Атака єдинорогів

Авто зупинилося. Денис вийшов і озирнувся навколо. Він вже був далеко від того місця, де вони зустрілися із Микитою. Але й до міста, де вони з Наталією ночували в машині, теж ще було далеко. То що тепер робити?

Очевидно, план доведеться міняти. Якби Денис не ненавидів зміни, але їхати до столиці, ніби нічого не сталося, сенсу не було. Якщо єдинороги рухаються так швидко, вони можуть дістатися туди ще раніше. І що тоді?

— Одному тобі буде простіше сховатися, — сказала Наталія перед тим, як піти. — Впевнена, ти зможеш вижити. Сам.

Почувши це, Денис відчув, як його щелепи стиснулися. Вона не хотіла йти до Микити, він це бачив. Вона шукала вихід. Але вони не могли прорватися разом. Це було б самогубство.

Хоча він б ризикнув, якби був один. Але тоді лише стиснув зуби. Так сильно, що аж заклало вуха.

— Насправді, — раптом сказав він тоді, не повертаючи до неї голови. — Я ніде не служив.

Наталія здригнулася.

— Що?.. — її голос навіть трохи зірвався. — Тоді як?.. звідки?..

Денис не відповів одразу. Його пальці лише сильніше вп’ялися в кермо.

— Розповім тобі при нашій наступній зустрічі.

От тільки, навіщо він це сказав? Навіщо взагалі щось їй обіцяв? Вона ж його дратувала! Постійно дратувала! Своєю легковажністю, безрозсудливістю. Вона ще й тарганів боїться! Абсурд! Хіба їх зараз потрібно боятися?

Денис скривився. Його погляд впав на рюкзак, який Наталія залишила. Тепер ще й про нього доведеться думати…

Денис повернувся в машину і натиснув на газ. Ближче до вечора він дістався міста. І вже за кілька хвилин зрозумів, що щось не так. Навколо панувала дивна, тягуча тиша.

Спочатку все здавалося майже нормальним: деякі будинки стояли цілими, на дорогах — покинуті машини, двері в магазинах і кафе відчинені. Але потім він почав помічати деталі.

Вікна, де ще вчора світилося світло, були порожніми, чорними. На столиках біля ресторанів стояли чашки з засохлими залишками кави. В одній ще плавала чайна ложечка, ледь гойдаючись у рідині.

Денис наблизився до одного з будинків і зазирнув у розбите вікно. Всередині все було ідеально: на столі — розкладені карти, у кутку — дитячі іграшки. Але… Людей не було. Тож він розвернувся і пішов далі. Але чим ближче до центру йшов, тим більше зруйнованих будівель траплялося. Деякі завалилися, інші стояли, але мали сліди боротьби. На дорозі лежало щось, що колись було людьми. Їхні ребра були зламані, а тіло розчавлене.

Запах горілого змішувався з пилом. Час від часу Денис бачив, як поодинокі єдинороги блукали між вулиць. Вони не поспішали, не шукали жертв. Вони просто ходили. Але що це означало? Чому вони досі тут?

Денис пішов швидше. Якщо він і мав знайти місце для ночівлі, то точно не біля них. Він ще раз глянув на небо, де сонце вже заходило за горизонт.

Часу майже не залишилося. Потрібно відшукати будівлю колишнього місцевого супермаркету. Першу ніч Денис вдало пережив лише тому, що провів її разом з Наталією в супермаркеті. Можливо, пощастить знову. А, можливо, це все ж буде його остання ніч.

Але спати знову в машині? Ні, він не хотів. Тіло потребувало більш якісного відпочинку. Зрештою, він таки сховався в тому, що колись було відділенням банку.

Там було порожньо. Здавалося, що ніхто ніколи навіть не намагався ховатися в тій будівлі. Скло у вікнах залишалося цілим, а металеві ролети досі працювали, що вже саме по собі було дивним.

Денис зачинив їх, після чого заходився барикадувати всі входи столами, офісними тумбами та всім, що тільки траплялося під руку. Лише коли переконався, що жоден єдиноріг не зможе прорватися всередину, повільно опустився на підлогу. Він мовчки втупився у дві сумки, що лежали поруч, і відчув, як дратівливо сіпнувся м’яз на щоці. Тепер йому ще й рюкзак доведеться тягати…

Відчуття було вкрай неприємним. І справа була не тільки у вазі. Він іноді носив зайвий вантаж. Але зараз, коли Наталії тут не було, цей рюкзак здавався чи не єдиною річчю, яка нагадувала про неї. І це чомусь дратувало ще більше.

Денис потер пальцями лоба, а потім зітхнув:

— Потрібно позбутися зайвого…

Розстебнувши блискавку, він одним рухом висипав вміст рюкзака на підлогу й почав уважно все розглядати, вирішуючи, що залишити, а що без жалю викинути.

На очі раптово потрапила упаковка презервативів. Він одразу згадав Наталію. Її вираз обличчя, коли вона знайшла цю упаковку. Як кричала. Як жбурнула її в нього.

Денис усміхнувся куточком губ, крутнув коробку в пальцях, після чого кинув її назад. Хай залишиться. Можливо, вони ще зустрінуться…

Він довго сидів, бездумно вдивляючись у речі перед собою, поки, зрештою, не відклав ті, що точно можуть знадобитися. Усе інше так і залишилося лежати на підлозі.

Місце, що звільнилося, Денис заповнив патронами і всунув ще два пістолети про запас. Лише після цього заплющив очі й спробував розслабитися.

