Атака єдинорогів

— Ти впевнений, що це тут? — Денис недовірливо глянув на Миколайовича, потім на невелику будівлю попереду.

Їх розділяв високий паркан із колючим дротом зверху. Металеві листи, з яких він складався, місцями мали вм’ятини, ніби хтось пробував пробратися всередину. Але в цілому споруда виглядала цілою.

На спинах у кожного був рюкзак із необхідними інструментами та невеликим запасом їжі. У Дениса була ще й зброя.

— Тут, — впевнено відповів Миколайович. Посміхнувшись, він поставив свій рюкзак на землю і почав щось шукати в боковій кишені.

Денис мовчки глянув на будівлю попереду. Старі, але ще міцні ворота були зачинені на важкий навісний замок. Біля входу ржавіла табличка. Колись на ній, мабуть, були чіткі літери, але тепер фарба потріскалася, і частина напису стерлася.

— Я завжди думав, що це якась фабрика взуття, — буркнув Денис, мимохідь ковзнувши поглядом по рештках напису: "ТОВ «Промислові Технології»".

— Всі так думали, — пробурмотів старий, все ще риючись у рюкзаку. — Лише працівники знали правду. Але кожен із них підписав документи про нерозголошення. Більше того, їм наказали вести максимально непримітний спосіб життя і змішатися з основною масою, щоб не викликати підозри.

Денис перевів на нього пильний погляд:

— Тоді звідки тобі стільки відомо?

Його рука вже ковзнула до кобури. Витягнувши пістолет, він без жодних емоцій направив його на старого. Але Миколайович навіть не повів бровою. Лише знайшов те, що шукав, — невеликий ломик із темним, поношеним металом. Упершись ним у дужку замка, він з силою смикнув у бік.

Раз — замок затріщав. Два — метал скреготнув, але ще тримався. Три — глухий звук падіння на бетон.

Замок лежав біля ніг, відкритий. А Миколайович спокійно сховав ломик назад у рюкзак, закинув лямки на плечі й рушив уперед.

— А сам як думаєш? — кинув він, навіть не озирнувшись.

Денис опустив пістолет, але не прибрав його.

— Невже ти теж працював тут? — крикнув він йому в спину.

Миколайович не відповів. Його кроки були рівними, впевненими. Денис скривився, прибрав зброю і швидко наздогнав його.

Перед ними була ще одна перепона — двері. Вони були міцніші. Над ними блимала камера, що вже давно не працювала.

— Ти довго ще будеш колупатися з цими залізяками? — тихо спитав Денис, дістаючи глушник.

— А ти пропонуєш…

Простріл прямо в замкова свердловина — і двері відчинилися.

— Так, пропоную, — сухо кинув Денис й увійшов всередину.

Перед очима розтягнувся довгий коридор. Біля входу виднілося місце, де колись був пост охорони. Столи перекинуті, на підлозі розкидані пластикові бейджі співробітників. Вони здавалися новими.

— Тут нікого, — пробурмотів Денис, проходячи далі.

Здавалося, що порожньо було всюди. Двері відчинялися одна за одною — офіси, лабораторії, складські приміщення. У деяких кімнатах навіть ще горіло аварійне світло.

Денис мовчки оглядав усе, поки не зупинився перед дверима вглиб коридору.

Приміщення було напівтемним. У самому центрі стояв великий квантовий комп’ютер, панель якого мерехтіла ледь помітним зеленим світлом. На стінах висіли схеми, що зображали якісь складні біологічні моделі.

На дошці хтось залишив розрахунки, написані маркером. Було схоже на якусь тригонометричну формулу. Денис завжди погано вчився, але підозрював, що вона має значення.

У кутку стояв шкафчик із реагентами. На столі — кілька тек з документами. І… невелике фото в рамці. Денис повільно взяв його до рук. На нього дивився молодий чоловік з темним русявим волоссям. Стримана посмішка. Гострі риси обличчя. Це точно був Микита.

