Зустріти світанок

Віка

Так, Віка, тримай себе в руках. Спину вирівняти, руки опустити, дивитись вперед. Волосся. Загорнутись би зараз в нього, прикривши все, що хоч мінімально має бути прикрито. Ні, Серафим сказав не можна – не так зрозуміють. Добре, зберемо його у високий хвіст і уявимо себе амазонкою. Вони наче голими не бігали, але навряд чи подібного б дуже злякались. Вони ж були жіночки не з лякливих. Так, з волоссям розібралась, а от щось в частині амазонок свідомість буксує. Ще й ці захолено-перелякані погляди, які відчуваєш шкірою. Караул! От сказав би їй хто, що вона йтиме оголеною у будівлю поліцейського відділу іншої планети та цивілізації – вона б не лише не повірила, навіть, як жарт таке не розглядала б! А може Серафим пожартував? Він же той ще монстр, та й її просто «обожнює», он як очима кожного разу зблискує. Що йому ті архаі зробили одному Богу відомо, та явно, як мінімум, печінку вигризли, якщо він на них такий злий. Ой, ні, мабуть не варто відволікатись та злитись, бо ось ці вогняні острівки під ногами, якось занадто підозріло виглядають. Судячи з іншої частини дороги, планом даного міста подібні калюжі не передбачені.

Вікторія спробувала не відволікатись на дорогу, тим паче, що одна стіна високої скляної будівлі місцевої «поліції» м’яко розсунулась і з приміщення вийшли, вистроївшись у якийсь почесний караул, кілька нестерпно сяючих створінь.

Жах, варто було хоч окуляри якісь у зеленомордого попросити. О, перестало різати очі. Чудово. Цікаво чому? А втім – не важливо. Головне, що яскравість зменшилась і вона тепер може роздивитись цих дивних Вартових. Бо вони були дійсно дивні. Сяючий уламок чогось схожого на гірський кришталь, оточеного рухливими променями. І таких вісім персон. А вперед виступив дев’ятий. Як воно ходить, коли в нього нічого схожого на ноги немає?

Скроні Вікторії трохи запульсували і вона почула відверто чоловічий голос. Хриплий такий, наче в Вартового горло болить. Цікаво, воно в нього взагалі є?

– Що бажає представниця прекрасної раси? – а спокійний голос, наче перед нею такий собі поважний керівник пристойної корпорації, а не ця мрія митця- містика.

–Мого супровідника. Ви його в мене нахабно забрали, – так, головне не панікувати і імітувати впевненість. Уявимо, що просто завітала в кабінет шефа з якимось буденним робочим проханням. Ну одяг десь трішки забула, з ким не буває?

–Ви помиляєтесь. Ми не могли посягнути на супровід архаі, – спокійно відповіли їй. Віка трохи розгубилась. Вона не була впевнена, що Серафим правий. Та варто їй було подумати про те, що потрібні хоч якісь докази того, що Фонг у цих дивних створінь, як у неї наче на мить увімкнувся якийсь рентген-зір і дівчина буквально побачила напівпрозорий образ свого друга всередині споруди, за спинами Вартових.

–І попри це він там! – обурено махнула Вікторія рукою і частина будівлі ухнула донизу розтопленою калюжкою, зблиснувши бризками рідкого скла. Віка поспіхом опустила руку, намагаючись не видати свого розгублення. Вона не збиралась нічого руйнувати, лишень трішки рознервувалась.

Істоти, що стояли перед нею не зробили жодного руху, а от з «пролому» невпевнено визирнув «братик».

–Фонг! – радісно усміхнулась Віка і тут же роздивилась, що чоловік виглядає не дуже добре. Краще звичайно, аніж та горіла головешка, яку вона останнього разу спостерігала, та все одно сумнівно. Така собі усміхнена жертва Освенцима. – Що вони з тобою зробили!?

–Тихше сестричко, тихше. Світлофільтр, то звична процедура, не бушуй, – пробурмотів він, акуратно лавіруючи між залишками елементів інтер’єру. Схоже місцевому поліцейському відділку потрібен буде капітальний ремонт.

–Але ж ти виглядаєш, як в’язень концтабору! – обурилась Вікторія, вражено роздивляючись кістки чоловіка, що випирали під тонким білим комбінезоном.

