Атака єдинорогів

Денис довго сидів на даху, пильно вдивляючись у руїни. Лінія прицілу гвинтівки повільно ковзала містом, шукаючи ціль.

Він стежив за єдинорогами. Вони точно знають, де Микита. Можливо, вони навіть хотіли його відвести до нього. Тоді, виходить, Денис дарма застрелив кількох і втік? А якщо ні?

Тварюки, здавалося, навмисно блукали серед уламків, час від часу принюхуючись до повітря. Вони ніби й не помітили, що кількох із них убили. Їхня поведінка була дивною — вони могли різко зупинятися, задирати голови догори, ніби вслухалися у щось, чого людина не могла почути.

Денис завмер, напруживши всі м’язи. Згодом тиша розірвалася гидким вереском. Денис здригнувся. Він знав цей звук. Це був голос їхнього ватажка. Того великого, з крилами, з одним оком…

Пальці Дениса міцніше стиснули гвинтівку. Очі почали швидко бігати містом, шукаючи, звідки лунало рикотіння. Але ватажка не було видно. Натомість єдинороги завмерли. А потім, ніби по команді, зірвалися з місця й помчали з міста.

Матюкнувшись, Денис накинув рюкзак на плечі й почав розбирати гвинтівку. Він ще не зовсім розумів, що сталося, але одне було для нього очевидним: єдинороги чомусь вирішили змінити локацію. Отже, там, куди вони прямують, є щось важливе. Або хтось.

Проте втекли вони дуже швидко. Місто спорожніло. В ньому залишилася лише одна людина…

Опинившись внизу, ця людина сіла до автівки і виїхала з міста. Більше там нікого з живих не залишилося..

Денис ковзнув поглядом по пустих дорогах. Починало темніти. Він їхав кілька годин без зупинок. Час від часу вмикав фари на дальнє світло, вдивляючись у порожні траси. Але єдинорогів ніде не було.

Натомість було … трохи моторошно. Він вже звик до постійного тупоту копит за спиною за останні дні, до здригання землі, до відчуття, що його можуть переслідувати. А зараз — нікого. Ні людей, ні єдинорогів. Лише він і ніч.

Нарешті машина зупинилася. Денис вимкнув двигун, опустив водійське крісло, сперся головою і заплющив очі. Та відпочити не вдалося.

Через кілька хвилин щось постукало у скло. Денис миттєво відкрив очі й схопив пістолет. З-за брудного вікна на нього дивилося зморшкувате обличчя старого чоловіка.

Денис не поспішав опускати скло, але незнайомець знову постукав.

— Є що поїсти? — його голос був хрипким, втомленим.

Денис мовчав, оцінюючи його.

— Небагато, — відповів він зрештою. — Але трохи ще є.

Старий ковтнув слину.

— Я два дні нічого не їв…

— Зараз усім важко.

— У мене є діти.

— Не моя проблема.

Старий злегка здригнувся, проте не зробив кроку назад. Його очі блищали з-під сивих брів, у них читався не лише голод, а й щось ще. Щось… небезпечне. Він не збирався здаватися. В той же час в нього не було нічого корисного для обміну.

Декілька секунд здавалося, що він просто розвернеться і піде. Але він все ще продовжував стояти. Його щелепи стислися. А потім Денис побачив, як він сунув руку в кишеню. Метал блиснув у світлі фар. Та Денис навіть не здригнувся.

— Не до того поліз, — підсумував він спокійно.

Глухий щиглик знятого запобіжника розрізав тишу. Потім пролунав постріл кудись в бік. Старий завмер. Його пальці стиснули руків’я ножа, але очі метнулися на пістолет. Після чого він повільно підняв руки, важко ковтаючи слину.

— Не вбивай… Я можу бути корисним…

Голос змінився. Став нижчим, хрипкішим. Боязким. Але Денис продовжував тримати зброю.

— Де ти зараз живеш?

— Тут… недалеко.

— Показуй.

Несподівано настала тиша. Вітер ковзнув схилом, пройшовся між рідкими кущами і притих. Денис сидів непорушно. Тільки пальці сильніше стиснули гвинтівку.

— Я сказав: показуй!

Його голос був не гучним, але старий здригнувся, мов його вдарило струмом, і швидко розвернувся. Він майже побіг схилом вниз. Його постава видавала напругу: згорблені плечі, опущена голова, кроки занадто швидкі, наче ноги самі не встигали за тілом.

Денис мовчки зачинив дверцята авто, закинув рюкзак на плече і рушив слідом. Схил був нерівний, усіяний сухими грудками землі й камінням. Під ногами щось хрустіло. Десь неподалік проскочила польова миша, злякано метнувшись у темряву.

Старий не оглядався. Кожен його крок був ніби прорахованим, але не обережним — навпаки, рваним, судомним, ніби він силоміць стримував себе від того, щоб просто кинутися бігти. Ще й голова була трохи нахилена вперед, ніби він чекав, що ось-ось почує постріл. І на мить у Дениса промайнула думка: а, може, варто натиснути на спусковий гачок?

