Зустріти світанок

Частина 8

Вікторія летіла роздивляючись пейзаж і, разом з піщаними барханами, що мелькали під ногами, в пам’яті дівчини мелькали спогади її життя. Не занадто довгого та, потрібно визнати, цілком щасливого і точно вартого того, аби його повернути. Навіть якщо то «урок», вона згодна знову повернутись за «шкільну парту»!

Віка була єдиною дитиною в сім’ї. Розумниця, красуня, золота медаль у школі, вступ до столичного ВИШу, червоний диплом, залицяльники, вдалий шлюб, кілька цікавих місць роботи, дитина, знову робота. Зірок з неба вона не хапала, та те, що їй дозволяли взяти власна світла голова та цілком конкурентоздатна зовнішність, не впускала. Та не більше. Зайвий раз напружуватись, чи взагалі переступати через загальні моральні принципи, заради матеріального достатку чи кар’єрного зростання, дівчина не збиралась, бо ніколи не прагнула за будь-яку ціну «на Олімп». Навіщо? Життя до неї і так добре. Було, принаймні, до останнього часу… Може на голову не сипались мільйони, та Віка їх ніколи і не просила, відмінно розуміючи, що в кожної вершини своя ціна, а «небожителі» виглядають безтурботними і щасливими лише здалеку. Шалений успіх зазвичай ходить в парі або з безпросвітною роботою, або з брудом, або і з тим і з іншим, та ще й людська заздрість завжди масла у вогонь підливає. Бо ж більшості здається що «багатим та знаменитим» занадто зручно на тій пательні танцювати, а не вклоняються вони всім і кожному не тому, що п’яти пече й зупинитись не можуть, а виключно через пиху.

Вікторію такі «чудова компанія і арена для виступів» не спокушали. Вона вважала обов’язковим в першу чергу співвідносити ціну та якість, а головне потрібність такого «товару», як успіх. Вона чомусь, попри непогані здібності, ніколи не мала занадто амбітних мрій, лише бажання довести собі, що щось може. Може отримати золоту медаль, червоний диплом, цікаву роботу. З початком дорослого життя, дівчина досить швидко зрозуміла, що працювати хоче там, де цікаво і комфортно, а зарплати просто вистачає, бо за «спокусливо-смачний заробіток», роботодавці мають звичку виймати всю душу, відправляючи додому живий труп, якому вже й гроші не в радість. Та й чоловіка Віка собі обирала не за статусом, чи маркою авто, а за відчуттям комфорту. Того, з ким почувалась коханою жінкою і особистістю, а не симпатичною лялькою, того, з ким цікаво розмовляти, але й мовчання є багатослівним, теплим, затишним. І нехай на весіллі її дружка нерозуміюче знизувала плечима: «що ти в цьому пролетаріаті знайшла? Ні гаманця, ні статури», Вікторії було байдуже. Вона була впевнена у виборі, і не помилилась. Її сімейне життя було щасливим, на відміну від шлюбу тієї ж дружки, котра завжди шукала ідеального лицаря на білому мерседесі. Лицарі в неї наче були пачками, мерседеси давно змінились теслами, а от з щастям подруга досі їздила різними маршрутами. Хоча стільки сил та зусиль на пошук чергового чоловіка витрачала, що Віка вже б застрелилась, від подібної активності. Взагалі лінь Вікторії, та небажання зайвий раз напружуватись в гонитві за понтами чи додатковими благами, була помітною рисою характеру та улюбленим приводом для жартів серед друзів. Навіть шеф Віки часом сміявся і на питання колежанок по роботі, «чого б тобі, Вікуся, не змінити імідж, проекспериментувати, прогулятись магазинами?», відповідав за Віку – Їй лінь!». І був не далекий від істини.

А ще відмінною рисою Вікторії з дитинства була «холодна голова». У школі це дуже радувало вчителів та батьків, в інституті – викладачів. І лише сама дівчина з часом почала щиро заздрити тим, хто міг відправитись на вечірку, а потім з відвертою цікавістю протягом тижня відновлювати спогади про веселу ніч. Віка так не могла, не вміла. Якийсь внутрішній страх зробити щось, що вже не можна буде виправити, її завжди зупиняв. Від зайвого спиртного, бажання спробувати наркотики, цигарки, можливості опинитись у ліжку з незнайомцем. Батьки та друзі її поважали за розумність, а вона відверто шкодувала, що до путя не вміє веселитись, відпускати гальма і нестись життям без зайвих думок. Та життя схвально приймало у жертву її нереалізоване божевілля, нагородивши міцною родиною, непоганим матеріальним статком, нормальним здоров’ям. Невелика ціна за тихе, та від цього не менш цінне щастя. Головне це ж не скільки в тебе є, а – щоб вистачало. Вікторії зазвичай вистачало, а те, чого не вистачало, перетворювалось у чудовий стимул рухатись далі. Азарт, при правильному дозуванні, надає життю достатньо фарб.

