Атака єдинорогів

Денис знав, що Микита не виживе. Кров лилася з його шиї, плямуючи сорочку, руки тремтіли. Він хитався, ледве втримуючись на ногах. Але цього було замало.

Денис зʼявився перед ним, зробивши кілька неквапливих кроків уперед і не опускаючи зброї. Він бачив страх у погляді Микити. Той судомно переводив подих, ніби намагався знайти вихід із ситуації, але вона вже давно вийшла з-під його контролю.

— Денис… — хрипло видав Микита, ступаючи назад. Його коліна підкосилися, і він упав, спираючись однією рукою об землю. — Я…

— Досить, — перебив його Денис і спустив курок, — час це все закінчувати.

Постріл. Один-єдиний. Прямо в голову. Микита навіть не сіпнувся. Просто завмер на колінах, ніби у німій мольбі. І вже за мить його тіло безвольно повалилося вперед.

Денис опустив пістолет, важко видихнувши. Тиша, що настала після пострілу, тиснула на вуха. Але часу, щоб осмислити все, що сталося, не було. Вони мали вибиратися.

— Нам треба йти до запасних виходів, — пробурмотів Миколайович, озираючись навколо. Його голос звучав хрипко, він досі не до кінця міг повірити, що це скінчилося. — Давай, хлопче, за мною!

Вони швидко рушили вперед, огинаючи уламки бетону, пробираючись крізь пил і задушливий запах пороху. Миколайович ішов першим, ведучи всіх до чорного проходу між розбитими секціями греблі. Він пам’ятав ці місця ще з часів, коли гребля працювала. Тоді тут був технічний тунель для обслуговування. Тепер він став їхнім єдиним шансом на порятунок.

Наталія дихала важко, її руки тремтіли. Вона досі не говорила ні слова, лише раз у раз кидала погляди назад. Денис помітив це, але не зупинився.

У проході було темно, пахло вогкістю, труби зверху тихо дзвеніли від їхніх кроків. Десь капала вода.

— Тут вихід, — сказав Миколайович, намацуючи стіну, — ми зможемо вибратися.

Він натиснув на важкі металеві дверцята, і ті з гучним рипінням піддалися. Попереду виднівся напівзавалений прохід, крізь який пробивалося світло. Це був їхній шлях на свободу.

Повітря надворі було густе й задушливе від пилу, що досі осідав після вибухів. Денис, Наталія та Миколайович вийшли з чорного проходу просто у високі зарості бур’яну, який заполонив узбіччя дороги. Сонце вже сідало, фарбуючи небо в багряні відтінки.

Денис швидко оглянув місцевість і помітив машину, яку вони підготували заздалегідь. Сріблястий Ланос стояв серед чагарників, трохи присипаний пилом, але готовий до втечі. Він підбіг першим, відчинив дверцята і жестом покликав інших.

— Швидше! Треба вибратися звідси, поки єдинороги не почали метушитися.

Миколайович підтримав Наталію, яка досі була блідою, і допоміг їй сісти на заднє сидіння. Сам сів поруч. Денис зайняв місце водія, завів двигун і натиснув на газ. Колеса загарчали, роздираючи суху землю, і машина зірвалася з місця.

Вони мчали звивистою дорогою, поки гребля не залишилася позаду. Денис виглянув у дзеркало заднього огляду, прикидаючи відстань. Потім намацав у кишені детонатор і стиснув його пальцями.

— Готові? — його голос був рівним, але напруженим.

Миколайович кивнув. Наталія, що мовчки дивилася у вікно, різко видихнула, стискаючи кулаки. Денис більше не чекав — натиснув кнопку.

За секунду позаду здійнявся вогняний стовп, ударна хвиля прокотилася полями, і гребля почала руйнуватися. Вода, що стримувалася там, ринула вперед, змітаючи все на своєму шляху. Денис дивився в дзеркало, поки не побачив, як хвиля накрила руїни, змиваючи з лиця землі останні сліди того, що сталося.

Потім машина знову полетіла по порожній дорозі. Двигун гарчав, розрізаючи вечірню тишу. Денис тримав кермо обома руками, пильнуючи за кожним вигином траси. Його серце ще гупало від адреналіну, але він примушував себе залишатися зосередженим. Позаду них, за горизонтом, усе ще здіймався дим від зруйнованої греблі.

Наталія сиділа на задньому сидінні, втупившись у свої долоні. Її пальці все ще здригалися після пережитого. Вона не знала, як почувалася. Вона вижила. Денис врятував її. Але що далі?

Щодо Миколайовича, то він просто мовчки спостерігав за дорогою, притиснувшись до вікна. Він перший помітив це.

