постарався він на славу. Ще трохи й вона справді повірить, що дивом омолодилася. Все облаштовано непристойно правдоподібно. І якщо фокус з дзеркалом, ще можна пояснити викрутасами технологій, то самопочуття відверто дивувало. Воно… відповідало зображенню в дзеркалі!

— Структурна іризація — це оптичний ефект переливання світла (зазвичай варіанти веселкового або перламутрового блиску), що виникає завдяки мікроскопічній особливості будові кутикули, яка відбиває та розсіює світло під різними кутами без участі пігментів.

— Я вже заста…— Юлія хотіла за звичкою сказати, що застара, для вивчення незнайомих наукових термінів, але відображення у дзеркалі нахабно заперечувало цей факт. — Так, біс з ним, з тим кольором та іризацією. Поясни мені оце омолодження. Наскільки мені відомо, людство ще не винайшло засобу перетворити стару шкапу на юну панянку! — труснула Юлія головою, намагаючись розвіяти дивну галюцинацію. Приємну, нема питань. Але ж це просто не може бути правдою!

Юлія давно змирилася зі своїми віковими змінами. Звикла не сумувати за зів’ялою красою (Яка там краса у 78? Не лякаєш дітей – вже молодець), пристосувалася до вимушених обмежень активності (рухатися з кожним роком доводилося все повільніше та обережніше) та атракціону «яка частина тіла сьогодні вередуватиме». Останні років тридцять, у них з чоловіком завжди під рукою був мішок ліків на всі випадки життя, та кілька гаджетів з програмами відстеження стану здоров’я (їх надмірно панічні повідомлення Юлія мала звичку регулярно ігнорувати). Вона прийняла свою осінь. Який сенс скаржитися чи сперечатися з природою та процесами, які не зупинити? Краще радіти тому, що маєш. Всі свої вікові проблеми вони старалися сприймати з гумором. Юлія взагалі була щиро переконана, що гумор покращує життя значно ефективніше за відчайдушні спроби обдурити природу.

— Для відновлення вашого організму було використано найновітніші експериментальні методи розморожування та клітинної регенерації і реконструкції. На жаль, я не маю інформації щодо історичного контексту розвитку цих технологій, а доступи до інших баз даних обмежено налаштуваннями конфіденційності.

— То я ще й замороженою тушкою встигла побувати? Та чим же я так завинила, що діти мене записали у настільки експериментальну програму? Невже їх аж настільки розсердила моя ідея з перетворенням на діамант? — розгублено кліпнула Юлія, торкаючись поверхні дзеркала та мимоволі відмічаючи легкість власних рухів. — А нічогенькі такі технології… Але як я тепер чоловіку пояснюватиму своє запізнення на кладовище?

— На сьогодні ви перший і єдиний вдало відновлений дорослий представник людської раси. А оскільки людство вимерло понад п’ять тисяч років тому, можу вас заспокоїти — пояснювати ваше спізнення вже нікому не треба.

— Що-що людство зробило?!!… — ахнула Юлія, відчуваючи, як її свідомість починає тихо плавитися, а тіло вкривається сиротами. Це вже було занадто.

Юлія завжди вважала себе морально стійкою та пишалася умінням в критичній ситуації першим діставати гумор, а не паніку. Але зараз саме паніка впевнено виходила на сцену, бо психіка просто не встигала адаптуватися до нової інформації. Спочатку Юлія думала, що опинилася просто у незвичній лікарні (дрібниці, скільки їх вже було), потім, що потрапила до креативного пансіону для літніх людей (неприємно, але можна якось дременути додому, якщо все дратуватиме.). Потім цей говірливий ШІ-асистент зі своїми візуальними ефектами. Вражає, але технології за життя Юлії зробили такий стрибок, що лякатися якогось нового досягнення просто непристойно. В принципі Юлія навіть змогла б якось «перетравити» це своє дивне омолодження (шкода, що чоловік не дожив). Але… вимирання людства? Ще й понад п’ять тисяч років тому?

— Та ви жартуєте! — обурено видихнула вона.

— Опція «гумор» не активована. Активувати?

— Що сталося з людством?! — Юлія відсмикнула руку від дзеркала і закрутила головою, намагаючись знайти джерело голосу асистента. Паніка відчутно набирала обертів.

— Я не маю доступу до архівів, лише загальну інформацію про вимирання вашого виду та визначений біологічний та фактичний вік вашого стартового матеріалу на початок відновлення.

— Стартового матеріалу? Ви що, мене десь викопали!?

— Інформація відсутня.

— Навіщо?

— Інформація відсутня.

— А чому людство вимерло?

— Інформація відсутня.

— Як це сталося?

— Інформація відсутня.

— Навіщо мене взагалі оживили? — Юлія до побілілих пальців вчепилася в поділ своєї туніки.

— Інформація відсутня.

— Та не можна ж людину шокувати такою новиною і нічого не пояснювати! — обурено скрикнула Юлія, ляснувши долонями по підлозі.

