Атака єдинорогів

Обшукуючи територію дослідницького центру, вони знайшли кілька автівок. Одна з них не заводилася. В іншої закінчилося паливо. Довелося сідати у сріблястий Ланос.

— Невже ми прямо зараз їдемо до єдинорогів? — насупився Миколайович, пильно спостерігаючи, як Денис крутить ключ у замку запалювання.

Денис кинув на нього короткий, здивований погляд. Він не був таким розумним, як Микита чи хоча б Миколайович, але після побаченого у лабораторії, чудово розумів: відкритий бій із цілою зграєю приречений на провал. Якщо вони хочуть зупинити цей хаос, то для початку мають діяти стратегічно.

— Поки повертаємося до твоєї хати, розкажи мені про їхні слабкі місця, — кинув Денис, утримуючи кермо однією рукою.

Миколайович зітхнув, ледь помітно стиснувши пальці на колінах.

— Я не певен, — повільно почав він, задумливо спостерігаючи за дорогою, — але щось мені підказує, що суб’єкт навряд чи зміг налагодити стабільний зв’язок із ватажком. Все ж підтримка такої системи — процес надзвичайно складний. Тому, можливо, якщо ми зробимо пристрій, який послабить сигнал…

— Ні, їх потрібно саме знищити! — відразу ж заперечив Денис, різко стискаючи кермо. Його щелепа напружилася.

У салоні запала коротка тиша.

— Я не знаю, кого потрібно вбити першим — великого єдинорога чи його господаря, але я знаю одне: всього цього не мало статися.

Денис зробив глибокий вдих, трохи відпустив хватку і провів рукою по чолу:

— Ми маємо покласти цьому край.

Миколайович мовчки кивнув. Він коротко глянув на Дениса, оцінюючи його стан, і, ніби зважившись, продовжив:

— Якщо припустити, що система працює ідеально, то структура зв’язку виглядає приблизно так: суб’єкт 12 отримує сигнали від ватажка, а той — від всієї зграї. При цьому суб’єкт також може напряму контактувати з іншими єдинорогами, але вони з ним — ні, лише через "посередника".

Денис зморщив чоло, провів язиком по губах, обережно стискаючи пальцями кермо.

— Це все якась клоунада…

— Насправді, все доволі логічно, — Миколайович злегка посміхнувся, але Денис помітив, як той теж напружився. — Уяви собі компанію. Суб’єкт 12 — це генеральний директор, ватажок єдинорогів — начальник відділу, а всі інші єдинороги — рядові співробітники. Вони можуть безпосередньо взаємодіяти зі своїм начальником, але не можуть просто так звернутися до директора напряму, коли їм заманеться. Однак директор у будь-який момент може втрутитися у роботу цілого відділу.

— Ти ж наче казав щось про синхронізацію? — задумливо простягнув Денис, пальці трохи постукали по керму.

— Ватажок єдинорогів — це посередник, начальник відділу. Це — факт. Але також вірним є і те, що в його тілі є частина генів суб’єкта. Саме це і забезпечує ментальний зв’язок між ним і суб'єктом.

— Лише ментальний зв’язок? — насторожився Денис, і його рука на кермі знову напружилася. Він відчув, як у грудях зароджується якась тривога, ніби його підводять до чогось, чого він ще не знає, але має знати. — А як же фізичний?

— Звісно, і фізичний зв’язок між ними також є, — Миколайович коротко зітхнув. — Вони ніби як дві частини одного цілого, хоча їхнє злиття й не планувалося від початку. Суб’єкт мав просто отримати контроль над зграєю.

Денис знову провів язиком по верхніх губах. Усередині все стискалося. Здавалося, шлунок почав скручуватися в тугий вузол.

— Якщо ці двоє пов’язані, то що буде, якщо ми знищимо одного з них?

Миколайович зітхнув, опустивши плечі:

— Якщо ти все ще хочеш викорінити всіх єдинорогів одним ударом, — повільно промовив він, підбираючи слова, — тоді Микиту і його посередника потрібно ізолювати від решти єдинорогів і нанести раптовий нищівний удар.

Денис перевів на нього погляд. Миколайович уникав зустрічі очима. Секунду він мовчав, а потім тихо додав:

— Хоча я б хотів усе ж зберегти життя суб’єкту. Він має наукову цінність.

