Зустріти світанок

Частина 16

Бестія відновила тіло прямо у своїй кімнаті в давній фортеці. В приміщенні майже нічого не змінилось з того моменту як вона, тоді ще усвідомлюючи себе Вікою, знайомилась тут з Макхум. Такі кумедні спогади…

Стіни з лави місцевого вулкану так само тихо струменіли, омиваючи колись неприступний сховок. Проте тепер ця твердиня була порожня. Минуло занадто багато часу з останнього повноцінного візиту архаі й без підтримки її енергетики фортеця поступово втратила надійність. Махкум була сильною за мірками раси іллійців, але цього було недостатньо. Вони програвали. І тоді іллійка ризикнула піти на крайню міру – повернути на планету архаі. Силу, що на її думку, могла все змінити. Але сліпа віра в те, що хтось всесильний за тебе все вирішить, найчастіше призводять до поразки. Коли ти чекаєш на допомогу, то втрачаєш сили, час і шанс щось змінити самотужки.

Макхум, замість самостійного прийняття рішення, відправила на пошук Бестії шенгер. Ці віддані створіння не вирізнялись надмірним інтелектом, проте не мали жодних обмежень щодо переміщення Всесвітом і часто супроводжували друзів буть-куди. На Землі шенгери найчастіше приймали подобу котів чи собак, аби скласти компанію сутності, яка відбуває покарання.

Звичайно «собачки» Бестії знайшли Віку. Відчули архаі, попри всі обмеження. А Макхум, аби швидше висмикнути архаі з під уваги Вартових, використала особливості людської свідомості і тимчасово знизила в жінки волю до життя. На більше сил іллійки не вистачило. Але те, що іншого в’язня легко довело б до вильоту з циклу, спричинивши банальне самогубство, на Вікторії позначилось легкою депресією. І тоді іллійка поставила на противагу сірій людській буденності п’янку свободу пригод. Все правильно, розумно, аби не одне «але». Махкум не знала про мітку Дуллахана. І нехай спочатку та клята мітка допомогла іллійці, бо саме вона штовхнула Вікторію зробити крок в туман невідомості, прагнучі повернути доступ до сил архаі, потім саме мітка всіх згубила… Втім, на той момент всі в цій фортеці вже були приречені…

Зачерпнувши рукою лаву, Бестія легко зчитувала подробиці подій, що відбулись тут, доки вона хаотично металась космосом.

Вікторія й гадки не мала про мітку і, тим паче, не могла її контролювати. А Макхум не могла зняти обмеження, що полишали «втікачці» свідомість людини. Якби це був лише вплив Вартових, він би зник, але свідомість Бестії стримував не він. Саме тому зміна планети відобразилась на архаі не так, як очікувалось. Іллійці отримали не сильного союзника, а земну жінку «загриміровану» під вогняну діву. Ще й з міткою Дуллахана. Саме за нею Соукоянт знайшли останній оплот сутностей, які відмовлялись полишити рідну планету. А варто ворогам було знайти шпарину й вони пронеслись чорним вихором, випиваючи залишки життя з усього, що траплялося їм на шляху…

Бестія йшла переходами мертвої фортеці споглядаючи минулі події, як напівпрозорий фільм. Повз неї пролітали силуети, тіні, образи. Ось тут загинув Брет – мовчазний воїн, котрий заради можливості дістати архаі з Землі навіть набув людської подоби, аби не травмувати ніжну пані. Він завжди враховував психологічні особливості союзників. А ще не полюбляв ризикувати даремно. Якщо Брет погодився допомогти витягти архаі з Землі, оминаючи Вартових, отже дійсно справи були зовсім кепські. Звідки іллійцям було знати, що своїми діями вони лишень пришвидшать розв’язку…

Ось у цьому тунелі кількох Соукоянт пошматували її улюблені шенгери, але вже далі їх самих випили дощенту. Бестія задумливо дивилась на події, які вже не могла змінити. Втім вона могла розізлитись і піти звичним шляхом – шляхом люті.

–Що ж, панове, хотіли мене спіймати – зустрічайте! Вибачайте, що не в ролі переляканого непорозуміння, та не могло ж вам пощастити двічі, – мовила архаі, прикликаючи надра планети, аби потік стрімкої лави змив будь-яке нагадування про фортецю, яка стала смертельною пасткою для її друзів.

