Розділ 12
Відбігши від піратського корвета на безпечну відстань, Ілан заглибився в густі, сизі тумани, що огортали підніжжя скель. Дихати було важко, але на одному з екранів на командному містку корабля піратів він бачив аналіз повітря планети, який показував, що суміш газів придатна для життя, як і вода, що мала бути на планеті.
За даними, які Ілан бачив на містку, ця планета значилася як «Привид» — дика, незаселена й абсолютно позбавлена цінних ресурсів занедбана планета на краю цього сектора космосу.
Проте вже за перші кілька годин блукань хлопець зрозумів, чому Зоряний атлас дав їй таку моторошну назву. Цей світ був не просто дивним — він був живою, підступною пасткою для розуму.
Подолавши черговий кам'янистий підйом, Ілан відчув гостру спрагу. Губи пеком пекли, а в горлі наче застряг ком із сухого піску. І раптом попереду, між двома високими кручами, він побачив кришталево чистий струмок, який весело дзюрчав по білій гальці. Сонячне світло, пробиваючись крізь туман, гарно грало на водній гладі, дратуючи виснажений зір.
Зітхнувши з полегшенням, Ілан опустився на коліна й простягнув долоні, щоб зачерпнути прохолодної води.
Але його пальці пройшли крізь «воду», торкнувшись лише сухого, розпеченого каміння. Струмок продовжував дзюрчати, дрібні хвилі візуально розходилися від його рук, але шкіра залишалася абсолютно сухою. Це була першокласна, об'ємна оптико-акустична ілюзія.
— Ні... Ні, цього не може бути, — прошепотів Ілан, струшуючи неіснуючі краплі зі своїх тремтячих пальців.
Але це був лише початок. Планета наче знущалася з нього, розгортаючи один фантом за іншим.
За наступним поворотом каньйону скелі раптом розступилися, і перед очима виснаженого хлопця постало величне, сяюче місто. Це були височенні білосніжні вежі, скляні мости, прокладені між хмарочосами, та аеродроми, якими шниряли сотні швидкісних флаєрів. Ілан на мить застиг із відкритим ротом. Серце тьохнуло: цивілізація! Порятунок!
Він з останніх сил рвонув уперед, біжучи до найближчої відкритої арки цього дивовижного мегаполіса. Але щойно його нога переступила межу «міста», вежі з тріском розпалися на тисячі сріблястих іскор, а замість прохолодного мармуру хлопець із розгону врізався грудьми в тверду, шорстку поверхню звичайної скелі. У вухах лунало лише сухе відлуння його власного важкого дихання.
Блукаючи далі, Ілан опинився серед дрімучого, прохолодного соснового лісу. Повітря наповнилося неймовірно запашним ароматом хвої. Стовбури дерев здавалися настільки реальними, що можна було розгледіти кору й краплі смоли. Хлопець простягнув руку, щоб спиратися на стовбур, але рука знову безперешкодно пройшла крізь повітря. Дерева розчинилися сірим димом, залишаючи його посеред безплідної, випаленої пустелі.
Навіть океан з'явився на його шляху. Величезні бірюзові хвилі з гуркотом котилися на берег, розбризкуючи солону піну. Ілан виразно чув шепіт прибою, що так нагадував Акварію й солодкі спогади про освідчення Ані. Він кинувся до води, благаючи про ковток вологи, але прибій розсипався пилом, а солоний бриз виявився лише гарячим, важким вітром планети.
Години блукань цим лабіринтом фантомів, холодний підступний вітер і наростаюче виснаження остаточно підкосили його фізичні та моральні сили. Світ довкола нього безперервно бавився з його розумом, ламаючи сприйняття реальності й не залишаючи жодної опори.
Знесилений, дезорієнтований і доведений до межі божевілля, Ілан опустився на сухий пісок і важко притулився спиною до стрімкої скелястої породи.
У цю мить його прагматичний розум не витримав. На нього навалилося гостре, задушливе усвідомлення: він у пастці. Без зброї, без їжі, без води, на планеті, де навіть власні очі зраджують кожного кроку.
Ілан злякався. Але це був страх не за власне життя.
Його серце стиснулося від дикого, нестерпного жаху за Ані. Якщо він залишиться тут, якщо знесиліє й помре в цих туманних скелях — його кохана залишиться на кораблі сама. Її чекає невідоме, страшне майбутнє в руках піратів. Він згадав її погляд, її крик, коли її волокли на борт, і ця безпорадність пекла його зсередини.
Він заплющив очі, безсило опустив голову на коліна й почав просити.