Денис відчув, як кулаки самі стиснулися. Він різко натиснув на гальма. Машина зупинилася, піднявши куряву.

Кілька секунд він просто сидів мовчки, стискаючи кермо так сильно, що побіліли кісточки пальців. Потім знову почувся звук двигуна.

— Якщо потрібно завдати нищівного удару… — нарешті промовив він, — тоді нам потрібно більше зброї.

Розвернувши Ланос назад, він додав газу.

— Спершу — рейд по мисливських магазинах. А потім пошукаємо склад. Нам потрібна вибухівка. Багато вибухівки.

Рейд по магазинах зброї виявився непростою справою. Хоча міста були зруйнованими, Денис і Миколайович швидко зрозуміли, що вони не перші, хто шукає припаси. Полиці в більшості мисливських крамниць давно спустошені. Патронів майже не залишилося, а те, що вони знаходили, було розкидане по підлозі, ніби хтось хапав усе в паніці. Деякі магазини й зовсім згоріли — чи то через єдинорогів, чи то через людей, яким вже нічого було втрачати.

Проте за кілька днів їм таки вдалося зібрати чимало корисного. В одній із закинутих поліцейських дільниць Денис натрапив на стару рушницю Моссберг 500 і кілька коробок дробу. У іншій будівлі — на ящик із гранатами, який, схоже, хтось залишив у поспіху. Але головний приз чекав їх у напівзруйнованому ангарі.

В глибокому підвалі Денис знайшов кілька ящиків із тротилом і навіть кілька С4. Це означало, що тепер у них була вибухівка, а отже, і шанс знищити Микиту та його армію раз і назавжди у них все ж з’явився.

Весь цей час вони пересувалися в основному вночі. Денис кермував, Миколайович стежив за дорогою. Кожен виїзд супроводжувався ризиком: ніхто не знав, чи не натраплять вони часом на єдинорогів або на когось гіршого.

Одного разу Денис помітив у приціл снайперської гвинтівки силует людини, що ховалася за зруйнованою стіною. Він був не один. Але ті, хто ще залишився в містах, здається, більше не воювали — вони просто ховалися, тікаючи від цього пекла.

Зрештою, багажник Ланоса виявився забитим зброєю та боєприпасами. Вибухівку вони зберігали в окремому мішку, обережно розмістивши її на задньому сидінні. Миколайович кілька разів бурчав, що з таким арсеналом вони ризикують підірватися ще до битви, але Денис лише стискав щелепи і продовжував працювати. Кожна граната, кожен набій були шансом на перемогу. Він не збирався втрачати цей шанс. Відступати вже було пізно.

Настав час почати пошуки Микити. Денис і Миколайович постійно змінювали маршрути, намагаючись визначити, куди могли рухатися створіння. Це була виснажлива робота: вони їздили запиленими дорогами, іноді йшли пішки, роздивлялися розтоптану землю, слухали нічні звуки. Декілька разів вони натрапляли на глибокі вибоїни, схожі на сліди величезних копит, але всі вони вели в різні боки.

Одного разу Денисові навіть здалося, що він чує знайомий вереск десь у лісі. Він різко загальмував, вийшов з Ланоса і прислухався. Але було тихо. Тільки вітер шарудів листям.

Вони чекали майже годину, перш ніж зрушити з місця. І ось, нарешті, їм пощастило. На одній із закинутих доріг вони знайшли старий будинок.

Дах обвалився, двері ледь трималися на петлях, але головне було всередині: залишки розбитого посуду, сліди боротьби, темні плями на підлозі, які Денис уважно вивчив. Він не був упевнений, що це кров. Передчуття говорило йому: саме тут Микита тримав Наталію.

— Здається, ми на місці, — пробурмотів Миколайович, обережно оглядаючи кімнату. — І що тепер?

Денис присів на одне коліно, вивчаючи пил. Його пальці знайшли на підлозі щось дрібне. Він підняв це ближче до світла — шматочок тканини. Сукня? Наталіїна? Він стиснув знахідку між пальцями, поки його щелепи не зімкнулися від злості. В голові так і лунало: прибʼю! Мокрого місця не залишу!

Посперечавшись, вони вирішили почати стежити за будинком. Можливо, Микита ще повернеться сюди. Або єдинороги. У будь-якому разі, це був найкращий слід з тих, що у них був. Потрібно було лише зачекати…