Бестія ненавиділа програвати і не вміла здаватись. Та ще більше вона ненавиділа не закінченні справи. Війна навколо цієї зірки була давньою. Спочатку цією системою опікувалась Файра, потім вона дісталась у відання Бестії. Дуллахан атакував цей світ вже кілька циклів, його породження – Соукоянт повільно проте невпинно знищуючи на своєму шляху все живе, прокладали шлях темряві до світила. Змінити кардинально ситуацію міг лише спалах наднової. Але й спалах мав два ймовірні результати: він міг перетворити світило на нейтронну зірку, а міг – на чорну діру. І вберегти світило від долі чергового оплоту темряви могла лише архаі. Та навіть донька Бетельгейзе була безсила, якщо зірка була ще не готова. Бестії не вистачало терпіння чекати й дивитись, як гине одна планета за іншою. Вигравати окремі битви, але поступово програвати війну. Її лють не завжди знаходила підходящий об’єкт, тому архаі пристала на пропозицію матінки Ореї взяти інше завдання, яке повинно було допомогти впоратись з міткою темряви.

Так Бестія відправилась на Землю шукати зниклу Файру – юну, ніжну доньку Бетельгейзе яка, за словами матінки, якимось чином змогла уникнути повного знищення під час попередньої битви з Дуллаханом.

Раніше Бестія думала, що той, неочікуваний напад пережив лише Серафим – супровід загадкової сестрички. Щоправда він отримав невідворотні порушення. Одна спроба вбити Бестію чого тільки варта! Архаі тоді тільки від подиву його не знищила на місці. Якийсь недолугий колишній Вартовий посягнув на її життя! Це було неймовірно! Неймовірно, неприпустимо й тому неадекватну сутність було відправлено на Землю на кілька циклів. Та нахаба втік! Втік і знову спробував вбити Бестію! Другий раз від жорстокої розправи його врятувало лише втручання матінки Ореі, яка з невідомих причин зберегла життя божевільного мандрівника, всупереч відвертим проявам мітки Дуллахана. Замість вимог Бестії знищити це приречене непорозуміння, Серафима знову відправили на Землю, але вже без права виходу з циклів. Як він зміг знову втекти? А втім – байдуже.

Архаі винесло хвилею лави на поверхню й вона, зависнувши на мить над виверженням, яке багряними ріками розливалось планетою, полетіла над випаленою рівниною. Скільки сягало око, усюди розкинувся чорний простір й лишень невеликі підвищення нагадували про те, що колись тут було велике місто, цивілізація, розквіт неймовірних форм життя. Та вони не встояли перед нещадною зграєю Дуллахана. Знищена остання твердиня, а, отже, наступне на черзі саме сонце цієї системи…

Бестія підняла погляд до зірки, яка була джерелом життя мільйонів сутностей у різних світах. Якщо знищити життя на планеті – через деякий час його можна відновити, якщо знищити планету – сутності відправляться далі космосом на пошуки підходящого дому. Якщо знищити зірку – всі породжені нею душі втягне в чорну воронку Дуллахана і вони зникнуть назавжди. Цього не можна допустити. Так, сама Бестія теж несла смерть, але й цю здібність можна використати з розумом.

–Нескорена… Ми тебе чекали…– пролунав шиплячий звук і мертвою рівниною пронісся сухий вітер, що шкріб невидимими піщинками по спаяному у скло попелу. Колись тут вирувало життя… Розумне, різноманітне, барвисте. Неймовірні за красою дощі з розплавленого металу, химерна флора і фауна… А зараз полишилась лише пустка, випита дощенту вісниками Дуллахану.…

– Соукоянт. Давно не бачились…– криво посміхнулась дівчина, розвертаючи сяючі крила, в світлі яких проявились декілька перших чорних розмитих силуетів з фіолетовими провалами. Ці фіолетові плями, що проявлялись на видовжених тінях під час нападу, віддалено нагадували моторошні рот і очі. Соукоянт тягли свою імітацію рук, які нагадували довге гостре розгалужене коріння, до енергії архаі, обпікаючись, відсмикували кінцівки, вбираючи крихти, проте знову повторювали спроби. Бестія стрімко полетіла їм назустріч, розсікаючи силуети крилами і випалюючи одне за одним породження темряви, яких ставало дедалі більше.

