7.
Цього дня Надісу постійно хотілося спати. Певно, на зміну погоди чи входження Меркурія в ретроградну фазу. Хоча, аналізуючи останні події, як і своє життя загалом, складалося враження — він живе на тому ретроградному Меркурію.
Під вечір молодий чоловік усе-таки заснув. Його невдовзі розбудила дивна подія, але Надіс не був певен, що почуте й побачене крізь напіврозплющені повіки в напівтемряві палати — не сон.
Видать, новенька медсестра зайшла з крапельницею в палату. Артур, тримаючи рукою за обидва зап'ястя, притис її до стіни прямо біля дверей. Навис над переляканою жінкою:
— Хто тебе послав і скільки пообіцяв? — голос тихий, щоб не розбудити «пацієнтку».
— В-ви про щ-що? — медсестра реально була налякана, не очікуючи подібного розвитку подій.
— Ти чудово знаєш, про що я. Тож — хто? І скільки тобі пообіцяли? — тихий голос не віщував для медпрацівниці нічого доброго. — Я заплачу вдвічі більше за відповіді на свої питання. Мало того — до ранку ти будеш далеко за межами області. Ну? Чи викликати мєнтів? — тихий смішок. — Так поки вони приїдуть, ти сама собі цю крапельницю поставиш.
Відповіді Надіс не почув через жіночі схлипування. Вони з Артуром вийшли з палати, прихопивши згадану крапельницю. Надіс міцно заснув.
А через пару днів дізнався про озброєне пограбування кас одного з великих супермаркетів міста. Один із грабіжників випадково застрелив покупця. Тим покупцем виявився Діма.
Смерть «коханого» Надіса не засмутила, але й не порадувала. Вона тільки підтвердила його підозри: якщо Діма непричетний до аварії, то знав причетних. Старався ж для когось, приносячи в палату прослушку.
«Може, й та медсестра мені не наснилася. З "жучками" Дімон пролетів, як труси над банею. Авіва вижила, але в "неї" "часткова амнезія", — Надіс посміхнувся. — Хтось вирішив "її" "прибрати", доки нічого не "пригадала". "Проколовся" через Артура. І як наслідок — "прибрали" того, хто мав найбільше "проколів"».
Надіс солодко потягнувся, натягаючи тканину на силіконових грудях.
— Ти мене зваблюєш? — озвався Артур.
— Ти про себе високої думки, — засміялася «Авіва».
У «неї» був чудовий настрій, бо нарешті зняли гіпс, під яким шкіра немилосердно свербіла.
Була ще одна справа, яку Надіс обдумував останнім часом. Він зупинив свій погляд на інвалідному візку й милицях. Попшикав горло спреєм для «посттравматичного» голосу. Відкашлявся.
— Артуре, вивези мене надвір.
— Одягнися спочатку.
— Ти за мене хвилюєшся? — навіть у скрипучому голосі прозвучали грайливі нотки. — Чи не хочеш, щоб мене майже «голою» бачили?
Артур хмикнув і якось дивно поглянув на товариша. У Надіса з'явилося відчуття, що невдовзі він пожалкує за свої схожі на флірт підколи.
Він одягнувся і, прихопивши телефон сестри, всівся в інвалідний візок.
Старий ліфт повільно спускав їх донизу.
— Артуре, а ти маєш прислугу?
— З якого дива це тебе зацікавило?
— Просто в кайф особистого слугу мати.
Артур ізнов хмикнув, але вголос промовив:
— Не змушуй мене жалкувати, що тоді тебе не придушив.
Надворі Надіс вдихнув повітря ранньої осені на повні груди, замість запаху ліків та хлорки, мружачись від яскравого світла. Здавалося, після лікарняної палати надихатися ним не міг. Ще ніколи не знаходився у приміщенні так довго.
Ніжна позолота почала проглядати крізь зелене листя дерев. Яскраві плями клумб із айстрами, чорнобривцями і сальвіями. Приглушений міський шум.
Деякі пацієнти вийшли самі погрітися в останніх теплих сонячних променях. Декого, як і Надіса, вивезли на візках родичі чи працівники лікарні.
Артур повільно котив візок свого товариша у найвіддаленіший закуток подвір'я по асфальтовій доріжці, тримаючи дистанцію від інших пацієнтів. На них звертали увагу, сприймаючи за пару.
У скритій від цікавих очей альтанці Надіс закурив. Нікотин, подібно алкоголю, вдарив у голову після довгої перерви.
Загасивши недопалок, зайшов в акаунт «Інстаграму» Авіви. Увімкнув пряму трансляцію.
— Привітики, любі підписники і гості мого каналу! Хочу вибачитися за те, що мене довго не було з вами. Все через аварію. Мене збила машина. Вже все гаразд, тільки з голосом проблеми...
Почали сипатися коментарі: «Авівочко, тримайся...», «Яке нещастя...», «Це сумно...»
Через декілька хвилин прямого ефіру набралося майже три тисячі глядачів. Сестра була доволі популярним блогером.
Надіс згадав про свою «амнезію», думаючи при цьому, що його невідання якраз відповідає даному факту. Згадав про загибель «нареченого», пустивши сльозу:
— Не згадувала про заручини, хотіла влаштувати для вас приємний сюрприз, — тяжке зітхання. — На жаль, уже не зможу показати вам щасливий день свого життя, щоб ви всі за мене пораділи...
Знову посипалися сумні коментарі підтримки. На деякі Надіс відповів, бо так робила Авіва.
Після прямої трансляції кинув на неї посилання в інші соцмережі сестри. Знову закурив.
— Як гадаєш, Артуре, мене почули ті, задля кого я тут розпинався?
Товариш знизав плечима:
— Не знаю.
Надіс чомусь засміявся, хоча насправді йому зробилося сумно. Чудовий настрій мовби випарувався.
— Купи мені бронежилет і на голову щось куленепробивне.
Артур хмикнув, уявивши Надіса в подібній екіпіровці, але змовчав.
Через декілька годин після прогулянки кур'єр доставив у їхню палату посилку з плащем, який виконував скриту функцію бронезахисту. Отже, Артур передбачав подібний розвиток подій.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!