Відьма на вигулі

Марго

- Марго! – привів мене до тями знайомий і рідний голос. Щось дуже важке навалилося на мене, притискаючи зверху і утруднюючи дихання. О, боги!

- Злізь з мене… - прохрипіла, відчуваючи, як тріщать кістки.

- Ой! - вигукнула Лада. – Пробач, пробач! Але як ти могла так зі мною вчинити? Знаєш, як я хвилювалася? Ледве не посивіла від тривоги!.

- Ти блондинка, - звично пожартувала, намагаючись підняти повіки. Яскраве світло різало очі, наче хтось сипнув у них піску. – Ніхто цього не помітив би…

- Геть дурненька? - образилася подруга. Нехай! Це не на довго. За що я люблю свою Ладку, так це за невміння довго дутися і тримати все в собі.

Озирнулась. Навколо білі стіни та мінімум меблів.

- Де це я? – здивовано поцікавилася.

- Як де? – буркнула Шпаківська. - У шкільному лазареті. Батько намагався переконати цього Бурова перевезти тебе до столиці, ну чи хоч би до міської лікарні, але той вперся, як осел. "Немає необхідності! Окрім незначного струсу та переохолодження пані Зарецькій нічого не загрожує!» Баран безрогий!

Поки Лада не згадала Діму, мені якось було все одно. Але зараз, почувши з якою легковажністю він поставився до мого здоров'я, серце пронизало болем. Напевно, мені все ж таки не вдалося повністю витравити його зі своїх думок. Безглуздо! Адже я завжди знала, що в нас нічого не вийде. Врятував, і на тому спасибі. До речі, про це!

- А як я тут опинилася?

- Ти не пам'ятаєш? - сплеснула доглянутими руками подруга. – Пані Левицька, разом ОТИМ і загоном офіцерів, що прилетіли з головного слідчого департаменту, відшукали вхід до тунелю під містом. А там уже справа техніки. Кажуть, Серафима на світанку розсипалася попелом! Уявляєш? От би побачити!..

Що ж, я жива і майже здорова. Боги мене почули! І за це треба бути вдячною. Немає чого вередувати! Ще б самій у це повірити… Дурне серце, мовчи! Твоя думка не враховується!

- А де Дмитро Олегович? - постаралася, щоб голос пролунав байдуже. Але, мабуть, щось таке відобразилося на моєму обличчі, якщо Ладка співчутливо посміхнулася.

- Поїхав, - відповіла подруга, з надією заглядаючи в моє обличчя. Що вона чекала там побачити? Сльози? Розчарування? Істерику?

Іншим я б ніколи в цьому не зізналася, але ж собі можна. Я боялася, що так буде! Боялася, що одного разу він поїде, і я знову залишуся одна біля розбитого корита з нездійсненими мріями. Ридатиму в три струмки, шукатиму причини і звинувачуватиму у всьому себе. Але боги милували! Зітхнула з полегшенням, коли зрозуміла, що не все так погано.

- Ти нічого не скажеш? – здивовано спитала Шпаківська. Ну, звичайно! Для такої емоційної особи, як Ладка, стало б величезною проблемою тримати себе в руках і не покалічити винуватця хоч якось.

- Я рада, що мені не доведеться особисто йому дякувати за порятунок, - криво посміхнулася. - Уявляєш, на вівтарі я пообіцяла собі поцілувати його, якщо виживу. Ото конфуз би вийшов!

Подруга весело засміялася, наповнюючи похмуру кімнату барвами. Виявляється, за ці два тижні я страшенно за нею скучила. Ось, хто насправді завжди робив моє життя веселковим!

Раптом у двері постукали. Кого це принесло?

До кімнати спочатку просунулася яскрава руда шевелюра і вкритий ластовинням ніс, а вже потім увійшов симпатичний, статний молодий чоловік. Він ясно усміхнувся нам, стрільнувши вбік подруги веселими карими очима.

- Радий, що ви вже прокинулися! - гість впевнено підтяг ще один стілець до ліжка і присів поряд із Ладою.