Лише та дивна безпідставна осіння депресія вибивалась з загального фону. Просто так, на рівному місці, на Віку хандра ніколи не нападала. Зазвичай причину поганого настрою вона завжди чудово ідентифікувала. Це могла бути невдача на роботі, завдання, що не піддалось вирішенню з першої спроби, сварка з кимось, тобто – щось конкретне, що вирішувалось, варто лишень зібратись, зосередитись, та кинути всі сили на причину поганого настрою. Окрім того, в подібних випадках Віка зазвичай «впиралась рогом», злилась, іноді перетворюючись на відверто скажену фурію, але не впадала у прострацію. Вона чудово знала, що при правильному настрої будь-яка проблема розкатувалась у млинець і подавалась до столу, як вишукана страва! То що ж її спонукало піти за дивною незнайомкою? Який чорт вселився? Все життя бути зразком розсудливості і пустити все коту під хвіст, заради трьох кроків під маною п’янкої свободи! Та чи свободи? Схоже то був чийсь дурний гіпноз. Але чий і навіщо? Кому потрібна така сіренька мишка? Скромна особистість, що знаходиться від вселенських розборок далі аніж мураха, від проблем людства. Та вона навіть політику в країні не полюбляла обговорювати, не те що претендувати на роль якоїсь доленосної пані! То навіщо висмикувати таку дрібну непримітну комаху, ліпити з неї отруйну гюрзу вселенського масштабу і закидати невідомо куди? Який в цьому сенс? Це ж якась страшенна помилка? Ну яка з неї архаі? Та вона ж навіть пристойно вередувати не вміє!

Доки Віка подумки билась головою об стіну повного нерозуміння ситуації, пустеля внизу змінилась на море, за яким скоро показались високі гори зі сніговими шапками. Крилатий монстр долетів до гір й приземлився на одному з відносно рівних схилів, на самій межі снігового покрову.

–Далі краще йти, – прокоментував він свої дії, акуратно поставивши свою ношу. Дівчина, ступивши на кам’яну поверхню, відверто зраділа тому, що знову стоїть нарешті на твердій землі і розсіяно підійшла до снігу, який тут починався щільним зледенілим настилом. Щоправда, чим вище віднімався схил, тим рівнішою та пухнастішою виглядала ця біла ковдра. Пішки то пішки, Серафим явно знає про місцеві звичаї більше. Віка з цікавістю потикала у лід босоніжком і, примружившись, повернулась до свого супутника.

– Що? – питально вигнув він широку брову, плавно перетікаючу у чорний візерунок на шкірі, який ховався десь за вухом. Дівчина відсторонено подумала, що потрібно спитати, за нагоди, навіщо йому стільки татуювань, проте зараз її цікавило інше.

–А нам холодно не буде?

–В такому вигляді буде. Мені, – спокійно кивнув головою цей, геть не лицар. Схоже розповіді Фонга про те, що всі от просто сплять і бачать, як мріють турбуватись про архаі, мають мало спільного з реальністю. Принаймні червоношкірий монстр заморочуватись пошуком валянок для Віки точно не поспішав. Може вона таки не архаі, а так, недолуга китайська копія?

–То може варто якось підготуватись? – спитала вона обережно.

–Зараз цим і займемось.

–А як? Тут же нічого нема, – відверто здивувалась дівчина, оглядаючи пейзаж без жодних ознак цивілізації та придатних для утеплення матеріалів. Чи Серафим планує зі снігу кожухи та угги майструвати? Хоча хто їх зна, цих монстрів інопланетних.

– Використаємо один затратний, проте перевірений спосіб – адаптуємо наявні тіла, – знизав плечима чоловік.

–Що? – Віка чесно намагалась стримати очі від стрімкої втечі на лоба. Варто вже перестати дивуватись, але ж нині кожного разу відкриваються нові горизонти!