Ілан просив у Всесвіту, просив у Бога, благав цю дику, чужу планету й космічний розум про єдине диво. Він шепотів у темряву власної свідомості — не заради власного порятунку, а заради допомоги дівчині, яка стала для нього єдиною рідною й найдорожчою людиною в усій холодній порожнечі космосу.
І в цей момент щось змінилося.
Це було схоже на тихий, але глибокий поштовх — ніби весь Всесвіт довкола нього на мить сколихнувся, вдихнув і м'яко відгукнувся на його відчайдушний заклик. Відчуття дикого страху раптом змінилося дивовижним, глибоким спокоєм.
Ілан ніби прокинувся від важкого сну й розплющив очі.
Ілюзії довкола наче розступилися. Він чітко відчув тверду, холодну текстуру скелі, на яку спирався спиною. Зникла невизначеність. І в цій новій, прозорій тиші хлопець виразно почув звук — ніжне, ритмічне дзюрчання справжньої води, що лунало десь зовсім поруч, у глибині породи.
Він підвівся, довіряючи тепер не міражам, а цьому внутрішньому відчуттю та звуку. Обійшовши скельний виступ, Ілан побачив непримітний, оповитий м'яким сяйвом вхід у печеру.
Він ступив під кам'яне склепіння — і там, серед вогких темних каменів, дзюрчало справжнє підземне джерело з чистою, прохолодною водою. Його мольба була почута: планета відповіла йому й відкрила свою першу таємницю, готуючи до зустрічі зі своїми справжніми господарями...
Знайшовши справжнє підземне джерело в затишній печері, що ховалася за ілюзорним пластом скелі, Ілан нарешті зміг напитися та змити з обличчя бруд і запечену кров. Він сів на плаский камінь, намагаючись дати відпочинок виснаженому тілу.
Проте відчуття, що за ним хтось спостерігає, не зникало ні на секунду.
Це не був звичайний погляд ворога, який дивиться крізь приціл. Це відчувалося як дивний, невагомий холодок у потилиці, ніби хтось легенько торкався його думок, перебираючи спогади, мов старі фотографії у фотоальбомі.
Ілан не знав, що з моменту його першого кроку по сизому моху планети за ним безперервно стежили. Невидимі, безформні для людського ока істоти, справжні господарі «Привиду», вивчали дивного прибульця. Вони не мали постійної фізичної форми у людському розумінні та не користувалися звуками. Вони були самою енергією цієї планети, істотами, що спілкувалися ментально чистою емпатією та телепатією, а світ довкола змінювали за допомогою викривлення просторових полів.
Вони сканували його розум, бачили його біль, його безмежну любов до Ані, його прагматичний розум й повну відсутність загарбницької агресії. Ілан здався їм не просто безпечним — він викликав у них щиру цікавість.
Істоти вирішили вийти на контакт. Щоб розмовляти з людиною, їм потрібен був зрозумілий для нього образ — той, який викликав би довіру та тепло. Просканувавши найглибші, найсвітліші куточки пам'яті хлопця, вони вихопили звідти найдорожчі обличчя...
У печері раптом стало дивно тихо. Навіть краплі води, що ритмічно капали зі стелі, здавалося, застигли в повітрі. Туман біля входу м'яко закрутився в золотаве сяйво, розпадаючись на тисячі світлових іскор.
Ілан миттєво підвівся і, підхопив з землі камінь, що лежав поряд, напружено впився поглядом у світло.
Сяйво почало згущуватися, набуваючи чітких людських обрисів. З туману повільно виступили дві постаті. Вони всміхалися м'якою, безмежно знайомою усмішкою.
ИІлан закляк. Його дихання перехопило, а камінь, якій він раптом схопив, вислизнув із занімілих пальців і з гуркотом упав на землю.
Перед ним стояли його батьки. Його мати у своєму звичайному робочому комбінезоні та батько з добрими, трохи втомленими очима за окулярами — такі самі, якими він запам'ятав їх перед тією жахливою катастрофою в підземному місті, що забрала їхні життя багато років тому.
— Ілане... — пролунав у його голові ніжний, оксамитовий голос матері. Але її губи при цьому не ворухнулися. Голос лунав прямо всередині його свідомості, відлунюючи теплом і спокоєм. — Наш хлопчику... Ти так виріс.
Хвиля дикого, неконтрольованого жаху накрила Ілана. Його серце калатало з такою силою, що боляче віддавало у скронях. Його раціональний, практичний мозок, який звик до чіткої логіки й законів фізики, відмовився сприймати це як реальність. Він чітко знав: батьки загинули. Вони поховані під завалами підземного сектора. Це було неможливо.