–Все нормально. Не знаю що за явище ти називаєш, та припиняй сердитись, – поспіхом заспокоював її чоловік, обережно обходячи калюжу, що утворилась зі стіни будівлі, – і будь ласка не потрібно розпиляти Вартового, він непоганий хлопець, від інструкцій ні на крок не відступив.

–Що? –Вікторія перевела погляд на істоту, що стояла перед нею. Істота потьмяніла і досить швидко випаровувалась. Мовчки. Ой, дідько! А можна так само швиденько, але у зворотному напрямку? Вона ж не планувала тут нікого калічити, а тим паче перетворювати на туман, чи привидів.

–Кажу припини гніватись та поспілкуйся з Вартовими. Вони всього лишень виконували свою роботу.

–Вони тебе спалили! – обурилась Віка і Вартовий перед нею зблиснув, загрожуючи зовсім зникнути. Так, взяти себе в руки, спробувати уявити той чудний процес в іншому напрямку. О, ти диви, виходить! Як цікаво! Подумки можна руйнувати та створювати навіть представників закону? Дива. Тільки от небезпечно-непередбачувані до чортиків.

Фонг, акуратно обходячи Вартових, нарешті дістався Вікторії. Дівчина полегшено зітхнула і з занепокоєнням подивилась у знайомі бірюзові очі. Таки людська зовнішність на фоні оточуючого різноманіття, робила його практично рідним.

–Це ваш супровід? – почула вона знову голос Вартового.

–Так, це мій супровід.

–Вибачте нас за прикру помилку. Він не повідомив нам про свій статус, а ми не могли подібне запідозрити у настільки невідповідній сутності.

–Яка архаі такий і супровід, – пробурмотіла Віка, відволікаючись на Фонга. –Ти як, братику?

–Все нормально. Дуже радий тебе бачити. А де Серафим?

–Чекає нас в місцевому кафе. Сказав, що йому тут краще не відсвічувати, аби не додати проблем, до вже наявних, – Відповіла Віка з жалем торкаючись долоні змученого чоловіка. Ні, для спаленого живцем, цей скелетик виглядав цілком живим, та їй хотілось бачити його таким, як під час їх першої зустрічі. Фонг прикрив очі, усміхнувся її доторку і почав змінюватимусь. Стрімко зникли, кола під очима, видовжилось і набуло блиску волосся, кістки почали обростати м’язами… Віка перелякано відсмикнула руку, доки він, як Серапфим, не почав відрощувати крила, чи якісь інші запасні частини тіла.

–Дякую. Так швидко мене до норми ще не приводили, – відкривши очі широко усміхнувся чоловік.

–Звертайся. Що далі? – вже майже пошепки, невпевнено спитала Віка свого друга.

–Йдемо в твоє кафе, припинимо лякати вартових та місцеве населення і спокійно обдумаємо нашу ситуацію. Годиться?

–Цілком. А мені рахунок не виставлять за руйнування адміністративної будівлі та тілесні, чи що там у цього Вартового, пошкодження представнику закону?

–Звичайно ні. Ти досить специфічно, проте зарядила місто енергією так, що вони тобі ще й винні полишились,–– весело усміхнувся Фонг, середньовічним поклоном запрошуючи вказати йому потрібний напрям руху.

–Сподіваюсь ти правий.

–До речі, сестричко, а навіщо тобі бойові обладунки? Думала вартові Аллеї ризикнуть воювати з архаі? – мимохідь поцікавився Фонг, направляючись у заданому напрямку.

–Обладунки? – відверто здивувалась Віка, оглядаючи себе в пошуках хоч чогось, що могло підійти під подібне визначення. Ні місцями на тілі виявились зайві деталі, але чудернацька золота стрічка, не товща за павутиння, зовсім не тягнула на гучну назву «обладунки».

–Так, саме вони. Малюнок Бетельгейзе архаі синтезують на тілі лише в умовах бою. Кажуть він допомагає концентрувати енергію та здійснювати, як точкові удари величезної сили так і змітати в пил цілі міста.

– Цього я точно не планувала…Максимум, бажала хоч чимось тіло прикрити, бо Серафим, зараза, роздягнув мене до нитки і виставив на вулицю, з надихаючою фразою: «гарній зброї жодне ганчір’я не потрібне».