Тією ночі наснилося чимось, як Руслан кричав йому «Біжи!», після чого єдиноріг вдарив копитами Руслана по голові. А потім – огидний хрускіт. Череп тріснув, мов шкаралупа.

Денис різко розплющив очі. Його серце ще калатало, але це був не єдиний звук, який лунав у його голові. Десь щось стукало…

Денис насторожився. Обережно, не роблячи різких рухів, він узяв до рук пістолет, перевірив, чи той заряджений, і лише після цього повільно рушив до вікна. Потім, затамувавши подих, відкотив ролети й зіткнувся поглядом із червоними очима єдинорога.

Тварина стояла зовні, немов застигла. Не нападала. Просто дивилась. Денис ще сильніше стиснув пістолет у руці. Єдиноріг дивився на нього настільки уважно, ніби думав про щось. Потім заіржав і побіг у зворотній бік.

Денис вже збирався видихнути і повернутися на своє місце, щоб поснідати. Але виявилось, що єдиноріг просто збільшив між нами дистанцію, щоб розбігтися і вдарити копитами по склу. Потім ще раз. Міцне куленепробивне скло почало тріскатися.

Денис не став чекати третього удару. Хапнув рюкзак, перекинув його через плече й кинувся розбирати завал перед чорним виходом. Якщо не вибереться зараз – іншої можливості вже не буде.

Позаду щось зловісно тріснуло. Ще хвилина — і скло вибухнуло, розлетівшись сотнею гострих уламків. Крізь тріскіт і глухий гуркіт падіння Денис почув низьке, вібруюче рикання. Озирнувся — і завмер. Єдиноріг стояв просто посеред приміщення, дихаючи важко й глибоко.

Денис бачив його очі — червоні, немов наповнені кров’ю. Потрібно було тікати. Єдиноріг кинувся за ним.

Опинившись на вулиці, Денис уже був готовий стріляти. Але не встиг натиснути на спусковий гачок — єдиноріг раптом підняв голову, напружено розчепірив вуха й завмер. Здавалося, він слухав когось. Когось, кого Денис не чув.

А тоді в пам’яті спливли слова Наталії:

— Коли я покинула його, то сказала, що не буду з ним, навіть якщо він залишиться останнім чоловіком на цій планеті… Хто ж знав, що ці тварюки з’явилися через нього?

Це не було випадковістю. Єдинороги не зникнуть, поки живий Микита. І якщо Денис хоче вижити, якщо хоче повернути хоч якийсь контроль над власним життям, він має позбутися того, хто все це спричинив. Але для цього потрібно було вижити зараз.

Єдиноріг різко перевів на нього погляд. Денис напружився. Проте істота раптом обійшла його збоку. Зупинилася позаду, ніби вагалася… а потім уперлася чолом йому між лопатками.

Денис рефлекторно виставив руки вперед, щоб утримати рівновагу. Що, чорт забирай, відбувається?

Єдиноріг поштовхав його вперед. Він хоче, щоб людина пішла із ними? Це наказ Микити? Навіщо?

Денис відчував, як його обливає холодний піт. Ніякого контролю. Жодного чіткого плану. Лише червоні очі, що дивляться просто в його душу. І тиша. Занадто напружена. Занадто насичена чимось незримим.

Він рушив вперед. З кожним кроком озираючись через плече й намагаючись тримати єдинорога в полі зору. Той прямо ішов за Денисом.

Денис відчував на собі важкий погляд єдинорога. Час від часу той нетерпляче бив копитом об асфальт, задаючи напрямок. Ще за кількасот метрів до них приєдналося ще троє таких самих. Один ішов справа. Другий — зліва. Третій лишався позаду.

Денис стиснув зуби. Отже, пастка? Тільки питання: де саме вона зачинилася? Як далеко це божевілля вже зайшло? Скільки людей вже зустріло свою смерть?

Денис на ходу від’єднав магазин і глянув всередину. Вісім куль. Має вистачити. Ще й залишиться. А що потім?

Чоловік почав бігати очима по залишкам міста, яке ще нещодавно мало назву і жило своє тихе й мирне життя. Серед пилу і сміття він побачив розчавлене тіло. В руках мерця був радіоприймач. Він же має працювати, навіть якщо єдинороги знову пошкодили всі стільникові вишки навколо? Нехай інтернету і мобільного зв’язку більше немає, але так хоча б якась можливість буде дізнатися про те, що взагалі коїться в інших містах.

Денис перевів погляд на єдинорогів. А потім — різкий розворот і три постріли між очима. Тіла єдинорогів важко гепнулися на землю.

Четвертий єдиноріг різко розвернувся, здіймаючи куряву. Але Дениса вже не було. Він кинувся вперед, схопив радіоприймач із закляклих пальців і, не витрачаючи ні секунди, рвонув до найближчого під’їзду.

Зачинившись усередині, віддихався, сперся спиною об стіну й відразу почав перебирати частоти. Спершу – лише шум. Але згодом… почулися голоси. Збивчасті, напружені, сповнені паніки. Вони казали, що дивні створіння вже скрізь. Що з більшістю міст зв’язок повністю втрачено. Що про ситуацію там нічого невідомо. Що, можливо, вже нічого більше не відновити.

Денис повільно зітхнув, опустив голову й стиснув кулаки. Варіантів більше не було. Йому таки доведеться йти до Микити. Інакше це не закінчиться. От тільки, що йому робити, коли вони зустрінуться? Як зупинити Микиту?