– Не допоможе…–– шелестіло навкруги зловтішне. – Нас вже занадто багато. А ти одна. Як завжди…

Архаі відсторонено згадала людський вислів «Один в полі не воїн». В полі може й не воїн, а у зіркових системах лишень так і можливо. Здатних протистояти цій напасті одиниці, і вони не мають можливості об’єднуватись у військо, бо присутність кількох сутностей з подібними силами може створити невиправні перекоси у зірковій системи. Виключенням була лише рідна зірка, але й там більше трьох настільки сильних сутностей ніколи не збирається…

–Вас не врятує кількість! – вигукнула архаі, змінюючи вогняну сукню на бойовий візерунок Бетельгейзе.

–Ти спізнилась. Цю планету ми випили, Дуллахал вже наступає. Зараз всіх нас навіть архаі не знищити.

Бестія кинула погляд на зірку. Ледь помітна пульсація ядра стала чіткішою і народження наднової вже було можливо, та світило майже оточила величезна тінь. Дуллахан. Звично відізвалась пекучим болем мітка, та дівчина вперто мотнула головою. Вона його зупинить! Бестія спробувала злетіти, та Соукоянт зашипіли голосніше й почали з’являтись сотнями, тисячами, впиваючись у її енергію, намагаючись зупинити кількістю.

–Ти наша… Ти вже давно відмічена господарем…– шипіли вони голодним багатоголосим хором. Ні, випити всю її вони швидко не могли, проте полишали пустоти на вогняних крилах, затримуючи рух, додаючи болю чорному розчерку, що був її прокляттям. Якщо їх буде занадто багато, вона може не встигнути…

Раптом білий спалах поряд змусив її супротивників сахнутись. Перед Бестією з’явився Вартовий в бойовому образі. Сліпучий силует чоловіка, сяючі синім полум’ям очі. Вартовий був настільки наповненим енергією, що та хвилями розходилась від нього, утворюючи за спиною неочікуваного гостя гігантські майже, як у архаі, крила.

–Лети, я їх затримаю, – впізнала Бестія голос Серафима і щиро вразилась. Навіть лють відступила під тиском подиву.

–Навіщо тобі це? Звідки ти тут взагалі, безсмертний нахаба?

–Так тобі ж на допомогу не можна смертних відправляти, згубиш і не почухаєшся, – уїдливо відповів Вартовий, розвертаючись до супротивників, що вже оговтались.

–Матінка Орея?! Знову! Вона тебе що, всиновити вирішила?

–Цікава думка, спитаю за нагоди.

–Що і вбити мене не спробуєш? Маючи стільки сили, прирівнявшись за можливостями майже до архаі? Ти ж так мріяв про це, – Бестія крилом відкинула чергову голодну зграю, повертаючись спиною до Вартового. Їй була незрозуміла логіка Матінки. Відправити до неї саме його? Хіба що, посередник Бетельгейзе вирішила, що для Всесвіту корисніше знищити її доньку, адже позбутись мітки Дуллахана не вийшло. Як не намагайся, а постійна лють не завжди може знайти корисне застосування, а у її вогню ця клята мітка блокувала періоди спокою…

– Звичайно спробую! – хвиля світла попрямувала в бік Бестії, та дівчина, яка готова була ухилитись, з подивом відмітила, що цілився він знову у Соукоянт. Темні тіні розривало, змітало біле полум’я мандрівника, не гірше за вогонь архаі. – Але трохи пізніше.

Замість знищених тіней миттєво з’являлись інші. Дуллахан був занадто близько.

–Уявляю, як важко було «випадково» не поцілити у мене, – іронічно хмикнула Бестія, відкидаючи чергову навалу зі свого боку.

–Навіть не уявляєш, ходяча смерть.

–Та ти геть знахабнів! Вбити можеш спробувати, якщо тобі вже надали таку можливість, але ображати мене тобі ніхто не дозволяв! – Дівчина роздратовано розвернулась, випустила довгий червоний імпульс світла, обравши за ціль вартового але… останньої миті збила Соукоянт, які намагались вчепились у крила мандрівника.