Я тільки запитально підняла брову. Ми зі Шпаківською не перший рік дружимо, я знаю її як облуплену. Незважаючи на легковажність, ця дівчина вихована істинною аристократкою, з усіма прибабахами. Якби хтось колись ось так, безпардонно, завалився до неї, перервавши розмову, вона б так відчитала цього «когось», що той тікав би геть швидше за випущену стрілу. Тому така панібратська поведінка з чужинцем була для мене новинкою.

- А ви, власне, хто? - порушила я виниклу паузу.

Лада моментально зашарілася, опустивши очі, але промовчала. Цікава реакція!

Офіцер, оскільки чоловік був одягнений у форму, тієї ж миті підскочив з крісла, відсалютував мені, як старшому за званням, і голосно прозвітував:

- Старший лейтенант Крамолов Олег Олегович, помічник слідчого! – ледь стримала посмішку. Який кумедний екземпляр! Трохи метушливий, але це справа поправима.

Перевела погляд на подругу. Дівчина почервоніла ще густіше. Здається, вона вже готова битися головою об стіну. «Нема чого соромитися, люба. Любов зла!..» Від думки, що майнула, веселощі, як вітром здуло. Візьми себе в руки, Зарецька! Зрештою, ти темна відьма, а не ганчірка!

- Маргарита Зарецька, можна просто – Марго! – доброзичливо кивнула на стілець. Чоловік тут же присів і, з якимось обожнюванням, подивився на мене. Чого це він? – Чим можу бути вам корисною, пане слідчий?

Не знаю, що я такого сказала, але Шпаківська раптом зблідла. На очі навернулися сльози, а закушена губа вибила мене з колії. Що тут коїться? Розберуся, як тільки спроваджу цього «хлопчиська».

- Ні, - усміхнувся чоловік, косо глянувши на подругу. Він взагалі косився в її бік з моменту, коли увійшов до кімнати. – Нічим! Вибачте, пані Зарецька. Прийшов поцікавитись у цілителя вашим здоров’ям, а тут чую – голоси! Ось вирішив заглянути! Як ви себе почуваєте?

- Жива, і на тому спасибі, - криво посміхнулося. Насправді тіло боліло, як від побоїв, а при різких рухах ще й у грудях пекло. Але це дрібниці, в порівнянні з тим, що я могла померти. - Ви хочете мене допитати? Щиро кажучи, я мало чим зможу вам допомогти…

- А, ні! – відмахнувся помічник слідчого. – Під час обшуку будинку Серафими Вербицької, ми відшукали безліч документів та щоденників, які доводять не лише її провину у вашому викраденні, а й у багатьох інших злочинах. Кажуть, голова департаменту ледве не стрибав від радості, коли побачив усі ті записи... К-хе! Я тут лише для того, щоб переконатися, що з вами все гаразд. Ну і…

- Ясно! - це навіть добре. Нарешті, я зможу спокійно жити далі! Втомилася… - Ви не залишите нас із подругою наодинці? Хочу сказати кілька слів, перш ніж вона піде. Думаю, мені потрібно ще трохи поспати. Сили швидко закінчуються.

Чоловік одразу ж схопився з місця, чемно попрощався і вибіг за двері, наостанок стрільнувши в подругу закоханим поглядом.

- Розповідай! – наказала, ігноруючи рясні сльози, що побігли по щоках. От що за розмазня тут сидить? Не впізнаю її!

- Я закохалася... - прошморгала носом подруга.

- Ну, це я вже зрозуміла! – весело посміхнулася. А як тут не сміятися? Такої реакції від гіперактивної подруги я ще не бачила. – І? Чого сльози ллєш?

- Ну… - опустила погляд Лада. - Ти ж бачила, як він дивився на тебе! Які тепер мої шанси?

Що-що?..

Чесно, я вже не пам'ятаю, коли востаннє так сміялася! Навіть тіло боліти перестало. Шпаківська тільки здивовано плескала величезними віями, не знаючи, чи то кликати на допомогу, чи одразу прибити, аби не мучилася.

- Значить, як він на мене дивився, ти помітила, а як на тебе витріщався, ти проґавила! Гарна з тебе шпигунка, Ладко!

Дівчина голосно шморгнула носом, промовчавши.

- Та любить він тебе! Любить! – радісно посміхнулася, підтягуючи подругу за рукав до себе на ліжко. - Не реви і не вигадуй нічого. У мене до тебе лише одне запитання: "Коли ти встигла?"