–Йди сюди, – чоловік махнув рукою, запрошуючи дівчину підійти ближче.

Заява про адаптацію тіл, викликала у образного мислення Віки картинку з густою овечою вовною по усій поверхні шкіри. Хто його знає, чому саме овечою, та дівчина, уявивши такі «кожушки» і намагаючись стримати істеричний сміх, невпевнено підійшла. Її свідомість, схоже, вирішила дивну реальність перетворити на стовідсоткову гумореску, слідуючи вислову якогось історичного персонажу: «Навіть на ешафот потрібно підніматись весело, бо й кат може від сміху схибити.»

–І… як ми будемо їх адаптувати? – обережно спитала Віка.

–Простягни руки долонями догори. Так, а тепер просто розслабся та спробуй не тріпатись, – впевнено інструктував Серафим, поклавши свої руки на її долоні. Віка відчувши шершаву, жорстку, наче від безперервної фізичної праці, шкіру рук «монстра», подумки здивувалась цьому факту. Де це він їх так натрудив? Явно ж не на заробітках! Виобразивши цього кадра десь на будівництві з відрами, цеглою чи з лопатою біля бетономішалки, Віка усміхнулась. Та потім дівчину відволікли інші відчуття. Центр її долонь наче трішки нагрівся, а варто було перевести питальний погляд від чужих пальців, як вона ледь стримала зойк, дивлячись на свого «демона». Він вже не був червоношкірим і взагалі стрімко змінювався просто на очах! Ні вовною, дяка Богу не вкривався, але його шкіра потемніла і набула малахітового зеленого кольору, навіть прожилки світлого на темному нагадували цей мінерал. Очі чоловіка трохи округлились та стали більш схожими на людські, нехай і трохи завеликі. Вії та брови перефарбувались у чорно-бірюзовий колір, зіниці округлились, а райдужка взагалі зблискувала смарагдом в тонкому темному обрамленні. Волосся набуло кольору морської хвилі і видовжилось практично до плечей, зникли крила, стари ширшими та рельєфнішими плечі, проте трохи нижчим зріст. За кілька хвилин перед дівчиною стояла істота, що більше нагадувала людину, а риси обличчя взагалі видавались віддалено знайомими.

Прибравши руки, Серафим різко видихнув (судячи з судоми, котра проскочила його обличчям, процес змін був досить неприємним) і сфокусував свій погляд на Вікторії. Його риси скривила гримаса невдоволення.

– А ти собі що думаєш?

–А що я? – Віка перелякано подивилась на свої пальці. Ті були нормального кольору.

–Чому не змінила тіло?

–Я?

–Та не я ж! Я тобі відправив точні біологічні параметри місцевих морозостійких імерян.

–Це хто такі? Куди відправив? У рельсу?

–О, Вищі… Нічого ж складного не попросив, всього лишень трохи відкоригувати параметри, досить типової форми життя на основі вуглецю. Навіть не кремнію, азоту чи фосфору! А ти на мене дивишся наївними оченятками, наче вперше про таке чуєш. Ти довго прикидатимешся людиною?

–Але я і є людина!

–А я бачу перед собою архаі, яка має такий запас енергії, що пів планети може перебудувати, змахнувши віями!

–Ти бачиш перед собою непорозуміння! Я людина! Я почуваюсь людиною! – на очах у дівчини мимоволі виступили сльози від елементарної відсутності розумних аргументів, для обґрунтування своєї позиції. Вона зовсім не почувалась тією мега сильною універсальною істотою, якою, за словами її супутників, була, і зовсім не розуміла, чому виглядає саме так. Руки ноги, голова, стандартний набір людських відчуттів та гарненька зовнішність, ось все, що вона усвідомлювала на даний момент. Так, працює часом її тіло досить дивно, особливо в частині візуалізації уявного, та за якими законами воно це робить, для Вікторії полишалось загадкою за сімома печатками. Але як це пояснити монстру, що дивиться на неї розлюченим биком?

–Ти чомусь вважаєш себе людиною, та не є нею. Повір мені, це суттєва різниця, – заперечив їй Серафим.

–Можливо. Та я нічого з цим не можу зробити! Я не отримувала ніяких «параметрів» і гадки не маю, як можна ось так змінитись! Просто не вмію!

