Зустріти світанок

Віка

Варто було Вікторії, перевести погляд на Фонга, як персонаж карнавалу зірвався з місця і, кинувши щось на зразок: «мені пора бігти», реактивно змився, хоча пару хвилин тому точно нікуди не поспішав. Принаймні чудний стакан якогось синього напою перед ним, був майже повним. Дівчина й кліпнути не встигла, як червоношкірий вже зник! Нічого собі швидкість.

–А ваш друг завжди такий різкий? – здивовано-відсторонено спитала вона, оглядаючи приміщення. Тут були ті ж світлі тони, така ж, схожа на зріз дерева, підлога, меблі – творіння божевільного дизайнера, чудне вікно. Щоправда за вікном тріпотіло яскраво зелене листя і гілля, оплетене строкатою ліаною.

–Ні. Навіть не знаю, що це на нього найшло, – знизав плечима Фонг. – То що? За вбранням і снідати?

–А чому не навпаки? – здивувалась такій черговості Віка, вирішивши що втеча другого чоловіка, дуже доречна. Їй завжди було простіше досягти взаєморозуміння з одним співбесідником, аніж з кількома.

–Я просто подумав, що Ви, е-е-е в такому оригінальному вигляді, не бажатимете зайвий раз гуляти містом в пошуках пристойних страв.

–А що в тебе в холодильнику миша повісилась? – здивувалась дівчина, як тому, що красень знову перейшов на Ви, так і заяві, що в нього дома нічого їсти. Вони ж наче тільки но щось з другом гризли, про що красномовно сповіщала порожня таця з крихтами. Саме поглянувши на неї, Віка усвідомила, що страшенно голодна.

–Миша… а… Це така, з кігтями? Крадійка їжі? – невпевнено уточнив її співбесідник.

–В даному випадку так.

–А чого вона має повіситись? Наче подібні істоти не схильні до суїциду…– смішно підняв брови дашком чоловік.

–Від голоду! То що, в тебе вдома геть нічого немає їстівного?

– А-а-а… Гм, цікаве порівняння. Ні, але гідного Вас, нічого нема, – Фонг засмучено розвів руками.

–А що є з «негідного»?

–Що ви, я не насмілюсь вас так ображати, – чоловік перелякано округлив очі, чим спантеличив Вікторію. Так, вигляд і стан в неї були звичайно загадкові, та поводиться він зовсім незрозуміло, хіба що вирішив відверто познущатись.

–Шановний, я не знаю, що у вас тут вважається образою, а їсти хочу, і у виборі страв я, зазвичай, не дуже перебірлива. То що є? Пред’являй. – Дівчині набрид цей цирк з «реверансами». У спальні Фонг був наче більш природнім. Чи то їй здалось?

Чоловік покірно, наче його відправляють на ешафот, поплівся до однієї зі стін, посунув якусь панель і почав викладати на стіл (така собі дерев’яна пляма на ніжках) свої запаси. Судячи з асортименту, миші тут могли померти хіба що від переїдання.

Більшість тарілок були квадратними, а самі страви виглядали наче готові до подачі ресторанні делікатеси, та й асортимент був широкий. Не царський обід на 130 страв, та все ж нагодувати одну скромну жіночку вистачить з головою. На сьомій чи восьмій варіації «недостойної їжі» Віка не витримала.

–Ти знущаєшся? Ось все це, що має такий аромат, що можна слиною вдавитися, я не маю права їсти?

–Це проста їжа… Архаі подібним не харчуються.

–Можу отруїтись?

–Ні…

–То в чому проблема?

–Подібні страви не достойні вашої уваги…

–Так, шановний, я не народилась зі срібною ложкою в роті, тож, мені головне, аби їстівне. Будемо вважати, що я не вередлива і напрочуд голодна гостя, а голод, як відомо, не тітка, – махнула рукою Віка і, перемістившись до смішного столу, приглядаючись до однієї з незнайомих страв, уточнила, – Це що таке? – вказала пальчиком на найближчу напівпрозору тацю з двома шматками чогось явно м’ясного, политого рожевим соусом та прикрашеного симпатичними червоними листочками, схожими на салат.

–Південний пальмус під соусом юрамі, з листями червоної лімії, поряд запечена вергавська міль…