— Ні... Ні! — вигукнув Ілан, відступаючи назад, поки не вперся спиною в холодну, вогку стіну печер. Його голос тремтів від жаху й болю від розкритої старої рани. — Хто ви такі?! Що це за магія?! Геть із моєї голови!
Він знов схопив із землі камінь і замахнувся, дихаючи часто й важко, мов загнаний звір. Його обличчя побіліло. Побачити найдорожчих людей, які давно пішли з життя, у цьому далекому світі було для нього набагато моторошніше, ніж зустріти зграю піратів зі зброєю.
Істоти відчули його дикий, панічний страх і миттєво зрозуміли свою помилку. Вони не хотіли завдати йому болю — вони лише прагнули знайти спільну мову... Як тільки істоти зрозуміли, що образ померлих батьків викликав у хлопця не довіру, а панічний жах і біль, вони гарячково спробували це виправити. Але вони зовсім не розуміли людської фізіології та свідомості, а також того, як працює зорове сприйняття світу.
Тому для Ілана те, що відбулося далі, перетворилося на справжній фільм жахів.
Постать, яка стояла ближче до нього, раптом «поплила». Чіткі лінії людського тіла розмилися, мов гарячий віск. Обличчя батька почало деформуватися: риси обличчя згладилися, видовжилися, і за кілька секунд з туманного сяйва на нього вже дивилася Ані з сумними, сповненими сліз зеленими очима.
Ілан затамував подих, але перш ніж він встиг промовити її ім'я, образ Ані знову здригнувся й пішов хвилями. Вона «вивернулася» всередину, риси обличчя розширилися, і перед ним з'явився рудоволосий Ян — з хитрою, усміхненою фізіономією, але без жодного звуку з вуст.
Далі метаморфоза прискорилася. Обличчя Яна потемніло, роздалося в плечах, посивіло волосся — це був суворий, непохитний капітан Марк. А ще через мить постать суттєво зменшилася в розмірах, трансформувавшись у обриси аборигена Калу з планети Срібного лісу, а потім і в ректора Космічної Академії, адмірала у відставці Ріхарда Валлена, який суворо з докором дивився на нього.
Цей калейдоскоп обличь із його власної голови змінювався просто на очах, супроводжуючись дивним, тихим гудінням у потилиці.
Ілан так і стояв, притиснувшись спиною до вогкої скелі. Поступово серцевий ритм почав сповільнюватися, а дикий страх поступився місцем прагматичному аналізу ситуації.
Він зрозумів:
Це не магія і не галюцинація від отруйного газу.
Це взагалі не люди і не вороги.
Напевно, перед ним були корінні мешканці цієї планети, істоти без постійної форми, які володіли якоюсь ментальною здатністю, вміли зчитувати спогади з його мозку і втілювати їх у майже матеріальні образи. І зараз вони відчайдушно намагалися підібрати «ключик» до його довіри, просто плутаючись у людських емоціях.
Ілан повільно опустив камінь. Він зробив глибокий вдих, заспокоюючи прискорений пульс, і заплющив очі, намагаючись очистити розум від панічних думок.
— Добре... — тихо мовив він та подивився прямо в центричне сяйво, яке нарешті зупинилося на напівпрозорій, м'якій туманній формі, що віддалено нагадувала силует Ані. — Я зрозумів. Ви не хочете завдати мені шкоди.
Істота злегка схилила туманну «голову». У свідомості Ілана знову пролунав м'який, беззвучний імпульс і цього разу це був не голос конкретної людини, а чиста емоція: цікавість, доброзичливість і тихе запитання.
и— Ви чуєте мої думки? — уважно вдивляючись у сяйво запитав Ілан голосом, у якому нарешті з'явилася впевненість. – Хто ви такі? Чи бачили ви колись раніше людей... істот, подібних до мене?
У відповідь його свідомість наповнилася м'яким, теплим відчуттям, схожим на безкрає море.
Істоти показували йому історію планети: вона для них не мала віку, як не має віку сам простір. Вони були чистою свідомістю та згустками органічної енергії, що живилися електромагнітним випромінюванням ядра планети та зоряним світлом. Людей зблизька вони бачили вперше — кораблі раніше пролітали біля планети, та й ті лише пролітали повз.
Найбільше Ілана вразив інший аспект. Коли він подумки поставив запитання про плин часу і тривалість життя, істоти щиро... не зрозуміли його.
У їхньому світі не існувало поняття «смерть». Вони не мали смертного біологічного тіла. Якщо якась форма руйнувалася, енергія просто поверталася в загальне просторове поле планети, щоб згодом перегрупуватися в нову свідомість. Для них біологічне вмирання було чимось немислимим і дивним.