Шпаківська знову густо почервоніла, але погляд спалахнув щасливим блиском. От невгамовна! Все в неї не так, як у людей, навіть кохання!

- Коли тебе рятували…

***

Додому мене відпустили у понеділок. Крамниця зустрічала свою господиню гробовою тишею і горою листів. Добре, що клієнти ніколи не переводяться. Здалося, ніби мене не три дні не було, а щонайменше місяць! Думаю, настав час завести собі фамільяра. Може чорну кішку? Буде дуже символічно, хіба ні?

Так-так, знаю! Це все через те, що я не можу примирити серце з головою. Одне розбите, йому боляче і прикро, а інша радіє, що не пішла на поводу у бажань і прийняла правильне рішення. Але нічого! Як кажуть, час все вилікує і всіх примирить. Почекаємо!

Після прибирання та легкого обіду, взялася за роботу. Життя налагоджується! Зараз прокляну пару трійку людей і мені обов'язково полегшує! Думаю, варто зробити першій десятці клієнтів знижку…

У метушні та турботах, з періодичними нальотами щасливої ​​подруги і навіть її нового кавалера, пройшов тиждень. Біль у м'язах зник, лише потворний шрам на грудях нагадував про все, що тоді сталося. Ну, нічого! Згодом і його зведу. Ця справа не складна, але довга.

Я саме попрощалася з однією із клієнток, огрядною матроною, яка ніяк не могла видати донечку заміж. Перевіряли «юну» діву на наявність вінця безшлюбності і чужого пристріту. Можу сказати напевно, нічого ми там не знайдемо! А ось місяців через сім у їхньому сімействі точно буде поповнення. Потім напишу дівчині листа. Нехай готує майбутнього тата до екстреного шлюбу.

У двері постукали. Глянула на годинник – пів на шосту вечора. Дивно, нікого, записаного на цей час, у мене не було. Відчинила двері і завмерла. На порозі стояв він! З букетом квітів і щасливою усмішкою, красивий, до неможливості, і так само рідний. Серце зрадливо стислося! А я так сподівалася, що вже минулося…

- Чим можу бути корисною, пане слідчий?

Буров

Вже тиждень йому щодня снився той самий сон. Чоловік прокинувся в холодному поту та з бойовим пульсаром у руці. Через кілька хвилин він, як і завжди, прийде до тями і життя знову піде своєю чергою, а поки що... Поки що серце розривається від туги і хвилювання.

Так, йому щодня повідомляють про самопочуття Маргарити Зарецької, про її справи та настрій. Саме з цією метою слідчий залишив у Сатанрові Крамолова. Але від цього було аж ніяк не легше.

Перед очима Дмитра й досі стояли події минулого четверга…

Як не смішно це звучить, але шлях до підземелля їм допоміг відшукати дитячий віршик, який пані Левицькій співала в дитинстві бабуся:

Три милих чорних відьмочки відправились гуляти,

Одна пішла на цвинтар і там зосталась спати.

А друга містом йшла сама, щоб квітку віднайти,

Ударив грім і відьмочка враз зникла назавжди.

До озера глибокого остання побрела,

І раптом хвиля бідолаху з собою забрала.

Але говорять тут і там, мабуть то не брехня,

Три відьми з місяцем прийдуть, здригнеться вся  земля!

Входів до підземелля виявилося кілька. Тоді Буров щиро зрадів, що ще вдень викликав підмогу з управління. Якщо їх ніщо не затримало, його колеги повинні вже підлітати до міста.

Перший вхід виявили на старому міському цвинтарі під зображенням темної відьми на стародавньому склепі. Як розповідала директорка Відьомської школи, цій будові понад п'ятсот років. Ніхто давно вже не пам'ятає, хто його побудував і для кого. Але щось почаклувавши, відьма змогла відкрити вхід у склеп, а там і потаємні двері відшукалися.

Другий виявився чи не в центрі міста біля ратуші. Саму будівлю не раз перебудовували, але одна з несучих стін залишалася незмінною. Саме тут була викладена у вигляді мозаїки квітка нарциса. Як виявилося, у давнину його використовували для запрошення на таємне побачення. Відкрити прохід було набагато складніше. Варвара Петрівна ледве головою не билася, щоб розібратися в хитросплетінні заплутаних відьомських заклинань. Але через якийсь час і розтріпані нерви, стіна таки піддалася.