–Чудово, от з нього й почну. А ти поки що мені розкажи, хто такі ці пальмус з лімією і міллю, – Віка рішуче посунула до себе тарілку і, взявши запропоновану тризубу виделку, спробувала. Ну й назви. Пальмус… якась міль… Метеликів вона ще точно не їла. Якщо в них така міль, страшно уявити, які тут птахи. Щоправда назвати страву максимально претензійно полюбляли всі ресторани, а ці смаколики геть не схожі на варіант «яєчні по холостяцьки». Цікаво нащо цьому красеню стільки їжі? Запас на багатолюдну гулянку? Не пощастило його гостям, бо у Вікторії прокинувся такий шалений голод, що вона згодна була зараз з’їсти будь-що, навіть гарно проварену халяву чобота. На щастя на такі жертви йти не довелось. Отримане м'ясо за смаком нагадувало запечену червону рибу, салат – він і в Африці салат, трава-травою. Окрім страви за яку прийнялась Вікторія, на тарілках були: красиво засмажена ніжка, схожа на курячу, якесь веселеньке желе з плодами, що нагадували довгі суниці, шматочки чогось, подібного до сирного пудингу, чудна композиція з синіх і жовтих листочків розкладених навколо шматочків м’яса викладеного трояндою, чудні червоні рогалики і ще купа цікавого та ароматного. Виглядало все дуже пристойно. І що він там про недостойність їжі розповідав? Яка ж має бути достойною? Легендарна Амброзія?

–Південий пальтус – це мешканець Рожевого моря. Досить агресивний, та поживний вид, добувається місцевим населенням у відносно невеликій кількості для постачання у крамниці, що займаються приготуванням харчування для декількох рас. Лімії – рослина місцевої флори, у їжу використовують листя першого суцвіття, надають особливий смак морепродуктам, – між тим покірно перераховував Фонг. Якось навіть занадто покірно, ніби запрограмований робот.

–А ти чого такий дивний? – вирішили уточнити Віка, доїдаючи останній шматочок «агресивного та поживного».

–Тобто? – здивовано кліпнувши, спитав господар квартири.

–Занадто старанно виконуєш всі мої прохання.

–Ти ж архаі, справжня. Я інакше і не можу, – видав чоловік.

–Не можеш, чи не прийнято?

–Не можу.

–Чому?

–Перше бажання чоловіка, що побачив архаі, це впасти на коліна і покірно просити прийняти його життя і все його майно в дар. Все інше – виконувати будь яке прохання, чи навіть натяк, – продовжував нести ахінею Фонг.

–Гм, щось я не пам’ятаю, аби ти при моїй появі падав на коліна, – заперечила Віка, займаючись тим, що нагадувало сирний пудинг.

–Ще й як падав. Півночі стояв біля ліжка, не наважуючись ворухнутись і потривожити Ваш сон. Тільки дивився. Оце зараз тільки згадав…– з трагічним виглядом повідомив чоловік.

–Серйозно? – ледь не вдавилась від почутого Віка. Та подив швидко змінився впевненістю, що її і таки розігрують, – А потім що? Набридло? Чи просто все роздивився?

–А потім ви підняли голову і мовили: «Вільний, поводься, наче в тебе в гостях чергова пасія, як завжди, зранку зайдеш, познайомимось і розберемось».

–І ти пішов? З власного ліжка, слухаючи сонну маячню якоїсь незнайомки? – Віка тільки хмикнула, уявивши в себе такий гіпнотичний дар. Ні, пробурмотіти щось спросоння, вона дійсно могла, і це легко могло бути наказним тоном, хто там знає, що їй у той момент снилось. Її чоловік і не такі перли чув іноді. Та сприйняти подібну дурню серйозно… Цей красень таки знущається. Хоча зранку його у ліжку справді не було…Хм.

–Я не міг противитись вашій волі. Це особливість жінок вашої раси, – Фонг був на диво переконливим і, не звертаючи уваги на всю божевільність його заяви, Віка йому починала вірити. Не відчувалось у його словах ані іронії, ані фальшу, ані глузливих ноток. І це спантеличувало найбільше. Якщо ця пригода розвага її власної свідомості, то здається вона прихований тиран з буйною фантазією.

–І що, нічого від того впливу не допомагає? – відклала Вікторія в бік виделку. Все цікавіше і цікавіше.

–Мають ефект довготривалі тренування і дуже сильні блокатори, але це втрачає сенс, якщо Ви прямо щось накажете, – відбарабанив, як гарно вивчений урок, її новий знайомий.

–А що буде, якщо накажу?

–Всі перепони руйнуються. Блокатори знищуються, добре, якщо не прихопивши з собою господаря. Тому їх зазвичай намагаються не робити занадто потужними, радше просто ефектними, аби оточуючі зрозуміли, що особа потрапила у підпорядкування. Схожі можливості є у декількох рас, але у архаі вони найсильніші.

–Яка краса, – дівчина знову розгублено взялась за столові прибори, у спробі заїсти нові данні, чимось смачним. Наколола ще один шматочок якогось м’яса, мабуть цього разу то була та сама загадкова міль, і задумливо озирнулась. Мозок відверто вимагав калорій для перетравлення незвичної інформації.

