Зустріти світанок

«Скакали» двоє мандрівників досить довго, петляючи між скелями, снігом та хмарами, що час від часу добирались до цих гірських висот. Коли перша така хмаринка-скелелаз наздогнала Вікторію на черговому схилі, дівчина аж зупинилась, милуючись біло-рожевим туманом, котрий рікою потік вздовж прямовисної кам’яної стіни. Ось ніби була хмарка, а ось дівчина вже стоїть у тумані, що сховав весь навколишній світ. А ще за мить подув вітер і хмаринка оминула мандрівників й попрямувала схилом далі, вкриваючи все світлою ковдрою з якої, як зуби якогось дракону, стирчали гострі скельні виступи. Неймовірне видовище.

Так Вікторія та Серафим і подолали перевал – без додаткових пригод чи знайомств з іншими гірськими мешканнями, але в оточенні величних явищ природи. Та й не дивно. Мабуть тільки хмари і не розлякала їх вистава з хижаком та льодяними брилами. Щастя, що ще й розпечену лаву до нього не додали.

З іншої сторони гір було тепліше і з’явилась рослинність. Спочатку Віка помітила під ногами лишайники та мох, потім жмутки трави, далі до них додались кущі та різноманітні повзучі рослини, що чіплялись за каміння, та звисали усюди химерними гірляндами, далі вже й дерева було видно. Схоже тут дощі та тепло не були дефіцитом. Скоро всі схили прикрасились флорою, яка строкатим килимом спускалась вниз, а перед мандрівниками відкрився вражаючий вид на велику зелену долину з сяючою в променях сонця вихлястою річкою внизу. Це б навіть нагадувало земний пейзаж якби не рожевуватий колір світила, і великий білий шар, що кидався у вічі на насиченому смарагдовому кольорі незнайомих джунглів, наче забута гігантською дитиною іграшка.

– А от і одне з міст Аллеї. Чизан, – сповістив Серафім, вказавши на дивну штукенцію. – Давненько я сюди не навідувався.

–Гарно. Я дивлюсь населення цього міста не настільки активно намагається вписатись в місцевий ландшафт, як жителі міста Фонга, – відмітила дівчина.

–Міста Фонга?

–Того, з якого ми тікали, гублячи капці, ой, вибачте, тіла.

–А… Дермиргаудеттеркана.

–От навіть намагатись не буду не те, що запам’ятати, а навіть повторити, – фиркнула Віка.

–У архаі…– почав було Серафим, та тут же зупинився під поглядом дівчини. – Зрозумів.

–Це ж треба. Та в нас помітно прогрес, – усміхнулась його супутниця.

–Знаєш, що в тобі найдивніше? – продовжував відсторонено розмірковувати чоловік, спускаючись схилом, та ігноруючи іронію.

–Ну і? – Вікторія навіть відволіклась від розглядування місцевої флори та фауни. Все таки інший світ, та й перехід від голих скель до густого лісу, був занадто швидкий. Кущики-кущики, а варто було обійти черговий скельний виступ і вони вже в густому лісі. Контрастно. Тай дерева, що їх оточили були смішні, схожі на якусь комбінацію ялинок з папороттю. От наче хто взяв листок папороті, в центр помістив світлий могутній стовбур, а усе інше густенько усіяв голочками. Трава нагадувала звичайний пирій, розбавлений блідо-жовтими пухнастими кущами, а от дивна миша-переросток, з двома хвостами та іклами, як у мутанта-зубастика з фільму жахів, котра шмигнула від них по вертикальній гілці, змушувала задуматись про важке життя місцевих хижаків.

–В тобі немає сексуальної складової, – припечатав Серафім.

