Зустріти світанок

Осінь в Києві. Шурхотить опале листя, яке підхоплює вітер, аби наостанок закружляти в різнокольоровому вальсі, в парках діловито готують припаси до зими синички та білочки, у старих кварталах ворони шукають серед листя горіхи. Столиця живе своїм життям – метушливим, одноманітно-стрімким і загалом досить байдужим до краси чергової зміни сезону природи. Гомінливим містом снують нескінченні люди, автомобілі, неквапливо крутяться на будівництвах крани, на лавах пліткують бабусі, біля вуличних кав’ярень спілкується молодь, пищать на майданчиках діти. А ще Київ звично-неквапливо готується до зими: «прикрасившись» розкопаними теплотрасами, та численною дорожньою технікою.

Молода жінка в темно-зеленому пальто та акуратних чорних чобітках на невисоких підборах неспішно йшла містом. Темно-русявим волоссям легенько грав вітерець, та жінка того не помічала. Вона йшла, ледь відмічаючи знайомі вулиці, будинки. Направляючись з роботи додому, пані звично заглибилась в себе, бо за кілька років, які вона провела на цьому маршруті, дорогу вивчила ретельно, до останньої тріщини на асфальті. Зима, осінь, весна, літо. Всі плюси й мінуси стандартного маршруту знайомі, як і всі можливі проблеми, на зразок не чищених доріжок, чи підступних калюж, відмічені. Тут зупинитись трохи раніше, тут перейти на інший бік вулиці, там перечекати потік машин і трамвай, тут обійти ділянку з незмінно розкопаною клумбою. Схоже кожні пару місяців комунальники шукають в цьому місці цінний скарб. Навіть якщо то лише іржава труба – мали б вже озолотитись на одному металобрухті.

Свідомість працювала на автоматі, не відволікаючись на дрібниці, а жінка, користуючись вільним часом, намагалась вкотре аналізувати власне життя і своє ставлення до нього. За останній рік вона втомилась і, як не крутила ситуацію, та вперто відмовлялась показувати гарні сторони, змазуючи все сірим саваном апатії. Звідки це? Просто осінь? Так наче вона завжди її любила. Та й в житті все нормально, стабільно: чоловік, дитина, дім, робота. Не гірше ніж у інших, краще аніж в декого, та чомусь смак життя останнім часом на диво прісний. Невже депресія? Ніколи таким не страждала, а це щось дуже схоже. Хронічно не вистачає яскравості емоцій, прагнення, як у дитинстві, бігти за найближчий поворот з сяючими очима і стійким переконанням, що саме ось там зараз почнеться все найцікавіше.

Останні кілька місяців попереду всіх емоцій впевнено крокували тверезе мислення, раціональність, розрахунок і критичний погляд на власну долю. Вона почала ловити себе на відчутті, що все її життя, то непримітна роль у якійсь камерній постановці. Щиро цінуючи стабільність, родинний спокій, затишок і комфорт, отримані дякуючи планомірній старанній праці, жінка чомусь почала відчувати невдоволення. Наче їй чогось не вистачає. Ще б зрозуміти чого саме, і де це щось шукати. І чи треба? Може це якась дурна осіння хандра, котру варто лишень перечекати, як нудний дрібний дощ? Колеги жартують: «заведи коханця», та жінка такий варіант навіть не розглядала. Навіщо, як що є коханий чоловік? І те, що шлюбу більше десяти років, жодним чином на даному факті не позначився. Їй вистачало розуму, аби зрозуміти, що проблема в ній самій. Якщо на носі сірі окуляри, то зміна червоних троянд на жовті не допоможе, і точно не додасть життю яскравості. А от рідним людям однозначно завдасть болю.

– Пані, вас підвезти? – пролунав поряд чоловічий голос. Жінка, почувши таку пропозицію, здивовано підняла погляд. Демонстративно покрутила головою. Майже центр міста, навколо купа суспільного транспорту, є можливість викликати таксі, та й вона наче не схожа на смертельно хвору людину, чи придорожню повію.

–Дякую, не маю такої необхідності, – автоматична ввічливість швидко змила зблиск емоцій на обличчі. Вона не вважала потрібним роздивлятись ані чоловіка з недолугою пропозицією, ані його автомобіль. Їй то було просто нецікаво.