Денис обернувся до Миколайовича, який мовчки спостерігав за ним.

— Він був нашим провідним спеціалістом з інтеграції штучного інтелекту у генну інженерію, — голос старого звучав спокійно, майже відсторонено. — Розумний хлопчина, подавав великі надії. Мав наукову ступінь з генної інженерії.

Денис уважно глянув на фото, вдивляючись у риси обличчя.

— Не схожий він на генія.

— Генії теж бувають різними, — сухо відповів Миколайович.

Тоді Денис поставив портрет назад на стіл і вийшов у коридор. Порожні кімнати навколо здавалися ще більш безлюдними, ніж раніше. Його кроки луною розносилися довгим приміщенням, відбиваючись від стін. Запах пилу та чогось хімічного став тільки сильнішим.

Вони йшли вперед, поки не опинилися у великій лабораторії. Її простір був поділений на кілька вузьких зон скляними перегородками. Важкі двері залишилися прочиненими.

Посередині стояло крісло. Денис зупинився.

Металеві підлокітники тьмяно блищали під приглушеним світлом аварійних ламп. З нього стирчали ремені — широкі, міцні, розраховані на те, щоб утримувати піддослідного в нерухомості.

Миколайович опустив очі і повільно провів рукою по одному з металевих поручнів:

— Саме тут усе й почалося.

Денис підійшов ближче. У напівтемряві, за однією зі скляних перегородок, він помітив стіл. На ньому лежала товста тека з купою аркушів усередині.

Денис узяв її в руки, відчуваючи, як сухий папір шурхотить під пальцями. Відкрив. Почав читати:

«Суб’єкт 12: рівень злиття з тестовими зразками — нестабільний. Контроль втрачено. РЕКОМЕНДАЦІЯ: ліквідувати.»

Денис повільно перевів погляд на Миколайовича. Старий, помітивши це, вирішив пояснити:

— Суб’єкт 12 — це людина, яка керує єдинорогами.

Він на мить замовк, провів долонею по поверхні столу, потім додав:

— Хоча я не певен, що його ще можна назвати людиною.

Денис перегорнув наступний аркуш. Текст був написаний короткими реченнями, без емоцій, лише суха наукова термінологія:

"Суб’єкт 12: нестабільний. Реакція на зовнішні подразники непередбачувана. Рівень кореляції з груповими патернами вищий за норму. Синдром відторгнення може спричинити неконтрольовану активацію штучної форми життя. РЕКОМЕНДУЄМО ПРИПИНИТИ ПРОЕКТ."

Денис перечитав це двічі. Потім повільно поклав теку на стіл і підійшов до крісла. Він довго і мовчки подивився на нього.

Підтягнуті ремені. Подряпини на підлокітниках — ніби хтось щосили виривався й дряпався нігтями. На підлозі темніли старі сліди, можливо, колись це була кров, але зараз вони майже стерлися.

Денис зняв рюкзак, поклав поруч гвинтівку і сів у крісло. Заплющив очі. Йому не подобалося це місце. Не подобався цей метал, ці ремені, ця тиша, яка в’язала вуха. Проте він намагався зрозуміти, що тут сталося. А головне — чому?

Натомість у голові знову закрутилися слова Наталії: "Я відмовила йому."

Якщо додати до цього ще й невдалий експеримент, чи міг Микита просто з’їхати з глузду?

Денис відкрив очі й стиснув підлокітники крісла. Десь глибоко всередині він відчув щось несподіване. Ледь відчутний жаль. Хоча зазвичай йому було байдуже до більшості людей. Але коли він прочитав про ліквідацію, то зрозумів: Микиту хотіли позбутися. Він був розхідним матеріалом, але якимось чином уник розправи, і навіть потім — зробив Наталії пропозицію. Можливо, просто хотів розпочати нове життя. Але…

Денис зітхнув і різко підвівся. Позаду почулися кроки. Він озирнувся. Миколайович зупинився біля дверей, спостерігаючи за ним.