–Що? Тобто нема? Я не викликаю цікавості? – дівчина від подиву, ледь не звалилась з чергової каменюки, яку саме долала. Вона ж бачила своє нове тіло у дзеркалі – подібна краса просто не може не цікавити представників протилежної статі. Хоча б у прихованій формі, так би мовити «поїсти очима». Хоча… Зараз вона вдягнена не у ту еротичну збрую, котру їй Фонг спочатку пропонував, і максимально приховала все що можна, та й цей мусульманський балахон на неї намотали… Але зовсім «не має сексуальної складової»? Якось навіть трохи образливо за це гарненьке тіло.

–Викликаєш, проте не на найнижчому, базовому, фізичному рівні, – уточнив зеленошкірий.

–Це як?

–Якщо просто – чоловік кинеться тобі до ніг з будь-якою пропозицією, окрім банального, провести з ним ніч.

–Гм... Отже в цій фантасмагорії в темному провулку мене на зґвалтують навіть стійкі до гіпнозу чоловіки? Чудово, – знизала плечима дівчина, та, побачивши спантеличений погляд співрозмовника, уточнила. – Що не так?

Віка дійсно не розуміла яке відношення, окрім подиву і зручних перспектив, має в неї викликати цей факт.

–Це нетипово. Архаі дуже цінують енергію, яка генерується при активації еротичних зон і за нормальної ситуації, вже, як мінімум, кілька разів ініціювали б звичний процес. Я, коли змінював іпостась, очікував, що ти забажаєш, так би мовити, «розім’ятись».

–А-а-а…То он чого ти був одразу у бойовій готовності…Оригінальний спосіб догодити жінці,– спантеличено протягла Віка, важко собі уявляючи наскільки потрібно бути любителькою екстрим-сексу аби кохатись з зеленим незнайомцем посеред голих скель. – Зачекай, тобто ти хочеш сказати, я повинна була ще в квартирі Фонга накинутись на нього, чи тебе, з криками «візьми мене»? – хмикнула критично дівчина.

–На обох. І не накинутись, а наказати виконувати твої бажання. Та й в даному процесі не тебе «беруть», а ти.

–Маячня якась, – розсміялась Віка, уявивши себе в такому амплуа. Угу, оце вона така прокинулась гола в незнайомому місці і одразу побігла до найближчих чоловіків з вимогою: «Покажіть мені свої причандали, я сексу хочу!». Може архаі так і роблять, та вона б від такої перспективи швидше вилізла у протилежне від чоловіків вікно, прикидаючись білкою-летягою.

– Ні. Це цілком нормальний стан для вашої раси. А ось твоє небажання – ненормально. Подібна байдужість можлива лише якщо в тебе є десь сутність – пара, енергетичний, чи так би мовити духовний, зв'язок з якою, надає тобі можливість генерувати даний вид енергії в достатньому об’ємі. Та подібне дуже рідко буває, тим паче у архаі. Вони зазвичай нестримні, як сам вогонь, тож сутність, яка зможе збалансувати їх, а не згоріти чи розчинитись у тому морі енергії, то надзвичайна рідкість.

–Чоловік.

–Що? – очі Серафиима смішно округлились від подиву.

–Я свого чоловіка кохаю.

–Е-е-е, це людського, чи що?

–Ні, скажені мишки, звіролюда! Звичайно людського.

–І зараз?

–А що мало змінитись? – відверто здивувалась Віка.

–А-а-а, ем…– Серафим навіть зупинився. Озирнувся до супутниці, підійшов, уважно її оглянув. Обійшов по колу навколо дівчини.

–Бути не може, – замотав він головою та продовжив свій шлях. – Ти не могла зустріти свою пару серед людей. Архаі і на Землі… Це вже нонсенс. А пара з Землі…

–Де один, там і десять. Чому цих нонсенсів не може бути два? – знизала плечима Віка і, неочікувано для себе, вправно спіймала метелика, що пролітав повз. Щоправда при ретельному огляді це створіння більше виявилось схожим на птаха. Сині напівпрозорі крила вкриті чи то пилком, чи то дуже дрібним пір’ям, тонкий довгий дзьоб, сім лап і повна відсутність хвоста. Фантазія у місцевої природи була розкішна.

