Четвер (час невідомий)

Марго

- Довго до тебе доходило, - прокаркав незнайомий жіночий голос. Це ще хто? – У мене про тебе склалася краща думка…

- Ти хто? - ось тепер мені по-справжньому не по собі!

- Но-но! Не грубі старості! – добродушно пожурила «старенька». – Чи в тобі не виховали елементарну повагу до старших? Не здивуюсь якщо так… Сьогоднішня молодь зовсім не та, що колись. Раніше благоговіли перед мудрістю і силою, а зараз будь-яка хоч трохи кмітлива плюгавка намагається зайняти якнайтепліше місце. І навіть не цікавиться, чи гідна вона цього місця?

Бабуся продовжувала ще щось бурчати собі під ніс, не забуваючи, проте, розставляти принесене по краю жертовного каменю (наскільки я мала можливість хоч щось бачити).

- То може, розкажете дурній відьмі, хто ви така і що задумали? - спробувала витягнути з незнайомки потрібну мені інформацію. Ну, не готова я отак помирати! Рано ще! Стільки справ не дороблених, стільки слів не сказаних, стільки людей не проклятих світом гуляє.

- Вирішила наостанок наговоритися? – реготнула старенька. – Що ж, можу й розповісти. Все одно до світанку не доживеш!

Пересмикнула змерзлими плечима. Ця жінка викликала в мене стійке бажання втекти, не озираючись. Не питайте, чому сама не знаю! Але було в ній щось дуже моторошне, ніби смерть стоїть за її плечем, чекаючи, коли настане час зробити свою роботу.

- Що ж, давай поговоримо, люба. Зрештою, ти не така дурна, як усі ті курки, з якими мені доводилося мати справу, — прошамкала стара.

- Ну, то хто ви? - не здамся! Нехай каже, що хоче, я завжди маю власну думку.

- Ім'я нічого не означає, Марго, коли живеш стільки, скільки я, - розпливлася в беззубій посмішці відьма, нахилившись наді мною. Придивившись уважніше, здалося, ніби я вже її десь бачила. Але де? Їй же років із двісті! Таких стародавніх відьом у місті давно немає. – Але ти можеш називати мене останнім: Серафима Іванівна!

«Чого?» Добре, що тут темно, інакше ця божевільна побачила б, як викочуються з орбіт мої очі.

- Мені здається, чи вам потрібна підтяжка? - спробувала приховати своє збентеження. – Вас буквально не впізнати, пані Вербино.

- Не груби, Зарецька! - спокійно відповіла головна відьма Сатанрова. - І в мене може закінчитися терпіння до твоїх витівок!

- Зачекайте! - перебила стареньку, поки вона не передумала відповідати на запитання. - Якщо за всім цим стояли ви, то як же Копитіна? І відьмочки – це ж її рук справа, чи я чогось не розумію?

Жінка гортанно засміялася, запалюючи довкола мене чорні свічки. А ритуал із темних, пані Головна відьма!

- Дурна, наївна дівчинка, яка так жадала влади, що навіть не замислювалася, куди ж іде вся енергія, яку вона так завзято викачувала із дітей. Нею було дуже легко маніпулювати. Сама прийшла до мене, сама нестиме відповідальність. Навіть твоя смерть, зрештою, ляже на її плечі.

- Ви перенаправили її потоки? - спробувала скласти два і два.

- Прив'язала до себе, як вона прив'язувала тих нещасних. Нічого складного, але ефект приголомшливий, правда? Ну добре! Досить балакати! Скоро світанок, не можна гаяти час.

- Стривайте! - скрикнула, знову засмикавшись у кайданах. Куди вона так поспішає? - Ви сказали, що перетягували на себе всю магічну енергію, яку протягом півроку збирала Сонька. Я не розумію, куди вона поділася? Адже зараз ви зовсім не виглядаєте тією могутньою відьмою, якою мали б бути за такої колосальної сили!

- О, - зраділа стара. – Чудове запитання! Вона ось тут!

Жінка дістала із-за пазуху великий, розміром з долоню, медальйон із червоного каменю. Вона повісила його мені на шию, з легкістю подолавши опір.

- Що це? - злість і розпач розпирали зсередини! Як можна було бути такою дурепою, і не здогадатися, що Копитіна надто дурна не тільки для того, щоб розшифрувати Гримуар, а й для того, щоб самостійно здогадатися його вкрасти.

- Це моє серце! – беззубо посміхнулася відьма, кігтистим пальцем ніжно погладжуючи вмістилище сили.

- Не розумію…

- Нема чого розуміти, люба! Це насправді моє серце, вирване з грудей під час ритуалу відродження. Воно перетворилося на камінь, і тепер служить своєрідним накопичувачем життєвої сили, щоб у потрібний час повернути її господині.