— У чому була суть експерименту? — запитав Денис.

Старий спершу промовчав. Потім зітхнув, глянув на гвинтівку Дениса і заговорив:

— Дослідження в галузі біотехнологій і свідомості. — Його голос був сухим, спокійним, але щось у його погляді змінилося. — Основна мета полягала в отриманні істот із підвищеною витривалістю, регенерацією, а також здатністю об’єднуватися у єдину систему, що працює за принципом рою.

Денис насупився:

— Типу як у бджіл?

Миколайович гірко посміхнувся.

— Як у бджіл. Як у мурах. Як у будь-якої колонії, де є центральна свідомість, яка контролює всіх інших. — Він перевів погляд на крісло. — Саме тому вони не просто нападають хаотично, а діють організовано. Це не тварини. Це щось інше…

Денис стиснув губи. Він уже знав відповідь. Але голосом, що прозвучав майже чужим, запитав:

— І цим центральним розумом є…

Миколайович не одразу відповів. Та Денис уже знав. Він давно знав.

— …Микита, — нарешті вимовив старий і втомлено почухав потилицю.

Потім, ніби його плечі стали ще важчими, сів на стіл навпроти, опустивши їх. Денис мовчки дивився на нього. Його пальці повільно стискали ремінь рюкзака.

— Одним із ключових напрямків дослідження була психогенетична синхронізація, — почав Миколайович. Голос його звучав тихо, майже як шепіт. — Микита мав досягти того, щоб істоти могли підключатися до центральної свідомості — «вищого розуму», що керує всіма іншими особинами. Вони мали передавати йому дані про навколишнє середовище і, в разі небезпеки, захищати.

Він підняв очі, зустрівшись із поглядом Дениса.

— Уяви, що можна використовувати тварин як шпигунів. Птахи. Собаки. Навіть комахи. Це змінило б саму концепцію війни. Ми б мали перевагу.

Денис нічого не сказав. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і слухав.

— Я був лише незначною ланкою у цьому проєкті, — продовжив Миколайович. — Пішов на пенсію, коли ми отримали перші результати. І ці результати були невтішними. Виявилося, що випадкову людину неможливо синхронізувати з випадковими живими організмами. Всі учасники системи мають бути постійними. Ми не могли просто взяти вже існуючого коня чи кота і підключити його до людської свідомості. Тому було вирішено розпочати експерименти з комбінацією генів.

Його пальці нервово постукали по столу.

— І тоді з’явилися вони.

— Єдинороги, — пробурмотів Денис.

— Вони не просто мутовані тварини, — голос старого став серйознішим. — Вони — результат поєднання біологічного матеріалу, нанотехнологій та штучного інтелекту. Гадаю, саме так мої колеги створили спільну нейромережу між усіма особинами, яка дозволяє одній свідомості контролювати всіх підключених істот і генерувати тіла для нових учасників.

Денис опустив очі, намагаючись переварити почуте.

— Якщо це все правда… — він повільно закинув рюкзак на плечі, — тоді в мене до тебе два питання.

Миколайович мовчки чекав.

— Перше — як розірвати цю мережу? Друге — чому ти мені це все вирішив розповісти?

Старий зітхнув, схилив голову. Його руки знову стиснули край столу.

— Тому що, — він зробив паузу, ніби зважуючи свої слова, — якщо єдинороги з’явилися через експеримент, в якому я брав участь, тоді позбутися них — мій обов’язок.

Денис мимоволі посміхнувся куточком губ.

— Ясно, сумління прокинулося.

Миколайович не заперечував.

Денис рушив до виходу, кидаючи ще один погляд на крісло. Воно стояло посеред лабораторії. Пусте. Хоча, здавалося, ніби все ще тримало в собі відбиток чиєїсь присутності. Чийогось минулого.

