Відьма на вигулі

Буров

Розслідування зайшло в глухий кут коли Лада Шпаківська наступного ранку знайшлася живою і неушкодженою у власному будинку. Вона й не чула ні про яке викрадення, і не бачила обвинувачувану вже більше тижня. Дівчина розширеними очима дивилася на похмурого Бурова, поки її улюблений татусь вичитував місцевих правоохоронців за незаконне вторгнення на приватну територію, та ще й без ордера.

- Діма, - прошепотіла вона блідими вустами, - А де Марго?

- Вдома, напевно, - відмахнувся чоловік, намагаючись зрозуміти, до чого була вся ця інсинуація. Або Вербицька помилилася, або вони перехопили Копитіну перш, ніж жінка встигла наробити дурниць.

- Не може бути, - ще більше занервувала дівчина. - Я сьогодні декілька разів їй магофонила, і вона не відповідає! Такого ніколи раніше не траплялося! Ви що, посварилися?

- Ладо, а вам не здається, що це трохи не ваша справа? – розлютився чоловік. Йому взагалі важко зараз вдавалося тримати себе в руках. Ще й як посварилися! І в усьому винен лише він один!

Душу вигризали сумніви. Може, даремно він учора пішов на поводу у Вербицької? Може, даремно залишив темну відьмочку одну? Адже саме за нею весь час ганялася Копитіна! А що як з Марго, й справді, щось трапиться, а він навіть знати про це не буде?..

- Не хвилюйтеся, панно Шпаківська, я сьогодні обов'язково її навідаю! - Буров намагався заспокоїти більше себе, аніж білявку. - Впевнений, Маргарита замкнулася у своєму підвалі і готує щось убивче для чергового клієнта.

Він спробував усміхнутися, тільки губи роз'їхалися в кривій, нервовій гримасі. Навряд чи запевняння чоловіка сильно заспокоїли дівчину, хоча, зрештою, вона все ж таки залишила його в спокої.

- Де зараз Софія Копитіна? - запитав він у Лубницького, котрий якраз повернувся від розлюченого господаря будинку.

- Звідки мені знати? – здивувався місцевий голова поліції. - Ви самі вчора наказали її відпустити!

- Але ж ви приставили до неї когось для стеження? – знову закипав слідчий.

- Е… А треба було? - підзавис чоловік.

Якби не роками вироблений самоконтроль, він би вже вщент розніс і цей будинок, і це місто! Як можна працювати із такими недоумками? У себе йому навіть думати про подібне не довелося б! Його люди, найкращі в країні, ніколи б собі не дозволили залишити без нагляду підозрюваного у застосуванні незаконної магії, замаху на вбивство та заподіянні тілесної та моральної шкоди!

- Закінчуйте тут! - гаркнув Дмитро, прямуючи до магмобіля.

- Куди ви? – почулося розгублене позаду.

- Доробляти вашу роботу!

Через півгодини чоловік стояв біля яскраво-рожевих дверей «пряникового» будиночку Софії Копитіної. Він кілька разів гучно постукав, проте ніхто йому не відчинив. Скануюче закляття повернулося з поганими новинами: будинок абсолютно порожній! Серце зрадливо стислося. Де може бути відьма, єдиною метою якої було знищення колишньої подруги?

- Марго!

Дмитро перетнув місто за кілька десятків хвилин, хоча йому здавалося, що магмобіль рухався зі швидкістю п'яного равлика. Голова та серце синхронно відмовлялися вірити у те, що відбувається. Невже його справді обвели навколо пальця, як якогось хлопчиська? Чому, знаючи про одержимість Копитіної, він дозволив їй безперешкодно здійснити задумане? Навіщо пішов на поводу у Вербицької та відмовився від допомоги Зарецької? Адже інтуїція верещала на всю горлянку, що так не можна, що він робить величезну помилку! Але ні-і ж бо! Він послухав дурне серце, яке намагалося в будь-який спосіб захистити відьму від проблем!

Що буде з ним, якщо Марго постраждає? Адже він ніколи цього не пробачить собі! Ніколи!..

Злетівши на ґанок, Буров з силою смикнув за ручку дверей, проте та не піддалася. Спробував достукатися!.. Нічого! Загримав щодуху! Але ні… Навіть через декілька хвилин і збиті кісточки на кулаках так ніхто й не відповів. Перевіривши скануючим закляттям весь будинок, чоловік зрозумів – запізнився!

- Вона ще з учора не повернулася, - почув він дзвінкий дитячий голос звідкись згори.

Озирнувшись, Дмитро помітив, як із вікна сусіднього будинку висунувся хлопчик, років шести. Невагомі вихори світлого волосся тріпав вітер, а кирпатий ніс рясно обсипало ластовинням.