Він бачив таких, як цей чоловік, багато разів. Голодні, виснажені, перелякані — і водночас небезпечні. Вони могли здаватися жалюгідними, але якщо дати їм хоч трохи слабини, якщо повірити, що вони справді просто жертви… Ти помилишся. Ти розслабишся. А потім — ніж у грудях.

І на половині спуску все дійсно змінилося. Старий різко рвонув у бік. Денис відразу відчув, що щось не так. Занадто різкий ривок. Занадто точний рух руки. Пальці тягнуться до ременя гвинтівки. Ще півсекунди — і чоловік міг би вирвати її. Але Денис був швидшим.

Різкий удар ліктем — прямо під ребра. Чоловік охнув і скрутився, але все ще намагався утриматися на ногах. Денис ударив ще раз. Старий звалився на землю, важко хапаючи ротом повітря. У наступну мить Денис вже заламав йому руку і притиснув лицем до землі.

— Не жартуй так більше, — холодно сказав він.

Тіло старого здригнулося. Палець Дениса ще тримався біля спускового гачка. Він не думав про це, але міг би натиснути будь-якої миті. Це було просто. Лише один рух. Проте він не рухався.

— Вставай.

Голос залишався рівним, холодним. Рука відпустила гачок.

Старий повільно піднявся, тримаючись за плече. Його дихання ще було важким, уривчастим. Денис бачив, як блищали його очі в тьмяному місячному світлі. Там не було голоду. Тепер там було щось інше. Щось знайоме.

Денис бачив цей погляд сотні разів у дзеркалах, у відображеннях розбитих вітрин, у темних калюжах на вулицях. Це був погляд людини, яка знала, що таке страх, але давно до нього звикла і навіть взяла під контроль.

Він мовчки спостерігав, як старий ковтає слину, відводячи погляд у бік, ніби сподівався, що це врятує його від кулі.

— Як тебе звати?

— Яка різниця, якщо ти все одно збираєшся мене вбити?

— А якщо не збираюся?

Тиша ненадовго затрималася між ними. Старий повів щелепою, ніби роздумуючи, чи варто вірити останнім словам.

— Тоді що тобі потрібно від мене?

— Інформація. І місце для відпочинку.

Денис нарешті прибрав руку з приклада гвинтівки і відступив на крок.

Старий на мить затримав подих, потім повільно розпрямив плечі, ніби лише зараз дозволив собі повірити, що він ще живий.

— Можеш називати мене… Миколайович.

На це Денис простягнув йому руку. Але старий лише кинув на неї погляд і зробив вигляд, ніби не помітив. Просто розвернувся і рушив далі схилом.

Денис пішов за ним, не відводячи очей.

— Яка інформація тебе цікавить? — голос Миколайовича звучав уже інакше. Спокійніше.

— Спершу я даю тобі частину своїх запасів, а ти мені — дах над головою. Після цього поговоримо.

Старий зупинився, задумався.

— Гаразд, нехай так і буде, — нарешті відповів він. Куточки губ ледь здригнулися в майже непомітній посмішці. — Все ж краще не сперечатися з людиною, у якої є гвинтівка.

Денис не посміхнувся у відповідь. Він лише кивнув і пішов слідом, стискаючи однією рукою лямку від рюкзака.

Схил був крутішим, ніж здавалося спершу. Земля під ногами сипалася, каміння зривалося вниз, розбиваючись десь у темряві. Попереду Миколайович рухався обережно, але без колишньої напруги.

Денис прискорився, скорочуючи дистанцію. Старий навіть ненадовго зупинився і розвернувся. Очі, що ще хвилину тому були сповнені страху, тепер дивилися на Дениса прямо, майже насмішкувато.

Проте він мовчав. Денис також мовчав. Вперше за довгий час йому дійсно стало цікаво, куди ж він потрапив.

Хатинка Миколайовича була в самому низу, і на перший погляд виглядала майже занедбаною. Маленька, з похиленим парканом і старим шиферним дахом. Вікна були цілі, але брудні, а двері здавалося от-от розсохнуться. Як вона взагалі ще стояла після всього, що тут відбувалося?

Опинившись у ній, Денис відразу перевірив усі кімнати — їх було всього дві. Невелика кухня знаходилася між ними й була заставлена старими дерев’яними шафками. Від стін йшов запах вогкості, а в повітрі ще залишався легкий присмак пилу.

Денис скинув рюкзак і сів за стіл на кухні. Рюкзак відсунув у бік, мовчки показуючи, що не проти, аби старий пошукав там щось для себе. Миколайович відразу ж потягнув його ближче до себе і заходився оглядати. Денис же лише спостерігав.

Рухи старого були неквапливими, впевненими. Так поводяться не ті, хто давно не їли, а ті, хто вже точно знають, що знайдуть усередині.

