Атака єдинорогів

Чоловік моргнув, потім скуйовдив її поглядом, немов оцінюючи, і байдуже кинув:

— Мене старі жінки не цікавлять.

Після цього просто прибрав руку. Наталія з глухим стуком впала на бетон. Біль вдарив у тіло, але сильніше за все різонуло його ставлення. Байдуже, сухе, ніби вона була не людиною, а випадковою перешкодою на дорозі.

Її щоки горіли від злості та приниження. Стиснувши зуби, вона підняла голову й нарешті добре його роздивилася.

Темне волосся, трохи розтріпане. Карі очі, що здавалися майже чорними у нічній темряві. Високий. Підкачаний. Рухи точні й зібрані. Постава впевнена.

В одній руці незнайомець тримав автомат і при цьому навіть не глянув на неї. Просто розвернувся і пішов.

У Наталії всередині ніби щось спалахнуло від такої байдужості. Вона рвучко піднялася, стиснула кулаки й, навіть не усвідомлюючи, що робить, кинулася за ним.

— А як тебе звати?!

Чоловік навіть не сповільнив ходу. Він йшов у зімʼятій сорочці і темних джинсах.

— Я ж сказав: старі жінки мене не цікавлять.

— Та пішов ти… — пробурмотіла Наталія, але потім його слова різко змінилися:

— Хоча… якщо ти знаєш, що це за тварюки і звідки вони взялися…

Вперше в його голосі з’явилося щось схоже на інтерес. Наталія задихалася від бігу, але, почувши це, вигукнула:

— Це єдинороги! Міфічні істоти з казок!

Незнайомець зупинився різко. Настільки, що Наталія ледь не врізалася в нього.

Здавалося, на мить навіть повітря між ними завмерло. Він повільно повернув голову в її бік і Її серце закалатало швидше. Хоча обличчя красеня все ще залишалося байдужим. В очах темніла втома. Глибока, безмежна. Наче він вже бачив забагато жахливого й вже давно перестав реагувати на це. Проте щось змусило його таки зупинитися.

— Мені ще казок бракувало… — озвався він, але після короткої паузи все ж простягнув руку:

— Денис.

Наталія застигла. Вона глянула на його пальці. Сильні, сухі, з мозолями — не від офісної роботи, не від легкого життя.

Щось у ньому змусило її вагатися. І все ж вона простягнула руку у відповідь. Її пальці були холодними. Його — теплими.

— Ната.

Денис ледь помітно посміхнувся. Але його посмішка швидко зникла. Щось змінилося.

Повітря стало важчим, ніби щось невидиме проникло між ними, стискаючи простір. Наталія відчула, як волосся на її руках настовбурчується. По спині пробіг холод. Денис різко підняв автомат. Це був HK416 — чорний, важкий, з тактичним прицілом і приглушувачем. Зброя професіонала…

Денис смикнув затвор і прицілився вперед, у темряву. Його рухи були точними, без паніки. Ніби він уже не раз опинявся в подібній ситуації. Але Наталія напружилася. Вона вдивлялася в ніч, та не бачила нічого, крім пустої вулиці.

Ліхтарі мерехтіли, жовтувате світло ледь торкалося асфальту. Але Денис щось побачив. І Наталія щось відчувала… Щось було зовсім поруч…

Денис зробив крок уперед, загороджуючи жінку собою.

— Відходь назад, — прошепотів він, не відриваючи погляду від темряви.

Жест вільної руки був чітким, беззаперечним. Наталія ковтнула слину й почала повільно відступати.

Денис залишався нерухомим. Натиск пальця на спусковому гачку був майже непомітним, але готовим у будь-яку мить зробити свій вибір.

Він стояв так ще кілька секунд. Потім, не опускаючи зброї, також почав відходити. Вони рухалися, поки не опинилися всередині супермаркету.

Повітря всередині було густе, насичене металевим запахом крові. Але єдинорога тут уже не було. Залишилися тільки тіла.

Наталія затулила рот рукою, щоб не видати навіть найменшого звуку. Калюжі крові на підлозі здавалися майже чорними в приглушеному світлі. Жінка швидко відвернулася від них й рушила до алкогольного відділу. Її рухи були різкими, механічними. Вона схопила першу-ліпшу пляшку вина і міцніше стиснула її в руці, ніби це було щось, що могло її захистити.