Микита був нульовим пацієнтом. Весь апокаліпсис почався саме з нього, коли він пережив сильний емоційний зрив і фізичний біль. Це був тригер. Спусковий механізм, який активував його зв’язок із єдинорогами. Увесь цей час вони поводилися, як армія, а не як звичайні тварини. Вони переміщуються організовано, ніби отримують накази. Не нападають на всіх хаотично, а чекають команд. Хтось керує ними, скеровує їхні дії.

Суб’єкт 12 — це людина, яка пов’язана з єдинорогами. І це точно Микита. Сумнівів більше не було. Під час обшуку дослідницького центру Денис натрапив на відеозаписи експериментів. Він бачив, як Микиті дали якісь папери для розпису, після чого той, уже в лікарняному одязі, сів у те саме крісло. Його очі на мить змінили колір — стали такими ж, як у ватажка єдинорогів. Потім йому зробили укол, і все повернулося до норми.

Але був ще один запис. На ньому Микиту підключили до складної апаратури: купа проводів, датчиків, різних сигналів, що ніби хаотично пульсували червоним.

Спочатку все йшло за планом, але потім щось зламалося. Обладнання почало іскрити, світло мерехтіло, камера раптово погасла. Останнє, що було видно на екрані — Микита, що б'ється в конвульсіях, а далі… чорний екран.

Микита добровільно став частиною експерименту. Але щось пішло не так. Тепер його нервова система залишилася з’єднаною з єдинорогами, особливо з ватажком. Вони — дві частини одного цілого. Якщо ватажок відчує сильний біль або помре — Микита теж загине. Отже, єдине, що може зробити Денис — знищити ватажка. Завдати йому максимальної шкоди. Але...

Його пальці несвідомо стиснули лямки рюкзака. Чи знищення єдинорогів означатиме, що все закінчиться?

В голові знову виник образ Наталії. Її очі, її сміх. Як вона кусала губу, коли нервувала. Як відводила погляд, коли соромилася. Тепло її шкіри, коли вони спали в машині... Її подих, такий рівний у темряві, її волосся, що лоскотало йому плече.

Вона ж погодиться піти з Денисом, коли це закінчиться? Вона ж не залишиться з цим психом? Чи вона справді вірить, що тепер належить Микиті?

Судячи з того, як цей покидьок дивився на неї тоді на дорозі — неначе вона його власність — Денис не сумнівався, що той використав будь-яку можливу маніпуляцію. Наталія могла думати, що іншого виходу в неї немає. Що ніхто не прийде за нею. Що Денис не повернеться.

Злість почала закипати у грудях. Микита все ще був живий. А якщо він живий — то все ще має шанс відібрати в Дениса те, що йому належить.

Його пальці на мить стиснулися в кулак. Ні, він більше не віддасть її. Вона йому самому потрібна. Він вже навіть знає, що зробить з нею щойно позбудеться єдинорогів і Микити.

— Проте вбивати його не обовʼязково, — перервав раптом думки Миколайович. — Ми можемо спробувати для початку відключити "сигнал", тоді єдинороги стануть просто тваринами.

Денис скосив на нього погляд.

— А що потім? — у його голосі прозвучала недовіра у суміші з підозрою. — Відстрілювати по одному? Чи не краще їхню систему просто позбавити головного мозку? Ти ж сам казав, що вони, як рій, а рій не зможе існувати без своєї королеви. Чи короля.

— От тільки я не впевнений, чи спрацює, якщо ми вбʼємо тільки головного єдинорога. Чи не налагодить тоді субʼєкт звʼязок з кимось іншим?

— Тоді нам потрібно позбутися від них обох. Одночасно.

Якщо вони зникнуть — зникне і загроза. Зникне і прив’язка Наталії до всього цього. Вона буде вільною. І, можливо, нарешті зробить правильний вибір. Він допоможе їй в цьому.