— Дивіться! — його голос був напружений, майже захоплений.

На узбіччях, у полях, навіть біля зруйнованих будівель почало відбуватися щось дивне. Єдинороги, що ще недавно носилися в хаосі, раптом почали зупинятися. Їхні тіла здригалися, наче від якогось внутрішнього імпульсу, після чого вони просто… падали.

Денис стиснув губи й натиснув сильніше на газ. Він бачив це теж і не міг повірити. Один єдиноріг, другий, третій — вони падали, мов ляльки, що втратили нитки, які їх тримали. Їхні очі, які раніше світилися тим самим моторошним сяйвом, тепер згасали, стаючи порожніми й мертвими.

Наталія нарешті підняла голову й подивилася у вікно. Її дихання перехопило, а рука сама потягнулася до обличчя, прикриваючи губи. Великий чорний єдиноріг, що стояв на узбіччі, затремтів. Його мускули судомно сіпнулися, а потім він різко заіржав — голосно, протяжно, майже болісно. Після чого хитнувся, зробив один невпевнений крок … і з гуркотом завалився на землю.

— Вони вимикаються? — прошепотіла Наталія, не в силах відвести погляд.

У відповідь Миколайович нервово провів долонею по обличчю, ніби намагаючись збагнути побачене. Навколо них падали єдинороги — один за одним, хаотично, без будь-якої системи. Ще мить тому вони здавалися могутніми, невразливими істотами, а тепер скидалися на зламані механізми, що втратили джерело живлення.

— Ми зробили це, — пробурмотів старий, і його голос помітно здригнувся.

Але Денис мовчав. Він стискав кермо так, що пальці побіліли. Його погляд ковзав по дорозі, але думки були десь далеко. Все сталося надто швидко. Занадто просто. Чи не надто просто? Йому все ще здавалося, що це не кінець. Що залишилося ще щось. Що він пропустив щось важливе.

Раптом поруч пролунав різкий голос:

— Зупини машину!

Денис здригнувся й різко натиснув на гальма. Колеса зчепилися з асфальтом, піднявши хмару пилу. Він перевів погляд на Миколайовича, який вже розстібав пасок безпеки.

— Вам потрібно поговорити, — сказав той і, не чекаючи відповіді, вийшов з авто, залишивши молодих удвох.

Наталія дивилася у вікно, уникаючи зустрічі з поглядом Дениса. Її обличчя було напруженим, руки складені на колінах, ніби вона боялася зробити зайвий рух.

— Я не знаю, про що нам говорити, — сказала вона нарешті. — Просто залиште мене в найближчому місті. Я хочу побути сама.

Денис зітхнув і провів долонею по обличчю.

— Побути сама? — його голос був напруженим, втомленим. — Але ж я думав, що ми…

— Немає ніяких «нас»! — вона різко повернулася до нього, її очі блищали, і Денис не був певен, чи від злості, чи від сліз. — Я втомилася від усього цього!

— Тоді поговоримо про це пізніше? — Денис спробував зберегти спокій, але його голос зрадницьки здригнувся.

— В цьому немає потреби, — Наталія знову відвернулася до вікна, дивлячись на безлюдну дорогу попереду. — Хоча я була рада знову побачити тебе, але, спостерігаючи за тобою із заднього сидіння, я зрозуміла, що ти можеш стати ще однією моєю помилкою. А я більше не хочу помилятися. Я хочу зробити все, як слід.

— Навіть найменшого шансу не даси?

Вона заплющила очі.

— Він у тебе був. Але ти ним не скористався… Тепер це вже не на часі. Я втомилася.

Машина завмерла на узбіччі, а разом із нею — і Денис. Він дивився прямо перед собою, відчуваючи, як щось важке осідає в його грудях. Він переміг. Вони вижили. Але він не відчував радості. Лише порожнечу.

Десь далеко, на обрії, згасало останнє сяйво. Настала темрява…

Миколайович повернувся мовчки. Він зачинив двері, уважно подивився на Наталію, потім перевів погляд на Дениса. Здавалося, він щось хотів сказати, але лише зітхнув і похитав головою.

Денис натиснув на газ — машина рушила вперед. Вони їхали мовчки, кожен заглиблений у власні думки. Наталія більше не дивилася у вікно — її погляд був спрямований униз, на власні руки, стиснуті в кулаки. Миколайович задумливо дивився на дорогу, ніби намагаючись запам’ятати кожен її вигин. А Денис чудово розумів: скоро їхні шляхи розійдуться. І, ймовірно, назавжди.

Кінець