– Добре, полишимо поки ці новини, нехай якось вляжуться в мою картину реальності. І до речі, припини мені «викати». Я себе й раніше старою не вважала, а зараз так взагалі когнітивний дисонанс отримую, дивлячись як ти викаєш цій молоденькій панянці, – Віка кивнула головою на розташоване праворуч велике дзеркало, у яке вона, доки їла, раз за разом кидала погляди, намагаючись роздивитись та трохи адаптуватись до свої нової, молодої і відверто яскравішої зовнішності. Жінка відчувала чисто естетичне задоволення розглядаючи таку красу, та одночасно важко її асоціювала з собою. Ні, її «рідне» тіло теж було непогане, цілком у межах стандартів для гарненької жіночки, а багато хто вважав її і вродливою. Але різниця між гарненькою й сліпуче вродливою таки суттєва. Як поводитись, поцупивши чиюсь настільки примітну зовнішність, Віка просто не знала.

–А як мені до Вас звертатись? – обережно спитав Фонг.

–Звертайся за іменем, і взагалі, будь другом, відімри з ролі покірного слуги і поводься так, наче в тебе у гостях одна з твоїх подруг… Е-е-е… Ні-ні, не так, улюблена сестричка! – тут же уточнила Віка, помітивши, що в очах чоловіка розгоряється суто чоловіче бажання. Невже, він дійсно не брехав? – Точно, сестричка! Весела, недосвідчена, авантюристка-сестричка, про котру варто піклуватись…– помітивши як на обличчі Фонга вираз змінюється в бік «Ой, дитинка чхнула – кінець світу» (знайоме таке ставлення, сама такою матусею буває) додала, – Але в міру! Не обмежуй мене своєю турботою! – задала Віка вже більш продуману установку. Схоже інформація про повне підкорення була правдою! Погляд Фонга прояснився, з нього зникли, як обожнювання, приправлене сексуальним бажанням, так і бажання зробити безпечним весь оточуючий світ. Полишились лише щирість, доброта і трохи збентеження. Якщо він це грає, то перед нею просто геніальний актор!

–Але в мене ніколи не було молодшої сестри…– між розгублено пробурмотів чоловік.

–Але ж якась юна родичка є? – спитала Віка, бо ставлення він змінював у потрібному напрямку.

–Є одна. Лаіла. Вона іноді приїздить, влаштовує розгін моїм подругам, вимагає познайомити з друзями.

–От і чудово. Ти з нею дружиш?

–Можна й так сказати. Вона в мене іноді ховається від суворості старших.

–Саме те. Якщо ховається в тебе, отже ти не дуже суворий, – кивнула головою Віка.

–На думку рідні, до речі досить обґрунтовану, я пройдисвіт, який вміє лише розважатись, спалювати життя та емоції і нічого корисного Лаілі не може дати, – винувато усміхнувся чоловік, вмить нагадавши Вікторії присоромленого підлітка, який зізнається у захопленні занадто дитячими забавками.

–Байдуже. Ти з цією Лаілою по магазинам теж ходив?

–Бувало.

–Чудово, от і визначились з статусом.

Між тим Фонг, як вправний офіціант, налив в чудний келих якийсь напій і поставив перед Вікторією, забравши непотрібні тарілки, та поскладавши їх у чергову нішу. Схоже посудомийна машина в нього теж була.

–Дякую. Смачно, – подякувала Віка. Запропонований напій за смаком нагадав гарячий чай з додаванням фруктів, а от келих був веселий. Така собі п’яна бурулька червоного кольору. Як воно тримає рівновагу було не дуже зрозуміло. Та вже за мить, дівчина геть забула про келих, бо просто у вікно влетіла якань тваринка розміром з кішку. І що було дивніше сама чотирилапа гостя, чи той факт, що вона невимушено потрапила в кімнату крізь помітне оку скло, Віка не визначилась.

Чи то миша, чи то білка, яка прикинулась аеропланом, плавно приземлилась і, інгоруючи людей, за пару хвилин прудко оббігала квартиру, зазирнувши навіть у чашку Вікторії. Дівчина відверто замилувалась, спостерігаючи за швидким пухнастим створінням, але й воно, замість того, щоб поцупити щось їстівне і втекти, як нормальна тваринка, вирішило розбити всі шаблони. Роздивившись усе, чудна гостя впевнено стрибнула на стіл перед Фонгом і щось почала швидко тріскотіти, час від часу посвистуючи.

–Які в тебе цікаві домашні улюбленці… – вражено мовила дівчина.

–Яке щастя, що ти архаі, які вирізняються специфічним почуттями гумору! – ледь не вдавився Фонг напоєм, який саме пригубив. – Сказала б щось подібне будь-яка інша з моїх подруг, і мене б вже виселили!

–Чому?

–Познайомся, це – Карізма, власниця цього житла. Вона вирішила проінспектувати чи дотримуюсь я умов користування і чи не збираюсь якоюсь дурнею образити свою дивовижну гостю, тобто тебе.

– А… вибачте, будь ласка, я не хотіла вас образити, – спантеличено промовила Віка, зустрічаючись поглядом з великими темними очами пухнастої гості. В погляді тваринки майоріла відверта цікавість. Дівчина чомусь думала, що майже позбавлена стереотипів, але, попри заяву чоловіка, що перед нею розумна істота (а яка ще може здавати в оренду житло?) перше бажання, при погляді на цю летючу білку, було погладити пухнасту спинку. Чотирилапа гостя стала на задні лапки і, смішно рухаючи вусами, щось процокотіла.