Проте це відкриття миттєво привело Ілана до іншого, набагато приземленого й тривожного висновку.
— Зачекайте... — хлопець озирнувся на вогкі скелі печери, і його обличчя зблідло. — Якщо ви живитеся енергією й у вас немає тіл... це означає, що на цій планеті немає нічого їстівного? Жодних плодів, рослин чи тварин?
Істоти послали йому стверджувальний, але трохи співчутливий імпульс. У цьому світі була лише чиста вода з підземних джерел і мінерали. Звичайної біологічної їжі, придатної для людського шлунку, тут не існувало взагалі. Всі барвисті дерева й стиглі плоди, які він бачив у тумані, були лише викривленням світла.
У животі Ілана болісно засмоктало від голоду. Шлунок уже нагадував про себе, а сили після важкого дня були на межі.
«Вода в мене є, але без їжі я витримаю кілька днів, — гарячково прорахував він у голові. — У мене немає часу. Пірати зможуть відремонтувати корабель за дві доби, а у мене є максимум 48 годин, поки голод не позбавить мене реакції».
Усвідомлення того, що ця планета — красива, але смертельна пастка для будь-якої біологічної істоти, остаточно здуло всі вагання.
— Мені потрібна допомога. На тому чорному кораблі тримають мою дівчину... Ані. Справжню Ані. І я мушу її визволити. — рішуче звернувся до менталів Ілан.
Туманна постать хитнулася, і в голові Ілана спалахнув яскравий спалах розуміння: істоти знали про піратський корвет. Вони бачили «чорне залізо», яке вдерлося в їхній світ, і відчували від нього лише руйнування та зло. Невідомі господарі «Привиду» були готові стати його союзниками.
Спілкуючись з менталами, Ілан навчився не вірити власним очам, і швидко зрозумів, як розшифровувати ментальні імпульси місцевих істот. Вони більше не намагалися набувати людських обрисів — перед ним залишалися лише три м'які, напівпрозорі згустки золотаво-сизого світла, які м'яко пульсували в ритмі підземного джерела.
У його голові більше не лунали окремі слова чи чужі голоси. Істоти передавали йому чисті образи та почуття.
Він «побачив» видіння: чорне залізо корвета, яке пробило природне просторове поле планети й отруїло ґрунт мастилом.
Ілан відчув їхнє глибоке занепокоєння: чужинці зі зброєю не просто прийшли сюди — вони несли з собою руйнування, агресію та страх, які відбивалися больовими імпульсами в енергетичному полі світу.
Ментали показували йому свою головну силу. Вони могли викривляти простір, створюючи тисячі ілюзій, пасток і хибних сигналів. Вони пропонували Ілану стати їхнім «навідником» — адже лише він з усіх присутніх на цій планеті володів людським розумом і розумів будову людської техніки.
— Ви можете засліпити їх... — прошепотів Ілан, відчуваючи, як по спині пробігають мурахи від масштабу цього задуму. — Ви можете змусити їх бачити те, чого немає, і не помічати того, що діється прямо під їхніми носами.
Один із світлових згустків м'яко нахилився вперед, і в голові хлопця пролунало тепле, стверджувальне відлуння.
— За моїми спостереженнями, на кораблі близько п'ятнадцяти-двадцяти озброєних піратів, — почав пояснювати хлопець. — Зараз вони зайняті ремонтом паливної системи у хвостовому відсіку й скоро вишлють патрулі, щоб знайти мене. Якщо ви зб'єте з пантелику їхні сканери й створите фантомні фігури в каньйоні, вони розпорошать свої сили. Вони бігатимуть за тінями.
Істоти відповіли сплеском м'якого світла: для них це було простіше, ніж дихати.
— А поки вони шукатимуть вітра в полі, — продовжив Ілан, і в його очах спалахнув холодний, розважливий вогник, — я підберуся до нижнього технічного шлюзу корабля.
Проте істоти раптом послали йому тривожний, застережливий імпульс. Вони вказували на те, що всередині залізної туші корабля їхні ментальні поля слабшають через товсту броню та електромагнітні перешкоди. Вони зможуть допомагати йому лише на поверхні й біля самого корпусу. Усередині корвета йому доведеться розраховувати лише на себе.
— Мені цього достатньо, — промовив Ілан. — Головне — відволікти основні сили, а там вже я зможу пробратися на корабель.
Ілан перезирнувся із золотавими сяйвами менталів. Союз був укладено. Дика планета-привид приготувала для піратів дуже неприємний сюрприз.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!