Серафим уважно на неї подивився, явно збираючись сказати щось відверто образливе, та потім гучно видохнув, відвів очі і тихо, крізь зуби, вилаявся. Вперше Віка не зрозуміла, що саме він сказав. Слова звучали, як набір шипляче гортанних звуків, та за інтонацією це була точно лайка. Від розгубленості дівчина опустила погляд і тут же поспіхом перевела його на гори, з’ясувавши, що чоловік, котрий стоїть перед нею, чомусь повністю оголений, а анатомічні особливості деяких частин тіла, мають певну подібність до людських, та ще схоже перебувають у активному стані. Дивна адаптація до холоду – роздягатись, перефарбовуватись та привести себе у «бойовий режим»!

–А… Ти вдягатись плануєш?

–Що?

–Ну… Тобі ймовірно холодно… Ще відморозиш щось…– намагаючись не занадто видавати своє зніяковіння, пробурмотіла дівчина та здригнулась від раптового реготу.

Серафим сміявся так, що здається з гір мала зійти лавина, і не одна. В нього на очах виступили сльози, а сам він ледь не зігнувся навпіл.

–О, Вищі… Архаі, яку змушує червоніти вигляд оголеного самця! Архаі-скромниця! Ні, це просто вище моїх сил! Ти могла обрати для мене обрати більш гуманний спосіб вбивства, аніж смерть від сміху? – видавив він з себе, крізь регот.

–Вибач, завжди відрізнялась в цьому оригінальністю, – пробурмотіла Вікторія, спантеличено потираючи лоба.

–Навіть не сумніваюсь, – хмикнув, насміявшись, зеленошкірий нудист і, простягнувши руку до землі, зробив кілька різких рухів. Верхній шар пилу наче підняло вітром, а за мить цей пил ущільнився в єдину горизонтальну площину, структурувався і на землю вже опустилось доволі велике покривало кольору оточуючих скель. Серафим розірвав отриману тканину одним впевненим рухом навпіл і з однієї частини вправними рухами організував на собі імітацію римської чи грецької тоги.

–У такому вигляді я для тебе більш прийнятний? – спитав він, завершивши свої маніпуляції з одягом.

–Так… Дякую. Так набагато краще, – відповіла дівчина, полегшено зітхнувши. Проте не встигла вона порадіти тому, що її супутник вдягнувся, як він другим шматком тканини віртуозно обмотав її. При цьому замотав в кращих мусульманських традиціях – одні очі полишив відкритими.

–А це що таке? – обурилась Віка, намагаючись вибратись з інопланетної паранджі. М’яка та доволі приємна на дотик тканина, що нагадувала тонку шерсть, суттєво обмежила їй можливість огляду. Для того, аби просто подивитись вбік, потрібно було повертатись всім корпусом, а руки взагалі десь загубились у складках незрозумілого балахону.

–Кулох. Один з варіантів одягу жінок на цій планеті. Щоправда не в цій місцевості, та краще ти виглядатимеш жителькою віддалених поселень, аніж світитимеш своїми бойовими характеристиками. В такому вбранні, жителі Алеї принаймні не одразу роздивляться, хто звалився на їх бідні голови, і не повідомлять Вартових раніше потрібного. Особливо, якщо ти не розкидатимешся наказами, – пояснив чоловік, незадоволено-спантеличеній Вікторії. Дівчина в цьому чудному вбранні не одразу знайшла власні руки! А «знайшовши вихід», з’ясувала, що неприкритими полишилась лише очі і частина пальців до кісточок. Зробивши кілька кроків й відчувши себе стриноженою конякою, Віка потопталась на місці, плюнула і просто розірвала поділ з одного боку, аби мати змогу зробити нормальний крок. А потім послабила й скинула імпровізований капюшон мумії з голови.

–Жах. Може десь це й має сенс, та поки що, вибач, я не вмію дріботіти ніжками, як японська гейша та й крутити головою хочу вільно, – тряхнула волоссям Віка.

–Чудово. Крути. До міста. А тепер пішли, – вправно зібравши власне волосся у хвостик, її супутник впевнено направився до засніженої вершини. – У нас попереду неблизький шлях.