–Він повністю правий, – весело розсміявся Фонг, змусивши мимоволі усміхнутись і Віку. Дівчині все ще дуже хотілось чимось прикритись, та безпосередність, з якою її сприймав Фонг, трохи розслабляла. Серафим мабуть правий і вся справа у соціальних, впаяних у свідомість з дитинства стереотипах, заборонах, а ще, мабуть, думці, що власне тіло не ідеальне і краще виглядає у одязі. Бо саме так Віка і вважала все своє свідоме життя. Ну, хіба що за виключенням дефіле в оголеному вигляді перед коханим чоловіком. От він завжди на неї дивився з захопленням. Навіть цікаво чому? Адже рідне тіло в неї було далеко не ідеальним. Ні, не ламантин на випасі, та все ж певні нюанси були. Як у всіх. Та коханий наче не бачив їх, а завжди дивився так, ніби перед ним найспокусливіший витвір мистецтва. Чи то любов так впливає? Цікаве питання. Ох, чим лишень не займеш голову, намагаючись абстрагуватись він того факту, що чимчикуєш по інопланетній вулиці під руку з чужим чоловіком, маючи з одягу лише власне волосся.

–О, то Серафим привів тебе до Чигауза? То де він сам? – поцікавився Фонг, зайшовши у приміщення з акваріумами та задумливо роззирнувшись. – Чигауз, куди мого друга подів?

Вікторія шарахнулась в сторону від величезного павука, який неспішно спустився з оплетеної зеленими ліанами стелі.

–Ш-ш-ш, сестричко, це всього лишень, Чигауз, господар даного закладу, не варто його спопеляти, – кинувся обіймати та заспокоювати свою супутницю Фонг, помітивши відвертий переляк на обличчі дівчини. Не можна сказати, що вийшло саме заспокоїти, та відволік точно. Віка миттєво згадала, що вона без одягу і метнулась до столика за своїм гардеробом. Аллах з цими місцевими павуками, і тим, що вона їх з дитинства боїться до гикавки, та обійматись з чужим чоловіком, нехай і записаним у «братики», в такому вигляді вона не бажала. Для подібних занять в неї є коханий чоловік! І варто вже якось до нього повернутись. І до сина. І до інших рідних людей. Маму з татом теж ніхто не відміняв.

Доки дівчина прудко вдягалась, її «братик» про щось тихо перемовлявся з сташидлом – павучелою. Той рухав чотирма очима, вусиками, довгими мохнатими лапами, щось скрежетав. Бр-р-р. Ні, Віка звичайно у дорослому віці майже впоралась з дитячими страхами і навіть якогось там павука-птахоїда в руках тримала на виставці метеликів, та такого випробування її дитяча фобія точна не очікувала. Цікаво, що далі буде? Кого вона там ще в дитинстві боялась – ос? Якщо господар закладу павук, то вже офіціантом, за законом жанру, має бути оса розміром зі страуса. Щоб недоархаі гарантовано втратила контроль і ще щось вичудила. Ні, нове тіло їй звичайно дісталось відмінне, бронебійне, морозостійке, гарне і т.д., та шишки-голки, можна інструкцію до всього цього? І швидше! Бо австралопітек на ім’я Віка, на капітанському містку цього високотехнічного бойового космічного крейсеру, може такого натворити, що заслання на Землю всім вважатимуть найвищою нагородою!

Cерафим

Серафим, активувавши виторгуваний у Чигауза кристал, задумливо спостерігав за зникаючою у міжзірковому просторі планетою імерян. Переносник сутності, котрий йому дістався, був старого зразку і повільний, щоправда в якості компенсації мав таку цікаву властивість, як оглядовість. Використавши такий, сутність не миттєво переноситься, одним стрибком за пару галактик, а наче неспішно планує крізь космос, роздивляючись величні туманності, різнокольорові планети і звичайно зірки – джерело життя більшості сутностей. Та, що там більшості, майже всіх, за виключенням мандрівників, з яких і виходять Вартові. Вартові – це аномалія, неприкаяні сутності без чіткого джерела і, відповідно, дому. Та саме ця особливість зробила їх відмінними претендентами на роль захисників порядку. Не маючи «рідні», вони не мали і конфлікту інтересів, в якій би спірній ситуації не опинились. Для вартових мали значення лише закони влаштування Всесвіту та збірка устоїв кожної галактики чи планети.