–Відпусти муршу, їй ще діток вигодовувати, – мовив чоловік з інтонацією «кинь каку» і Віка покірно розімкнула пальці, відпускаючи чудне створіння. Загадкова птаха-метелик стрімко зникла за найближчими кущами.

– Як скажеш. Вже й чудернацьке створіння роздивитись не дають.

–Не варто без потреби лякати істоту. Так от, – повернувся до роздумів вголос зеленошкірий. – Я припускаю деякі дивності, добре цілком конкретні дивності, та навіщо ж їх настільки нагромаджувати?

–Ти озвучив версію, я відповіла. Перша з причин, через яку я не мрію завалитись з кимось у ліжко – я кохаю свого чоловіка і мене він цілком влаштовує в даному плані. Друга – червоні крилаті монстри, щоправда, як і зелені безкрилі, якось ніколи не були об’єктом моїх сексуальних бажань.

–Точно архаі-аномалія, – пробурмотів Серафим і уповільнив кроки. Попереду між дерев з’явилась світла стіна куполу міста.

Це не була стіна у нормальному розумінні, як спочатку подумала Віка. Швидше за все вона являла собою якесь силове поле. Те, що здалеку здавалось суцільною поверхнею, при розглядувані зблизька виявилось напівпрозорою, ледь помітного перепоною, яка, за словами Серафима, перешкоджає випадковому потраплянню агресивних форм життя до міста. А ще реагує на прямо заборонені предмети. Полишилось з’ясувати чи не вважається подібним Вікторія. Накинувши на голову своє дурнувато-мусульманського вбрання, та сховавши волосся і частину обличчя, дівчина ступила за Серафимом у «стіну».

Як не дивно – її не ідентифікували, як загрозу. Хоча, на місці місцевих жителів, дівчина б не була такою легковажною. Автомат Калашникова теж сам по собі не агресивний, та опинись він в руках терориста чи дурня, який полюбляє грати з незнайомими предметами, і купа мерців гарантована.

А місто було черговою дивиною. Пройшовши бар’єр Віка наче опинилась у збільшеній до гігантських розмірів вузькопрофільній сувенірній крамниці. Усюди були скло, скло і ще раз скло. Прозоре, матове, з кольоровими відтінками та різноманітними візерунками. Сяючі у променях сонця незвичні будинки, котрі нагадували кристали, звивисті прозорі дороги, нечисленний транспорт, що виглядав як збільшена водяна крапля, що зависає над дорогою. І між усім цим неспішно снували зелені люди. Ну, майже люди. Чоловіки у тогах, схожих на ту, що організував собі Сенрафим і жінки. Віка ніколи не думала, що зелена жінка, то може бути гарно. Але зустрівши першу ж місцеву жительку, так і застигла на місці від подиву. Граційна, висока, зі яскраво-смарагдовими очима, схожими на котячі, з зібраною у високий хвіст гривою довгого хвилястого волосся кольору морської хвилі, у напівпрозорому блакитному вбранні, схожому на давньогрецький стиль, із купою синьо-блакитних прикрас, така жінка могла бути визнаною витвором мистецтва. Та одне її фото могло претендувати на шедевр! А такими ж були майже всі! Трохи змінювались риси обличчя, кольори та фасони одягу, зачіски, проте кожна, кожна була красунею! Навіть відверті бабусі були гарними, як картинки, яких геть не псували ледь помітні незвичні зморшки. Та й чоловіки були приємні. Кремезні, з виразними очима, вони всі справляли враження фізично розвинутих та здорових. Віка не помітила жодного «пивного» живота, кривих ніг, чи дряхлого старця, що переходячи дорогу, ледь не розсипається. Ні, один старець поз них проходив – високий, з царською поставою, він крокував пружною ходою спортсмена і лише зморшки на обличчі, та якесь блідо-блакитне волосся наштовхувало на думку, що це чоловік поважного віку.

