Атака єдинорогів

Наталія розплющила очі. Хтось торкнувся її плеча. Вона сіпнулася, повернула голову — і побачила перед собою єдинорога. Той фиркнув, хитнув мордою в бік Микити, а потім неспішно рушив у протилежному напрямку.

— Вже темніє, — сказав Микита. — Час повертатися назад.

Наталія мовчки піднялася. Трава прилипла до долонь, на сукні залишилися бурі плями від землі. Вона підійшла до великого єдинорога, поклала руку йому на спину, готуючись залізти верхи. Але в цю ж мить Микита підійшов ззаду. Його пальці торкнулися її талії, міцно обхопили її, і вона відчула легкий поцілунок на шиї.

Наталія напружилася. Пальці ніг уперлися в ґрунт, плечі стиснулись — на секунду здалося, що вона його відштовхне. Але потім щось ніби зламалося всередині. Їй більше немає куди тікати. Денис не повернеться.

Та й якщо так подумати, перед тим, як вона зустрілась із Денисом, Наталія якраз думала над тим, що, можливо, погарячкувала і все ж варто дати шанс Микиті?

В ту ніч, ідучи пʼяною із супермаркету, вона все гадала, яке майбутнє її чекає. Тоді їй здавалося, що Ганна права і все ж варто прийняти пропозицію. Але поява Дениса все переплутала. Він ніби ураган влетів у її життя, оголюючи старі душевні рани.

Спершу гиркав на неї і вимагав поводитися, як справжня команда. Потім наче почав більш-менш нормально спілкуватися, але зрештою зник, сказавши, що всі проблеми через неї.

Найстрашнішим було те, що це правда. Лише одна фраза, яку Наталія кинула Микиті, щоб зробити йому боляче, зруйнувала їхній світ. Вона сердилася за це на Микиту. Але потім зрозуміла, що увесь цей час насправді сердилася на себе. Лише вона сама зруйнувала своє життя, затягнувши в пекло із собою безліч ні в чому невинних людей. Тож задовольняти Микиту тепер буде її покаранням. Вона не пручатиметься, коли б він не захотів.

Навіть зараз вона просто стояла, відчуваючи, як він стискає її тіло. В неї не було бажання. Але в нього було, і Наталія це відчувала. Тому заплющила очі. Нехай робить, що хоче…

Але Микита несподівано її відпустив.

— Краще вдома, — прошепотів він їй на вухо і застрибнув на великого єдинорога, простягнувши їй руку.

Вдома все сталося. Наталія лежала, притиснута до ліжка, відчуваючи його рухи, його подих, його руки. Вона не протестувала. Не пручалася. Просто чекала, коли все закінчиться.

Микита повільно відсахнувся. Жінка перевела погляд на стелю. Її тіло здавалося важким, наче налитим свинцем. Вона не хотіла дивитися на нього. Не хотіла чути його. Та зрештою, вагаючись, запитала:

— Що ти тепер робитимеш із усім цим?

Микита сів на край ліжка, нахилився вперед, сперся ліктями на коліна. Його спина здавалася натягнутою, мов туга струна.

— Не знаю, — видав він. — Все не так, як мало бути.

Наталія різко видихнула. Все не так…

На мить навіть здалося, що вони ті ж самі, що і були два роки тому. Тоді вони вирішили жити разом. А перед цим Микита мав розмову з Олегом.

— Тихіше, — насмішкувато простягнув Олег, заходячи до лабораторії. — Ти ж не хочеш, щоб усе тут вибухнуло?

Микита підняв голову. Його стіл був завалений розрахунками, кресленнями, листками, списаними нерозбірливими формулами… А на підлозі було ще більше аркушів з різними розрахунками, написані різними ручками і олівцями. Хтось напевно назвав би творчим безладом, та йому до цього вже не звикати…

Поруч біля Микити стояла відкрита колба з рожевою рідиною, яку він щойно аналізував. Раптом він кинув погляд на папери, потім — на рідину. Збовтав її, задумався, ніби подумки також намагався щось порахувати, поставив колбу у спеціальну підставку й знову відвернувся до комп’ютера.

— В мене не виходить, — глухо сказав Микита, наче тільки зараз зрозумів, що в кімнаті хтось є. — Я не розумію, чому?

Олег важко зітхнув і почав піднімати з підлоги листки. Пробігся поглядом по розрахунках, наморщив лоба.

— Тут усе правильно. — Він поклав папери на стіл і глянув на друга. — А що в тебе з Наталею?

Микита різко підняв голову:

— До чого тут це?

— Просто подумав, що твоя нервозність, можливо, пов’язана не лише з експериментом? Бо помилки в розрахунках я не бачу.

Микита мовчки відвернувся, втупившись у екран. Його пальці нервово постукали по клавіатурі.

Олег важко зітхнув і схрестив руки на грудях. Погляд ненадовго затримався на Микиті — втомленому, роздратованому, з темними колами під очима. Він був схожий на людину, що вперто б'ється чолом в зачинені двері, навіть не намагаючись знайти ключ.

— Знову посварилися? — спокійно запитав Олег. — Так нічого не вийде. Розходьтесь уже і не мучте один одного.

Микита не відповів одразу. Його пальці стиснули мишку так, що кісточки вибілилися. Потім він повільно перевів погляд на друга й тихо видав:

— Не можу.

