Атака єдинорогів

Денис кивнув і відкинувся на сидінні, заплющивши очі. Але Наталія ще довго дивилася у вікно. Світ навколо продовжував жити так, ніби нічого не сталося.

Вона спостерігала за людьми, що проходили повз, за машинами, що їхали кудись у своїх справах. Її власний світ розвалився, але ніхто цього навіть не помітив...

Відчуваючи біль у грудях, жінка відстебнула пасок й потягнулася рукою до Дениса, навіть не усвідомлюючи, що робить. Та він спіймав її руку раніше, ніж вона встигла доторкнутися до нього. Знову ці рефлекси…

Його пальці були міцними, теплими, але хватка — контрольована. Він відкрив очі.

— Ти щось хотіла, Нато?

— Ні, нічого, — швидко прошепотіла вона і відвернулася до вікна.

Їй самій стало незрозуміло. Навіщо вона це зробила? Чого хотіла від нього? Попрощатися? Чи щось інше?

Ніч була неспокійною. В машині спати було незручно. Кілька разів Наталія виходила розім’ятися, вдихнути свіже повітря. На вулиці було підозріло тихо. Навіть комах майже не було чути.

А потім вона побачила їх. Спершу — віддалені силуети, що рухалися по дорозі, і рух цей був… неправильним. Ніби скачуть. Вовки? Олені? Ні. Серед них був він — великий, крилатий. Помилки бути не могло.

Наталія відчула, як холод пробігся по спині, і вона кинулася назад до авто.

— Вони вже тут! — схопила Дениса за плече. — Єдинороги! Тут!

Денис миттєво відкрив очі. Різкий рух. Запуск двигуна. Руки на кермі. Погляд швидко ковзає по боковим дзеркалам. Як виїхати, не потрапивши прямо в пастку?

Але Наталія… була рада. Десь глибоко, там, де вона боялася визнати. Вона раділа, що ще якийсь час вони будуть разом. Поки що можна не прощатися…

Авто неслося на повній швидкості. Туман ковтав фари, силуети миготіли серед темряви, і стукіт копит ставав усе ближче. Здавалося, що вони чули навіть вий того великого. Він шукав їх. Невже хотів помститися за поранення? Чи це все ж випадковість? А випадковості взагалі бувають?

Світанок зустрів їх далеко за містом. Денис не зупинявся. Авто мчало вперед, залишаючи позаду напівзруйновані будівлі та пустельні дороги. Але навіть тут, на відкритій місцевості, тривога не відступала.

Денис стиснув кермо так, що побіліли пальці. Як він тільки міг не передбачити, що єдинороги так швидко наздоженуть їх? І головне — чому саме їх? Здавалося, що вони завжди поруч. І раптом…

Спочатку — позаду. Темні силуети, що виникли ніби з нізвідки. Потім — по боках. Немов тіні, що миготіли між деревами. І, нарешті, попереду.

Дорога, яка ще секунду тому була порожньою, тепер кишіла ними. А посеред цієї навали стояв він — Ватажок. Розлючений. Величезний. З одним оком і крилами, що тремтіли від люті.

Авто різко загальмувало. Колеса заскрипіли по асфальту. Денис майже врізався грудьми в кермо, але єдиноріг навіть не здригнувся. Він просто дивився. Не нападав. Навіть крила склав, ніби показуючи, що нікуди не поспішає.

Денису раптом стало холодно від його погляду. Він схопив сумку з боєприпасами, судомно нишпорячи серед металевих деталей, намагаючись знайти щось достатньо потужне. Але тут…

Великий єдиноріг зробив крок у бік. І там, де ще секунду тому було його величезне тіло, тепер стояв… чоловік. Він виглядав так, ніби ніхто й ніщо не могло змусити його нервувати. Занадто спокійний. Занадто самовпевнений.

На ньому був випрасуваний темний костюм, без єдиної складки, і сонцезахисні окуляри, що повністю приховували його погляд. Жодної подряпини. Жодної плями. Ніби він і не пережив апокаліпсису взагалі. Він усміхався.

— То що, тепер ти приймеш мою пропозицію? — простягнув руку вперед, нахиливши голову

У салоні авто запала гнітюча тиша. Денис підняв очі й повільно перевів погляд на Наталію. Вона аж зблідла, вчепившись пальцями в пасок безпеки. Її губи ледь помітно тремтіли.

— Ви знайомі? — здивувався Дениса. — Бо він, здається, звертається до когось із нас, хоча я бачу його вперше.

У Наталії перехопило подих.

— Це... Микита. — Слова виходили уривчасто, ніби їх виривали з її горла. — Мій колишній.

Вона на мить заплющила очі, ніби сподіваючись, що, коли вона їх відкриє, все зникне.

— Коли я покинула його, то сказала, що не буду з ним, навіть якщо він залишиться останнім чоловіком на цій планеті… Хто ж знав, що ці тварюки з’явилися через нього?

Денис завмер. Його мозок швидко обробляв інформацію, але висновки були занадто абсурдними. Єдинороги? Через цього чоловіка?

— Зрозуміло, — визирнув він у вікно авто. — Схоже, вона не хоче з тобою розмовляти!

— Це тебе взагалі не стосується! — голос Микити раптом змінився.

— Гаразд, — почав заводити авто Денис, — тоді будемо прориватися.

— Ні, — схопила його за руку Наталія, — не роби цього! Інакше єдинороги просто розтопчуть машину!