Взагалі населення міста було привітним, неспішним і радувало усмішками. Схоже тут жили щасливі істоти. Мабуть створити таку красу і потім жити серед неї, то, дійсно задоволення. Віка раз за разом зупинялась, захоплено роздивляючись перехожих, незвичні будівлі, сяючі скляні статуї, об’ємні різнокольорові візерунки на домах, дивні, виблискуючі веселкою прикраси та арки над вулицями. Та що там прикраси, сама дорога виглядала наче відшліфований діамант!

–Архаі, припини, – пролунав поряд занепокоєний шепіт Серафима.

–Мене звуть, Вікторія, склеротик ти наш, – прошипіла у відповідь дівчина, і лише потім уточнила. –Що саме?

–Так захоплюватись. Від твоїх емоцій вже місцеві флора та фауна божеволіють.

–Та що ж за капець такий. Не сердись, не лякайся, а тепер ще й не захоплюся! Що цього разу?

–Озирнись. Бачиш скляний дім, оплетений рослинами?

–Так. Але ж… він наче був без рослин.

–Тому я тобі його й показую. І ти врахуй, що рослини по склу повзають геть неохоче, а по імерянському так взагалі, виключно у випадку відвертої небезпеки для життя, тому ці міста з такого матеріалу і будують.

–То все це знову з моєї вини?

–Звичайно.

–І що мені з тим робити?

–Спробуй просто не випускати емоції на волю. Жодні. Твоя енергія десь точково пробила бар’єр. Недостатньо для тривоги системи безпеки, проте одна місцева ліана вже радісно проскочила в тимчасовий отвір, а, відчувши вогняну сутність архаі, дременула подалі, користуючись для прискореного росту твоїм же розлитим навколо захопленням. Ні, місто звичайно переживе невеличке позапланове озеленення, все ж вони всю свою історію відбиваються від старанних спроб місцевої рослинності поглинути острівки цивілізації, та нам зараз не обов’язково так голосно про себе повідомляти. Он бачиш вже цікаві збираються, – кивнув він головою на двох жіночок, що зупинились перед «озелененим» будинком. – Пішли швидше, заскочимо у один заклад з гарним для наших планів стратегічним розташуванням. Тільки постарайся там кімнатними рослинками не захоплюватись, вони в Чигауза хижі і ловити їх буде дуже сумнівним задоволенням.

–Спробую, – зітхнула дівчина, ще раз присоромлено оглянула порослий рослинами будинок, та покірно почимчикувала за Серафимом скляними вуличками до якоїсь високої зеленкувато-блакитної будівлі, що нагадувала конфігурацією неправильний ромб.

Трикутний вхід плавно роз’їхався на дві частини, пропустивши пару в просторе, заповнене м’яким блакитним світлом приміщення. Більше за все це нагадувало виставку акваріумів в якомусь кафе. Усюди були скляні ємності різноманітних форм зі строкатими рибами, що чергувались зі столиками і незвичними рослинами, які віддалено нагадували земну росянку. Тільки якщо росяночка була маленька та їла дрібних комах, то цей рослинний хижак, судячи з розміру «квіточок», міг не напружуючись «схомякати» середніх розмірів кота. Так, цій зелені ріст точно не варто прискорювати. На щастя, захоплення це диво місцевої природи у Вікторії не викликало, радше бажання обійти.

Серафим всадовив свою супутницю за один з пустих скляних столиків, попросив почекати, та пішов вглиб, швидко загубившись серед акваріумних джунглів.

Дівчина задумливо озирнулась і, за відсутністю інших імерян, звернула свою увагу на рибок, що плавали у найближчому акваріумі. Тим паче, що Віка завжди полюбляла подібних домашніх улюбленців, навіть вдома мала столітровий «кубик» зі скаляріями, неонами і синодонтісом, що виріс до розміру середнього оселедця. І байдуже, що спеціалісти в одній «банці» цих риб тримати не рекомендували, авторитетно в один голос заявляючи: «великі з’їдять малих». У Вікторії ніхто нікого не їв, навіть коли сом виріс до таких розмірів, що неони всією зграєю могли до нього в пащеку заплисти. Дім, милий дім… Як же туди повернутись? Як там коханий? Синочок? Вони ж мабуть божеволіють від занепокоєння… Жах.