Третій прохід - під тим самим проклятим озером. Але оскільки ніхто не знав, як він працює, а часу на висушування водоймища не було, йому вирішили дати спокій. Щоправда, кількох офіцерів там також залишили.

Боячись впустити Вербицьку, в тунелі вирушили одразу дві групи. Однією з них керував Буров, другою – його найкращий друг та один із найкращих слідчих столиці, Мельник Ігор Борисович. Він довіряв йому, як собі, тому не турбувався, що друга група не впорається.

Під землею час тягнувся нескінченно повільно. Незважаючи на швидкий темп, чоловікові весь час здавалося, що він спізнюється. Якщо зараз його спитати, як він тоді знайшов печеру в нескінченному лабіринті тунелів, він не згадає. І якби не мітки, які залишали його люди, можливо, шляху назад він би теж не знайшов. Але тоді... Тоді його вело серце!

Перш ніж побачити те, що відбувалося всередині, він почув голоси. Буров уже збирався рвонути вперед, коли чиясь міцна рука схопила чоловіка за плече.

- Дмитро тебе зловить! - прохрипіла Марго. Що з її голосом? Серце на мить збилося з ритму.

- Буде дуже кумедно поспостерігати, як він це зробить, - сміялася стара відьма. – Після кількох років марних пошуків він здасться, як і всі до нього. Тоді я знову повернуся, щоб зайняти своє заслужене століттями місце!

Далі звук удару і тихий стогін ледь не вбили чоловіка на місці. Він увірвався всередину, наче ураган. Не розбираючись, хто перед ним, чоловік викинув уперед кілька бойових пульсарів. Щиро кажучи, Дмитро навіть не бачив, чи потрапив бодай раз. Перед очима стояла страшна картина, яку він уже ніколи не зможе забути.

На кам'яному вівтарі, вся в крові, з порізаними якимись рунами грудьми, лежала його Марго, а рукоятка величезного кинджала стирчала з її серця. "Не встиг!" - єдина думка, яка билася в його голові. Чому? Навіщо його утримали? Адже він міг цього не допустити! Міг її врятувати! А що тепер?.. Як жити без неї?.. Навіщо жити?..

- Не загороджуйте! – привів чоловіка до тями знайомий суворий голос. - У мене є ще кілька хвилин, щоб її врятувати, якщо ви не плутатиметеся під ногами.

Левицька підійшла до вівтаря, де щойно стояла Вербицька, або як там її звати насправді, підпалила якісь пахощі, що лежали окремо, і заспівала стародавньою, абсолютно не незрозумілою мовою. Вона співала доти, поки дим від зілля не зібрався над тілом Зарецькою, вкриваючи її немов куполом. У цей момент відьма опустила руку в сизий серпанок і вирвала зброю з грудей його коханої.

Дим під куполом сколихнувся, заклубився, наче вода в киплячому казані, а потім буквально втягнувся в тіло відьми. Саме цієї миті Маргарита зробила свій перший за кілька хвилин вдих, а разом із нею почав дихати і Дмитро.

Левицька швидко перемотала груди жінки прихопленими заздалегідь бинтами і звернулася до блідого, немов стіна Бурова.

- Житиме, але шрам залишиться, - вона злегка усміхнулася, дозволяючи чоловікові прийти до тями і поставити необхідні в цій ситуації запитання.

- Як ви це зробили? – прохрипів чужим голосом слідчий.

Жінка озирнулася, перевіряючи, чи слухає їх ще хтось, перш ніж відповісти.

- Пане Буров, якщо ви запитаєте мене про це нагорі, я все заперечуватиму. Але… Моя бабуся була темною відьмою. Думаю, вона знала про це місце. Тому й співала мені той віршик. Саме вона навчила мене не тільки стародавній мові, а й багатьом заклинанням, включаючи те, що я використовувала, - жінка ніжно погладила розпатлане волосся Зарецької і тепло посміхнулася. – Ніколи не думала, що мені це колись знадобиться…

- Це ж ви мене тоді утримали! Навіщо?