–Але я точно знаю куди вам зараз потрібно, – самовпевнено заявив незнайомець. Та його фраза нічого не змінила, бо жінка вже викреслила його з цікавих об’єктів. Вона, як професійний гравець, який звично відбиває простеньку подачу, не повертаючи голови, відповіла.

–Рада за вас.

–І все?

–Написати хвалебну оду на честь вашої інформативності?

–А можете?

–Всі можуть. Я не казала, що вона буде варта уваги, – байдуже знизала плечима жінка і повернула до підземного переходу.

Знайомі сходинки, магазин з одягом та взуттям, термінали, банкомати, перехожі…Свідомість знову перейшла у режим автопілоту.

Маршрутка з натовпом людей, задушливий салон, вийти на зупинку раніше, аби пройтись парком, зупинити на хвилину безупинний біг, зумовлений життям у великому місті, спробувати зрозуміти, що ж то з нею відбувається. Сірість, байдужість, небажання жити… Їй зовсім не подобався цей стан, і брати його з собою додому, до рідних людей, не варіант. Піднявши голову жінка з надією подивилась у небо, на кружляючий кленовий лист, літак, що сірою хвостатою стрілою перетинав височінь. Можливо просто пора у відпустку…

Під ноги до самотньої відвідувачки кинулись, виляючи хвостами, пара кудлатих створінь – два знайомі бездомні песики, які іноді з цього літа складали їй компанію у прогулянках. Один був невеличкий, рудий з порваним вухом, а інший трохи більший, білий з чорними «носочками». Чотирилапі активно підплигували, терлись об ноги та взагалі всіма доступними методами висловлювали радість від зустрічі. Жінка, присівши на лаву, дістала з сумки полишені з обіду кості і висипала тваринам. Так, можливо підгодовувати бродячих собак то не найкраща ідея, але чому б і ні. Собаки накинулась на їжу під її розсіяним поглядом.

Жінку звали Віка, та зараз їй було чомусь однаково, хто вона та звідки. Вона просто переживала рідкий момент тиші та єднання з природою у напівпустому парку на околиці міста. Накопичена втома притупила всі почуття та емоції і, можливо, саме тому вона ніяк не відреагувала на зміни, що почали повільно відбуватись у зовнішності її чотирилапих друзів.

Тварини, не припиняючи гризти кістки, почали рости, ставали вищими, збільшувались та видовжувались морди, пащеки, кігті, зуби. Віка це відмічала, та якось байдуже. Краєм свідомості розуміла, що так реагувати неправильно, варто мабуть злякатись, здивуватись, з криком втекти (як мінімум до найближчої аптеки), але страху чомусь не було. Вона спокійно продовжувала погладжувати звірів (і нічого, що їй тисячу разів казали, що чіпати собаку, який їсть, не можна), розсіяно пропускаючи крізь пальці жорстку, наче металеву шерсть вже з якимись дрібними шипами, почісувала за довгим вухом, клацала пальцями по носі, який вдячно тикався їй в руку. Так, ніс став в кілька разів більшим, але ж радості на цих мордах не поменшало. Щирої, нестримної, живої, саме тієї, що старанно оминає Віку останнім часом. На таку навіть зі сторони дивитись приємно. А вже вигляд носія цінної емоції, то такі дрібниці… Тварини ж не винні, що у чергової людини стрімко їде дах…

– То ось де ти, Бестія. Помилуйтесь на неї. Спокійно відпочиває, доки ми тут з ніг збились, у її пошуках. Ти обіцяла повернутись до спалаху наднової. А замість цього займаєшся якоюсь дурнею на задвірках світу, – пролунав у Віки над головою жіночій голос.

Повернувшись, Вікторія відчула якийсь натяк на подив, та радше від розміру біди у вигляді галюцинацій. Схоже йти доведеться не до аптеки, а одразу до лікарні. Настільки реалістичне марення, то вже серйозно.