Намагаючись відволіктись, Віка почала уважніше роздивлятись рибок. Чудернацькі форми і розфарбування були в кращих традиціях тропічного різноманіття. На обережне постукування пальцем по склу з усієї строкатої зграї підпливла лише напівпрозора, прикрашена яскраво синіми плавцями малеча, привітно вишкірюючись пащекою, щедро наповненою незліченною кількістю голкоподібних зубів. «Гарнюня» весело махала плавцями і відверто шукала вихід до жіночого пальчика.

–Як для людини, в тебе дивна особливість привертати увагу всього найнебезпечнішого, – пролунав поряд голос Серафима, який вигулькнув з-за іншого акваріуму і всівся за столик.

–Чому небезпечного?

–Бо симпатичне створіння з яким ти заграєш, є одним з найпідступніших та отруйних на цій планеті. Ні, відгороджене від відвідувачів ільмітом, воно звичайно може лише мріяти про чергову жертву, та сам факт, що воно так зацікавилось тобою, багато про що сповіщає.

–Наприклад, що в нього непоганий смак, – показала язика чоловікові дівчина.

– Угу, я так і подумав.

–А що таке ільміт? Місцевий аналог скла?

–Щось таке.

–Яке детальне пояснення…

–Можу хімічну формулу написати, – знизав плечима «монстр».

–Навряд чи це мені допоможе, – пробурмотіла Віка, та повернулась до більш цікавої теми. –То про що на твою думку каже той факт, що мною зацікавилось це зубасте створіння?

–Що ти архаі…

– «Ми думали мчимося на коні, а самі просто бігали по колу»… – закотила очі дівчина.

–Я чув ці рядки… Якась пісня? – у погляді Серафима проскочив подив.

–Макаревич.

–Гм… Не важливо. Як казали в одному земному фарсі, здається «Про адвоката П’єра Патлена», – «повернемось до наших баранів», – відмахнувся її супутник від якихось дрібних проблем з пам’яттю, чим викликав трохи зловтіхи у Вікторії. Не все ж їй одній чогось не знати, чи не пам’ятати.

–І хто в нашому випадку ті нещасні барани?

–У нас – місцеві Вартові. Їх відділ тут поряд і, аби визволити Фонга, тобі потрібно туди сходити та повідомити їм, що це недалекоглядне нещастя супровід архаі, який вона воліє повернути.

–Ось так просто?

–Ти архаі, для тебе все просто.

–Та ми ж наче визначились, що я втікачка і недоархаі?

–Та хоч ходяча Соукоянт! З наявними параметрами у тебе на цій планеті прав більше, аніж у її правителів.

– Тоді чому ми прокрадались горами, як злочинці?

–Бо ти поводишся, як незрозуміло хто, а в мене тут прав рівно в два рази менше, аніж у останнього дрібного гризуна.

–А якщо я оголошу тебе моїм супроводом?

–Це лише все ускладнить, – скривився чоловік.

–Чому?

–Бо мене шукають за спробу вбивства такої, як ти.

–Як цікаво. Людини? Жінки? Втікачки?

–Архаі!

–Але ж ти сказав– це неможливо, і взагалі впадаєш у дурний транс, варто мені щось тобі сказати не з тією інтонацією!

–Спробувати це не завадило, – знизав плечима чоловік, миттєво вдягаючи на обличчя маску байдужості. – Через це, якщо я прийду разом з тобою до Вартових, ми там затримаємось ой, як надовго. А воно тобі треба?

– Мабуть, ні…

– От і я так подумав. Тому йдеш сама, забираєш Фонга і повертаєшся. А потім розбираємось з тобою.