– Вона не образилась, а ще питає, чи збираюсь я допомогти своїй гості оновити гардероб, чи планую і надалі ризикувати своєю головою, демонструючи дива негостинності, – переклав Вікторії Фонг, уважно розглядаючи дівчину, а точніше її вбрання. Наче то не з його шафи, двадцять хвилин назад ті всі лахи дістали.

– Я що, занадто кративно виглядаю?

– Як на мене, чудово виглядаєш, та Карізмі здається тобі трохи некомфортно, – хмикнув Фонг, який вже відмінно вписавшись у роль «братика». Білка поряд з ним щось схвально процокотіла.

– Як скажете. Можемо йти и хоч зараз, – Віка одним ковтком допила чай і сплигнула зі стільця. Пухнаста тваринка підскочила на місці, як м’ячик, і заперечливо процокотіла.

– Карізма, говорить, що йти неприйнятно, і я маю понести тебе на руках, якщо ти не маєш, що взути.

– Хм, магазин так близько, ти такий витривалий лицар, чи то Карізма вирішила познущатись з квартиранта? – спитала зі сміхом Віка.

– А ви з нею часом не давні подруги, що вирішили поглузувати з нещасного мене? – підозріло покосився на дівчину Фонг, доки білка щось відверто весело цокотіла, і здається, навіть сміялась.

– У справі жартів над чоловіками всі жінки порозуміються, – усміхнулась дівчина.

– То я щасливець, одночасно потрапив і під пухнасту лапку, і під ніжку архаі! Почуваюсь просто царським килимком, – хмикнув зовсім не розчаровано чоловік, а потім, повернувшись до білки, щось процокотів. – Я сказав Карізмі, що не такий дурний, аби втратити нагоду поносити на руках архаі, хоча б заради одного враження оточуючих! Прийди до центру з такою ношею… Я буду знаменитістю! – Фонг мрійливо закотив очі.

–І в чому прикол? – не зрозуміла Віка.

–Бути ескортом у архаі, це честь, яка в подальшому є найкращою рекомендацією для всіх. А бажаючих опинитись в моєму ліжку, після такої реклами буде просто неймовірна кількість!

–Дивна реклама – «Був у повному підкоренні». Що ж тут гарного? – відверто здивувалась дівчина.

–Від спілкування з архаі є шанс отримати купу додаткових здібностей. А вже на еротичних справах то взагалі відображається фантастично, – мрійливо закотив очі чоловік. – Окрім того, за довгого спілкування з представником вашої раси, сутності отримують певний запас стійкості проти впливу архаі.

–Тобто працюючи у архаі, особа стає більш стійкою до наказів того, кому служить? – спантеличено уточнила дівчина, проігнорувавши бонуси для ловеласів. Що там і як буде потім у Фонга з жінками у ліжку, її точно не цікавило.

–Ні, більш стійкою до впливу інших. Архаі власною енергетикою впливає на підлеглого, робить його кращим, сильнішим, витривалішим, додає життєвої енергії.

–Коротше ти лише виграєш, якщо мені допомагатимеш, і Карізма тебе не виселить з житла за погану поведінку?

–Звичайно! Бо вона вже пару разів обіцяла. Я, щоправда, недостойний бути ескортом архаі, адже його підбирають дуже ретельно... І пристойна репутація в тому списку далеко не остання.

–Вважатимемо, що тобі пощастило, – розсміялась Віка. Думка про те, що хтось вважає недостойним опинитись практично у ролі раба, була незвичною. – Окрім того, зовсім не факт, що я дійсно та сама ваша «велика» архаі.

–Ти точно архаі, ким би ти себе не вважала.

–І як же ти це визначив?

–Вогняне волосся, очі, крила, врода і ментальний вплив, – знизав плечима Фонг, – Це непідробні ознаки. Та й Серафим би з Карізмою не були б так одностайні в своїй думці.

–Що, ніхто не може волосся пофарбувати, лінзи вставити і пройти курси навчання гіпнозу? Та це під силу будь-якій сумуючій панянці!

–Можуть, проте ефект від насиченого енергією волосся і просто пофарбованого, дуже різний. Жодні лінзи не зможуть повторити той космос, що шаленіє у твоїх очах. Імітація крил теж досить клопітка і невиправдана, а про вплив на свідомість і мови нема. Можна спробувати підробити одну з ознак, що іноді дійсно роблять жінки, намагаючись перейняти хоч трохи ваших почестей, та все разом – дуже дорого і нереально.

–А може я просто випадково потрапила в тіло архаі? – розгублено знизала плечима Віка, знову кинувши погляд на дзеркало, в пошуках крил. Де вони їх побачили? Хіба що називають крилами, оте, ледь помітне оку марево за спиною?