Віка, зітхнувши, попрямувала за своїм дивним другом, старанно приноровлюючись до чоловічої широкої ходи і здивовано розуміючи, що чомусь ноги, занурюючись у сніг, не мерзнуть, хоча босоніжки на зимові чоботи їй так ніхто й не замінив. Так, людина вона нині до біса дивна…

Гори навкруги були грізні, неприступні, з гострими шпилями та прямовисними скелями. В тих місцях, де скелі не вкривав сніг, проглядала темна поверхня зі сріблястими та зеленими прожилками. Серафим у своєму балахоні часом так «зливались» з пейзажем, що варто йому було зупинитись, як погляд Віки елементарно губив свого супутника. Нічогеньке таке маскування.

Щодалі йшла пара, тим більш сліпучим був сніг та нижча температура. Але Вікторії, яка все життя була типовою «мерзлячкою», холодно чомусь не було, не звертаючи уваги на сумнівне екіпірування в якому вона вдома б і у вересні на вулицю не вийшла. А тут вітер активно тріпає волосся, голосно рипить під ногами розсипчастий сніг, пара з роту вже почала замерзати й сипатись під ноги крижаними кристаликами, а їй – нормально! Зручно звичайно, та дивно до блакитних їжачків!

Кілька разів мандрівники перетинали ланцюжки якихось слідів. Чоловік зупинявся, оглядав їх, мовчки відправлявся далі. Відбитки на снігу були незрозумілі: крапки, смужки, кругляки, рисочки, наче діти якісь грались. Хоча одного разу їм трапився відбиток, що віддалено нагадував котячий. Що забув котик у горах без жодних ознак життя, для дівчини було відвертою загадкою. Не камінням же він харчується!

– А чому ми не могли летіти й далі? Навіщо йти? Тут така пустка… – вирішила таки спитати Віка.

–Летіти мені було б досить холодно, та й потоки повітря тут непередбачувані. А пустка тобі лише здається.

–Справді? – дівчина навіть зупинилась, окинувши уважним поглядом сніжно-скельний пейзаж без жодного натяку на якусь живу істоту в межах видимості. Клубочилися внизу хмари, вражало кольором яскраве синьо-фіолетове небо над головою, виблискував сніг, але рухались у межах видимості хіба що сніжинки, підхоплені вітром. – Та тут навіть птахів не видно.

–Не видно– не означає немає.

–Валяються десь замерзлими тушками?

–На всі тушки, що опинились на землі, тут знайдуться зуби.

Глухий рик позаду, підтвердив слова чоловіка і завмерла від жаху дівчина повільно озирнулась. Перед нею стояв хижак. От тільки но там була гола скеля, а зараз він вже за кілька кроків. Великий, значно вище Вікторії, звір більше за все нагадував земного лева, тільки чорного кольору. Насичений агатовий колір зрідка розбавлявся зеленими плямами, наче хто недбало бризнув фарбою на чорний оксамит. Довга, шовковиста (наче в салоні хижаку укладку робили!) хвиляста чорна грива, невеликі вузькі вуха, що стирчать зверху, величезні білі ікла, сріблясті круглі очі. Звірисько було неймовірне, одна біда, воно відверто збиралось пообідати та ще й, схоже, розглядало Вікторію у якості головної страви.

Дівчина перелякано кліпнула й повернулась до Серафима за допомогою та підтримкою і ледь не зомліла… Його не було! Від слова взагалі! Сліди на снігу просто обривались, а від самого чоловіка і згадки не полишилось! Доки нещасна дівчина ошаліло кліпала очима, намагаючись осягнути той факт, що супутник її просто покинув, звір стрибнув. Величезна маса вмить подолала невелику відстань і буквально закарбувала жертву в скельну породу. Та, замість того, аби відчути біль та хрускіт власних кісток, Віка з подивом почула жалібне виття. Звір, навіть не спробувавши застосувати вражаючі зуби, дивно підгинаючи одну лапу та потріпуючи іншою, кинувся геть і в два стрибки зник за найближчими скелями.

–Бідний, тепер може й з голоду померти, – почулось поряд співчутливе. Віка спантеличено повернула голову на голос, з подивом відмічаючи, що нічого не болить, от тільки рухатись дуже незручно, та очі засипані пилом.

–Ти мене покинув на поталу! – обурилась дівчина, намагаючись кліпанням позбутись пороху в очах та зорієнтуватись у ситуації.

– Не тебе, а його. Могла б і м’якше з ширгаутиком обійтись. Тепер в нього шансів вижити в цих горах зовсім мало…

–А в мене?

–А що тобі зробиться? Вилазь вже та пішли.

