Атака єдинорогів

Микита стояв посеред поля, спостерігаючи за єдинорогами. Вони мирно паслися. Їхні гриви ледь погойдував легкий вітер. На перший погляд – звичайні коні, спокійні, безтурботні. Але він знав правду. Вони були частиною нього. Вони чекали його команд.

За спиною нерухомо лежав їхній ватажок. Дихання тварини було глибоким, розміреним, але варто було б Микиті подумати про щось важливе – і він прокинувся б миттєво. Проте зараз Микита ні про що не думав. Він перевів погляд на Наталію.

Вона сиділа на траві трохи далі. Більше не намагалася втекти. Не сперечалася. Її пальці механічно сплітали щось із квітів. Вона була одягнена в сукню, яку дав їй він. Зовні була повністю спокійна. Але Микита бачив, як напружено працюють її плечі. Як губи стиснуті трохи сильніше, ніж зазвичай.

Наталія не змирилася. Вона просто втратила сили боротися. Він заплющив око. І все знову спалахнуло.

Вузька кімната. Холодні ремені на руках. Чиїсь пальці стискають його підборіддя, змушуючи підняти голову. Його тіло прив’язане до крісла. Перед ним – кілька чоловіків. Білі халати. Схрещені руки. Шприц. Голка входить у вену. Спочатку – холод. А потім – біль розриває тіло зсередини. Він хоче закричати, але горло немов здавило. Він чує, як його серце скажено вистукує десь у вухах. Але все зливається у білий шум.

А потім – писк. Різкий, нестерпний. Він розриває йому мозок. Ремені впиваються в шкіру, коли Микита починає битися в судомах. Навколо – рух. Чиїсь голоси.

— Нестабільна реакція. Зв’язок нестабільний. Потрібен каталізатор…

Ще одна ін’єкція. Все стихає. Тиша. Темрява перед очима. Він не розуміє, де знаходиться. Не розуміє, що з ним відбувається. Йому страшно. А потім – чийсь голос:

— Що ти відчув? Опиши свій стан.

Але … Що він тоді відчував? Що відчуває зараз?

Микита різко відкрив око. Світ наче став іншим. Єдинороги завмерли. Їхні голови синхронно піднялися вгору, ніби й вони на мить втратили зв’язок із реальністю.

Микита знову глянув на Наталію і сів на землю, уткнувшись носом в ватажка єдинорогів. Той почав іржати. Чоловік відкрив око.

Темні згустки енергії почали вириватися з пустоти між єдинорогами. Вони мерехтіли, наче ламані спалахи світла, деформуючи простір навколо себе. Спалах. Ще один...

Нові єдинороги почали вириватися з цих розривів. Ледве з’явившись, вони одразу ж почали шалено бігати полем, випробовуючи свої сили. Їхні копита здіймали в повітря пил. Вони бігли все швидше і швидше.

Зробивши кілька кругів, новостворені єдинороги розвернулися і зникли за горизонтом. Микита лише зітхнув. Щоразу – одне й те саме. Щоразу після створення нові єдинороги проходять цей етап — намагаються перевірити рівень своїх сил.

Микита заплющив око ще раз… І почав згадувати. Темний кабінет. Запах кави, яка давно охолола. Аромати стерильних хімічних реактивів і перегрітого металу. Комп’ютерні екрани випромінюють тьмяне синювате світло...

Тоді стіни ще були вкриті різними схемами. А у кутку стояли акуратно розставлені колби, у яких повільно вібрували дивні, густі рідини.

— Ти хоч розумієш, наскільки це ризиковано? — розлючений голос різко прорізав тишу.

Микита повернув голову. Перед ним стояв Олег Савицький – один із небагатьох, кому він колись довіряв. Але зараз в його очах було лише нерозуміння і відраза.

Розпатлане волосся, окуляри, зсунуті на кінчик носа, руки стиснуті в кулаки. Він виглядав так, ніби ледве стримує бажання вдарити Микиту вже зараз.

— А що нам ще залишається робити? — відрізав Микита і різко відступив на крок. — Скільки б ми не намагалися, неможливо поєднати свідомість людини із уже існуючими живими організмами! Так наш проект закриють!

Він провів рукою по столу, на якому лежали листки з розрахунками, і зім’яв один із них у кулаці. Олег підійшов ближче і вдарив по столу.

— Але ти збираєшся змішати кінські гени із ДНК людини!

— Тільки так можна створити спільну нейромережу між усіма особинами, — голос Микити залишався рівним і впевненим. — Тоді одна свідомість дійсно зможе контролювати всіх підключених до мережі істот.

