І один у полі воїн

​ Після галасливої орбітальної станції та небезпечної штовханини на площі Пріма-Сіті планета Акварія здавалася справжнім дивом. Це був дивовижний світ-курорт, майже повністю вкритий бірюзовими океанами, лагідним теплом та білосніжними піщаними пляжами, розкиданими по невеликих архіпелагах. Оскільки «Фенікс» був легким кур'єрським човником, йому потрібна була проміжна дозаправка синтетичним паливом перед далеким стрибком у систему TRAPPIST-1, що знаходиться у сузір’ї Водолія.

​ Черга на космодромі була довгою, і диспетчер повідомив, що заправні роботи займуть щонайменше шість годин.

​ - Шість годин свободи? - здивовано перепитав Ілан, вимикаючи маршові двигуни. Він повернувся до Ані й вперше за довгий час посміхнувся - щиро, безтурботно, як колись у дитинстві. - В тебе думки про те ж саме, що й в мене?

​ - Я за цю пару тижнів майже збожеволіла у замкнутому просторі, - відповіла Ані, сміючись. - Якщо ти кажеш про море - я перша біжу до виходу!

​Залишивши корабель на технічному обслуговуванні, вони вийшли на набережну портового містечка. Тут вирувало зовсім інше життя - розслаблене, сонячне й безтурботне. Усе навколо пахло сіллю, тропічними квітами й екзотичними спеціями.

​ Ані та Ілан із цікавістю розглядали корінних мешканців Акварії. Ці істоти були дуже схожі на людей, але мали свою унікальну привабливість. Вони були трохи нижчі на зріст, із тонкою шкірою, яка мала ніжний зеленкуватий відлив і дивовижно сяяла перламутром на сонці. Це були напівморські жителі - вони мали як легені, так і тонкі зяброві щілини на шиї. Щоб зябра не пересихали під жарким сонцем, аборигени вишукано маскували їх легкими хустинками та шарфами.

​ Одяг мешканців був яскравим і невагомим - адже на Акварії панувало вічне літо. Їхнє довге темне волосся завжди було заплетене в безліч тонких косичок. Як пояснив один із торговельників на набережній, це була традиція: чим молодший житель, тим більше косичок він носить, а з віком їх розплітають.

​Ані не могла відірвати очей від прилавків місцевих майстрів, які тягнулися вздовж усієї набережної. Тут продавали дивовижні речі: наче живі картини з кольорового морського піску, що м'яко пульсували й світилися вночі, неймовірні прикраси з перлів та переливчастих мушель. Дівчина, яка все життя провела в тісних тунелях підземного міста, розглядала ці дрібнички з дитячим захопленням, приміряючи то перламутрові підвіски, то браслети зі шліфованих коралів.

​ Доки Ані роздивлялася прикраси, Ілан непомітно відійшов до старого майстра-ювеліра. І поки дівчина в захопленні приміряла чергове намисто, хлопець обрав і купив невеличке, але дивовижно красиве кільце. Воно було виточене з цілісної глибоководної мушлі й випромінювало зсередини м'яке, тепле золотаво-рожеве світло.

​ Коли вони вже збиралися звернути з набережної в бік віддаленого пляжу, шлях їм раптово перепинила дивна постать.

​ Це була місцева жінка, але вона кардинально відрізнялася від інших аборигенів. Її довге зелено-чорне волосся було повністю розпущене й розвивалося на вітрі, а замість звичайного одягу на ній висіла довга сукня, пошита з сотень різнокольорових шовкових стрічок, що шелестіли при кожному кроці. Її перламутрова шкіра була вкрита темними ритуальними візерунками.

​ - Спиніться, мандрівники з зірок, - її голос звучав глухо, наче відлуння в підводній печері. - Я бачу тіні за вашими плечима.

​ Ані здригнулася й мимоволі зробила крок назад, міцно вчепившись у рукав Ілана.

- Ілане, ходімо... Мені моторошно, - прошепотіла вона.

​Але віщунка виявилася дивовижно прудкою. Вона різко випростала руку й міцно вхопила Ілана за зап'ястя. ЇЇ пальці були дивовижно холодними й вологими. Очі жінки на мить повністю затягнулися білою плівкою, і вона прискорено пробурмотіла дивне, плутане пророцтво:

​ - Ви будете ніде і ніяк... І нічого там теж буде. Тільки воно допоможе вам... Знайдіть те, чого немає, щоб врятувати те, що є!