Проводжаючи поглядом місцеву різнокольорову туманність, Серафим в черговий раз пошкодував, що переносники Чигауза такі повільні. Цей, не зовсім законний товар був прийнятним лише у випадку повної відсутності альтернатив. Занадто вже неспішно вони працювали, а колишньому Вартовому бажано було якомога швидше подолати відстань, достатню для виходу з зони впливу дивної архаі. Розбиратись, що саме поламалось в голові цієї представниці норовливої бойової раси, він не мав ані бажання, ані часу. Фонга витягла, і чудово. Чекати, доки дівчисько згадає, хто вона така, чи самого Серафима відслідкують Вартові, сенсу не було. Втратити зручний шанс зникнути з поля зору стількох небезпек, доки все фонить нестабільною енергетикою розбалансованої архаі, було б повною дурнею. Серафиму потрібно вирішити свої питання і перше з них – забратись подалі від планет з надмірною увагою Вартових. Колишні побратими зараз не проявлятимуть надмірного милосердя до сутності-втікача з нетиповим набором мотивації, багатим багажем знань та такою суперечливою системою цінностей, що заслання на Землю в якості ув’язненого навіть не обговорюватиметься.

При згадці про Землю, Серафим відчув дивну тугу. Чомусь у пам’яті сплило обличчя тієї, єдиної яку не вберіг. Закони Всесвіту… Чому ми втрачаємо найцінніше? Хоча ні, безслідне зникнення сутностей він спостерігав і до неї, от тільки біль від втрати Файри його змінив назавжди. Не дарма ув’язнені, незалежно від обраної програми, завжди втрачають в кінці все, і тільки любов можуть пронести з собою далі. А для нього саме це неможливо. На відміну від сутностей ув’язнених в тілі людини, які перероджуючись чи звільняючись, майже завжди мають можливість знайти рідну душу, він Файру знайти не зможе вже ніколи. Сутність, розпилена полум’ям джерела, не відновлюється. А Бестія ж тоді використала саме його. Серафим досі чітко пам’ятав терпкий аромат полум’я Бетельгейзе, що килимом вкрив спустошену під час сутички двох непримиримих сил планету.

Іноді Серафим відверто заздрив сутностям, що потрапили до Землі і мали нехай і примарну, але можливість все починати з нуля. Так, досвід з ними полишається лише на підсвідомості, на рівні інстинктів, типового лекала, до котрого вони прирівнюють оточуючу дійсність, але… Але вони мають можливість позбавитись, хоча б на час ув’язнення, від спогадів, від усіх подробиць життєвого шляху, який їх привів на Землю. Іноді це не покарання, а найвище благо… От тільки його таке тимчасове забуття не влаштовує, бо забути все – означає забути і її...

Раптом знайома, пробуджуюча чисту ненависть, непереборна воля змінила його траєкторію переміщення. Засліплюючий спалах обпік Серафима на мить до того, як свідомість застигла, підкорена набагато сильнішою сутністю…

Віка

Фонг всівся перед Вікторією з задоволеним виглядом, в новому, більш веселенькому одязі і двома стравами чогось фантастично ароматного.

–Пригощайся. Господар даного закладу вибачається за те, що мав нещастя викликати твоє незадоволення своїм зовнішнім виглядом. Чигауз обіцяв до наступного заходу світила відростити хутро на лапах до прийнятних норм і пофарбувати його в більш чисті кольори, а також врахувати будь-які твої побажання відносно зміни його вигляду.

– Навіщо? – дівчина, вже одягнута і навіть старанно замотана у довгий балахон, зроблений Серафимом, відволіклась від вивчення поданої страви та спантеличено подивилась на друга.

– Аби не дратувати благородну архаі, нетиповим для курхів виглядом.

–Та нехай виглядає, як йому зручно! Мої таргани не мають жодного відношення до його вигляду, – знизала плечима Віка, чітко розуміючи, що її особисті проблеми страху перед павуками не вирішити, ані подовженим хутром на цьому дивному створінні (аби страшніше не стало), ані його перефарбуванням.

–Які таргани? Кірнаі? Ніколи не чув, що архаі їх можуть залучати у якості помічників.

–Угм… Не хочу, от просто не хочу знати нічого про розумних тарганів. Я вірю, що то може бути розумна чудова раса, та конкретно зараз, не бажаю про них нічого чути, – підняла руки в захисному жесті Віка. – Не псуй мені апетиту. Я тільки-тільки почала заспокоюватись, медитуючи на естетично приємну їжу!

–Як скажеш, – усміхнувся Фонг, приймаючись за свою порцію. Віка теж взяла до рук чудну, наче покручену артрозом скляну виделку та ножа, з’ясовуючи, чи й на смак принесене таке гарне як супроводжуючий його аромат.