— Ти ж наче казав, що в тебе є діти? — кинув Денис, не відводячи погляду.

— Є, — погодився Миколайович, дістаючи пачку чіпсів. — Живуть за кордоном уже років десять.

Денис відчув, як нервово сіпнувся м’яз на обличчі. За кордоном? Уже десять років? Тоді що він робить тут? Навіщо взагалі залишався?

Його палець постукав по столу. Старий поводився… неприродно спокійно. В нього не було того відчаю, який Денис уже бачив у багатьох. Люди не живуть так просто у глушині, коли навколо ці кляті тварюки. Або ж цей дід щось знає, або…

— А що ти взагалі хотів знати? — запитав уже старий, розкриваючи чіпси.

— Єдинорогів шукаю. Не бачив?

Почувши це, Миколайович різко закашлявся, ледь не впустивши пакет на підлогу. Його очі зблиснули недовірою.

Денис не рухався. Просто чекав.

Зрештою, старий налив собі в склянку води й зробив кілька ковтків:

— Навіщо їх шукати? Вони і так бігають постійно то туди, то сюди. Це просто диво, що вони ще цей дім не знесли!

Денис лише відмахнувся і підвівся. Йому більше не хотілося ні про що говорити. Просто відчинив двері в кімнату, що була зліва, і зачинився там. Запах пилу там був навіть сильніший, ніж у кухні. Ліжко виглядало так, ніби розвалиться, якщо на нього не так подивитися. Та зараз Денису було байдуже.

Він впав на матрац, навіть не роздягаючись. Зброю поклав під подушку. І на що він тільки сподівався? Звісно, що дивакуватий старий нічим йому не допоможе, навіть якщо Денис йому все розповість. Та і що він міг розповісти? Що познайомився з дівчиною, яка вважає, що її колишній контролює цих дивних створінь? Чи те, що ці потвори і справді поводяться цілком організовано і навіть мають свого ватажка? Чи, може, похвалитися тим, що один раз він вже поранив того ватажка і тепер просто хоче завершити їхній бій?

Гвинтівка була холодною. Денис покрутив її в руках. Палець мимоволі торкнувся курка. Завтра він піде за Микитою. Точно піде. Час уже все це завершити… І тоді…

Рука машинально стиснула щось у кишені. Пачка презервативів. Образ Наталії миттєво зринув у пам’яті. Її силует, обриси мокрої шкіри, коли вона вийшла з душу, не витерши до кінця краплі води, які стікали вздовж ключиці і ковзали вниз… Якби він хотів провести язиком по тих каплях!

Його уява малювала її тіло, напівприховане рушником, коли вона закидала голову, витираючи волосся. А потім момент, коли їхні погляди зустрілися в темряві супермаркету. Всього на кілька секунд.

Денис не одразу навіть помітив, що його дихання стало глибшим, повільнішим. Тепло розливалося по тілу, пульс уповільнився, а разом із ним прийшло відчуття важкої насолоди. Він заплющив очі.

На мить здалося, що вона тут. Що це її пальці проводять по його шкірі, що це її губи ковзають уздовж його шиї, залишаючи ледве відчутний слід. Зуби міцно стиснулися. Він жадібно ловив цей образ, але водночас знав, що варто йому розплющити очі — і все зникне.

Тепер йому не вистачало не просто її голосу. Не просто її дотику. Йому не вистачало її покірності та її впертості одночасно. Її тіла. Її стогону. Її.

Тремтіння пробігло по шкірі. Він дозволив собі ще мить. А потім ривком підвівся і різко видихнув. Досить. Завтра він забере її назад. А потім зробить своєю… і більше нікуди не відпустить. Ніколи.

— А навіщо ти їх взагалі шукаєш? — запитав Миколайович вранці, віддаючи назад порожній рюкзак.

Денис відчув підозрілу легкість і, скривившись, зазирнув усередину. Майже нічого не залишилося. Хіба що порожня упаковка з-під консервів.

Він кинув на старого похмурий погляд, але нічого не сказав. Лише мовчки закинув рюкзак на плече.

— Хочу зустрітися з деким, — нарешті сказав Денис, піднімаючи гвинтівку. — Він ніби як контролює їх.

Миколайович різко здригнувся. Його пальці, що стискали край столу, напружилися. Денис уже збирався вийти, коли зрозумів, що старий так і не відповів.

Миколайович сидів, застигнувши. Його груди здригалися при кожному видиху. А потім він раптово закрив обличчя руками і прошепотів:

— Бути цього не може… Вони таки зробили це…

Денис миттєво розвернувся.

— Хто — «вони»? Що тобі відомо?!

Старий не відповів. Тоді Денис рвучко нахилився до нього, схопивши за комір:

— Відповідай, біса тобі в горло!

Миколайович важко ковтнув. Його очі, що ще хвилину тому виглядали виснаженими, тепер блищали майже панічним страхом. Але він усе ще мовчав.