А Денис, немов нічого особливого не сталося, пішов у відділ інструментів. Він швидко оглянув там полиці, витягнув кілька викруток, саморізи й ще щось дрібне, що Наталія не встигла розгледіти. Потім підійшов до металевого столу, що стояв біля розбитої вітрини, і без особливих зусиль перетягнув його до дверей.

Заліз на нього. Автомат перекинув через плече, і тепер той висів на ремені, готовий у будь-яку мить опинитися в руках Дениса.

Наталія мимоволі затримала погляд. Чоловік справді виглядав так, ніби його вирізали з якогось фільму про найманців. Чорна сорочка, засукані рукави, темні джинси, впевнені, чіткі рухи.

Вона навіть якийсь час не наважувалася заговорити.

— Що ти робиш? — спитала вона, коли нарешті все ж вирішила підійти ближче.

Денис, не відволікаючись, почав відкручувати панель над дверима.

— Хочу зробити так, щоб двері не відчинялись автоматично, — коротко відповів він.

Наталія вдоволено кивнула головою і зробила ковток. Саме це вона казала зробити охоронцю, але ніхто не дослухався до її слів. Тепер всі працівники супермаркету були мертві… Тож Наталії навіть дивно якось стало від того, що Денис також подумав про блокування дверей… Невже це і справді доля?

Наталія ще раз підняла погляд. Всередині панелі виявився набір дротів і сенсорний механізм. Денис швидко знайшов основний живильний кабель і почав його від’єднувати.

— Якщо зможемо протриматися до ранку, можливо, нам пощастить, і ті тварюки підуть з міста.

— А якщо ні? — зробила швидкий ковток Наталія.

Денис коротко глянув на неї, але не відповів. Він відкусив ізоляцію на дроті, скрутив кінці й витягнув щось схоже на запобіжник, після чого механізм тихо клацнув. Двері більше не мали відчинитися самі.

Після цього Денис знову кинув погляд на свою супутницю, але неочікувано для себе помітив пляшку у її руках і посміхнувся.

— Що? — насупилася Наталія.

Він відвернувся, знову повертаючись до дверей, та голос залишався насмішкуватим.

— Просто подумав, що саме через це мені й не подобаються жінки старші за мене.

Він закрутив останній гвинт, перевіряючи, чи добре закріплена панель.

— Ви забагато п’єте, — додав Денис, — у той час, як моє покоління більше займається спортом і притримується веганства.

Наталія обурено округлила очі:

— Я не так вже й багато п’ю!

Замість відповіді Денис мовчки глянув на пляшку в її руках. Його погляд був нейтральним, без осуду, але від цього Наталії стало ще гірше. Їй здавалося, що він уже зробив про неї висновки і відніс до певної категорії жінок.

— Це… виняток! — виправилася вона різкіше, ніж хотіла. — І різниця між нами взагалі-то не така й велика!

Але Денис розсміявся. Не гучно, не насмішкувато — просто тихо, коротко, ніби давно забув, як правильно це робити.

— Ага, тільки коли я народився, ти вже, мабуть, коледж закінчувала.

— Мені взагалі-то 27!

— Тоді тобі точно час припинити пити, бо виглядаєш ти на…

Але закінчити Денису ніхто не дав. Йому в голову полетів один з тих батончиків, що зазвичай лежать на полицях біля каси.

— За що?! — обурився Денис, повертаючись до Наталії.

Але вона нічого не відповіла. Просто допила залишки вина, поставила пляшку на стіл і пішла вглиб торгового залу.

Денис провів її поглядом, насупившись. Він не розумів її. Ця жінка могла за мить перейти від паніки до байдужості, від розгубленості до зухвалості. Її реакції здавалися йому хаотичними, нелогічними. Він же звик до чітких рішень, до людей, які або борються, або здаються, а не до тих, хто кидає в нього батончики посеред ночі, коли світ летить у прірву. А світ таки летів у прірву…

Чим би не були насправді ті коні, та зʼявилися вони надто раптово. Ніхто в місті не був готовим до їхнього появи отак серед ночі, з пʼятниці на суботу…

Це здавалося абсурдним. Чимось таким, чого не мало ніколи статися. Зітхнувши, Денис відірвався від цієї думки та пішов перевіряти запасні виходи. Коли переконався, що всі вони зачинені, повернувся до торгового залу. Тіла потрібно було прибрати. Вони змушували його нервувати, а цього не можна було допускати. Він мав бути спокійним. Тільки так можна буде живими вирватися з міста і дізнатися, що в цілому відбувається в країні.