–Схибила? – критично розсміявся Серафим. – Співчуваю.

–Все не можу зрозуміти, хто мене бісить більше Соукоянт чи ти, – фиркнула сердитою кішкою архаі. Мандрівник її дратував, втім був суттєво симпатичніший за оточуючих породжень темряви.

–Хіба що так. Бо ти та взаємодопомога – то несумісні поняття, – розсміявся чоловік, не повертаючи до неї голови.

–Зате я і розрахунок – непогано комбінуємось, – парувала дівчина, отряхуючи з крила чергову голодну сутність. Ворогів розривало від надлишку випитої енергії, та їх знищення не повертало сили воїнам.

–Чудово, тоді досить розмов. Лети до зірки! Хочу хоч раз побачити, як ти зробиш щось корисне.

–Ти здогадуєшся, що така кількість Соукоянт для тебе, то чисте самогубство? – озирнулась на нього архаі.

–Мені не звикати. Битися з тобою спина до спини більш небезпечно. Того й дивись приціл відкоригуєш. Лети! – хмикнув Серафим, скидаючи з десяток голодних ворогів з потріпаних крил Бестії, і відштовхуючи всіх інших однією потужною хвилею енергії, що розійшлась від нього сліпучим білим колом.

Архаі знизала плечима і, скориставшись наданою можливістю, злетіла, стрімким імпульсом навправляючись до зірки. Вона летіла до мети, змітаючи зустрічні тіні, палаючи від люті та роздратування, але перед очима чомусь стояв Серафим. Його іронія, його усмішка…Максимальне використання здобутої на Бетельгейзе енергії повинно вистачити колишньому вартовому для битви з Соукоянт. От тільки потім… Біль, глухий біль пронизав архаі, коли вона влетіла в центр зірки і, розгортаючи крила, випустила весь наявний ресурс, запускаючи переродження світила у наднову зірку.

Такий потужний сплеск активності, правильно налаштований архаі, відкине Дуллахана і його посібників за межі системи, туди, звідки вони ще довго не зможуть повернутись. Але цей вибух безумовно знищить Серафима. Порятунок величезної кількості сутностей ціною життя одного, вже відміченого темрявою мандрівника, який неодноразова намагався її вбити. Все правильно, виправдано, логічно… От тільки… чому ж так боляче?

Запалилось серце зірки, зблиснув імпульс, що запустив лавиноподібний процес перетворення. Архаі відчула, як її затоплює приємне тепло. Та замість того, аби полишитись в центрі й прийняти бажане оновлення, Бестія виринула на поверхню і спробувала обігнати першу хвилю вибуху, сам час, аби опинитись поряд з мандрівником, який не мав шансів вціліти.

Архаі не могла встигнути, не повинна була, але, ковзнувши на самому кінчику найпершого з потужних очищаючих променів, досягла пошматованого Серафима за мить до зникнення. Оточила ледь помітні контури сутності крилами, всією наявною енергією, намагаючись врятувати, відмовляючись розуміти власні мотиви, та вкладаючи у його захист та відновлення все, що мала. Вона, всупереч власним аргументам, чомусь не могла допустити смерті цього Вартового, відчуваючи, що згодна зараз спалити себе, аби лишень він жив.

Якби Бестія полишилась в серці зірки, вибух для неї не становив би небезпеки, та вона підставилась під потужну ударну хвилю, яка неслась, знищуючи все. І тій хвилі було байдуже хто, чи що на її шляху, вона нещадно випалювала і Соукоянт, і Дуллахана, і архаі.

Бестія відчула, що її особистість змиває, вона просто вигорає, разом з клятою чорною міткою. Мабуть матінка Орея права, знищити цю пляму голодної темряви можна лише разом з самою сутністю. То нехай так і буде… Вона мала спробувати хоч на останок когось врятувати, а не вбити…

Та раптом на допомогу архаі прийшла байдужа Бетельгейзе. Протягнула крізь простір енергетичні вихори і оточила те, що залишилось після знищення чорної мітки, повертаючи своїй доньці спогади та здібності, втрачені в давній битві з Дуллаханом. Битві, з якої повернулось лише двоє – архаі і вартовий. Дуллахан того разу відступив він не перед шаленою силою. Його зупинило інше…

Спалах наднової змив зі своєї рятівниці все, полишаючи чисту сутність, сприйняття світу якої не викривлювалось міткою Дуллахана, випускаючи те, що раніше полонила пітьма. Те, що прокидалось лише на Землі, тільки тоді, коли архаі зустрічала його, здатного розбудити глибоко приховану істину силу. Основу життя.