П’ять тисяч років? Це ж означає, що всі дорогі їй люди давно… мертві! Як?!!! Чому?!!! А вона чому жива? Як таке взагалі можливо? Та вона ж собі вже облаштувала місце на кладовищі, приготувала одяг на поховання та готувалася до омріяного відпочинку! Костя, її чоловік, завжди сміявся, що з її вдачею, той відпочинок світить їй лише на кладовищі. А тепер виявляється, що для неї і потрапити на те кладовище то завдання з зірочкою?!

— Моя база даних не мала таких обмежень поведінки з пацієнтом. Фіксую цей недолік. Ваші показники погіршуються. ПЕТ-сканування фіксує занижені показники дофаміну та серотоніну, натомість стрімке зростання рівня кортизолу та норадреналіну. Це досить нетипово, як для особи, що дивом пережила свій вид. Ви не раді розпочати нове життя в оновленому світі? — відреагував ШІ-асистент.

— Та мене і старе тіло та світ цілком влаштовували! — огризнулася Юлія яку вже колотило й ледь вистачало повітря. Здається, її накриває панічна атака. А у неї ж таких навіть під час війни не було! Навіть під час обстрілів, коли будинок відчутно підстрибував від прильотів ракет неподалік!

— Це твердження нелогічне. Ваше тіло завершувало біологічний цикл і об’єктивно не могло вас влаштовувати.

— Ой, та багато ти розумієш! Воно було моє, рідне, де кожен шрам мав свою історію! А історії ті були мені дорогі, бо я прожила довге, насичене й цікаве життя! І мала повне моральне право відправитися на покій! Та я задовбалася починати все з початку! Знаєш скільки разів я це робила через ту, чортову війну? Але тоді хоч було зрозуміло заради кого! А тепер що? Я ж вже з усім впоралася, вижила, виростила дітей, побачила онуків, нарешті пораділа, що у них попереду мирне й щасливе життя. І що, знову все спочатку? Бо якась бляшанка вирішила мене оживити? Скакати ще незнамо скільки років молодою козою в незнайомому світі й мучитися питанням, яке було життя у моїх рідних, чим завершилося і де їх могилки? Навіщо?! Ти можеш мені розповісти щось про долю моїх дітей та онуків?

— Медичний асистент не має доступу до архівних даних.

— А якщо пацієнту для втримання кукухи критично треба той архів, як турнікет після прильоту?!

— Моя база не містить розшифровки даного фразеологізму. Прошу пояснити.

— А мала б! — гаркнула Юлія, яку колись веселила розвага «спантелич ШІ». От тільки зараз було зовсім не до розваг. — Психологічне здоров’я твого пацієнта під загрозою. Без додаткової інформації я точно зараз поїду дахом!

— Дивна логіка пояснювати потребу в інформації про смерть своїх нащадків через орнітологію та архітектуру.

— В першу чергу мене цікавить їх життя!

— А хіба не логічніше цікавитися власним? Особливо, якщо життя тих осіб вже давно добігло кінця.

— Іди к бісу зі своєю логікою та своїм новим світом! — Юлія розлючено пожбурила чимось (здається якоюсь вазою) просто в стіну і розплакалася від безсилля. Плетена ваза відскочила від стіни м’ячиком та покотилася до ліжка.

Якась частина свідомості Юлії розуміла неконструктивність такої поведінки, але нестримна хвиля емоцій змела все. Полишилося лише бажання обурюватися, репетувати і плакати. Вона ж впоралася з усіма викликами свого життя! Пережила русню, побачила мир, щасливе життя дітей, встигла з чоловіком об’їхати пів світу. Він же чекає її на тому боці! У неї ж все вже було розплановано! Заповіт, договір на кремацію з наступним перетворенням частини рештків на пару діамантів (її веселило уявляти, як онук даруючи діамант своїй дівчині скаже: «а зараз я познайомлю тебе зі своєю невгамовною бабцею»), навіть прощальний лист написаний! Вона мала померти до своїх дітей, а не пережити всіх на п’ять тисяч років!

Сльози перетворили світ навколо на розмите марево й потекли по щоках. Юлію затрусило від беззвучних ридань. Вона обхопила плечі руками й незграбно скрутилася під ліжком. Її затопило таке почуття самотності, якого не було й після смерті чоловіка. Бо тоді у неї був дім, діти, онуки, старий рудий кіт з порваним вухом. Так, вона була старою шкапою з мішком вікових хвороб, але її життя було успішним, зрозумілим, впорядкованим. Її любили. Вона жила на узбережжі, де кожен камінь, дерево були наповнені щасливими спогадами останніх років життя. У дворі росли викохані рослини, в гості приїздили друзі. Юлія ладна була віддати все, щоб хоч на мить ще раз побачити дітей, онуків, рідне подвір’я зі старою альбіцією, вередливого кота, що мав звичку таскати їй на поріг мишей...

ШІ асистент ще щось говорив про її неадекватне сприйняття реальності через розбалансований гормональний фон після процедури відновлення (та це не сприйняття, а реальність геть неадекватна!), обіцяв полегшення за деякий час, допомогу, але вона не слухала. Весь її світ стрімко звузився до шаленого відчуття втрати. Кому потрібні ці краса, молодість і здоров’я, якщо немає заради кого жити? Якщо все твоє життя, буквально весь твій світ полишився у неосяжно далекому минулому!