10.
Перше, що Надіс побачив після пробудження, — татуйовану руку Артура, яка тримала айфон. Голова так боліла, наче в неї забивали залізничні костилі. Намішаний дорогий алкоголь мстився за вчорашнє з особливою жорстокістю.
Поворушив у роті сухим язиком:
— Ми спали разом?
— За цноту переживаєш, чи озвучив потаємне бажання? — Артур подав пляшку з водою. — Ти мені нічого сказати не хочеш?
Надіс напився. Поставив пляшку на тумбочку поряд:
— Ні.
— Звідки про малих знаєш?
— Не лишай фотоальбоми на видному місці.
— Логічно. Але ж ти тепер у курсі, що й із «матусею» фото потрібні? — і, гортаючи стрічку новин, — ти «зірка» всіх таблоїдів.
Надіс іще напився:
— Та пофіг. Хоч раз багатії життя побачили. Артуре, скільки в тебе «бабла», раз у таких кругах вертишся?
— Хочеш залізти в мій гаманець? — посміхнувся той.
І тут тільки Надіс помітив, що Артур сидить на ліжку «одягнений» у рушничок. Завис на кольоровому клаптику.
Артур відклав айфон:
— Куди це ти витріщився? А-а, ти ж мені двох діточок уже народив, — і, схилившись до Надіса, просунув руку під ковдру. — Може, третього зробимо?
Надіс підскочив, мов ужалений. Артур засміявся. Виходячи зі спальні, кинув через плече:
— Одягайся. Час «мамочці» з синочками познайомитись.
Дві маленькі копії Артура, такі ж чорняві й кароокі, жили, наче принци, в заміському маєтку з купою обслуги і няньок.
Чотирирічний Влад весь час насторожено позирав на «тьотю», на відміну від дворічного Волі. До присутності фотографа діти звикли.
Спостерігаючи за чужим щастям, Надіс картав себе, що п'яним язиком розбовкав таємницю, яку так ретельно оберігав Артур. Відчував себе зайвим, не приєднуючись до їхніх веселощів.
Згадав власних батьків. Як не дивно, після спільної подорожі вони знову одружилися. Двом людям знадобилося двадцять років, щоб сісти й поговорити, як дорослі: без недомовок, образ і звинувачень.
У будинку було зроблено кілька «сімейних» фото, задля яких усі перевдягалися, створюючи ілюзію неодночасності. Артур вибрав ті, де було можливо впізнати учасників фотосесії, але не роздивитися їх надто детально. Завантажив у соцмережі.
Одразу посипалися коментарі:
— Вау! То це правда?! Малеча дійсно схожа на Артура. Не збрехала.
— Я гадав, що це вигадки.
— Чому заміж тоді за іншого збиралася?
— Так припускала ж зв'язок нареченого з криміналом. Певно, конкуренти змусили.
— А плакала тоді чого?
— Люди, смерть — це смерть. Навіть мертвого покидька пожаліти можна...
Перед вечерею Артур із Надісом зіграли у волейбол. Малеча зацінила вміння «тітоньки» вправлятися з м'ячем. Все одно на душі в Надіса було паскудно.
Можливо, тому дорогою додому, в машині панувала тиша. Надісу не хотілося розмовляти, Артуру, мабуть, теж.
Лише на порозі своєї спальні Артур кинув через плече:
— Сурогатне материнство.
Надіс кивнув у відповідь і зачинив за собою двері кімнати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!