Народжуючись людиною, Бестія знову й знову вчилась опановувати нав’язане міткою Дуллахана прагнення відпускати першою в світ лють, що одного разу спалахнувши, вже не могла згаснути. Лють, яка перетворювала навіть скромну земну жінку на смертоносну, як сотня скажених отруйних змій, зброю.

Але на Землі був і Серафим. І він, всупереч встановленим налаштуванням, знаходив архаі знову й знову серед величезного безликого натовпу. Позбавлений сил, які підтримували вплив чорної мітки, мандрівник бачив істинне обличчя архаі. Те, яке вона сама забула. І заради того, аби вона якомога довше полишалась такою, він їй допомагав. Підтримував, коли вона готова буда здатися, рятував, приймав її разом з помилками. Він вчив її жити, турбуватись про кохані душі, а не просто прораховувати наперед варіанти, вірити, не звертаючи уваги на нелогічність цього стану. Він знову і знову вчив її кохати і доводив, що кохання – то не слабкість. І в нього виходило, хоча платив він за це занадто дорого – нескінченними смертями та болем. Вмирав і жив заради того, аби архаі відновлювалась.

Бестія була легендою жорстокості та прагматизму, але ця легенда народилась на полі тієї давньої битви, де загинула Файра. Бестія – то лише одна з граней надміру обдарованої доньки Бетельгейзе. А Серафиму не пощастило опинитись в центрі цього перетворення. Він був супроводом Файри, і знав її у найніжніших проявах, тому, коли на них напав Дуллахан, стерши на порох все, окрім дивної сили, що захистила дві сутності, Серафим вижив, та не побачив перетворення архаі. Доки він намагався всупереч всьому відновитись, аби врятувати кохану, Файра, рятуючи його, спалахнула незгасимим полум’ям. Цей спалах уберіг Серафима від знищення і змусив темряву відступити, але перетворив дівчину на Бестію. Полум’я його коханої занадто щільно доторкнулось темряви і… не змогло повернутись у попередні межі, змінивши саму архаі. І мітка Дуллахана, жорстко зафіксувала ці зміни. Прощальний дарунок переможеного. Проте Серафим всього цього не знав, а полишена й на ньому подібна мітка, не давала можливості побачити, провокуючи лють від одного погляду на Бестію…

Він не міг запідозрити, що та вогняна фурія, яка палає на місці побоїща та залишкових еманацій його коханої, і є Файра. Янгол перетворений на демона. Він не міг її впізнати, а якби й зміг – не мав би змоги повернути. Його тягнуло до неї, але мітка Дуллахана, не маючи змоги заблокувати непідвладні їй пориви, змінювала їх напрямок. Замість бажання захистити – прагнення вбити.

Ніхто окрім Матінки Ореі не бачив істинного стану речей. Бестія швидко стала жахом галактик, що ніс чисту силу та лють, розрахунок і байдужість. Змінена архаі перекроювала світи не знаючи жалощів, знищувала не роздумуючи, спокушала – не відаючи меж, зводила з розуму і відновлювала, не усвідомлюючи, що лишень біжить від себе. Тікає, кидаючись на амбразуру, сподіваючись, що Всесвіт таки її зупинить. Та Всесвіт не поспішав зупиняти… І тоді Матінка Орея запропонувала незвичне завдання – змінити статус бога на піщинку, максимально обмеженого у силах в’язня, і спробувати знайти серед людей на Землі Файру. Втрачену душу. Тільки Бестія не знала, що то її душа…

Земля для Бестії не була покаранням, а всі обмеження були добровільними. Але програма ув’язнення не була налаштована на їх з Серафимом зустріч. Кожен мав свій урок та свої завдання, втім вони, народжуючись в різних країнах чи навіть континентах, знову і знову знаходили один одного, варто було Вартовим на мить відволіктись. Ці двоє опинялись поряд серед війн та аварій, викривляли програму на неймовірні випадковості проскакуючи у найменші огріхи. Позбавлена доступу до загальних сил, мітка Дуллахана, все менше впливала на них, полишаючи справжні мотивації.