- А ти звідки знаєш? – гаркнув чоловік.

- Я бачив, як вона вирушила в парк, близько півночі, з кошиком, - надувся хлопчина. - А за нею слідом ще хтось.

- Хто? – зробив стійку, як у гончаків, слідчий.

- Не знаю, - знизала плечима дитина, страшенно горда тим, що може хоч з кимось поділиться своїми спостереженнями. – Він був у чорному плащі з капюшоном.

- Впізнаєш, якщо знову побачиш? – поцікавився Буров. Всередині все завмерло, як перед грозою. Так, він впустив і Марго, і Копитіну, проте обов'язково все виправить! Потрібно лише трохи часу, зовсім небагато!..

Марго

Прийшла до тями від сильного пульсуючого болю в потилиці. У вухах дзвенить, тіло задеревеніло від довгого лежання на чомусь холодному, рук взагалі не відчуваю. Навколо темно, хоч око виколи. Ні звуку, ні шелесту. Що відбувається?

- Ау-у! Тут хтось є? - прохрипіла застудженим голосом. Чудово! Бракувало тільки захворіти!

А у відповідь тиша. Ну, і кому я могла так терміново знадобитися? Не можна було просто надіслати запрошення? "Так, мовляв, і так... Приходь сьогодні до мене, я тебе вбиватиму!" Чи щось подібне… Зрештою, завжди можна домовитися!..

Спробувавши поворухнутися, зрозуміла, мене міцно прикували до якогось каменю. Холодно, зар-раза! Схоже, це щось на кшталт стародавнього жертовника. Читала про таких у Гримуарі… Їх років триста вже ніхто не використовує! Навіть не знала, що у Сатанрові ще десь залишилися такі раритетні речі.

«Чудово, Марго! Тільки ти могла потрапити на жертовний камінь замість вшанування за заслуги перед містом!»

Покрутившись, здерши об кайданки шкіру із зап'ясть до крові, зайнялася самокопанням. Одне добре в моєму становищі, ніхто не заважає розібратися в цьому гів... кхм! В ситуації, в якій я опинилася. Ех, Буров, десь ти прорахувався!.. Лиш про одне шкодую, не встигла на останок йому в пику гарненько плюнути, і чимось гидотним нагородити так, щоб не кожна відьма зняти змогла! На довгу пам'ять, так би мовити!

Через якийсь час, не питайте скільки, гадки не маю, у гробовій тиші почувся слабкий шурхіт. Далеко. Дуже далеко, і немов через стінку чутно, але це точно були чиїсь кроки. Мене знайшли, чи це Копитіна все ж таки згадала про свою недобиту полонянку? Цікаво, що вона задумала? Якщо просто вб'є, я дуже розчаруюсь. Стільки років планувати помсту і так все завершити, це ще вміти треба.

Шарк-шарк-шарк…

- На ній що, взуття не зручне чи ноги десь пошкодила? Чого так повільно?

Бурчання рятувало від жаху, що тихо підкрадався. Так-так! Я, як і всі нормальні люди, трохи злякалася. Ну і що, що я темна відьма? Вмирати всім страшно!

Незабаром очі обпекло слабким проблиском жовтого світла. Живий вогонь? Свічка? У Соньки грошей навіть на поганеньку маглампу не вистачило, чи що? Дивно, мені завжди здавалося, що вона перша, хто підтримає прогрес із вкрай зручними новинками техномагів.

Коли вогник наблизився, а кроки вже віддавались луною по всьому приміщенню, не стрималась і покликала зрадницю. Спочатку збиралася мовчати, як риба, навіть якщо різати буде, але чорт смикнув за язик. Не складався у мене в голові образ рожевої, хай і лисої, ляльки і цього похмурого місця.

- Чуєш, Копитіно, чому так довго? У мене вже спина затерпла чекати на тебе!

А у відповідь лише тихе сопіння. Сонька копошилася в чомусь, що принесла із собою. Час від часу чувся брязкіт металу і шарудіння трав. Образилася, чи що? Але ж то мені саме час дутися! Адже це мене тут прикували до холодної каменюки і збираються прикінчити!

- Ау-у-у! – Вибішує просто, коли тебе ігнорують! - Може, хоча б поясниш, за що ти мене так не злюбила? Я завжди вважала тебе своєю подругою! А що у відповідь?..

І знову тиша! Нічого! Навіть фиркання не дочекалася. Ось це вже точно не в'яжеться з уїдливою та зарозумілою відьмою! Копитіна ніколи не впустила б можливості познущатися наостанок.

- Ти хто? – тихо прохрипіла. – Де Сонька?

- Здогадалася все ж таки… кхе-кхе!..