8.
Минуло трохи часу. Надіс майже освоївся пересуватися на милицях, але надвір його вивозили у візку. Невдовзі, якраз перед прогулянкою, навідався батько. Троє чоловіків попрямували до знайомої альтанки. Надіс без плаща не потикався навулицю.
Молодий чоловік звично підкурив сигарету. Ігор Віталійович цього разу не стримався:
— Як ти докотився до такого?
— Та якось так, тату, — видихнув димом Надіс. — Ти ж не думаєш, що це вперше?
Батько здивовано підняв брови.
— Що? Не знав? — син зробив глибоку затяжку, повільно випускаючи дим. — Авіва підкидала мені грошенят, щоб відшивав її кавалерів, але за розбиту морду й поламані кістки — не доплачувала. Тепер маю чудову нагоду змусити її нервувати. Хочу, щоб нарешті зрозуміла — я можу вкрасти її життя, викресливши Авіву з реальності.
— Надісе! — голос батька прозвучав якось глухо.
— Що? Я погоджувався, бо все одно було скучно, тільки ж і на власне життя маю право. Хіба ви з мамою народили мене для того, щоб я все життя після Авіви «вигрібав»?
Батька ошелешило синове зізнання, і він не мав нічого для відповіді.
— Я жити хочу, тату...
Надіс не договорив. Відчув якийсь поштовх у спину, який ''вибив'' його з інвалідного візка. Чисто інстинктивно рачки заліз під лавку альтанки.
Одночасно Артур різко скинув Ігоря Віталійовича на підлогу, прикриваючи власним тілом.
Надісу здалося — минула ціла вічність, перш ніж айфон Артура обізвався коротким дзвінком.
Велетень підвівся, допоміг пану професору і витяг Надіса з-під лавки.
Останній заплакав навзрид, хапаючись за товариша, залишаючи на його одязі темні плями від сліз.
Батько сидів на лавці білий, мов стіна. Можливо, саме в цей час уперше в житті пожалкував, що наполегливо не цікавився справами доньки.
Після спроби вбивства, коли Надіс повністю заспокоївся, — вийшов у прямий ефір. Заявив на всю країну про замах, додавши при цьому з кам'яним виразом обличчя:
— Я не знаю, чому на мене полюють. Можливо, мій «наречений» був пов'язаний із криміналом.
Вибачився перед аудиторією, що деякий час не записуватиме трансляцій, якщо записуватиме їх взагалі. Читати коментарі й давати на них відповіді не став.
Артур порадив Ігору Віталійовичу взяти з Ольгою Іванівною термінові відпустки й поїхати кудись, подалі від міста.
Батько, все ще перебуваючи в глибокому шоці, мовчки кивнув обом і непевною ходою поплентався до виходу з лікарняного двору.
Коли його постать зникла з поля зору, Надіс важко видихнув і обперся об стіл альтанки. Спина під плащем пекуче боліла.
Артур дістав пачку сигарет із Надісової кишені, підкурив і мовчки встромив її між його тремтячі пальці.
— Хто дзвонив? — хрипко запитав Надіс, згадавши той короткий сигнал на айфон товариша одразу після пострілу і викидаючи недопалок.
— Сміття винесли.
Артур узявся за ручки інвалідного візка, розвертаючи його назад до лікарняного корпусу.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!