Тієї миті, коли Махкум, висмикнула Бестію з Землі, система просто не змогла стримати Серафима, бо зв'язок цих двох був занадто міцний. Проте мітка, доторкнувшись до звільненої енергії мандрівника і архаі, знову активізувалась, максимально викрививши їх пам'ять. Кожен отримав свою версію реальності. Файра, підсвідомо відмовляючись випускати Бестію, усвідомлювала себе людиною і не мала доступу до більшості сил і загальної пам’яті. Лише під час подорожі на Жилин сили архаі на мить втратили обмеження, і вона «прихопила» Серафима з собою до Бетельгейзе. Але Віка цього не пам’ятала… Як не пам’ятав колишній Вартовий ті цикли на Землі, які провів поряд з коханою. Але ці двоє, попри все, були нерозривно пов’язані. Вікторія, перелякано тікаючи від Соукоянт, несвідомо прагнула до свого коханого, і лишень в останню мить чорна мітка трохи збила її напрямок переміщення, закинувши до Фонга…

Архаі простягнула зібрану з полум’я руку до чоловічої, контури якої було ледь видно. Торкнулась напівпрозорих пальців, Серафима.

–Твоя ціна? – пролунало питання двох світил.

–Все що є, – усміхнулась дівчина, розчиняючись у сліпучому світлі.

Спалах…І лише маленька зірочка полетіла крізь космос….

Серафим

Першими Серафим почув тихий шурхіт хвиль, потім свист повітря в крилах птаха над головою, згодом відчув гірко-солоний запах моря. Обережно відкривши очі він зрозумів, що лежить на узбережжі. Неквапливо сівши мандрівник відзначив, що він знову в людському тілі. Пробігся поглядом по рудим скелям під ногами, далі – по спокійній поверхні прозоро-синього моря і завмер, споглядаючи Сонце, що неспішно виповзало з-за обрію.

– Скажи краса? Завжди обожнювала початок нового дня. Це вмите сонце, ранкову тишу, цю енергію пробудження, що вже щедро розлита довкола, проте ще не почала вирувати…– почув він поряд знайомий мрійливий голос і завмер. Повільно повернув голову, не дозволяючи собі сподіватись і відчуваючи, як від власних емоцій земля тікає з-під ніг. Спогади про битву, спалах наднової і ніжний доторк рідної душі, що намагалась його врятувати від шаленіючого виру енергії, промчали в пам’яті, зграєю стрімких птахів.

– Ти…

Поряд на піску сиділа Вона… Жінка, яку він кохав до нестями. Ці рідні очі, в яких плескались ніжність, радість і щира любов. Серафим дивився на неї і поступово вся пам'ять поверталась до нього, ставлячи з ніг на голову все, чим він жив останні цикли. Перед ним була особа, яку він знав як Віку – свою дружину в останньому земному житті, Файру і … Бестію. Перед ним був його янгол, який був одночасно і його демоном. Кохана. Він її знайшов. І знаходив на Землі знову й знову, в різні часи та в різних подобах, але не впізнав у істинній.

–Ми таки зустріли наш світанок, – усміхнулась йому дружина, задоволено простягаючи ноги до хвиль, що ледь шепотіли у смузі прибою. Її тоненька біла туніка тріпотіла під заграваннями ранкового вітерця, красиво підкреслюючи засмаглу шкіру.

Серафим підскочив, підхопив жінку, міцно обняв, закружляв і ніжно поцілував. Хотів щось сказати, але слів бракувало. Була лише шалена радість. Але Файра все розуміла й без слів. Так, їм багато треба обговорити, багато за що вибачитись одне перед одним, але тепер вони мають на це час. І це – найголовніше!

– Мамо, сонце вже зійшло, я побачив сонячну доріжку. Гарно. Вже можна йти на сніданок? Чи ще поспати? – почувся за спиною дитячий голос і, озирнувшись, Серафим з дружиною побачили свого сина. Восьмирічний хлопчина сидів на пластиковому білому тапчані для засмаги з нудьгуючим виглядом киваючи на море та складаючи якийсь візерунок з камінців.