Перед нею стояла гарна темноволоса жінка років тридцяти-сорока, вдягнута у досить сексуальний комбінезон стилю «а-ля Лара Крафт». Дивні приладдя на стегнах і руках незнайомки додавали схожості з тим кіношним персонажем, а взуття було відверто розраховане на марш-кидок по гірській місцевості. Яскравий синій відблиск волосся і неприродньо червоні очі, навіювали думки про якихось ґрунтовно підготовлених «рольовиків». Та якщо незвичний вигляд панянки ще можна було списати на звичайну екстравагантність (чого лишень не побачиш в міському метро), то зміни оточуючого пейзажу до індивідуальних характеристик конкретної пані точно не мали відношення. А оточуючий світ вже явно «підгуляв». За спиною у незнайомки замість звичного, нехай і трохи похмурого кленового скверу, вже проглядали якісь руїни, до того ж навіть не вітчизняних будівель, а чогось більш мегалітичного, масивного, потонулого в клубах густого туману. Гарний, вражаючий кадр з фільму про якісь загублені давні цивілізації, та точно не типовий київський пейзаж.

–Чому – Бестія? – спитала трохи спантеличено Віка, вирішивши відкласти на потім з’ясування відносин з чудним пейзажем. Перетворення знайомого парку на невпізнане непорозуміння її особливо не дратувало, а ось чудне звернення чомусь викликало натяк на емоції, на фоні загального, явно ненормального «пофігізму». Ким-ким, а бестією Вікторію в житті жодного разу не називали. Байдужою скотиною – було, егоїсткою, клятою відмінницею, оригіналкою, дурепою, кригою бездушною в кінці-кінців, та і все. Занадто рівною, логічною і, ймовірно, лінивою особистістю вона була, для такого гучного іменування. Чомусь іменування «бестія» в неї асоціювалось із вмінням йти по головам та витирати ноги об людей, беручи в оборот всіх підряд, а особливо чоловіків. А такого вміння у Віки точно не було. То совість недоречно з тумбочки тявкає, то жалість по рукам б’є, то лінь крутить носом, від чергового, готового впасти до ніг трофею: « З ним же потім щось робити потрібно! Кинь каку!».

–Тому що. Сутність твоя така. А від себе не втечеш, як не намагайся запхати себе у костюм правильної дівчинки.

–А я ж думала, що просто носити його пристойно не вмію, – усміхнулась Вікторія. Це порівняння знайшло відгук в її, ніби сонній, душі. Мабуть це саме те, що вона не рідко відчувала протягом усього свого життя, поступаючи правильно, виважено, так як вимагає совість, норми пристойної поведінки, ввічливість, соціальні стандарти, очікування близьких людей, звичка і, нарешті, просто логіка. Наче все як потрібно, а іноді відчуття, що вона добровільно і дуже старанно зв’язує власні крила. Так, дійсно це іноді схоже на незручний костюм чи важку роль.

– Ось так, правильно, скидай цю свою овечу шкірку та пішли швидше, доки прохід не закрився. Бо він досить нестабільний, та й Вартові його швидко відстежать. Пошматують твоїх відданих шенгер, а Лезгіну потім зашивай, – схвально кивнула незнайомка і махнула рукою, запрошуючи йти за нею. І Віка пішла. Неочікувано легко, без сумнівів, жалю. Та пройшовши кілька кроків, усвідомила, що змінились відчуття під час руху – дорога раптом стала м’якою та пружною. Здивовано повернувшись, аби зрозуміти, з якого моменту асфальт став на дотик, ніби трав’яні луки, Віка виявила на тому місці, з якого почала рух… Себе. Її тіло лежало обабіч доріжки наче скинутий костюм. Але якщо вона точно не там, а тут, то що вона тепер таке? Безтілесний дух? Так просто і легко? А кажуть померти – то страшно…

Віка повернулась, присіла з дослідницькою цікавістю роздивляючись полишене тіло. Виглядав цей «костюм», як повітряна кулька з якої випустили повітря, тільки в формі людини. Цікавий кут огляду надавав можливість подивитись на себе зі сторони. Жінка невдоволено зітхнула, визнаючи, що варто було активніше займатись спортом заради підтримання фігури. Якось зовсім неестетично виглядали ноги вище коліна, у розрізі спідниці. Прямо мрія канібала – шістдесят п’ять кілограмів не дуже спортивного м’ясця. А у дзеркалі зранку наче все не так сумно виглядало. Велика сила самонавіювання? Чи бездушне тіло завжди так погано виглядає, навіть якщо та дурна душа ще поряд вештається?