​ Перш ніж Ілан встиг щось відповісти чи вирватися, віщунка розтиснула пальці, розвернулася й швидко розчинилася в натовпі між торговими прилавками, залишивши після себе лише шелест стрічок.

​ - Якась божевільна... - мовив Ілан, розтираючи побіліле зап'ястя, хоча в його голосі мигнула мимовільна тривога. - Ходімо звідси.

​Вони пішли далі вздовж лінії прибою, подалі від гамірних вулиць, до віддаленої, дикої ділянки узбережжя. Тепла солона вода пестила ноги, а м'який морський бриз поступово розвіяв неприємний осад від дивної зустрічі.

​Вони довго плавали у прозорій хвилі, сміялися, дуріли й просто лежали на білосніжному піску, спостерігаючи, як над океаном повільно сідає місцеве подвійне сонце, фарбуючи воду у ніжно-рожеві та золоті відтінки. На кілька годин вони забули про Імперію, про ІКР, про трагедію «Тора» та про той ризикований мітинг. Існували лише вони двоє, шум океану та спокій.

​ Коли небо почало вкриватися першими вечірніми зірками, вони сиділи на теплому скелястому виступі біля самої води. Ані поклала голову на плече Ілану, дивлячись, як на воді грають відблиски заходу.

​ Ілан мовчав. Його рука повільно опустилася до кишені куртки, де лежав куплений на набережній подарунок. Хлопець глибоко вдихнув, збираючись із думками, і тихо заговорив:

​ - Ані... Ти пам'ятаєш, як ти сиділа в камері підземного міста? Коли ти чекала на ритуал Великого Вогню, а я продирався до тебе крізь вентиляційні шахти?

​ Ані трохи підняла голову й подивилася йому в очі:

- Я тоді прощалася з тобою, Ілане. Думала, що більше ніколи тебе не побачу.

​ - А я тоді поклявся собі, що більше ніколи й нікому не дозволю тебе забрати, - сказав він. Його голос трохи тремтів від хвилювання, але погляд був абсолютно твердим. - Ми з тобою пройшли крізь темряву підземного світу, вижили на палаючий поверхні, змогли разом поступити і закінчити Академію... Ми завжди були разом. Ти - мій дім, Ані. Моє єдине кохання. На все життя. Де б ми не опинилися - у холодному космосі чи на іншій планеті.

​ Ілан дістав руку із кишені й розкрив долоню. На ній лежала тонка перламутрова обручка. У вечірніх сутінках вона м'яко пульсувала ніжним, теплим світлом.

​ - Я хочу, щоб ти була моєю дружиною. Не за законами старійшин з їхніми суворими правилами, і не за імперськими паперами... А за нашими власними законами.

​ Ані завмерла. В її зелених очах спалахнули сльози, у яких відбивалися вечірнє сонце та сяйво обручки. Вона подивилася на кільце, потім на Ілана - хлопця, який колись врятував її життя і став для неї всім світом.

​ - Так, Ілане... - прошепотіла вона, притуляючись чолом до його чола. - Тисячу разів так.

​ Він дбайливо надягнув обручку їй на палець. Вона ідеально підійшла, м'яко сяючи золотавим світлом на блідій шкірі дівчини. Ілан обійняв її за талію, притягуючи до себе, і вони занурилися в довгий, ніжний поцілунок під шепіт океанських хвиль.

​ - Пообіцяй мені, - тихо мовила Ані, коли вони нарешті відсторонилися один від одного, розглядаючи, як обручка сяє у темряві. - Що як тільки ми закінчимо цей рейс і доставимо вантаж... ми зробимо невелику перерву. Попросимо про відпустку і офіційно одружимося. А за свідків попросимо стати нашу команду з «Арго». Як би хотілося, щоб ще були мої батьки...

​ - Обіцяю тобі, - усміхнувся Ілан, міцно притискаючи її до себе. - Одразу після цього рейсу.

​Вони сиділи на березі, тримаючись за руки, сповнені надії та світлих мрій про майбутнє сімейне життя. Вони почувалися найщасливішими у всій Галактиці, навіть не здогадуючись, що їхній плановий рейс на «Феніксі» уже переставав бути звичайним...