Олег примружився, задумливо потер підборіддя. В лабораторії було тихо, лише компʼютер продовжував видавати приглушене гудіння.

— Тоді, може, варто спробувати перевести ваші стосунки на інший рівень?

Микита знову відірвався від екрана, насторожено глянувши на нього.

— Це який? Весілля?

— Для початку спробуйте хоча б пожити під одним дахом.

Микита хмикнув і відвернувся, нервово стиснувши губи. Його пальці почали барабанити по краю столу.

— Ми ж і так постійно разом.

— Це не те саме, — Олег сів на стіл, задумливо погойдуючи ногою. — Одне діло — гуляти, зустрічатися, а інше — вести спільний побут. Ти побачиш її без макіяжу в природньому середовищі, вона побачить тебе без твоєї показної впевненості.

Микита трохи помовчав, а потім почав метушитися, риючись у кишенях і шукаючи смартфон. Коли нарешті знайшов, швидко розблокував і підсунув Олегу екран.

— Як тобі ця квартира?

Та Олег не поспішав відповідати. Він узяв гаджет із його рук і перевів в режим очікування:

— Нехай Ната обирає. Довірся їй хоча б у цьому питанні.

Та Микита злісно зморщив носа.

— Ти не знаєш її смаку.

На що Олег єхидно посміхнувся, віддаючи телефон назад:

— Просто дозволь їй вирішити все, що стосується побуту.

Микита невдоволено зітхнув і кинув смартфон на стіл. Сам повернувся до комп’ютера, знову втупившись у нескінчені цифри так, наче вони могли дати йому всі відповіді.

Олег не поспішав йти. Він нахилився вперед, спершись ліктями на коліна, і ще трохи поспостерігав за своїм колегою.

— Впевнений, ми житимемо в гуртожитку й їстимемо лапшу швидкого приготування на сніданок, обід і вечерю, — пробурчав той після кількох хвилин мовчання. Олег посміхнувся.

— Нічого, тобі не завадить трохи пожити, як звичайні люди. Пригадаєш своє дитинство, так би мовити.

— Я не для того весь цей час вчився, щоб тепер відмовлятися від усього і спати на якомусь обшарпаному дивані!

— Ну, може, не все так і погано буде, — знизав плечима Олег.

Микита лише закотив очі й знову втупився в екран, намагаючись не думати про майбутнє, яке Олег йому малював.

— Ти її не знаєш!

— Тоді покинь її!

— Не хочу, — зітхнув Микита і поклав голову на край клавіатури. Його голос був глухим, ледь чутним. — Люблю я цю дурепу.

За кілька секунд спогад розчинився в темряві маленької хатинки, наче його й не було.

Микита скрипнув зубами й перевернувся на інший бік, ховаючи обличчя у подушку. Усе це було вже далеко в минулому, а здавалося — в іншому житті.

Поруч нього тихо дихала Наталія. Він відчував її тепло, її запах. Відчував, як її тіло ледве помітно здригається. І все ж… щось було не так. Вона й досі наче була не з ним.

Микита заплющив очі, намагаючись заснути. Але Наталія не спала. Вона лежала з відкритими очима, втупившись у темну стелю. Дихання Микити здавалося рівним і спокійним, а їй ніби не вистачало повітря. Все було неправильно. Її власне тіло здавалося чужим.

Тихо, щоб не розбудити його, вона відкинула ковдру й вийшла надвір. Єдинороги, оточивши хатинку з усіх боків, теж дрімали, лише зрідка похитуючи головами. Але навіть серед них вона почувалася самотньою.

Як вона взагалі докотилася до цього? Якби ж у неї тільки був той внутрішній стрижень, який є у всіх! Була б вона хоч трохи сильнішою чи сміливішою!

Проте більшість свого життя вона просто пливла за течією. Всі дівчата з класу вступили до училища — і вона разом із ними. Всі на останньому курсі пішли на футбольний матч, щоб спробувати спокусити когось із місцевої команди — і вона тут як тут. Хтось сказав, що потрібно вже мати постійного партнера в її віці — гаразд, поруч якраз крутився Микита. Не престижно зустрічатися з офісним планктоном? Добре, вона з ним розірве і знайде когось кращого.

Аби тільки бути, як усі. Не виділятися. Щоб її прийняли. Але чому тоді порожнеча всередині ставала дедалі глибшою з кожним роком? Чому відчуття самотності все сильніше точило її зсередини?

Темрява навколо. Тиша. Нічне повітря, від якого холонули пальці. Наталія закусила губу, заплющила очі й… раптово побачила перед собою карі очі. Вони захопили її в полон ще тоді. І не відпускали. Можливо, ось він — той самий?

Але їхні дороги розійшлися. Та, схоже, ненадовго. Карі очі знову з'явилися перед нею. І якби Наталія знала, що може дозволити собі слабкість, вона б уже кинулася Денису на шию. Але втрималася. Глянувши на сплячих тварин, він сам взяв її за руку й повів у темряву.

Через кілька хвилин вони зупинилися.

— Мені потрібно, щоб ти якось відвела суб’єкт 12 до старої греблі. Разом із тим великим єдинорогом, якого я один раз уже підстрелив.

— Суб’єкт 12? — здивувалася Наталія.

Але вона швидко здогадалася, що мова йшла про Микиту. Тіло здригнулося. Можливо, це буде її останній шанс звільнитися і нарешті зробити все, як слід...