За виглядом їжа нагадувала гірку, складену з крихітних червоних троянд, прикрашених периметром, фігурно викладеними темно-зеленими пласкими котлетками. Або чимось дуже схожим на котлетки. За смаком незнайома страва нагадувала щось середнє між смаженими креветками і трохи присоленою червоною рибою заправленою неймовірно смачним соусом.

–Фонг, а от скажи мені, якщо я вся така мега сутність, що вміє створювати саму себе та купу всього ледь чи не з повітря, то навіщо мені їсти? – спитала дівчина, закидуючи до рота чергову трояндочку, яка буквально танула на язику.

–Естетичне задоволення, плюс розминка систем на розпізнавання смаків, кольору, енергетики, матеріальної та тонкої складової. Емоції та нові враження це одна з найдорожчих цінностей в нашому всесвіті, – чоловік з відвертим задоволенням відправи до рота черговий шматочок. – От наприклад ця страва складається з кількох тисяч складових і є рідким делікатесом для Аллеї. Якби не ти, мені б Чигауз таке ніколи не організував. Взагалі, не звертаючи уваги на дрібні неприємності, бути твоїм супроводом, дуже вигідно. Дарма Серафим дременув.

–А він втік? Що – взагалі? – відверто засмутилась Віка, яка все очікувала, що червоно-зеленомордий монстр зараз з’явиться зі своїми незмінними критичними коментарями.

–Угу, – кивнув головою Фонг, відверто смакуючи страву. – Перелякався таки спілкування з Вартовими. Навіть цікаво, що цей правильний тип міг такого натворити, аби так старанно уникати колишніх побратимів.

–Він сказав, що його звинувачують у вбивстві архаі. Чи в спробі вбивства.

–Що? – чоловік завмер не донісши виделку до рота. – Бути такого не може!

–Він сам так сказав. До речі Фонг, а коли ж ми якось збираємось розібратись зі мною? Мені все ще потрібно зрозуміти хто я, що я, і як мені провернутись додому. Фонг? Ау? – роздратовано помахала перед відстороненим обличчям співбесідника Віка.

–А? Вибач… Я трошки шокований. Серафим та вбивство архаі… Маячня якась… Це потрібно перевірити…

–Фонг?! А мене перевіряти будем? І до речі, як? Підемо до місцевого інтернету з запитом? – обурилась Віка. Ні, вона в принципі розуміла, що другом чоловік перейматиметься більше. Де Серафим і де вона, напівбожевільна дівуля, яка неочікувано звалилась на його голову. Та все ж хотілось окреслити план дій. Як відомо, визначення правильного напрямку руху, суттєво впливає на успіх досягнення цілі.

– Щодо тебе я вже подумав. Доїдай і повернемось до Вартових, – задумливо кивнув Фонг.

–Що? Знову? Тобі однієї смерті було мало? Навіщо я тоді за тобою до них ходила? Погукати на обід в кафешку? – ошаліла від такого варіанту дівчина.

–Ой, та годі тобі, вони тут гарнюні.

–Ці гарнюні тебе живцем спалили!

–Спалили вони лишень матеріальний носій. Не така вже велика втрата. Неприємно, та не більше. Це як… як якщо людину висмикнули з одягу, а вже одяг, не переживши подібного, згорів, – спробував підібрати аналогію Фонг.

–Жах. Не потрібно таких порівнянь. Я так і уявила, як моя улюблена сукня загоряється від туги за мною, прихопивши за собою всю шафу на додачу…– тріпнула плечима Віка, – Добре, проїхали, я прийняла до відома, що ти не маєш образ на місцеву поліцію. Та поясни мені, навіщо нам знову до них йти? Я себе, м’яко кажучи, некомфорто почуваю. В моєму світі, влаштувавши комусь невеликий армагедець з руйнуванням будинку, зазвичай не прийнято приходити за кілька годин в гості, як наче нічого й не було.

–За інформацією найлогічніше йти до них. Вона там найактуальніша і повна. А якщо архаі їх ввічливо попросить, то Вартові просто не зможуть відмовити, – широко усміхнувся Фонг.

–Я не хочу знову роздягатись! – оцінила натяк дівчина.

–Чому? – щиро здивувався чоловік.