- Але ж у такому разі, в ньому таїться ваша смерть! - зробила логічний висновок. – Якщо його розбити…

- Розумна дівчинка! – розлютилася відьма. - Добре, що ти сьогодні станеш частиною мене, і ніхто ніколи не дізнається нашої таємниці!

- Буров здогадається! – вигукнула перше, що спало на думку.

- Дмитро хороший хлопчик, але надто наївний, - реготнула старенька. - Я провела його, як немовля. Він зараз шукає твою колишню подружку, і знайде її ой як не скоро!

- Що ви зробили з Копитіною? - ця жінка все більше мене лякає.

- Не хвилюйся, не вбила. Вона мені ще потрібна... поки... Лежи спокійно і тоді буде майже не боляче!

Буров

Прочесавши весь парк, Дмитру вдалося відшукати місце сили Маргарити Зарецької, де й залишився той самий кошик. Що могло статися такого, щоб відьма покинула своє майно, і навіть через якийсь час за ним не повернулася? Чоловік увесь час намагався вигнати з голови страшні картинки, щоб не затуманювали погляд. Інакше він втратить те, що заледве знайшов.

«Навряд чи Копитіна мала час шукати нове місце, щоб провести свій ритуал над Зарецькою! Значить, треба негайно дізнатися, куди відьма водила дівчаток!» Визначивши послідовність дій, він вирушив у лазарет Відьомської школи. Якщо пощастить, бодай одна з тамтешніх пацієнток зможе йому допомогти!

Біля воріт Бурова зустрічав той самий сторож. Чоловік виглядав задоволеним, неначе кіт, якого нагодували вершками.

- Пане слідчий! - протягнув обидві руки дядько Федір, щоб якомога сердечніше привітати Дмитра. - Дуже радий знову вас бачити! Такого щастя нам зробили! Такого щастя! Дівчата наші на поправку пішли, та й директорку виправдали… Ми народ дрібний, але наслухані про ваші діяння для нашої школи. Ось, вийшов подякувати, так би мовити, від щирого серця! Чи може наливочки на честь розкриття справи?

- Не можу, дядьку Федоре, - сумно посміхнувся Буров. - Нема за що пити! Не розкрив я ніякої справи.

- Як це "не розкрив"? – здивувався сторож.

- Марго зникла, - відповів чоловік, зовсім не розуміючи, навіщо звітує перед цим чоловіком. Але інтуїція стверджувала, що так треба! – Зараз до дівчат ваших піду. Може, вони хоч щось згадають, куди їх Софія Копитіна водила...

- Так у склеп і водила, - бовкнув дядько Федір перше, що спало на думку. - А точно! От дурень старий! Сам же бачив, як вона раз на седмицю відьмочок наших на відпрацювання на цвинтар водила. Та аж до світанку їх там тримала. Я навіть не здивувався, що вони стомлені поверталися! А воно он як вийшло!

- Де цей ваш склеп? - перервав Буров зовсім невчасне розкаяння чоловіка.

- Я покажу! - вигукнув сторож, і бадьорим кроком пошкандибав у обхід головної будівлі.

На околиці величезної території, яку займала Відьомська школа, і справді виявився старий цвинтар, у центрі якого височіло кам'яний склеп, прикрашений різними містичними істотами. Двері в приміщення були зачинені зсередини. Що ж, замки ніколи не ставали на заваді бойовому мага. Декілька пасів і старе дерево розсипалося в потерть.

- Ого! - свиснув супроводжуючий. - Не пощастить тому, хто стане у вас на шляху!

Але Дмитро вже не слухав старого. Заклинання, що сканує, повернулося з новинами: всередині є хтось живий! Призвавши світлячка, чоловік стрімголов кинувся туди. Серце вилітало з грудей у передчутті поганого. Що могло статися з його жінкою, доки він грався у героя? Якщо Марго постраждає...

Що буде «якщо», Буров не додумав, бо в слабкому світлі світлячка, на підлозі склепу, він помітив Софію Копитіну. Жінка лежала непритомна. Бліда до синяви, з покусаними губами і роздертими руками. Чоловік нахилився, щоб перевірити пульс, коли на його голову опустилося щось важке. Потилицю пронизало гострим болем, але перш ніж остаточно відключитися, він встиг почути головне:

- Вставай, люба! – лагідно промовив дядько Федір, піднімаючи з підлоги змучену відьму. - Вставай! Не можна тобі тут лишатися! Пора йти…

- Дідусю, - прохрипіла жінка, ледве пересуваючись, - я не хотіла!.. Вона у всьому винна... Вона мене вб'є... і Марго вб'є... Все брехня!.. Все...

Що було далі, слідчий не почув. Свідомість спливла, залишивши за собою лише пітьму!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.