Карізма фиркнула, чхнула і тут же почала щось швидко торохтіти, махаючи невеличкими лапками і потріпуючи пухнастим хвостом.

–Архаі – це архаі, їх сутність, це не набір матеріалу, а сама енергія, що скріплює його. Вони можуть носити будь який костюм, але сутність від цього незмінна, – перевів їй Фонг.

–Костюм… Таке я вже чула. Добре, припустимо, що побути такою цікавою персоною, навіть у вирі чудної маячні, іноді корисно. Розвиває нестандартне мислення. Але версія з доставкою не руках до магазину мені не подобається, – протягнула Віка, згадавши, що вона в короткій спідниці і без білизни. Фонг, нехай і почав поводитись як братик, все ж полишається чоловіком. Та навіть якщо він поводитиметься, як сама святість, знаходячись на чиїхось руках в міні спідниці, вона ризикує продемонструвати всім оточуючим особливості анатомії інтимних частин свого нового тіла. Це звичайно не смертельно, але досить неприємно. – Піду босоніж. У вас же там не суцільне бите скло на дорогах?

Білка імітувала картинну втрату свідомості і майже впала з барної стійки, в останню мить розкривши лапи та спланувавши на підлогу, а потім почала щось клацати з такою швидкістю, що її мова стала схожою на звук роботи скаженої швейної машинки. Схоже звучала якась люта лайка, але супроводжена маханням дрібних лапок і різкими стрибками звірини, виглядало це напрочуд кумедно.

–Агов, сестричко, май совість! Та мене за таке не те що Карізма на вулицю виставить без останньої сорочки, а й в якості покарання на Землю відправлять на другому ж кроці твого дефіле! – з відвертим жахом на обличчі скрикнув Фонг.

–На Землю? – Віка, яка вже встала зі свого стільця, знову сіла на місце, –А з цього місця детальніше.

–Що саме? Як мене туди відправлятимуть? Швидко й болюче.

–Ні, давай ти почнеш з того, де ми зараз. І чому відправка на Землю – то страшно? І взагалі з якого переляку каратимуть чоловіка, за похід якоїсь дівулі босою по вулиці?

–Схоже Карізма, як завжди, права і я отримав в якості гості цікавий, але досить небезпечний ребус, – сумно кивнув Фонг, прислухаючись до білки, яка знову щось заторохтіла, вхопила лапками хвоста і накрила ним голову, імітуючи щось не менше за «повний гаплик». – Сестричко, ми зараз знаходимось на планеті Єлісея, системи Мегаліт, а відправка на Землю – це одна з універсальних вищих мір покарання. Гірше – лише розпилення сутності без можливості відродження. А покарання може буде не за похід по вулиці без взуття, а за те, що чоловік, який супроводжує архаі, допустив таку кричущу неповагу до давнього роду, а ще прямий вплив їх вогняної енергетики на цю планету. Тобто, або твоя рідня мене «відзначить», або уряд Єлісею. А ну ще й Карізма ось пообіцяла з мене всі шерстинки по одній повисмикувати, якщо з моєї вини її домівка постраждає. – пояснив чоловік під хаотичні метання білки квартирою, супроводжене обуреним репетуванням.

–Угу…Супер, – аж «зависла» від такого пояснення Віка. – Я ж зараз правильно розумію, мова йде про Землю, яка обертається навколо Сонця, має супутником місяць, а сусідами Венеру і Марс? Та яка приписана в галактиці Молочний шлях? Планета на якій мешкає людство?

–Ну так. Вона одна така. А що?

–І заслання на неї, то вища міра покарання?

–Так.

–Для кого?

–Для всіх сутностей. Знаєш, то не найприємніша процедура, отримати блокування всіх спогадів, опинитись у людському ембріоні, виростити з обмеженого набору матеріалів собі тіло, для керування яким тобі полишили мінімум можливостей, а потім прожити коротке життя у організмі, що, незалежно від твої бажань, постійно та стрімко змінюється. Бути в’язнем майже непідконтрольної тобі матеріальної оболонки, для котрої найменше відхилення від норми, то мученицька смерть чи ще більш обмежене існування – це жахливо. Та на таке існування жодна розумна істота добровільно не погодиться!

– З твоїх слів то дійсно виглядає якось несимпатично… Зачекай, хочеш сказати, якщо ти мене пустиш гуляти без взуття містом, то тебе вб’ють, а твою душу посадять у зародок в тілі людської жінки? – розгублено уточнила Віка, намагаючись зрозуміти звідки її, здається, геть хвора уява, примудряється брати такі теорії.

–Не вб’ють. Просто обмежать можливості моєї сутності на певний строк і так, помістять у ембріон.

–Гм, тобто зараз ти не людина?

–Ні звичайно, бережіть мене Вищі. Людина – то максимально обмежена матеріально оболонка для перевиховання сутності.