Тому його руки діяли впевнено. Один труп Денис узяв за плечі, другий — за ноги, волоком затягнув їх у підсобне приміщення. Третій був важчим, але Денис не дозволяв собі думати про це. Це вже не люди. Просто залишки. Так він переконував себе.

Наталія спостерігала за ним із дальнього ряду. Вона не могла змусити себе підійти ближче. До того ж, коли він закінчив, то сам підійшов до неї. Підійшов й поставив перед нею відро зі шваброю:

— Вимий кров з підлоги. Може, хоч трохи комфортніше буде.

Наталія звела на нього очі:

— Ти мені не чоловік, щоб командувати.

— Тоді можеш йти. Посиджу тут сам до ранку. Вранці, можливо, зустрінемося, якщо виживеш.

Вона нервово стиснула губи. Потім взяла швабру й мовчки рушила в бік кас.

Денис спостерігав за нею кілька секунд, а потім пішов та й сів на столик біля стіни, де зазвичай ставили сумки.

Знявши автомат з плеча, він поклав його перед собою й почав розбирати. Наталія спочатку ігнорувала його. Але звук клацаючих деталей діяв гіпнотично.

Денис працював швидко, зосереджено, кожен рух здавався відпрацьованим до автоматизму. Зрештою вона набралася сміливості й порушила тишу:

— Де ти його взяв?

Денис навіть не підняв голови:

— Відібрав у одного мерця. Йому все одно вже більше не треба. Та й стріляв він, судячи з усього, не дуже.

— А ти чому вмієш стріляти?

Він на мить завмер, ніби вирішуючи, чи варто взагалі відповідати. Потім все ж сказав:

— Армія навчила.

— Зрозуміло…

Наталія не знала, що ще сказати. Вона просто стояла й дивилася, як Денис обережно витягнув затворну раму, уважно оглянув ствол, провівши пальцем по внутрішній поверхні, шукаючи забруднення чи сліди нагару. Потім дістав шомпол, витер його шматком тканини й знову пройшовся по стволу, очищаючи залишки пороху.

Наталія спостерігала, як він працює. Він не поспішав, але кожен рух мав сенс. Його пальці діяли впевнено, ніби повторювали щось, що робили тисячі разів.

Денис перевірив пружину, вийняв магазин, порахував патрони. Коли закінчив, зібрав автомат наново, клацнув затвором і лише тоді заговорив:

— У нас залишилося лише дві кулі.

Наталія сіла поруч, здивовано глянувши на нього:

— Це — погано?

— Погано, — відповів коротко Денис. — Доведеться стріляти тільки в дуже крайніх випадках, коли іншого виходу немає…

Він оглянув зал супермаркету, притискаючи до себе автомат, ніби це була єдина річ у світі, якій він ще міг довіряти. У певному сенсі так і було.

Тиша ніби стала густішою, важкою, майже відчутною. Відчуття безпеки тут було оманливим.

Вони сиділи серед полиць, ще заповнених товарами, під м’яким світлом ламп, що все ще горіли. Касові апарати стояли, ніби ще чекали на покупців, яких більше не буде. Все навколо виглядало так, наче нічого не сталося. Але зовні світ уже не був тим, яким вони його знали. Це лише питання часу, коли електрика зникне остаточно.

Мобільний зв’язок уже майже згас. Вежі стільникового зв’язку, що ще вчора передавали сигнали про погоду, новини, тисячі повідомлень і дзвінків, тепер лежали, повалені на землю. Їх зруйнували єдинороги. І від цього ставало ще тривожніше. Навіть від мобільних телефонів вже не було сенсу… Їх світ згасав…

Денис перевів погляд на Наталію. Вона була мовчазна, але її плечі ледь помітно здригалися від втоми. Він кивнув їй головою на свої коліна.

— Лягай. Невідомо, що на нас завтра чекає. Краще відпочити.