–Ти! Ти…– Віка не знаходила слів від обурення. – Як ти міг мене просто кинути?

–Легко. Архаі припини нести дурню і вилазь вже. Подібна дрібниця не вважається загрозою, – Серафим опинився в її полі зору і з відверто нудьгуючим виглядом роздивлявся, як його супутниця намагається вибратись з твердої породи. Віка обурено спробувала встати, розуміючи, що вона й дійсно ціла, що викликало багато питань. Та одна вага цього «кошеняти» з неї мала зробити рівномірно подроблену котлетку!

Каміння під пальцями чомусь кришилось, а часом зминалось, як застиглий старий пластилін, та за пару хвилин, дівчина, попри свій подив, змогла відірватись від скелі, сісти, а потім і встати, оглядаючи полишену вм’ятину. У гірської породи був такий вигляд, наче її розігріли до стану м’якого гіпсу, в цьому матеріалі ретельно закарбували людський силует, до найдрібніших згинів тканини, а потім все миттєво остудили. Псували вигляд неочікуваного витвору мистецтва «а-ля креативний саркофаг» лише обламані краї.

–Це що таке? – дівчина розгублено доторкнулась пальцем до скелі. На дотик – стандартно-твердий камінь, що геть не нагадує м’яку глину.

–Твій відбиток.

–Але… як?

–А ти чого очікувала? Добре, це дитинча не знало, кого вирішило вполювати, але ти…

–А я – людина…

–Проте твоє тіло каже інше. Нормальна захисна реакція архаі під час зіткненні з щільним матеріалом, – змінити його структуру до прийнятної. Це звірятку ще пощастило, що ти розізлитись не встигла. Щоправда, може й шкода, смачна вечеря нам теж зайвою не була б.

–Ми б не з’їли таку гору м’яса, – на автоматі відповіла Віка, задумливо роздивляючись відбиток. – Кажеш зміна структури… Тобто я змінюю кристалічну решітку мінералів на власним бажанням?

–Десь так.

–Але ж це потребує купу енергії.

–От з цим в тебе точно проблем немає, – знизав плечима чоловік.

– Звідки ти знав, що він мені не спричинить шкоди?

–Шансів він мав відверто мало.

–Але мав?

–Мав. Якби твоя свідомість була на всі 100% впевнена, що ти людина, – він би вбив це тіло, пообідав та міг ще довгенько щасливо гуляти своїми володіннями. А ти б собі побудувала інше, цього разу може нарешті імерянське. Але ви, пані, морочите мені голову і вже неодноразово це продемонстрували.

–Я не обманюю!

–А факти кажуть про інше.

–Які факти? Це тіло працює саме по собі, не залежно від моїх думок чи бажань. Та я в ньому як хом’ячок в кабіні космічного корабля!

–Так не буває.

–Але є! – Віка відчула, що її починає переповнювати злість, а свідомість починає наче грузнути в липкому червоному тумані…

Прекрасна червона ріка перед очима. Велична, грізна, але зачинена у закритому просторі, Та ось вона відчуває можливість вирватись. Закипає, розжарюється від темно-червоного до майже білого кольору і починає хижою вогняною змією підійматись нагору. Прокладає собі шлях в темній скельній породі, перетинає водні горизонти, розтоплює метали, поглинає камені, пісок та заливає зустрінуті на своєму шляху пустки, перетворюючи все на одне цілковите полум’я….

–Припини! – дзвінкий удар чогось холодного та шиплячий звук, привели Вікторію до тями. Перед нею стояв з величезним оплавленим шматком льоду Серафим і намагався спопелити дівчину розлюченим поглядом. Здається вона вже навіть звикає до цього «привітного» виразу обличчя.

–Що…?

–Припини негайно! Нам лише пробудження вулкану в цих горах не вистачало! Чудове маскування! Та через мить тут тоді з’являться усі патрульні служби!

