Атака єдинорогів

Вранці сонце рішуче пробилося крізь напівзавішене вікно. Його тепле світло лягало на їі шкіру і Наталія дозволяла собі хоча б щось відчути. Вона плавно ковзнула пальцями по грудях Микити, спускаючись нижче.

— Давай сьогодні проведемо цілий день вдвох. Без твоїх коней, — прошепотіла, притискаючись губами до його шиї.

Микита помітно напружився, насторожився. Але щойно відчув її губи біля свого паху, підозри відразу ж розчинилися у хвилі задоволення.

Наталія впевнено гралася з ним. Її язик, губи, пальці водночас дражнили й задовольняли. Вона хотіла, щоб він забув про все. Хотіла, щоб він відчував лише її.

Микита жадібно втягнув повітря крізь зуби, перебираючи її волосся пальцями. Але коли він спробував притиснути її до себе сильніше, Наталія вирвалася.

Він швидко прийняв її правила. Кинувши її на ліжко, припав губами до її шиї, злизуючи солоний присмак шкіри. Наталія відповіла з тією ж пристрастю. Їхні тіла злилися разом, не залишаючи місця для сумнівів чи вагань. Їхні стогони губилися в кімнаті. Руки постійно знаходили один одного. Нігті врізалися в шкіру…

Наталія змушувала себе вірити, що вона дійсно хоче цього. А може, на якусь мить це навіть стало правдою. Давно вона вже не відчувала нічого подібного з Микитою. Чого тільки не зробиш, аби змусити людину діяти за твоїм бажанням?

— То куди ти хочеш піти? — запитав Микита, коли вони одяглися й вийшли на вулицю.

Наталія підступила до великого єдинорога, гладячи його по шиї, перш ніж спритно застрибнути на спину.

— Давай для початку покатаємося.

Микита здивовано підняв брови, але нічого не сказав. Просто підсів за нею. Його руки лягли на її талію, і вони рушили вперед.

Через якийсь час чоловік відчув, як шлунок стиснувся від голоду.

— Потрібно заїхати в найближче місто, — кинув Микита.

— Ні, — раптом заперечила Наталія. — Спершу я хочу побувати на старій греблі.

— Там немає нічого цікавого, — скептично стиснув губи Микита.

— Я хочу сама все побачити, — Наталія навіть змусила себе посміхнутися.

Вона відчула, як він напружився позаду неї. Проте за кілька хвилин все ж погодився.

Гребля була в напівзруйнованому стані. Єдинороги точно приходили сюди неодноразово. На бетонних плитах залишилися глибокі борозни від копит, деякі з них пішли тріщинами, інші зовсім обвалилися.

Металеві конструкції були деформовані. Шматки бетону та арматури валялися всюди, нагадуючи про марні спроби людей використати це місце як укриття.

Навколо панував хаос. Покинуті автомобілі, розбиті й вкриті товстим шаром пилу. У деяких з них ще залишалися тріснуті шибки, а всередині лежали давно засохлі плями крові. Дверцята в одній із машин були прочинені, і вітер знову й знову розгойдував їх, створюючи пронизливий скрип.

Залишки наметів, розірвані й обвислі, виглядали так, ніби колись тут був табір для тих, хто сподівався вижити. Тепер же це місце стало братською могилою. Десь між уламками залізних конструкцій стирчала якась частина одягу, потемніла від дощу й пилу.

У воді плавали уламки. Темні плями на поверхні натякали, що там могло бути щось більше, ніж просто залишки конструкцій. Там було щось. Чи навіть хтось.

Наталія ковтнула слину й швидко відвела погляд.

— І навіщо ми сюди прийшли? — нарешті заговорив Микита, продовжуючи сидіти на великому єдинорозі.

Він обережно водив поглядом навколо, вивчаючи кожен елемент перед собою.

Наталія стиснула кулаки, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Ще трохи. Ще зовсім трохи — і все закінчиться.

— Просто… я хотіла переконатися, що тут більше нікого немає.

Микита примружив очі. Він ще раз оглянув греблю. На перший погляд, вона здавалася просто покинутою й пошкодженою. Але він не знав, що Денис і Миколайович усе добре спланували. Він не знав, що вже опинився в пастці.

Денис і Миколайович вже чекали. Вони заздалегідь встановили глушники сигналів, які, щойно активуються, тимчасово розірвуть контроль Микити над зграєю. Навіть якщо він спробує дати команду своїм істотам, вони її не почують.

По всій території також були заховані імпровізовані С4 та бензинові каністри — вони мали створити потрібний хаос. Один влучний постріл або правильний таймінг — і пекло розгориться тут, у цих розвалинах.

Денис стискав у руках снайперську гвинтівку, готовий завдати першого удару по ватажку. У нього був лише один шанс, і він не міг схибити.

Гранати, вибухові пристрої — усе це було розраховане на миттєву ліквідацію головної цілі.

Якщо щось піде не так — бойовий ніж і запасний пістолет для ближнього бою.

Також вони підготували автомобільний схрон недалеко від місця бою, розуміючи, що після битви часу на роздуми не буде. Варіантів відступу не було. Хіба щось могло піти не так?