–Фонг! – закотила очі Віка, усвідомивши, що розмовляє з «братиком» наче однією мовою, та далеко не завжди то означає порозуміння. Як папуас Нової Гвінеї не розуміє шоку якогось культурного європейця від жертвоприношення кози, так і Фонг з Серафимом відверто, ти щиро дивуються її соромливості. Ні, як з’ясувалось, Віка могла пересилити себе заради важливої справи, та саме пересилити. Почуватись нормально, розгулюючи голяка у всіх на очах, було для неї занадто складним завданням. – Вважай це моєю примхою!

–Добре, – знизав плечима Фонг. – Це вже схоже на архаі. Взагалі, сестричко, примхи архаі, це і є їх норма поведінки. Стандартний підхід цієї раси – завітати у якесь місто і знести половину, як таке, що не відповідає на їх думку загальній гармонії планети, влаштувати потоп, бо «планета втомилась», виверження – тому, що малувато деяких елементів на поверхні. Їх мало цікавлять супутні жертви. Тому твоє: « нехай виглядає, як хоче», при тому, що тебе вигляд Чигауза відверто дратує – це нонсенс.

–Я вже майже змирилась з тим, що я цілковитий ходячий нонсенс. Та мені це краще, аніж бути такою байдуже-примхливою, жорстокою сволотою, яку ви мені постійно наводите за приклад, – зітхнула Віка.

– Не наводимо, а просто інформуємо тебе про наявні реалії, тому що ти в них відверто не орієнтуєшся. Тим паче поняття жорсткості дуже абстрактне.

–Тобто як?

–Немає чіткої межі між раціональністю та жорстокістю. Люди вважають жорстокою смерть тіла, а це ж просто обов’язковий елемент життя планет.

–Можливо ти правий, та мені це важко прийняти…

–Чим швидше це приймаєш, тим швидше починаєш орієнтуватись на цінності, які є незмінними, не звертаючи уваги на наявність чи відсутність матеріальної оболонки. Добре, припиняю тобі розповідати приписні істини й займемось безпосередньо твоїм завданням – йдемо зо Вартових за інформацією.

–От знаєш, я все ж невпевнена, що вони зрадіють моєму поверненню, – пробурмотіла Віка, роздивляючись крізь скляну стіну на спотворену її стараннями будівлю, що примхливо мерехтіла у останніх вечірніх променях місцевого сонця. – А вже тим паче видадуть всю потрібну інформацію…

–А в них є вибір? – широко усміхнувся Фонг.

–Ну… Ті, минулі, в тебе вдома, якось не дуже допомагати поспішали.

–Наскільки я пам’ятаю, Вартових Дермиргаудеттеркана ти не занадто прохала про допомогу, а самі б вони точно не здогадались, що перед ними архаі, яка не знає, що вона архаі і мріє повернутись на Землю. Навіть якщо б ти сказала – не одразу повірили б. Таке, знаєш, припустити вкрай важко. До того ж, якщо вони планували затримати нашого Серафима, особливо за спробу вбивства архаі, то підготовлені були, як до невеликої війни і очікували будь-якої ілюзії та варіантів супротиву. Зараз нашого друга поряд немає, про нього, схоже, місцеві Вартові навіть не встигли дізнатись, адже він спочатку вислизнув з пастки, а потім елементарно сховався за твоєю буйною енергетикою. Мій статус ти недвозначно окреслила, а з твоїм взагалі нема питань. Тому, сестричко, найпростіший та дієвий спосіб отримати максимум інформації, це зазирнути до бази даних наших доблесних Вартових. Навіть в них про архаі буде небагато, але починати з чогось потрібно.

–Можливо… Слухай, а якщо Серафим втік, може й я можу повернутись до Землі і не розбиратись у сіх цих хитросплетіннях?

–Малоймовірно. Вартові Землі заперечуватимуть проти прямого втручання архаі у їх справи.

–Та я не планую втручатись у їх справи! Я хочу додому, до чоловіка, дитини, повернути своє тихе спокійне щасливе життя! Без можливості випадково розбудити вулкан, зруйнувати дім чи ще щось подібне!

–Саме для цього тобі потрібно знайти того, хто зможе допомогти усвідомити свої сили, а краще з’ясувати, яким чином ти на землі опинилась в ролі ув’язненої. Серафим правий, стандартна програма обмеження сутності, архаі не стримає. Тобто якщо ти навіть домовишся з Вартовими Землі, вони тебе можуть пустити на планету але, за всього бажання, людину з тебе не зроблять.

–А щастя ж видавалось таким близьким…– скрушно зітхнула Віка.