В тіні крил

5.2.

Коли Юлія вийшла на свій «балкон» сонце тільки почало виповзати з-за гірського хребта. Воно плавно розфарбовувало у рожево-золотисті кольори поодинокі хмаринки та пасма туману, що пливли долиною, вкривало зблисками поверхню далекої ріки. Знизу, від верхівок дерев, линув життєрадісний спів птахів. Ранкове повітря пахло листям, хвоєю й ледь чутним терпким ароматом квітів. А ще воно було бадьорливо-свіжим, змусивши Юлію щільніше загорнулася в прямокутний шматок тонкої тканини, шо слугував їй за шаль. Жінка підв’язала довгий поділ свого химерного халата, який накинула на туніку, та акуратно ступила на «сходи» що вели вздовж стіни круківської вежі. Довгий халат це, звичайно, не найкраща одежина для спуску, але просто в туніці було прохолодно, а зручнішого одягу Юлія просто не мала. А-ріа обіцяв організувати їй щось доречніше, проте Юлія втомилася чекати. Ні, крук чесно намагався створити одяг, якого Юлія потребувала та навіть малювала. Проте, на жаль, круки погано розуміли принципи пошиття людського одягу (вбрання Халони, як виявилося, вони формували виключно на основі ідеї «мішок з отворами для рук + накидка+прикраси»), а сама Юлія не мала навичок ані модельєра, ані кравця. У минулому житті їй цілком вистачало скромних вмінь на зразок пришивання ґудзиків чи підшивання штанів. Але зараз цього було явно недостатньо. Можливо, якби вона надала А-ріа детальну викройку, то отримала б бажане, але поки що її замовлення у виконанні круків нагадувало розваги ранніх ШІ по генерації картинок. Навіть, якщо на перший погляд створений одяг був схожим на малюнок-замовлення, при спробі його надягнути, виникали найнесподіваніші казуси (штани без «входу», кофтина з одним рукавом, яка прикриває лише шию). Юлія навіть не уявляла, що можна, аж настільки креативно підходити до створення елементарних речей! І що найсмішніше, всі ці «дива високої моди» були пошиті з надзвичайно красивої тканини з переливами кольорів ще й прикрашені складною вишивкою! От як так?

Та біс з ним, навіть з цього Юлія змогла б щось намудрувати, якби мала хоч якісь знаряддя інструментів. Але ж у круків не було звичних для жінки ножиць, голки, нитки, бо, як пояснив А-ріа, цю роботу виконують високотехнічні маніпулятори. А круківський аналог ножиць (страх який дивний, проте хоч гострий) Юлії не давали, бо… переймалися її безпекою! Отже, на їхню думку, жити на запаморочливій висоті без жодних страховок це для людини безпечно, а якісь ножиці, то прямо таки летальна зброя викопного суїцидника? Дурня якась!

Юлію взагалі все більше дратувала роль оточеної турботою ляльки Барбі. Цілими днями – самі нескінченні розмови. Часом цікаві, проте лише розмови. А ще Юлія абсолютно не мала власного простору (круки вважали нормальним прилітали в гості, коли їм зручно і взагалі мали досить безпардонну манеру спілкування) й зрозумілої мети. Її існування було якимось безглуздим, а вимушена бездіяльність змушувала почуватися виставковим експонатом. Такий собі викопний екскурсовод теренами історії зниклого виду. Це бісило, бо все своє життя, навіть на схилі літ, Юлія була людиною дії. Тож, щоб не перетворитися на розлючену мегеру, вона вирішила зайнятися дослідженням нового світу. Самостійним! Без нескінченного каркання під руку! Й для початку дістатися нарешті землі (варто нарешті поглянути на цей світ зі звичного ракурсу). Сказав би хто Юлії років в сорок, що їй так швидко набриднуть мирні теревені, повне забезпечення, нескінченні лінощі та щоденне споглядання на красиву природу з висоти пташиного польоту, не повірила б. Втім, чи варто дивуватися? Її життя вже набрало непристойно довгий перелік того, у що складно повірити.

Кинувши погляд на схід сонця, який повідомляв, що зараз час, коли круки зайняті гігієнічними процедурами, Юлія поправила саморобний слінг з відрізу цупкої тканини та пари позичених у Халони кілець (там лежала капсула з водою, трохи їжі, кілька запасних відрізів тонкої тканини та круківська «виделка») й рушила вниз. Хотілося сягнути верхівок дерев до того, як хтось з її крилатих друзів закінчить полірувати пір’я і прилетить ним хизуватися в рамках візиту ввічливості. Пір’я у них красиве, питань нема, іризацію еволюція викрутила на максимум, але ж це не привід хизуватися ним так, наче кожна пір’їна то остання модель мегакрутого гаджета! Та люди так навіть всесвітньо знаменитими діамантами не хизувалися!