Денису дуже хотілося сказати Микиті все, що він про нього думає. Але він бачив, як напружено Наталія стиснула кулаки, як зблідла її шкіра, як вона навіть не дивилася на нього. Вона боялася. І він це розумів. Плечі Наталії тремтіли. Вона знала, що варіант є, але їй це не подобалося.

Ковтнувши клубок у горлі, жінка розстібнула пасок безпеки і опустила голову.

— Я піду з ним, — сказала вона так тихо, що Денис спершу подумав, що йому почулося.

Але коли побачив, як вона відводить погляд, все стало ясно.

— Одному тобі буде простіше сховатися. — Її голос тремтів. — Впевнена, ти зможеш вижити. Сам.

Настала тиша. Така глибока, що Денис навіть не наважився підняти голови. Його пальці вчепилися у кермо, ніби це могло його втримати від чогось.

Вона не хотіла цього робити. Він це бачив. Але якщо вони спробують прорватися… Він би ризикнув, якби був сам, а так… Тільки стиснув зуби… З такою силою, що навіть відчув біль біля вух.

— Насправді, — раптом сказав Денис, дивлячись просто перед собою, — я ніде не служив.

Наталія здригнулася.

— Що?.. — вона повернула до нього голову, але Денис не дивився на неї. — Тоді як?.. звідки?..

— Розповім тобі при нашій наступній зустрічі.

Він повернувся до неї і вперше за весь цей час зустрівся з нею поглядом.

— А зараз іди. Поки не передумала.

Наталія відкрила було рота, щоб щось відповісти, щоб переконати себе залишитися. Але Денис вже відвернувся.

Вона навіть поклала руку на ручку дверей, але не змогла натиснути. Її очі сіпнулися до нього. Може, він все ж зупинить її? Скаже, що в них є інший варіант? Але ні, він сидів, немов кам’яний, не виказуючи нічого. Тільки коли Наталія почала відкривати дверцята, Денис різко сказав:

— Просто іди вже!

Вперше за весь цей час у його голосі прорвався гнів. Але не на неї. На себе. На цей світ. На цей вибір. Але Наталія цього не знала. Вона тільки відчула, як він грубо штовхає її з машини.

— Пішла геть! Не хочу тебе більше бачити! Від тебе тільки проблеми!

Дверцята зачинилися прямо перед її лицем. Авто різко рушило назад. Наталія не зводила з нього очей, поки фари не зникли у куряві дороги.

Єдинороги не зупинили машину. Вони навіть не повертали голів, ніби їм було байдуже до Дениса. Вони дивилися тільки на неї.

Оточена з усіх боків, Наталія ледь помітно здригнулася. Її губи стиснулися в тонку лінію, а руки — стали холодними. Вона зробила глибокий вдих і нарешті перевела погляд на Микиту. Він знову посміхнувся.

— От бачиш, нікому, крім мене, ти більше не потрібна.

Його голос був м’яким, ніжним. Як і завжди. Але тепер… від цього ставало страшніше. Наталія навіть не рухалася. У її голові вибухало лише єдине питання: Як? Як він це зробив? Що він таке?.. Чи він усе ще людина?..

— Що тепер зі мною буде? — обережно запитала вона.

Микита повільно зняв окуляри. Наталія аж затримала подих. В нього не було одного ока. З того самого боку, куди стріляв Денис єдинорогу. Навіть рана була ідентичною.

Її тіло захололо від жаху. Та ні! Це ж неможливо!

Та це було правдою... Наталія різко перевела погляд назад, туди, де зник Денис. Хотіла побігти за ним. Але відчувала, що це не врятує її.

Микита зробив крок уперед, повернувши на обличчя усмішку:

— Сідай.

Єдиноріг нахилився перед нею. Його крила ледь ворухнулися, піднімаючи хмарку пилу. Наталія відчувала його подих — гарячий, ніби від розжареного заліза. Їй здавалося, що вона навіть відчуває запах паленого м’яса.

Вона сіла. Ватажок єдинорогів змахнув крилами, і увесь світ ніби зник у вихорі вітру.

Вони прибули до покинутої вже давно хатинки посеред лісу. Там було темно, сиро. Дерев’яні стіни давно просочилися вогкістю. Пахло загнилим деревом і якоюсь гіркуватою сумішшю прілих трав.

Наталія затремтіла. Вона не могла відірвати погляду від Микити.

— Що тобі потрібно від мене?

— Ти знаєш відповідь.

Його голос знову був ніжним. Він нахилився ближче. Його пальці ледь торкнулися її щоки, змушуючи шкіру піти сиротами. Після цього він поцілував її.

Губи стиснулися в гарячому, жорсткому поцілунку. Але Наталія чекала цього. Її зуби глибоко впилися йому в язика. Микита смикнувся назад, відскакуючи, як ошпарений.

Наступної ж миті він вдарив її по щоці. Її голова різко відкинулася, а на губах залишився металевий присмак крові.

Його очі спалахнули люттю. А потім він розвернувся і, вдягнувши сонячні окуляри, вийшов надвір.

— Знайдіть його.

Голос Микити був тихим. Але єдинороги все чудово почули. Вони миттєво вскочили і розбіглися в різні боки. Тільки їхній ватажок залишився лежати.

Микита підійшов до нього, нахилився, провів долонею по його морді.

— Будь обережним. Якщо загинеш ти — загину і я. Не дай йому більше тебе поранити.

Єдиноріг невдоволено фиркнув. Його масивне тіло повільно піднялося. Його одне-єдине око впилося в Микиту. Вони розуміли один одного без слів. Вони були єдиним цілим.