– Яке ж ти невдоволене дитятко! Сам же хотів сонячну доріжку побачити, – зі сміхом відповіла жінка.

– Вже все побачив. Можна до номеру? – нетерпляче спитав синок під сміх матері.

Файра махнула сину, що вже можна йти. Вона легко й невимушено вписалась у свій земний образ і запропонований програмою варіант подій.

– Ура! – підскочив хлопчина.

– Тата беремо з собою потім на гірки? – зі сміхом спитала жінка сина, кинувши погляд на яскраві конструкції за будівлею готелю.

–Що означає «беремо тата?» Це він вас з собою бере! – «включився у реальність» Серафим, обнімаючи обох і зариваючись носом в волосся коханої. Хлопчик викрутився й радісно побіг вперед в очікуванні улюблених розваг. Вартові, схоже, були щедрі, коли вносили в програму зміни для повернення двох сутностей у незавершені життя. Навіть на улюблений варіант курорту відправили.

–Я тебе кохаю…– прошепотів Серафім дружині.

–Камікадзе.

– Є трішки, – усміхнувся чоловік.

– Нічогеньке таке трішки, – критично поглянула на нього жінка, та потім притягнула до себе для поцілунку. – А я кохаю тебе…Дуже.

В її очах на мить зблиснув вогонь зірок, який не обпікав, а наповнював простір навколо життєвою силою.

–Як я міг тебе не роздивитись, не впізнати, не відчути? Стільки часу…– видихнув чоловік, заглядаючи у кохані очі.

–Важко в скаженій лісовій пожежі впізнати тремтливий вогник свічки. Особливо маючи в розпорядженні лише криве дзеркало Дуллахана. Але саме дякуючи тобі, я існую і навіть повернула себе.

–Але ж я ледь не перетворив світанок на заграву…

– «Ледь» не беремо до уваги. Ти виявився сильнішим за мене. Саме ти забезпечив нам його зустріч …– вдячно мовила Файра провівши кінчиками пальців по його обличчю, та раптом хитро усміхнулась. – Хоча в нагороду за цей подвиг хтось отримав аж дві тещі!

– Халепа… Таки ускладнювати власне життя – то моя невиправна вада, – хмикнув чоловік, обіймаючи кохану та чимчикуючи фігурною доріжкою в оточенні пальм.

Мешканці курорту ще в більшості спали, територією готелю частіше зустрічались працівники, аніж відпочиваючі, тож трійко бадьорих туристів виглядала досить нетипово, але подібний стан речей був звичним для цієї сім’ї.

§§§

–То що тепер, матінко Орея? Ви просто полишите найсильнішу доньку Бетельгейзе в цій обмеженій людській подобі? – спитала золотоволоса дівчина, з цікавістю заглядаючи у великий напівпрозорий екран, що демонстрував трійцю щасливих людей. Програма Вартових відкоригувала події, замаскувавши тимчасову відсутність двох сутностей, і повернула «втікачів» у ті ж людські життя, які вони покинули. Праворуч по екрану саме миготіли символи налаштування завершальних позицій.

– Зараз вона майже безсила, бо заради нього віддала все. Вичерпала себе майже повністю. А на відновлення потрібен час. Та чим чистіше джерело, тим цінніше озеро, що з нього утвориться. А Файра може накопичити і керувати цілим морем, – задоволено усміхнулась матінка Орея, згортаючи зображення. – Тож очікування цілком виправдане. А поки що, нехай насолоджується відпочинком. Не так часто архаі можуть його собі дозволити.

– Оригінальний відпочинок – у найсуворішій в’язниці. Ви впевнені, що не переплутали покарання і нагороду моїй сестричці? – розсміялась її співбесідниця.

– Для щастя потрібен зовсім не рай, а рідні душі поряд і вміння насолоджуватись тим, що є. І наша Файра це чудово знає.

Київ 2020

Шановні читачі, якщо книга вам сподобалася, і ви вважаєте, що автор достойний скромної нагороди, можете висловити подяку кількома гривнями на карту: 4441 1110 7695 1072

Буду дуже вдячна.