Темний янгол

«Пальміра» — кафе-бар для «обраних». Здебільшого тут збиралися парочки, які не вписувалися в суспільну мораль. Випадкові відвідувачі довго не засиджувалися.

На вид — звичайна «забігайлівка» в похмурому горіховому кольорі. Приглушене світло біля барної стійки. Зала освітлювалася матовими нічниками і відблисками дзеркальних куль, які невпинно крутилися під гучну музику. Єдина яскрава пляма — великий акваріум із золотими рибками. Вмонтовані в стелю витяжки не справлялися з ароматами готових страв, тютюнового диму й алкоголю.

«Стільки б разів тут не бував, а відчуття, наче на похорон до бабці прийшов, не зникає».

Надіс пройшов до столика в самому кутку, де його товариш спокійно поїдав курятину з тушкованими овочами. Сідаючи за стіл, подав знак офіціанту і привітався з Артуром.

— Привіт, — почув у відповідь крізь пережовування вечері.

Підійшов хлопець у сніжно-білій сорочці й чорному жилеті. Поклав меню перед новим відвідувачем.

Коли очі призвичаїлися до напівтемряви, Надіс його відкрив. Повільно гортаючи сторінки з великим шрифтом:

— Це ж чистісінький грабунок, кожного разу піднімати ціни!

Артур посміхнувся:

— Попроси склянку води з-під крана. Вона безкоштовна. — І вже серйозно: — Я заплачу.

Надіс відмахнувся:

— Не парся.

Товариш підняв здивований погляд від своїх тарілок:

— Невже почав отримувати допомогу по безробіттю?

Надіс засміявся:

— Бери вище — аванс отримав.

Артур кивнув і почав орудувати своїми столовими приборами.

Підкликавши офіціанта, Надіс замовив картопляне пюре з відбивною з печінки, тихо надіючись, що його власна не постраждає. Ще подвійну порцію пельменів і дві пляшки пива.

Коли принесли замовлення, Артур попросив молочний коктейль. Алкоголь пив нечасто.

Надіс накинувся на їжу, наче його тиждень морили голодом.

Артур мовчки чекав.

Врешті, «заморивши черв'ячка», йому озвучили те, заради чого призначили зустріч:

— Артуре, зроби з мене двійника сестри, щоб навіть удень сумнівів не було в тому, що я — це вона.

Прохання Надіса молодого чоловіка не здивувало:

— За який час?

— Мінімальний.

— Ну, результат залежатиме суто від тебе, — відсунув порожній бокал. — З голосом що робитимеш?

— Не знаю, — чесно признався Надіс, допиваючи пляшку пива.

— Можна з соцмереж і з записів телефонних розмов, очистивши зайвий шум, записати фрази на диктофон. Тільки ж, Надісе, сам розумієш: «прокол» — справа часу. Не завжди запитуватимуть те, на що матимеш готову відповідь.

Визнаючи правоту співрозмовника, Надіс кивнув у відповідь і взявся за пельмені.

— Маю побачити твій гардероб.

— Коли?

— Зараз, — Артур втупився у свій айфон, відправивши комусь кілька сповіщень.

Нарешті кондиціоноване повітря закладу залишилося позаду. Чоловіки підійшли до мотоцикла — дорогого подарунку чи викупу за Авіву від майбутнього родича.

Надягаючи шолом, Артур промовив:

— Я за кермом. Заїдемо в одне місце.

Надіс мовчки зайняв пасажирське місце.

Ця поїздка нічним містом на потужному байку вибила з голови пивний хміль зустрічним вітром. Вони проминули центральні освітлені проспекти й заглибилися туди, де бетонні паркани й глухі стіни ховали від зайвих очей інше життя міста.

«Одним місцем» виявилася автомайстерня без будь-якої вивіски у старому промисловому районі. Освітлені фарами мотоцикла ряди іржавих гаражів губилися в нічній темряві.

Німе здивування Надіса Артур пояснив одним реченням:

— Тобі потрібна машина Авіви.

«Точно, йолопе! Мотоцикл викличе тільки зайві запитання».

Байдужий до думок товариша, Артур прочинив двері.

Почувся звук компресора. Суміш запахів мастила, бензину і перегрітого металу миттєво застрягла в горлі клубком.

Потужні переносні лампи на довгих шнурах вихоплювали з темряви лише окремі деталі: масляні плями на брудній цементній підлозі, купи запчастин без коробок і маркування, розібраний двигун. «Залізяччя» мало вигляд хірургічного набору маніяка, від якого стало моторошно.