–Звучить загрозливо, – усміхнулась Віка і тут же допетрала. – Стоп-стоп! Ти хочеш, аби я йшла сама невідомо куди і вимагала віддати мені ледве знайомого чоловіка, аргументуючи це лише гарною пикою?

–Не лише. Тілом теж. Тому знімаєш зараз усі ці лахи і йдеш он у той зелений комплекс.

–Скажи, що ти зараз жартуєш, – округливши очі попросила дівчина.

–Ні. І робити то потрібно зараз, бо до вечора нашого красеня заберуть на орбіту, для обрання міри покарання, а після її призначення навіть втручання архаі буде не таким простим. Тож пришвидшуємось, бо доба тут довга, але ніч вже стрімко наближається.

–Але я не можу так!

–Як? Врятувати особу, якій не пощастило з тобою зв’язатись?

–Оголеною!

–Архаі…

–Віка! Мене звати Віка!

–Добре, Віка. Послухай мене. Незалежно від візерунку задзеркалля в твоїй голові, ззовні та за силою ти архаі, а в них тіло – то найефективніша зброя. Прийшовши в такому вигляді, ти просто продемонструєш, що незадоволена і тобі, можливо, навіть рота відкривати не доведеться, для звільнення нашого нещасного друга. Максимум ім’я його назвати.

–Я так просто не зможу!

–Зможеш.

–Ні.

–Що тебе зупиняє?

–Виховання!

–Пані, ви зараз у місці, де звичні вам рамки пристойності, які навіть серед людей відрізняються широкою різноманітністю, це просто дурість. На Землі є чудовий вислів, одна з варіацій якого: « Коли ти у Римі, роби як роблять римляни». Твоє виховання важливіше за долю Фонга?

–От прямо відчула себе зараз Леді Годівою! – фиркнула дівчина.

–Ким?

–Ти диви, римські вислови він знає, а легенду про дружину графа Леофріка, що проїхала голою по міським вулицям Ковентри, аби її чоловік знизив податки, чогось не чув, – бурмотіла Вікторія, неохоче починаючи роздягатись, бо сама ж обіцяла допомогти Фонгу.

Взагалі Віка розуміла, що в чомусь зелений монстр правий і рамки моралі залежать від суспільства. Але ж її виховало не суспільство оголених дикунів! А тут, заради її соромливості ніхто вікна та скляні стіни інопланетного міста не закриє. От що за неподобство? Вона ж ніколи у моделі, а тим паче оголені не прагнула. От чому так – планета інша, люди зелені, а закономірності однакові? Маєш гарне тіло, будь ласкава – продемонструй! Краще б зовнішність баби Яги видали, чесне слово! Тоді б всі від переляку заплющили очі, бо жодного журналу для чоловіків з бабою Ягою на обкладинці вона не пам’ятала. Гм, а веселеньке мабуть було б видовище. Жіночки б точно розкупили – хто чоловіка лякати, хто просто за себе порадіти. Взагалі стандарти краси то дивна штука, принаймні людські. Це спочатку «ноги» тих стандартів росли з раціональних моментів (повненька – в голод не помре, має дірку в нижній губі – работорговці погидують), а зараз їх взагалі формує інтернет контент та телебачення. А вже з чого вони виходять, при визначенні тих стандартів, Віка ніколи не розуміла. Так… чим би ще таким «важливим» думки засмітити, аби сором тимчасово за двері виставити?

Серафим

Це будо досить цікаве видовище. Архаі котра соромиться, червоніє, покусуючи губи ніяковіє та ховає очі, знімаючи одяг, це щось неймовірне. Але йому потрібно було її відправити за Фонгом і тому доводилось стримуватись від лайки й терпляче інструктувати це непорозуміння, ризикуючи отримати якийсь дурний наказ і перетворитись на купку попелу.