Взагалі жінка почувалась дивно. Це звичайно все чудово (тобто погано, та потім розберемось), та наявне головне актуальне питання – якщо вона, принаймні те, що вона все свої свідоме життя вважала собою, лежить перед нею, то що ж таке тепер сама Віка? За відчуттями зовсім не мертва, ніби зняла незручну сукню, не більше. Цікаво. Жінка задумливо потерла перенісся, і тут же перевела погляд на свої цілком матеріальні, нехай і трохи прозорі руки, наче вони тільки но почали складатись з якогось туману. Щоправда напівпрозорість кінцівок доволі швидко зникла (аби не лякати хитку психіку?) і тепер Віка спантеличено дивилась на цілком реальні довгі пальці, світлу, наче підсвічену зсередини шкіру, акуратні, незвично довгі міцні нігті. Ці явно не зіпсуються від миття посуду, чи відсутності якихось вітамінів. Щоправда такими руками домашню роботу взагалі гріх виконувати. Вікторія провела пальцями по шкірі – оксамитова на дотик, без жодного волоска. Від середнього та безіменного пальців і до плеча ліву руку вкриває якесь складне витончене татуювання кольору начищеної міді. Перевівши погляд далі, Віка з подивом зрозуміла, що повністю оголена, та це чомусь не спричиняє дискомфорту. Може причина у відсутності асоціації цього тіла і власне її? Жінка наче розглядала гарний витвір мистецтва. А кому спаде на думку вдягнути статую Афродіти в музеї? Виявлені новенькі ноги було довгими, стрункими, без жодних ознак целюліту, знайомих з дитинства шрамів, залишків мозолів чи смугастої засмаги від літніх босоніжок. Вище був плаский живіт, от тільки груди, на жаль, не менші аніж були в «рідному» тілі. Щоправда ці були більш зручної форми, такі і без білизни мають «зручно носитись». Від пупу теж починалось татуювання, схоже на те, що було на руці. Малюнок перетинав живіт, спускався до паху і плавно закінчувався вже на правому стегні.

– Я відхватила нове, проапгрейдене тіло? – задумливо спитала Віка, прикидаючи, коли ж це в неї встигла з’явитись така швидко прогресуючи форма шизофренії. Подиву вона досі не відчувала. Десь на межі свідомості бились в істериці логіка, страх, неприйняття, нерозуміння, але от на передньому плані стрімко розквітала одна емоція – радість. Величезна, перекриваюча все, шалена і якась хижа, наче дикий звір всередині неї відчув наближення жаданої волі. Ніколи на пам’яті Віки, вона не відчувала таких емоцій.

–Авжеж, проапгрейдено воно відмінно, з цим важко сперечатись, – усміхнулась незнайомка. – Пішли, Бестія, у більш зручному місці роздивишся себе. Ніколи зараз на дрібниці відволікатись.

–А це що, просто так тут покинемо? – Віка вказала на своє колишнє тіло, яке досить неприємно виглядало на землі в оточенні радісно плигаючих поряд монстроподібних тваринок, які нещодавно були звичними собаками.

–Тобі це лахміття за час ув’язнення не набридло? – здається щиро здивувалась незнайомка.

–Точно не настільки, аби посеред дороги кидати…

–Гаразд, не час для суперечок. Брет, захопи і це непорозуміння, – жінка кивнула чоловікові, що нечутно з’явився прямо з туману за її спиною. Високий, широкоплечій, мовчазний, одягнутий у якусь суміш бойового чи похідного екіпірування, він швидко і без зайвих церемоній згріб під пахву, як ганчірку вказаний об’єкт.

–Дрібне порушення переміщення матеріалів на фоні вчиненого, значення вже не має, – пробурмотіла незнайомка, і повернулась до Вікторії. Впевнено підхопивши її під руку вона широким кроком попрямувала до стрімко наступаючого на них туману, який вже заполонив весь обрій. Кілька кроків по сіро-білій непевній субстанції і все єство Вікторії охопила дивовижна легкість, стійке відчуття, що вона не йде, а летить.