Спуск був довгим, перекладини різними, проте в міру наближення до землі, ліани на стінах круківської вежі ставали все товщими. Це радувало, адже кілька разів Юлія на них банально висіла, коли ноги зісковзували з перекладин. Досягнувши верхівок дерев Юлія полегшено видихнула (нарешті є шанс сховатися від чергової торби питань якогось цікавого дзьоба) і акуратно продовжила спуск. Пощастило. Власне, складалося враження, що сьогодні навіть сонце у неї в спільниках, бо його косі промені рухалися разом Юлією, в міру її спуска, все глибше пронизуючи гілля та листя дерев.

За кілька метрів нижче верхівок дерев у вежі зникли «квартири» круків. Полишилися тільки невеликі виступи, в яких можна було сховатися хіба що від дощу. А потім закінчилися й перекладини. Юлія розгублено зупинилися на останній, чи то погризеній, чи то обвугленій, метрах в десяти над землею.

— Холера! Відчуй, людино, себе помилкою природи… — сердито видихнула жінка й критично оглянула ліани, які тут нагадували товсті канати. — Брехня, і без крил обійдуся. Ніхто не скасовував моїх мавпячих навичок дитинства! І юності. І молодості. І не зовсім молодості… — з посмішкою додала Юлія згадавши своє насичене життя. А потім міцно вхопилася за один з кручених стовбурів та відшукавши ногою якусь опору, вперто продовжила спуск.

Це виявилося складніше, аніж вона очікувала. Проте було несподівано приємно відчути себе знову вправною, сильною, здатною, як колись, на дурнуваті вилазки. Власне, вона і в старості, попри немічність, часом намагалася щось таке утнути, але ж далеко не заберешся, коли під час прогулянки зі швидкістю черепахи організм намагається присісти на кожну побачену лавочку. А після пари пройдених кілометрів, взагалі лягти і вдати труп. Втім, коли Юлія нарешті ступила на землю, її руки й ноги трусилися не гірше, аніж в нещодавній старості. Довелося деякий час посидіти на стовбурі якогось поваленого дерева, вгамовуючи серцебиття та дозволяючи м’язам трохи оговтатися. Та й роззирнутися, бо останні метри до землі вона дивилася лише на гілля ліан та молилася, щоб її нові, молоді, але незвичні до навантаження м’язи, не влаштували їй незапланований політ.

Та ось серцебиття трохи вгамувалося і Юлія потроху почала розрізняти звуки лісу. Шелест листя, спів незнайомих птахів. Високо над її головою хиталися пишні, залиті сонцем крони, а от підлісок був переважно в тіні, негустий, вкритий поодинокими кущиками та м’яким сухим опалим листям з хвоєю. Те листя приємно шурхотіло під босими ногами Юлії. А гострі хвоїнки нагадали, що вона зовсім забула про взуття. У квартирогнізді в ньому не було потреби, та й на перекладинах босі ноги були доречні. Але ж варто було подумати про якісь кросівки! Втім, уявивши свої спроби пояснити крукам, що таке кросівки, а потім їх можливі варіанти реалізації, Юлія лише з сумом посміхнулося. Простіше самостійно щось змайструвати. Юлія провела рукою по стовбуру дерева на якому сиділа й зачепилася пальцями за напіввідірваний шматок кори. Досить гнучкий, завтовшки пару сантиметрів, схожий на корок. Хм, а це варіант! Може вийти непогана підошва.

Юлія дістала зі слінга круківську виделку (щось середнє між ножем і пікою) та відділила від стовбура два невеликі шматки кори. Пошкребла їх, очищуючи від бруду, акуратно обрізала приблизно по контуру ступні та, зробивши три отвори, пропустила через них смужку тканини. Вуаля – вона має взуття! Не Gianvito Rossi, звичайно, але точно краще, аніж знайомити ноги з усіма несподіванками лісу.

Задоволена результатом, жінка взула своє нехитре творіння та оминаючи могутні стовбури дерев попрямувала в той бік, де повинна була бути ріка. Юлія не боялася заблукати, бо мала багатий досвід мандрівок та й взагалі завжди непогано орієнтувалася на місцевості.