Вона не стала сперечатися. Просто повільно поклала голову йому на коліна, відчуваючи під щокою грубу тканину його джинсів. Її тіло ще тремтіло від напруги, але тепло його рук поруч змушувало це тремтіння поступово згасати. Він провів рукою по її волоссю. Блаженна посмішка з’явилася на її губах. Уві сні вона знову побачила себе у весільній сукні.

Світ навколо неї знову був яскравим, наповненим теплом. Лунав дзвінкий дитячий сміх. Діти бігали довкола неї, хапали за руки, тягнули за тканину сукні, радісно щебетали. Сонячне світло лилося згори, зігріваючи її шкіру.

А поруч стояв Денис. Він дивився на неї спокійно, з ніжністю, ніби вона була єдиною людиною, яка мала для ньог значення в цьому світі.

— Де ж ти раніше був? — промурмотіла Наталія собі під ніс, не до кінця усвідомлюючи, що говорить.

У відповідь — тиша. Світло навколо почало тьмяніти, як згоряючий ґніт свічки. Голос дітей перетворився на приглушений шурхіт.

Наталія відчула, наче її тіло стає важчим. Їй здалося, що щось холодне торкнулося її плеча. Вона здригнулася і відкрила очі. Штучне світло супермаркету боляче різануло зір.

Денис ходив по залу супермаркету, мовчки закидаючи продукти у рюкзак. Рюкзак був із асортименту магазину — новий, із яскравими етикетками та штрих-кодами.

На касі стояло кілька порожніх банок з-під енергетичних напоїв. Від їхнього вигляду жінку охопило якесь дивне почуття провини. Денис був поряд, поки вона спала. Пильнував. Його очі почервоніли від безсоння…

Щойно Наталія підійшла ближче, він сунув їй рюкзак у руки.

— Відповідатимеш за провізію.

— А чому ти не можеш його нести?

Денис навіть не подивився на неї. Просто кивнув на автомат, що висів у нього на плечі.

— Я відповідаю за нашу безпеку.

— Але ж це просто рюкзак… Він не буде тобі заважати…

Його пальці міцніше стиснули лямку автомата. Напруга, яка заповнювала приміщення ще з ночі, тепер стала майже відчутною. Денис різко зупинився й уперше за весь цей час справді глянув на неї. Але те так, як вона того хотіла. В його очах було роздратування на межі з люттю.

— Тоді навіщо мені брати тебе з собою? — голос став значно жорсткішим. — Самому мені буде простіше вижити! Яка від тебе користь?

Наталія нервово стиснула лямки рюкзака:

— Ну, я жінка…

На що Денис гірко усміхнувся:

— І що з того? Стріляти ти не вмієш! Битися, скоріше за все, теж! Мені навіть довелося змушувати тебе помити підлогу! Подбай хоча б про продукти!

Його голос гримнув у порожньому залі, і Наталія мимоволі здригнулася. Потім винувато опустила голову.

Денис мовчки спостерігав за нею ще секунду, а потім різко розвернувся, швидким рухом підхопив рюкзак і застебнув його собі на плечах.

— З мене досить! — кинув він.

Так само різким рухом він закинув автомат за спину, витягнув ніж із полиці й попрямував до чорного виходу.

— Набридло з тобою няньчитися! Як ти взагалі дожила до сорока?

— Мені 27! — крикнула Наталія йому в спину.

Та Денис навіть не сповільнив кроку. Вона залишилася стояти одна, посеред супермаркету, де ще вчора було повно життя.

Перед очима на мить промайнув інший образ. Не весілля. Похорон. Чорна сукня, тонка носова хустинка. Його могила. Вона стоїть біля неї, і вітер хитає її волосся. Ні!

— Нічого подібного! — вирвалося відразу ж з Наталії.

Вона зірвалася з місця й побігла за Денисом.

Вже був ранок. Але сонце, що піднімалося над дахами будинків, не приносило спокою. Місто виглядало… порожнім. Небезпечним. На парковці біля супермаркету стояли кілька побитих машин. Вм’ятини, розбите скло, вирвані дверцята. Все виглядало так, ніби по автівках пробігся табун коней. А на тротуарах…

Наталія різко зупинилася, відчувши, як до горла підкотив клубок...