–Але …я…– Віка спробувала заперечити, та замовкла, зрозумівши, що час знову наче уповільнився, звуки зникли, а та дивна вогняна ріка знову хижо закипає та відновлює свій рух вгору. Дівчина ніби бачила її крізь туманний серпанок, відчувала, як пульсуючі скроні після швидкого бігу, як набридливу пісню в голові, якої важко позбутись…

Між тим чоловік перед нею, відколов іншу брилу льоду непристойних розмірів і з розмаху пожбурив у Віку. Імпровізований снаряд неспішно, так, що дівчина встигла роздивитись всі тріщинки і застиглі у кризі бульбашки повітря, підлетіла до її обличчя…

Шипіння. Частина брили, торкнувшись дівочої щоки, неспішно випаровується, злітаючи вгору парою, а те, що не встигло випаруватись, перетворюється на воду, б’є Вікторію по обличчю, відкидаючи вбік. Краплі, сяючи в променях сонця, розлітаються в сторони і, доки дівчина розгублено проводила їх поглядом, з думок зникла розпечена ріка, до свідомості раптово знову долинули звуки, а оточуючі предмети почали рухатись в звичному ритмі. Сніжинки принаймні, знову літали та, а не висіли, як приклеєні декорації. Щоправда від удару води Віка втратила рівновагу і шваркнулась на землю, розгублено споглядаючи на свого оскаженілого супутника.

–От тільки ризикни мені ще раз сказати, що ти нічого не робила і я об твою незламну пику весь цей льодовик розкришу! Болю, звичайно, ти не відчуєш, та неприємні відчуття я тобі таки гарантую! Негайно заспокойся!

–Та пішов ти…– емоційно відповіла Віка, повільно всаджуючись та, потрусивши головою, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається.

–Куди? – почувся глухий покірний голос і Серафим зі скляним поглядом впав поряд на коліна. Дівчина обурено закотила очі, втримуючи слова, що вже майже зірвались з язика.

–Сюди йди…– вона тяжко зітхнула, старанно вгамовуючи емоції. – І поясни, навіщо ти мене бив кригою та віддавав на поталу хижаку. – Судячи з результату Серафим знав, що робив, та хотілось зрозуміти. Багато чого зрозуміти. Наприклад, чому він її просто не попередив.

–Лід є прямою протилежністю суті архаі, краще б підійшов рідкий азот, та його поряд не було. Ти своєю люттю потяглась до надр планети, активуючи, прикликуючи її магму. Я ледве встиг зруйнувати вже майже сформовані енергетичні потоки. Ширгаутик для архаі не небезпечніший за комаху, а отриманий урок буде корисним для місцевого населення. Ці хижаки активно обмінюються між собою досвідом, тож тепер вся місцева популяція буде довгенько обходити двоногих стороною, знаючи, що вони можуть дати відсіч, – покірно відповідав чоловік, сівши поряд. Його погляд потроху набував осмислення, і розгубленості.

–Зрозуміло… Ти хоч би попередив…– покачала головою Віка, відчуваючи дивну спустошеність. – Я ж елементарно злякалась…

–Я не міг припустити, що ти… злякаєшся…– Серафим задумливо на неї подивився, наче вперше побачив. Мабуть видовище було веселеньке. Мокра, побита, розтріпана дівчина посеред снігу й скель.

–Угу, така незвичність – перелякана жіночка…

–Проте я й не очікував, що ти стримаєшся, після такого контакту з льодом.

–А це що означає?

–Лід зазвичай у архаі викликає лють.

–Тоді ти обрав геть дивний засіб мене заспокоїти.

–Не заспокоїти, відволокти. Я провокував перерозподіл твого впливу на викид енергії в іншому напрямку. Тоді б планета не постраждала.

–Планета… А ти?

–А я теоретично мів встигнути перекинути себе в ширгаутика. Пораненому звичайно незручно тікати, та невеликі шанси були.

–Тобто ти просто підставився?

–Можливо трохи.

–Я тебе не розумію…

–Ми в рівних умовах – я тебе теж. Будь-яка архаі від мого тіла і попелу не полишила б, а ти просто вимагаєш пояснень.

–Я не…

–Так, чув. І здається навіть починаю тобі вірити. Та хоч вбий, не розумію, як таке можливо.

–І то хліб…– Віка прикрила очі, намагаючись осмислити почуте. Виходило погано. Якщо Серафим не бреше, а на це ніби не схоже, то вона зараз гірша, за ходячу ядерну бомбу з пультом керування у макаки. І цією озброєною макакою була вона сама. Потяглась до магми… Дідько, схоже в нових умовах її легендарний самоконтроль, це перше, що варто витягати на денне світло и застосовувати до будь-якої незрозумілої ситуації, якщо вона не планує полишати після себе гори трупів та море крові. А як все гарно починалось – відчуття свободи, крила, краса… Угу… Як завжди, спокусливий шматочок сиру у підступній пастці. І навіть контракт з дияволом не запропонували підписати, полишивши елементарної можливості ознайомитись зі своїми правами та обов’язками! Життя, в кращих традиціях, вручило шахи, а саме почало грати у козаків-розбійників!