Ліс заспокоював. Чимчикуючи між зелені під співи птахів та скрекотіння цикад (чи щось схоже), можна було уявити, що світ не ковтнув одним махом людство, Юліну старість та п’ять тисяч років. Що десь там, за пагорбом чи двома, буде звичне місто, люди, магазин одягу та взуття…

— Дурень думкою багатіє… — посміхнулася Юлія своїм мріям та обійшовши розлогий лапатий кущ вийшла на яскраво освітлену галявину.

Напрямок вона таки обрала правильно. Сухий підлісок змінила густа зелень, яка смарагдовим килимом простягнулася до широкої ріки. Трохи далі, праворуч, з заплетеного зеленню бескиду шурхотіли кілька тоненьких водоспадів. Ближче до води у траві майоріли численні квіти, над якими пурхали яскраві й солідно відгодовані метелики. Юлія таких великих бачила хіба що на фотографіях чи у засушеному вигляді (з поміткою «вимерлий»/ рідкісний»). А тут ціла зграя таких літала, пурхала, танцювала в повітрі, вражаючи кольорами та грацією.

Юлія замилувалася цим неймовірним видовищем. Тим паче, що просто перед нею раптом приземлився на гілку папороті чорно-зелений красень, з форматом крил, як дві людські долоні. Він неспішно перебирав лапками, закривав і розкривав крила, немов хизуючись їх смарагдово-блакитними відблисками. Це видовище настільки захопила Юлію, що коли поряд пролунало гучне «Кар-р-рк!», вона аж підскочила від несподіванки. І ледь встигла прикусити язика, щоб не видати лайливу тираду, яку доведеться потім годину пояснювати. Натомість змусила себе повільно повернутися до чергового крука, доки браслет-перекладач обробляв його «привітання» (гучність би прикрутити цим пернатим). Крук, виявляється, сидів зовсім неподалік. Юлія його просто не помітила за кущем високої папороті.

— Рекомендую, гарний делікатес, — нарешті озвучив почуте браслет.

— Що саме – гарний делікатес? — максимально ввічливо поцікавилася Юлія, подумки нагадуючи собі, що її роздратування птах, скоріш за все просто не зрозуміє.

— Метелик, біля якого ти стояла. Але вже пізно клацати дзьобом. Втім, у тебе з його наявністю теж проблеми, — відповів крук, діловито щось дзьобаючи між трави.

— Я не збиралася його їсти, просто милувалася, — тріпнула плечем Юлія. Вона знала, що комах їли і в її часи (тварини, птахи, азійці й навіть ведмеді), але якось не уміла бачити в такій красі їжу. Мабуть, тому, що українська кухня навіть у найважчі часи якось обходилася без комах.

— Даремно, — тріпнув птах крилами перескакуючи на інший камінь. — Що ти тут тоді робиш, викопна істотка?

— Ем…Гуляю, — відповіла Юлія роздивляючись крука. Він відрізнявся від раніше бачених. Пір’я цього птаха було якесь, ніби скуйовджене і не мало того яскравого веселково-глянцевого блиску іризації, що так дивував Юлію на інших круках.

— Безглузде заняття. Ранок – час сніданку. Втім, дивно очікувати розумних вчинків від уламка зниклої цивілізації, — каркнув птах й полетів.

— І мені було приємно поспілкуватися, — розгублено кліпнула Юлія, проводжаючи крука поглядом, доки той не зник за гіллям дерев. Здається, тепер вона знає, який вигляд має пташина зневага. Але вже за мить всі думки про птаха вилетіли з голови жінки, бо поряд пролунало дзижчання, що нагадало звук дрона. Юлія рвучко розвернулася і… щиро пошкодувала, що то не дрон.

Просто перед її обличчям висіла, гучно тріпочучи довгими прозорими крилами, гігантська бабка. Розмах крил «комашки» був з пів метра, а голова – з яблуко! Ця «краса» з відстані витягнутої руки виявилася незабутнім видовищем. Юлія й раніше знала, що якщо збільшити комах, можна знімати фільм жахів без жодних спецефектів, але ніколи не думала, що колись особисто дивитиметься у настільки великі фасеткові очі, доповнені хижою кривою посмішкою і моторошними гачкуватими лапами!

Юлії завмерла, затамувала подих, старанно вдаючи соляний стовп (геть нецікавий для комах!), а мозок старанно підсовував напівзабуті знання про бабок. Та щоб йому! Не міг він ті знання не діставати із закапелків свідомості? От навіщо їй зараз згадалося, що всі бабки вправні хижаки, які перехоплюють здобич у польоті лапами й розривають щелепами? Паніці ж цілком вистачило побаченого!