Миколайович нервово ковтнув і провів рукою по спітнілому чолу. Усе мало спрацювати. Просто натиснути кнопку й запустити глушник, який тимчасово розірве ментальний зв’язок Микити з його зграєю. Але якщо щось піде не так… Якщо частоти не зійдуться… Якщо Микита відчує загрозу раніше, ніж вони встигнуть нанести удар…

Він труснув головою, відганяючи непотрібні думки, і дістав з рюкзака невеликий пристрій, схожий на старий військовий радіопередавач. Дисплей ледве світився, показуючи рівень сигналу. Глушник мав діяти у певному радіусі, тому вони вибрали точку ідеально: Микита та його єдиноріг уже були всередині зони дії. Миколайович набрав повітря і притиснув великий палець до кнопки.

У ту ж мить Денис, затамувавши подих, націлився у вхід до греблі. Одна з каністр була встановлена поруч із старими воротами, а ще кілька — біля бетонних плит, що тримали основні опори. Він добре знав, що перший постріл стане точкою неповернення.

Палець на спусковому гачку не тремтів. Приціл зупинився точно на мішені. Він зробив глибокий вдих і натиснув. Постріл прорізав тишу.

Вибухова хвиля прокотилася греблею, здійнявши в повітря хмару пилу, і бетонні уламки посипалися вниз, перегороджуючи шлях назад. Від удару металеві ворота зірвало з петель і вони впали прямо у воду.

Микита не одразу усвідомив, що сталося. Вибух вдарив по вухах, оглушивши його, а пісок і бетонний пил засипали обличчя. Він різко смикнув голову, намагаючись розгледіти бодай щось. Але єдиноріг під ним заметався. М’язи звіра напружилися. Ніздрі роздулися від нервового фиркання.

Вихід з греблі тепер являв собою завал із уламків, і Микита раптом відчув, як по спині пробіг холодний піт. Його загнали в пастку.

— Що це означає? — гаркнув він, різко повертаючись до Наталії.

Щось в її виразі обпекло Микиту. Це було не страх і не розгубленість. Це було… Очікування.

Щось усередині нього завило, як поранений звір. Він замахнувся, щоб вдарити її, та пролунав ще один постріл.

Біль різко розірвав нерви. Микита скрикнув і впав на землю, притискаючи рану. Пекло так, що він навіть на секунду втратив орієнтацію у просторі.

Кров гаряче пульсувала в пальцях, розтікаючись по шкірі. Спроби зрозуміти, звідки стріляли, перервало божевільне тупотіння копит.

Микита відчув, як повітря виривається з його грудей рваними, нерівними вдихами. Ще мить тому все було під його контролем. Ще мить тому він тримав Наталію біля себе, знаючи, що вона нікуди не дінеться. Що вона його. Тепер же все розсипалося, як пісок крізь пальці.

Його пальці стислись у кулак, нігті вп’ялися в долоню, поки він намагався зосередитися, поки змушував себе не піддатися паніці. Це пастка. Він потрапив у пастку. Але хто її влаштував? Кому вистачило нахабства і сили піти проти нього?

Постріл. Біль. Він навіть не одразу зрозумів, що сталося, доки не відчув, як рука пульсує від болю. Секунду тому він хотів вдарити Наталію, а тепер ледь утримував рівновагу. Її обличчя розмилося перед очима. Він схопив її, зробив щитем. Відчував її тремтіння, її прискорене дихання, та зараз вона його не цікавила.

— Знайди того, хто стріляв! — прохрипів він єдинорогу, змушуючи того кидатися між уламками.

Та пролунав ще один постріл. Глухий удар — важке тіло впало на землю. Запах крові різко вдарив у ніс. Микита завмер. В очах різко потемніло. Щось тепле почало стікати по його шиї.

Він повільно підніс тремтячу руку до горла. Пальці торкнулися мокрої, липкої плями. Кров. Його кров. Шок паралізував все тіло. Всі думки розлетілися, залишивши лише порожнечу. Дихання стало важчим. Розуміння, що він помирає, вдарило Микиту, наче удар електричного струму.

І все це через нього…

Микита знав, хто тримає його під прицілом. Знав, хто завжди був поруч із Наталією, коли вона не була поруч із ним. Кого вона обрала, навіть якщо не зізнавалася в цьому.

Денис повернувся. І цього разу Микита міг не пережити їхню зустріч. Чи не Микита колись наказав Дениса знайти своїм єдинорогам? Проте вони не впоралися і було вирішено змінити локацію, щоб не підставлятися під удар. Бо ще тоді десь в середині душі Микита вже боявся Дениса. Боявся і ненавидів водночас. Бо саме з Денисом була Наталія, коли він нарешті знайшов її після поклику тварин. І саме через Дениса вона якийсь час відштовхувала його, поки він не зміг її переконати, що Денис не повернеться. Але той повернувся і тепер тримав Микиту під прицілом. Ще й повернувся не сам.

Миколайович діяв швидко. Він знав, що секунди вирішують усе. Поки Микита стояв, ошелешено дивлячись на власну кров, він підкрався ззаду, міцно схопив Наталію за лікоть і різко смикнув на себе. Вона тихо зойкнула, але не пручалася. Її очі все ще були прикуті до Микити — розширені, повні напруги. В голові було лише одне: «пробач».

— Бігом, дитино, — прошепотів Миколайович їй на вухо і, не чекаючи відповіді, повів її за собою, у темряву.

Микита розгублено потягнувся до неї, немов намагаючись утримати, але пальці його лише ковзнули в повітрі. Він не міг більше нікого контролювати. Його зв’язок із єдинорогом обірвався. Він залишився сам...