–Ще раз, для тих, хто в танку… Ти хочеш сказати, що все життя на моїй планеті то – покарання? – Віка намагалась хоч якось вкласти подібну версію у свою картину реальності, та спроби з тріском провалювались. Хто насипав подібного мотлоху у її свідомість? Це навіть не теорія світу, а якийсь франкенштейн, складений з фрагментів фантастики, містики та езотерики. Казала мама в юності, не читай стільки казок…

–Це загально відома інформація, – розвів руками Фонг, під невдоволеним поглядом Карізми, котра щось проторохтіла і плюхнулась на стіл, втомлена біганиною по кімнаті. Тепер білочка критично оглядала Віку, схоже плануючи і з неї повисмикувати «всю шерсть по волосині».

–Угу, особливо для людей, – пробурмотіла дівчина, а білка знову щось зацокотіла.

–Карізма, мене поправляє, що взагалі то, заслання на Землю, це не покарання, а корекція, виховання. Але я більше схильний до визначення – «виховне покарання».

–Цікавенько…– Віка геть розгублено дивилась на співбесідника. Теорію свою він викладав, нехай і з підказками від білки, проте впевнено, як шкільний вчитель, який пояснює дитині, чому чергуються пори року, чи падає підкинуте вгору яблуко. Але… Було дуже дивно чути, що все твоє життя, то строк покарання за якусь провинність, а населення всієї планети, мільярди людей, то… арештанти. Та бути такого не може! Таку версію якщо хтось і розглядав, то виключно в рамках чудернацьких філософських дискусій. Хоча… Буддисти переконані у постійному переродженні душі, доки вона сягне нірвани, то що заважає вважати нірвану звільненням? Та й більш оригінальних вірувань людство має чимало… Віка раптом згадала деякі пісні, книги, фільми, і з подивом спіймала себе, що здається чула про таку версію. Але невже це правда?

Дівчина розгублено поглянула на білку, що дивилась на гостю так, наче та в неї вкрала мішок горіхів, на усміхненого чоловіка, на невідому зелень за вікном, що мало дивне скло. Вікторія намагалась визначитись, вірити у це все, чи продовжити вважати заворотами власної уяви. Якщо це її свідомість розважається, то потрібно визнати вона виявилась навдивовижу логічною в побудові дикої фантасмагорії, якщо ж все навкруги справжнє, а розказане Фоном правда… То та правда взагалі виглядала, як постріл в голову здоровому глузду. Шикарний вибір.

–Добре… Нехай так… А за що на Землю тоді могли заслати архаі? –дівчина старанно намагалась зрозуміти де вона в цій новій системі координат.

–Архаі? На Землю? – Тепер схоже Фонг розгубився і перевів здивований погляд на Карізму, яка майже по людськи тріснула лапкою собі по лобі і щось зацокотіла. – Не знаю. Взагалі про таке не чув. І Карізма не чула. Рід архаі курує Землю. Вони своєрідна противага Вартовим, для яких контроль за життям людей це досить неприємний обов’язок. Вартові з більшим бажанням лише відправляли б сутностей проходити всі етапи перевиховання, в умовах які ті собі самі створили, на основі залишкових еманацій. Архаі ж переймаються людством, бажають його розвитку, намагаються застосовувати якісь позитивні стимули. Ой, щоправда ось Карізма каже, що і архаі пару разів відзначились крутими методами, вносячи суттєві зміни в генетичний матеріал залишків людства, з метою вдосконалення системи, після масового знищення життя на планеті. Але особисто я чув, ніби архаі переконані, що довготривале перебування у людському тілі, накопичення емоційного досвіду, більш доцільно, а тому стимулюють розвиток цивілізації. Хоча Вартові вважають, що чим коротші цикли та жорсткіші умови, тим ефективніша виховна терапія.

– Схоже вони всі одним миром мазані. З того, що ти сказав, можна зробити висновок, що й одні і другі за великого рахунку ставляться до людства, як до піддослідних мишей, – оформила для себе невтішний висновок Віка. – Яка милота. Бідна моя Земля. Так і уявила, як сидять собі якісь істоти і методично сортують – чию душу відправити в людину, а чию в кролика…

–Ні, весь інший світ – то природня екосистема, і сутності без штучних обмежень, – заперечив Фонг.

–Взагалі абзац. Тобто у випадку застосування каральних методів до людства, всі інші просто потрапляють «під роздачу»? Як кульбабка, при закатці бетоном тюремного подвір’я?

–Так. Проте частіше вони «потрапляють під роздачу» від самого людства, яке щиро вважає весь оточуючий світ виключно прикладним матеріалом для облаштування власного комфорту та забаганок. Люди вже кілька разів самі ледь не знищили всю планету.

–Щось я зовсім заплуталась. Людство все таке шкідливе? Але ж за твоїми словами люди, то ті ж душі, які жили серед вас?

–Так.