–Уяви, що ти ніж, клинок. Холодна сталь, в’юнкий візерунок, гостре лезо. Такій зброї є чого соромитись? – переконував він дівчину, намагаючись послабити той вир емоцій, який вона в собі скручувала, як ядро непередбачуваного тайфуну. Вона наче погоджувалась рятувати Фонга, та одночасно відчайдушно чіплялась за свій одяг ледь чи не на порозі закладу Чигауза.

Сам власник приміщення вже валявся, потріпуючи від тихої істерики лапками десь під одним зі своїх акваріумів (ще б пак, таку виставу влаштували), доки Серафим старанно випихав це дівчисько на вулицю.

Випхав! Хух! Та з цією обмеженою свідомістю ще працювати і працювати… І як вона поєднується з іншими параметрами архаі геть незрозуміло.

О, ти диви, а приймати бій вона виявляється вміє! Варто було закритись дверям, як архаі вирівняла спину, зібрала волосся у високий хвіст (а це цікаво навіщо?) і знайомою Серафиму граційно-царською ходою попрямувала до резиденції Вартових. Ой-йо, а бойові обладунки навіщо? Угу, не архаі вона, ні разу, а ось ці вогняні, стрічечки, що матеріалізуються з іскрами з повітря, обвивають зараз її ліве плече, груди і спускаючись до паху завершаються мереживним візерунком на п’ятій точці, це так, гарненька прикраса. Звичайно. Вартові саме так і подумають…

Серафиму навіть шкода стало, що він не може зараз оцінити стан варти. Їм зараз саме час панікувати. Якби він таку гостю побачив, то вже б озброїв усіх за бойовою тривогою, розмістив на максимальному віддаленні одне від одного і підписав розпорядження відносно відновлення власного тіла, розпиленого на елементарні часточки при виконанні посадових обов’язків. Одних вогняних плям під ногами і феєрверку у волоссі цієї панянки було достатньо для безумовної капітуляції скромного місцевого відділу представників закону. Вони звичайно Вартові, але бій з незадоволеною архаі, то далеко не для всіх завданнячко. А вона виглядає так переконливо-небезпечно, що сам би повірив, аби не бачив ту дурню, яку дівчисько регулярно чинить, замість звичних для вогняних сутностей дій.

Звичайно вони капітулювали. Вийшли зустрічати з урочистостями, як і належить. Ой, архаі, а на навіщо ж зносити частину будівлі? Що, не можна було дочекатись доки Фонга цивілізовано випустять? А, та він ще й на допиті був? Оу, і з застосуванням світлового фільтру… Гм, та Фонг, практично не постраждав, судячи з вигляду. Ой-йо…схоже ця красуня так не вважає. Так, хлопці, вам можна лишень поспівчувати – образити того, кого архаі вважає своєю власністю, це помилка. Велика. Хоча ні, ти дивись, вона таки вміє зупинятись! Навіть Вартового, не повність розпилила, так потріпала трішки. А, то вже Фонг рятує нещасних представників закону. Молодець, я думаю вони оцінять і навіть йому той нещасний барліг більше не згадуватимуть. Гм, о, архаі знову почала роздачу енергії. Та так Фонг взагалі красунчиком вмить буде. Ну хоч відновлювати без переліміту вона навчилась, не дарма Серафим побував у якості піддослідного щура. Після такого «лікування» щоправда Фонг своїй хазяйці, як мінімум, пару циклів винен, та то вже його проблеми і не такі страшні. Можна вважати нагородою, а не покаранням. Такого несерйозного суб’єкта жодна поважаюча себе архаі на службу не взяла б.

Окинувши поглядом спустілу вулицю (імеряни ж не самовбивці, встрявати у розбірки архаі і Вартових), Вікторію, котра разом з Фонгом поверталась до закладу Чигауза, Серафим згадав, що варто щезати. Навіть трохи шкоди. Смішна панянка. Не була б вона з цього клятого роду, першим би спробував допомогти розібратись, а так – кристал в зуби і кометою за межі досяжності цього вогняного непорозуміння. Далі вона нехай вже якось сама розважаться.