6.
Якось так склалося, що батьки завітали майже одночасно. Обоє — викладачі історії: мати — у школі, батько — в університеті. Вони побралися, будучи студентами, тож, маючи цілком дорослих дітей, старими не виглядали.
Надіс так і не зрозумів причини їхнього розлучення. Постійних сварок і скандалів у сім'ї не було. Ніхто з них не пиячив, і дітей виховували удвох. Не було й зради з чийогось боку, бо інакше за два десятиліття у когось би з'явилася інша сім'я.
Не раз про це запитував у сестри. Та тільки плечима знизувала:
— Братику, може, почуття охололи і вони зробилися чужими одне одному.
Надіс спав, коли першою приїхала мати. Вгледівши Артура, жінка здивувалася:
— Артурчику, а ти що тут робиш?
— Надіс попросив за сестрою приглянути.
— О боже!.. — вона ледь не скрикнула. — То він вважає, що нещастя трапилося з Авівочкою не випадково?..
Мати почала тихо схлипувати, Артур став її втішати. Саме таку картину й застав професор історичної кафедри: колишню дружину в обіймах молодого велетня.
Помітивши чоловіка, жінка пояснила:
— Це товариш Надіса.
Пан професор простяг руку для привітання:
— Приємно познайомитися. Я його тато, Ігор Віталійович.
Мозолиста долоня обережно потисла руку у відповідь:
— Навзаєм. Артур.
Ігор Віталійович навіть після рукостискання пильно розглядав молодого чоловіка.
— Здається, я Вас десь бачив.
— Ігоре, Артур — гарний хлопець, — втрутилася жінка.
— Та бачу, що не страшний.
Велетень посміхнувся:
— Я власник модельного агентства «Iron Orchid».
Ігор Віталійович мовчки кивнув. Певно, чув цю назву від своїх студенток, як і розмови про власника.
Батько підійшов до ліжка:
— Ти ж не спиш.
Надіс розплющив, посміхаючись, очі:
— Па-а...
Захотів підвестися. Тато допоміг. Якось дивно поглянув на свою «доньку». Якби не грим, присутні помітили б почервоніле обличчя.
«Батько здогадався. Тільки назад вороття немає. Доведеться й надалі ламати комедію перед ним і молитися, щоб ні про що не запитував і нічого нікому не сказав...»
Мати підсіла до нього, почала розпитувати та обіймати, втираючи сльози. Ігор Віталійович спостерігав за «цирком», як син відповідав, копіюючи доньку.
Артур, який устиг знову всістися на диван, підвівся. Він помітив і погляди, і те, що будь-якої миті може пролунати запитання щодо цього «вертепу».
— Ігоре Віталійовичу, можна Вас на пару слів?
Чоловіки вийшли в коридор, а Надіс через материнське плече тривожно зиркав на двері. Коли вони врешті прочинилися, почув батьків голос:
— Можете на мене розраховувати, Артуре.
Щойно батьки пішли, Артур, приклавши вказівний палець до вуст, показав Надісу: «Тихо». Підвівся й підійшов до тумбочки біля ліжка, на якій стояв пишний букет троянд, принесений Дімою.
— Здається, воду поміняти забув, — а сам тицьнув на штуку, схожу на зів'ялий листочок.
— От же сучий потрох... — тихо вилаявся Надіс, коли Артур із букетом відійшов від нього, а вголос озвучив прохання, яке точно не сподобалося майбутньому шурину.
Наступного дня вранці заявився Діма з новим букетом і доволі невинно запитав:
— А де квіти? Невже зів'яли?
Надіс спокійно прохрипів у відповідь:
— Ні. Бісили вони мене. Попросила Артура викинути.
Перевів на товариша замріяний погляд, а Дмитро натягнуто засміявся, ставлячи у вазу щойно принесені.
— Забери свій гербарій. На рецепшені залишиш.
— Авіво, чому? Хіба жінка має так реагувати на квіти від коханого?
Нахилився до «Авіви», щоб обійняти. Надіс відсторонився, закочуючи очі:
— Дімко, який «коханий»? Я не пам'ятаю, як ми познайомилися. А як дійшла висновку, що хочу за тебе заміж, — уявлення не маю.
— Ти... — прошипів Дмитро.
— Давай перенесемо весілля до повного мого одужання. А там... може, й скасуємо.
Діма зблід:
— Здуріла?! Це неможливо!
Надіс, як теля, закліпав накладними віями:
— Чому? Ми ж не в середньовіччі.
— Ти справді нічого не пам'ятаєш?
— Ні.
— І про Далі не в курсі?
— Художник, здається?
Обличчя Дімона перекосилося:
— Чому б тобі просто не визнати, що запала на того придурка?! — тицьнув убік Артура.
— А що з ним не так?
— У нього доволі сумнівна репутація!
Кольорові лінзи пристально втупилися в «нареченого»:
— Хочеш сказати, ти — кришталево чистий?
— Ти!.. Ти!..
Діма бахнув дверима палати за собою, а хлопці розреготалися.
Відсміявшись, Артур запитав Надіса:
— Я справді тобі подобаюся?
Надіс примружився:
— Не скажу. Нехай покортить.
І вже серйозно додав, кинувши погляд на залишений букет:
— Віднеси цей мотлох на рецепшен.
Коли Артур забирав квіти, у нього задзвонив телефон. Він кинув у слухавку:
— Я передзвоню.
І пішов.
Тільки Надіс був певен, що почув голос своєї сестри.
Він залишився в палаті сам із гірким присмаком розчарування та злості. Голос у слухавці Артура... Цей характерний, трохи протяжний тембр сестри він не сплутав би ні з ким.
«Значить, ви вдвох розвели мене як лоха», — подумав Надіс, стискаючи кулаки під лікарняною ковдрою.
Силіконові груди зараз здавалися не реквізитом, а клеймом його власної наївності.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!