Оптимізм невпевнено спробував заспокоїти, що щелеп цієї гігантської бабки явно недостатньо, щоб розірвати людину. Проте здоровий глузд єхидно зауважив, що їх цілком вистачить, щоб ту людину солідно так понадкушувати. Якщо звичайна бабка могла вкусити до крові, а така «манюня», певно, відгризе пів руки й не подавиться. А якщо підтягнуться її «подружки», то взагалі від людини можуть полишитися самі кісточки. Паніка впевнено перехопила контроль. Аж раптом перед Юлією майнула якась тінь і бабка вмить виявилася притиснута до землі великими котячими лапами. Комаха сердито застрекотала, щодуху почала смикатися, повернула голову майже на 180 градусів, намагаючись вкусити нападника. Кішка (чи принаймні щось схоже) зашипіла й вдарила бабку кілька разів лапою з випущеними кігтями. Голову комахи наче скальпелем відрізало, проте тіло продовжувало страхітливо смикатися.

— Страва — «Меганевра обезголовлена»… — ледь чутно пробурмотіла Юлія, розгублено роздивляючись «котика-рятівника» розміром в півтора мастифа. Здається, саме такого вона бачила на скелі біля вежі круків, коли вперше вибралася зі своєї «квартири». Ті ж дивні сині візерунки на лобі, спині та хвості, темні цяточки, світлий живіт. І солідні такі кігті. Ще один хижак. Красивий. Але, мабуть, значно небезпечніший за бабку, бо навряд чи коти еволюціонували у вегетаріанців.

Юлія почала потихеньку задкувати, поспіхом намагаючись вигадати план дій. Аж тут кішка підняла морду, примружено на неї подивилася і… каркнула! З якимись рикаючими доповненнями, але каркнула!

— Іди за мною, двонога. І не думай тікати, — трохи подумавши, озвучив то перекладач.

— Що? — вирячилася на кішку Юлія. Ще мить тому найбільше в цій істоті її дивували сині смужки.

— Іди за мною, — повторила та, додавши в голос загрозливого ричання.

— На-а-авіщо?

— Маю на тебе плани.

— Гастрономічні? — пискнула Юлія.

— Які? — кішка зацікавлено схилила голову на бік.

— Кажу, їсти мене збираєшся?

— Не готова ризикнути здоров’ям, — зневажливо тріпнула вусами кішка.

— А, вже добре, навіть прекрасно, — видихнула Юлія, — Але тоді… навіщо я тобі? — спантеличено додала вона.

— Маємо двоногого без самки. Не зовсім схожого на тебе, але навряд чи він вередуватиме, — відповіла кішка і вхопивши зубами (солідними такими зубками) впольовану бабку попрямувала попід гіллям дерев в бік водоспадів.

— Що? — вирячилася на неї Юлія. Який ще двоногий? Гібон, чи що? Чи орангутанг? Хто тут ще двоногий, якщо люди вимерли?

— Йди за мною, або потягну за шкірку, — не озираючись рикнула на неї кішка, тріпнувши хвостом. — Правду каже Ра'кір, браслети на розумних не надягають… — додала вона, і це звучало вже зовсім не схожим на каркання. Але у браслета не виникло проблем з перекладом.

— Це що, викрадення? — спантеличено спитала Юлія.

— Викрасти можна чужу власність, а ти — здобич.

— Ну, знаєш, — задихнулася від обурення Юлія, — Я тобі не мишка! Здобич у тебе в зубах, а я людина! І нікуди не піду з тобою! — зірвалася на вереск Юлія й дременула в протилежному напрямку. Для повного «щастя» їй не вистачало хіба що потрапити до котячого зоопарку в ролі нареченої якогось гібона!

Ноги несли, а голова панічно шукала вихід. Дерево – не варіант, коти прекрасно лазять, вежа круків – не встигне добігти. Погляд Юлії зачепився за поверхню ріки і вона рвонула до води, пам’ятаючи, що більшість котів її часу не любили плавати. Полишалося сподіватися, що і ця синьосмужкова морда не виключення.

До берега на відстані з десяток метрів Юлія добігла й навіть встигла стрибнути у воду. От тільки в ту ж воду, без жодних сумнівів, просто на спину жінки приземлилася й «киця», одним ударом вибиваючи повітря з легень Юлії. В спину уперлися гострі кігті, перед очима жінки попливли темні кола. Остання думка, яка мелькнула у згасаючій свідомості Юлії була: «Не вгадала я з плаванням. Мабуть, ця пухнаста нахаба родичка тигрів…»