Лампа на магніті, причеплена до капота, кидала світло на автомобільні рами і на старий диван у темних плямах.

«Тільки чувака з бензопилою не вистачає й розпиляного трупа в калюжі крові».

Раптовий стукіт металу об метал змусив Надіса здригнутися. Падіння металевого предмета на бетонну підлогу прозвучало подібно пострілу. Від несподіванки Надіс підскочив. Він почувався дослідником у вовчому лігві, бо хто ж такий Артур насправді?

Якийсь дядько перечепився через пластикове відерце з-під морозива. Гайки з брязкотом розлетілися навсебіч, а майстер парою слів згадав усю абетку.

— Де всі? — буденно запитав Артур замість привітання.

— Пізніше прийдуть, — відповів чоловік.

Майстер був низького зросту, років під п'ятдесят. Із засмальцьованих штанів дістав ключі й віддав Артуру. Його брудні руки, які не відмивалися від мастила, вирішували «проблеми» з залізом краще за всі разом узяті офіси.

— Почекай тут, — кинув Артур Надісу через плече.

Сам пройшов до малопримітних невеликих дверей. Відімкнувши, втиснувся в них, складаючись майже втроє і одночасно вмикаючи світло. Перед тим як закрилися двері, Надіс помітив ноутбук на столі.

Дядько, збираючи гайки, інколи позирав на нього. Від тих пронизливих поглядів зробилося незатишно. Звідкілясь з'явилася впевненість, що навіть і через п'ять років цей майстер його впізнає.

Артур вийшов, замкнув двері й віддав назад ключі. Кинув товаришу:

— Машина буде готова через тиждень. Поїхали тепер дивитися твоє лахміття.

Надіс полегшено зітхнув, коли нічне прохолодне повітря знову вдарило в обличчя, вимиваючи з легень запах мастила й бензину.

Пронизливий чоловічий погляд досі стояв перед очима, але про щось запитувати Артура Надіс не став.

«Хай йому грець... щоб я сюди колись повернувся...»

Через двадцять хвилин байк припаркувався біля під'їзду Надіса. Чоловіки мовчки піднялися на поверх.

Жіночий гардероб отримав негативну оцінку фахівця модної індустрії:

— В такому тільки на дачі копирсатися.

Власник «мотлоху» ввімкнув чайник.

Артур зміряв його поглядом з голови до п'ят. Дістав із внутрішньої кишені легкої куртки вимірювальну стрічку:

— Роздягайся.

— Що?

Господар винайнятої однокімнатки на якусь мить застиг із піднятими до верхньої полиці руками. Повільно дістав чашки.

Артур посміхнувся:

— Не з'їм я тебе... Хоча й можу.

По ньому було видно: забавлявся цією ситуацією.

Надіс наколотив кави. Дістав шоколадку, розмотав і поламав на кубики. Закурив.

Товариш помахав рукою перед своїм обличчям, розганяючи дим. Був у доброму гуморі:

— Розраховуватися чим будеш?

Пара карих очей насмішкувато втупилася в сірі очі навпроти.

— Готівка підійде?

Артур кивнув, відсьорбуючи гарячий напій.

Надіс приніс із кімнати кілька пачок і поклав на стіл перед товаришем.

Той, сміючись, присвиснув:

— Спадок від багатої вдови отримав? — І, розсовуючи гроші по кишенях: — Тільки роздягатися все одно доведеться.

Після кави зняв із Надіса мірки, записуючи виміри у свій айфон.

На порозі озирнувся:

— Приготуй щось завтра на вечерю. Почнемо приватні уроки.

Вже лежачи в ліжку, Надіс довго не міг заснути. Замість думок про Авіву, яку доведеться копіювати, з думок молодого чоловіка не виходив Артур.

Нічна тиша однокімнатної квартири тиснула на вуха. Надіс лежав, уставившись у стелю, де час від часу пробігали бліді тіні від фар нечастих нічних автівок.

Він перевернувся на бік, підібгавши під себе ковдру. Перед очима так і стояла ця кремезна постать, яка абсолютно не в'язалася з тонкою вимірювальною стрічкою в руках. Упевнені рухи Артура, його іронічний, але водночас чіпкий погляд, від якого на шкірі виступали сироти, і ця легкість, з якою він сховав до кишені купу грошей...

В Артурі завжди відчувалася прихована загроза, навіть коли той сміявся. Але тепер Надіс добровільно впустив його у свій особистий простір, і ця загроза стала майже відчутною на дотик.