–Розкажи мені, за що ти так ненавидиш тих архаі? – відкинувшись на скелю, попросила Віка, намагаючись відволіктись і позбутись роздратування наявною ситуацією.

–За жорстокість, гординю, стратегії, які граючи знищують життя, перекроюючи долі, планети, системи. Для вас будь-яка сутність не більше, ніж пил під ногами, не вартий уваги всесильних сяючих очей, – не менш втомлено всівся поряд Серафим у більш зручну позу, отряхуючи пилюку та залишки снігу з колін.

–Стандартний перелік для представників правлячої верстви, – криво усміхнулась дівчина, повертаючись до зеленошкірого супутника.

–Так, от тільки на Землю їх для перевиховання не відправиш.

–Ну чому ж, мене, судячи з твоїх слів, відправили.

–Сильно сумніваюсь, що прогулянку людини у місцях мешкання колонії мурах можна назвати виховним засланням.

– Ну, у якихось народів здається була така витончена кара – зв’язати та полишити жертву в мурашнику. І, наче, в підсумку від людини один скелет полишався. – змучено хмикнула Віка.

–Цікава версія… Людство звичайно дуже вигадливе щодо методів спричинення шкоди тілу, і застосовує для тортур чи вбивства все, що під рукою: від мурах до слонів, від металу до рослин. Але ти архаі, а для вас то все – дитячі забавки. Тож хто, та що з тобою зробив, аби ти почувалась людиною – велике питання. Щоб там не було, та це явно не стандартна програма блокування сутностей. З архаі вона просто не впорається.

–А звідки взагалі ці архаі?

–Тобто?

–Тобто мене занадто напружує така підвищена бронебійність і любов до вогню. Варто розсердитись і якась вогняна фігня тут як тут. У них часом місце прописки не пекло?

–Бери вище – зірка. Джерело архаі – Червона Яд аль Джауза.

–Е-е-е, а можна поправку на людські знання?

–Та це і є з поправкою, – зітхнув зеленошкірий. – Ще люди називають її Альфа Оріона, Бетельгейзе…

–Бетельгейзе? Яка в сузірї Оріона? – в пам’яті дівчини навдивовижу своєчасно виринули поверхневі пізнання астрономії.

–Так.

–А що означає «джерело архаі»?

–Те й означає. Дім, лоно, місце народження, мати.

–Зачекай, ти хочеш сказати, що сутності – це якесь породження зірок?

–Не якесь, а пряме. Кожна зірка – це джерело життя певного виду сутностей. І теоретично, особливо за людськими мірками, якщо ти вже в нас орієнтуєшся на них, сутність практично безсмертна, але…

–Але?

–Зірки гаснуть. Самі, чи з чиєюсь допомогою.

–Ні, та зрозуміло що «ніщо не вічне», та що означає з чиєюсь допомогою? Хто може загасити зірку?

–Зірки – то енергія, а на неї завжди є бажаючі. Наприклад Дуллахан поглинає зірки з величезним задоволенням.

–Та-а-к, от тільки похмурої розповіді про поглинача зірок мені зараз не вистачало, – закотила очі дівчина. – Не бажаю слухати якусь космічну сагу. Ніколи не любила казки про героїв і мега злодіїв, бо в кінці всі герої або героїчно гинуть, або доживають до сумного віку всіма забутих старців, а злодії обростають наслідувачами і потім знову все йде по колу.

–Знаєш, деякі закони незмінні не залежно від масштабу.

–Та ладно? Я точно пам’ятаю, що фізика та квантова фізика точно відрізняються зміною законів саме в залежності від масштабів об’єктів, які вивчає. Те що неймовірно для цеглини, цілком можливо для електрону якоїсь молекули.

–Це трохи інше, – хмикнув Серафим та піднявся. – Добре архаі-аномалія, посиділи і досить. Фонг все ще в халепі. Не знаю як ти, а я якось не звик кидати друзів у біді.

–Та й я наче таким в житті не вирізнялась…

–Тоді поскакали ширгаутиками вперед, бо наш нещасний красунчик вже, мабуть, зачекався.