–Тоді чому погане саме людство?

–Ні, я не казав, що воно погане. Воно цілком логічне. Яким ще може бути суспільство, створене з сутностей без спогадів, без досвіду, проте з широким набором недоліків, для виявлення і корекції яких їх і відправили на Землю?

–Караул…– зітхнула Віка, відчуваючи, що її свідомість від такого кульбіту зміни картини світу елементарно сиплеться, як зображення в комп’ютерній грі на застарілому гаджеті, – Єдине, що твоя теорія гарно пояснює, це чому в моєму світі стільки зла, жорстокості та дурості, але це – повне страховиддя!

–В твоєму світі? – округлив очі Фонг.

–Угу. Так, знайомимось повторно. Вікторія, тільки но з Землі. На мою думку, я людина, біла жінка слов’янської народності, 37 років. На твою думку – я архаі. Тож найближчим часом я планую зрозуміти, хто я така, чому виглядаю не так, як себе почуваю, в кого я поцупила тіло і як мені повернутись додому. В мене там, знаєш, є купа незавершених справ. Що там твоя теорія каже про тих, хто повернувся? Вони всі пам’ятають лише своє життя на Землі?

–А-а… Ні. Ці спогади полишаються, та повертаються й усі інші…– мовив явно ошелешений Фонг. Що означає за моєю версією? Ти була у засланні на Землі?!

–Не впевнена на тему заслання, але так – я житель цієї блакитної планети. Принаймні була ним все своє свідоме життя. Тому й маю непереборне бажання зрозуміти, як тут опинилась і власне якого диявола, мені на голову звалилась вся ця маячня!

–Це дійсно дивно … Карізма, так нечесно! – крикнув чоловік білці, яка спритно підскочила, і щось проторохтівши, прудко вистрибнула у вікно, знову проігнорувавши наявність скла. Може воно в них не матеріальне? Хто його зна, які в цьому світі закони фізики…

–І що сказала наша білочка? – хмикнула Віка, мимоволі усміхнувшись неоднозначності фрази.

– Що вона не пхатиме свого хвоста до вогняної пані, яка десь загубила розум, але якщо я тебе розізлю, швидко виселить мене з квартири, – перевів Фонг з нещасним виглядом. – Як сварити – так перша, а як допомогти розібратись – то лише хвіст мелькнув. Ех, дарма Серафим пішов, така загадка більше з його сфери, все ж він колишній Вартовий…

– Серафим. Вартовий… Знаєш, мене починають мучити непевні підозри. Скажи но мені, цей твій червоний друг… Він був не втікачем з експозиції досягнення місцевого боді-арту?

–Ні, він був в одному зі звичних тіл… А що? Навіщо? А-а-а… Якщо ти пам’ятаєш лише життя на Землі…– чоловік явно щось зрозумів і спантеличено подивився на Віку. – Але тоді ти повинна була злякатись!

–Чому?

–Ну як…Саме в такому вигляді Вартові зазвичай з’являлись за сутностями для відправки їх на новий цикл перевиховання.

–Тобто образ червоного демона з пекла, це теж не буйна фантазія церковників, а реальний факт?

– Не знаю хто такі церковники, але вигляд Вартові дійсно мають такий і для людей він зазвичай досить страхітливий.

–Але ж наче Серафим – то наче ім’я янгола? Вісника добра, а не пекла... – пробурмотіла Віка, спираючись на свої скромні пізнання християнської релігії. Віруючою вона б себе не назвала, але деякі основи знань мала, бо іноді полюбляла тролити навдокучливих проповідників.

–Не знаю, яка релігія нині на Землі, тим паче в тих краях де ти жила, але в мої часи його ім’я на Землі мало значення: «палаючий», або «вогняний змій», «блискавка», «літаючий дракон», «вісник долі». І він непогано це ймення виправдовував.

–А ти теж на Землі бував?

–Ну…– Фонг знічено потупився. – Було таке якось. Та строк був короткий, бо я нічого серйозного не вчинив, так, трохи перестарався із претензіями до рідні. Земля мені вмить пояснила, що таке дійсно погана рідня, і те порівняння досі для мене є гарним стимулом гарно поводитись. Там я з Серафимом і познайомився. Знаєш, коли він вперше за мною з’явився, я від одного його вигляду ледь знову на зберігання не відправився, хоча мав досить міцне, за людськими мірками здоров’я.

–І ким же ти був на Землі, і як виглядало людство за твоїх часів? – зацікавилась Вікторія.

–Я там провів лише три цикли. Найбільше сподобалось народитись сином одного з аристократичних родів. Щоправда і ті мої батьки були не кращим зразком. Вони мали звичку більшу частину часу відпочивати на Венері, а мене, аби не заважав, полишали на Марсі в компанії старого нервового слуги, який постійно перекладав на мене свої обов’язки з управління господарством на помираючій планеті.

–Венера? Марс? Ми ж наче про Землю розмовляли.