- Бачите цю підвіску? - відьма підчепила пальцем ланцюжок, що все ще лежав на грудях у Марго. – Це серце темної відьми, вирване із грудей під час ритуалу відродження. Воно зберігає в собі її вічне життя, але не зберігає молодість. Думаю, саме для поповнення останнього Серафима намагалася вбити Маргариту.

- Тоді як же я... Я ж убив її? – спохмурнів чоловік, оглядаючи місце, де щойно лежав труп старої жінки. Оперативники вже зачистили печеру, залишилося лише винести Зарецьку.

- Це не ви, - криво усміхнулася відьма. - Вона сама себе вбила. Пронизати серце може лише його власниця. Якби я вас не зупинила, ця стара перечниця поклала б усіх нас з одного удару. Занадто багато сил вона накопичила у своєму медальйоні.

- Я вас зрозумів… – Так! Тепер, коли все розставлено по поличках, він зрозумів. Зрозумів і прийняв, але тупий біль від втрати, жах, пережитий цієї ночі, назавжди залишаться з ним. - Що буде з Марго?

- Нічого, - зітхнула Левицька. - Везіть її в мій лазарет. Підлікую вашу занозу.

Відьма сказала правду. Вона швидко залікувала глибокі порізи. Тільки потворні шрами завжди нагадуватимуть про те, що трапилося.

- Ти ж розумієш, що тобі доведеться поїхати прямо сьогодні? – спитав Ігор, коли слідчий безмовно стояв над ліжком Зарецької. Звичайно, він все розумів. Адже ще є Копитіна, яка обов'язково понесе покарання за свої злочини. Єдине, що чоловік пообіцяв дядькові Федорові, так це те, що жінку не стратять. - Хочеш, я пригляну за нею?

І стільки лукавого вогню у блакитних очах. Ігор Мельник, високий блондин, красень і найвідоміший у столиці ловелас, безсумнівно сподобався б його Маргариті. Тому, саме через це, а ще безумовно через ревнощі, він вважав за краще тримати друга подалі від коханої жінки.

- Дякую, але я вже наказав залишитись Крамолову. Ти знадобишся мені в департаменті, коли звітуватиму про виконану роботу перед Головним.

- Та ну тебе! – жартівливо образився чоловік. - Чекаю десять хвилин, і відлітаю! Якщо не встигнеш, у відділок підеш пішки.

Десять хвилин! Як надихатися улюбленим запахом за десять хвилин? Як надивитися на бліде, але найрідніше обличчя? Він ніби відривав себе від жінки. Якби його воля, він би вріс у цю підлогу намертво доти, доки Марго не прогнала б його. І навіть тоді він все одно вимолював би прощення за все, що з нею трапилося з його вини!

Так, провина, як і біль від розлучення, мучить його і вдень, і вночі. Він ніби й не жив увесь цей тиждень, ніби не дихав. Але сьогодні, як тільки здасть останній звіт, він повернеться! Повернеться, щоб більше ніколи не йти! Навіть якщо вона буде проти!

День тягнувся неймовірно довго, а шлях до Сатанрова зайняв трохи менше вічності. Але ось він уже стоїть біля її ґанку, в руках величезний букет, серце вилітає з грудей через хвилювання. «Тільки б відкрила!» - билася в голові думка. Гучно постукавши, він забув, як дихати. «Чому так довго? Пішла? Не одна? З ким вона?..» Зсередини підняли голову ревнощі. Буров уже був готовий увірватися сам, коли двері таки відчинилися.

На нього дивилися величезні зелені очі Маргарити Зарецької. Злегка здивовані, але такі самі рідні, такі ж кохані.

- Чим можу бути корисною, пане слідчий? – ледь помітна усмішка, і він знову дихає.

- Виходь за мене заміж! - ошелешено випалив чоловік, розуміючи, що це єдине і правильне рішення в його житті. – Сподіваюся на позитивну відповідь, бо іншого я ніколи не прийму…

Відьма на мить замислилася, розриваючи тим самим його серце на частини. Але потім лукаво примружилася і видала правильну відповідь:

- Тоді давайте укладемо контракт!

Кінець

Дякую, що залишалися з нами! Сподіваюся, ніхто не зостався байдужим.

P.S. вже запланувала продовження, тож запасаймося терпінням і хорошим настроєм!

З повагою, Автор!