— І кого ж ти збираєшся використати для дослідів? — Олег різко схопив його за комір, стискаючи тканину халата в кулаці.

Микита на мить навіть затримав подих, а потім видав:

— Себе.

Настала тиша. Очі Олега зблиснули, в них не залишилося нічого, крім шоку.

— Нехай патерном для запуску алгоритму буде біль — фізичний чи моральний, — продовжив Микита.

А потім — удар. Гострий біль вибухнув у щоці, різко прорвавши байдужість. Микита хитнувся назад, впав на коліна, на мить втрачаючи рівновагу. Він навіть відчув смак крові у роті. Провів пальцями по губі, залишаючи темно-червону пляму на кінчиках.

— Виродок! — закричав Олег. — Я не буду в цьому брати участі! Це аморально!

Микита повільно піднявся:

— Це — наука.

Його слова прозвучали майже ніжно. Він повернувся до столу і торкнувся гладкої панелі квантового комп’ютера. Той у відповідь м’яко загудів. Чорний корпус вбирав світло з моніторів, немов поглинаючи його.

— До того ж, — Микита натиснув кілька клавіш, і екран засвітився тисячами рівнянь, — я вже зробив усі необхідні розрахунки. Залишилося лише написати скрипт, який у разі чого згенерує тіла для нових створінь.

— А як же розробка нейромережі, яка все це поєднає?

— Цим уже займаються. Через рік ми нарешті завершимо проект.

На це Олег не відповів. Він мовчки стояв якийсь час, ніби намагався усвідомити все, що щойно сталося. Його плечі були напружені, руки — стиснуті в кулаки так сильно, що суглоби побіліли. Від ледь помітного тремтіння пальців і того, як він пересмикував щелепою, Микита зрозумів — ще трохи, і Олег може знову вдарити. Але цього не сталося.

— Сподіваюся, в тебе нічого не вийде…

Олег різко розвернувся і пішов до дверей, навіть не глянувши назад. Двері зачинилися. Микита залишився сам.

Знову тиша. Слабке гудіння техніки заповнювало простір. Він повільно облизав губу — металевий присмак крові все ще відчувався. Важко було сказати, що боліло більше: місце удару чи те, що він тільки-но втратив єдиного друга, який намагався його зупинити.

Але це вже не мало значення. Микита підійшов до столу, сперся на нього руками, схилив голову й заплющив очі. Якби ж тільки Олег просто вислухав його… Якби зрозумів, що це єдиний шлях до істинного прогресу…

Коли людство вийшло в космос? А коли змирилося з тим, що воно не може підкорити природу?

Це була його відповідь. Він випростався, глибоко вдихнув, ще раз подивився на монітори. Час працювати.

Через дві години Микита залишив кабінет. Світло в коридорі било в очі. Після напівтемряви лабораторії воно здавалося занадто білим, занадто яскравим.

Микита пройшов коридором і зайшов у хол. Біля посту охорони сидів кремезний чоловік у чорній формі. Його очі ковзнули по обличчю Микити — і на мить затрималися на розбитій губі.

— Невдалий експеримент, професоре? — голос охоронця був спокійним, майже байдужим. Але в ньому вчувалася ледь помітна насмішка.

— Просто день не вдався, буває, — Микита розстебнув халат, обережно дістав усе, що було в кишенях, і виклав на стіл.

Охоронець нахилився вперед, щоб оглянути предмети.

— Сподіваюся, вам не варто нагадувати, що все, що тут відбувається…

— …має підвищений рівень секретності, — Микита втомлено закотив очі. — І взагалі, це державна таємниця. Тому, в разі чого, мене буде негайно заарештовано. Знаю. За легендою я звичайний офісний працівник.

Посміхнувшись, охоронець встав. У його руках тихо запищав сканер. Він провів ним уздовж тіла Микити, по руках, ногах, ще раз оглянув речі на столі. Все чисто.

Чоловік кивнув і відійшов назад, жестом дозволяючи забрати свої речі.

— В такому разі, — охоронець опустив сканер, — гарного вам вечора, звичайний офісний працівник.

Микита коротко посміхнувся:

— Ага, навзаєм.

Він швидко зібрав свої дрібнички, запхав їх назад у кишені халата й, не поспішаючи, вийшов через важкі скляні двері.

Вечірнє повітря було прохолодним, не таким задушливим, як у лабораторії. Десь у небі загорілися перші зорі.

Микита засунув руки в кишені й тихо хмикнув. Олег міг скільки завгодно кричати про аморальність. Це вже не мало значення. Процес вже було запущено. Незабаром вони дізнаються, хто з них був правий?