–Земля то, основа, а невеликі колонії на сусідніх планетах, були доступні для внесення різноманітності. Серафим казав, що потім від цієї практики відійшли, бо в черговій війні людей за поділ влади було знищено все, чого вони досягли, а вже залишки підчистили Вартові. Та й саме людство має коротку пам'ять, а також стабільну схильність до знищення інформації. Можливо то одне з налаштувань виправної планети, я чесно кажучи, не дуже цікавився.

–Чим далі в ліс, тим товщі партизани… – пробурмотіла Віка. – От все б списала до повної ахінеї, але ти розповідаєш, а я мимоволі згадую статті, про знайдені археологами дивні зображення людей у скафандрах на давніх пірамідах, і у тисячолітніх гробницях. Про золоті літачки інків, що мають конфігурації надсучасних літаків, і самі показують непогані результати у аеродинамічній трубі, про технологію побудови Єгипетського сфінкса чи Мачо-Пікчу, що зовсім не вписуються в методи доступні давнім єгиптянам чи індіанцям…

–Дрібниці, на підставі яких не складеш повної картини минулого витка цивілізації. Жалюгідні залишки. Зараз людство мабуть знову навіть до Місяця не літає?

–Ображаєш, літає, та й космічні апарати на Марс відправили.

–З людьми?

–Ні, проте то у найближчих планах. Ідея колонізації Марсу вже розглядається, як реальний проект, а не наукова фантастика.

–Ідея. Все нове, то добре забуте старе. В мої часи на цій планеті, з вини людства, гинули останні ліси…

–Хм, а при мені вчені тільки почали обговорювати вірогідність наявності води на Марсі в далекому минулому. Це ж скільки тобі років?

–Років? А… років! – Фонг голосно розсміявся, та потім пояснив. – Вибач. Роками не обчислюється вік сутності. Роками чи сезонами обліковується тільки строк на Землі. Рекомендую тобі не ставити подібних питань ніколи і нікому поза межами Землі.

–Чому?

–Окрім того, що то видає в тобі колишню ув’язнену, і не відповідає обліку строку існування більшості сутностей, це ще й одне загальновідомих правил гарного тону. Хто і скільки життів в якому тілі прожив, то особиста справа кожного, і подібну інформацію знають, чи мають право з’ясовувати лише Вартові.

–А друзі, рідні, близькі?

–Теж спірно. Таке питання сповіщає про дуже, дуже близькі відносини. Я, наприклад, навіть у своїх постійних подруг не ризикую питати щось подібне. Окрім того, поняття кровної рідні, як це існує на Землі, у всьому іншому Всесвіті відсутнє. Це атавізм, який людство сформувало саме через суттєво обмежені здібності сутності, душі. Хіба можна вважати нормальною емоційну прив’язку до генетичного набору тіла? Це як…як вважати незнайому особу братом, бо в нього такого ж кольору одяг! – спробував підібрати зрозуміле для Віки пояснення Фонг.

–Але ж ти казав «рід архаі». Це якийсь інший рід? І про родичку свою…

–Сам термін «рід», має за межами Землі інше значення. Рід – сутності з найбільш подібними характеристиками, породжені одним джерелом. А родичка – то член сім’ї, тільки сім’я у нас набагато ширше поняття.

–Тобто всі архаі, це один рід? Так?

–Так.

–І наскільки він великий?

–Гадки не маю. Ніколи не цікавився. Відомий, впливовий, має право вирішального голосу у багатьох питаннях кількох галактик, не обмежений у ресурсах. Але наскільки великий… Це не та інформація, яка знаходиться у відкритому доступі, чи якою пристойно, чи навіть безпечно цікавитись.

–А якщо я до них належу, мені пристойно?

–Тобі – звичайно.

–Чудово. Тоді у нас за планом – підбір одягу і з’ясування цієї інформації, – визначилась з першочеорговими завданнями Віка і відправилась до спальні Фонга. – Я придумала, як ми ідемо до магазину, не ризикуючи тебе полишити без квартири чи тіла, та не зазіхаючи на моє почуття комфорту.

–Як?

–Понесеш мене у цьому, – Віка, знову стягнула з ліжка багатостраждальне простирадло, і накрутила його на себе.

–Знаєш, а ти в ньому дуже нагадуєш жрицю моря, – усміхнувся чоловік.

–Не чула про таких, але назва гарна, – знизала плечима дівчина.

–Звичайно не чула, – їх організація існувала тоді, коли ще я був на Землі. Проте ти дуже схоже імітувала їх вбрання.

–У нас зараз так вдягаються у деяких країнах. Перед тобою довільна імітація сарі, традиційного жіночого вбрання Індії.

– Нові цивілізації, країни, народи, конфігурації континентів, а форма одягу майже та сама. Чудна пам'ять людства, – хмикнув Фонг і, легко підхопивши Вікторію на руки, відчинив вхідні двері своєї квартири.