– Бестія, шановна, от давай ти крилами зараз не махатимеш? Я звичайно врахувала особливості твоїх параметрів, та в нас можливостей не вистачить на твої жарти! Ти ж зараз геть всі енергетичні баланси рознесеш!

–Крилами? – нерозуміння ледь пробилось крізь шалену радість свободи, що наскрізь пронизувала Віку.

–Так, зупинись, уяви що в тебе на ногах по важенній гирі, і неспішно зроби три кроки вперед! – скомандувала незнайомка.

–Добре, – Віка знизала плечима, відчуваючи себе бешкетним дитям, якому: «море по коліно, гори по плече», з усмішкою уявила на своїх ногах дві гирі кілограмів по тридцять. Її ступні миттєво відчули тверду поверхню. Та оцінити подібний ефект від власної уяви жінка не встигла, бо за кілька кроків вони вийшли з туману на крутий гірський схил.

Скелі кольору брудного піску оточували щільним кільцем чорну прірву розміром з невеличке футбольне поле, створюючи ефект глибокого колодязя. Кам’яна поверхня простиралась вгору і вниз, чергуючи гострі, як леза виступи, з урвищами та якимись чудними оплавленими насипами. І жодних ознак неба над голово, лише сіра пелена.

– Варто встигнути до дощу, бо наше екіпірування таке випробування погано витримує, – задумливо мовила незнайомка і озирнулась, в очікуванні свого супутника. За нею озирнулась і Віка. За їх спинами стояла цілковита стіна туману, та за мить з неї вискочили два монстро-песика, і вийшов мовчазний чоловік з її тілом. Сіра завіса за ними м’яко розтіклась по якійсь кам’яній кладці і щезла, полишивши перед очима людей дуже стару, вражаюча своєю монументальністю, стіну. Віка, закинувши голову, спробувала роздивитись висоту цього архітектурного дива, та швидко зрозуміла марність своїх спроб. Кладка закінчувалась, чи просто плавно переходила у вертикальну скелю десь дуже високо, бо зір того переходу не вловлював, а верхня межа стін губилась десь високо в сірих чи то хмарах, чи то тумані. Провівши по каменю рукою, таємнича незнайомка натисла один з виступів і частина стіни плавно від’їхала вбік, відкриваючи погляду коридор чи то замку, чи то бункеру.

– Наче в якомусь легендарному єгипетському сховку, – усміхнулась Віка.

– Стара добра механіка, це те, що полишається надійним в більшості умов, – з незрозумілим сумом мовила її супутниця і направилась всередину. За нею рушили інші.

Вони опинились у високому кам’яному коридорі, освітленому круглими пласкими світильниками на стелі. Від кольору освітлення, стіни здавались червоними, а грубий, проте відполірований орнамент, що прикрашав камінь, взагалі палав наче розпечена лава.

– Брет, це тіло до морозилки, доки шашлик з нього не вийшов. Не люблю маринад з ганчір’я та металу.

– Прийнято, – чоловік, окинув якимсь незрозумілим поглядом Віку, повернувся і швидко зник, в одному з відгалужень коридору. За ним побігли й «песики».

– Так, а ми до твоїх апартаментів, – незнайомка направилась далі і пірнула у арочний прохід. Гостя попрямувала за нею, зачудовано роззираючись.

– Як вас хоч звуть? – нарешті додумалась Вікторія спитати свою супутницю, одночасно з цікавістю розглядаючи приміщення в якому опинилась.

– Ох, Бестія, вміння розставляти пріоритети, в тебе відверто порушилось від сидіння в тому болоті, хмикнула її супутниця. – Ні, щоб про… А, грець з ним, чого то я дивуюсь? Ти завжди була байдужою сволотою. Добре, давай почнемо з цього, якщо тобі це потрібно. Мене звуть Махкум. Будемо знайомі, знову. Хоче перше наше знайомство я волію забути як страшний сон, – жінка, тряхнула волоссям і провела рукою по стіні. Прохід, крізь який вони знайшли, зник, перетворившись на чудну стіну.

– Знову…– Вікторія повторила це слово, інтуїтивно відчуваючи його правдивість. Ні, вона була певна, що ніколи раніше не зустрічала ні Махкум, ні це місце, нехай його й назвали її апартаментами. Та в це в житті, а ще ж були сни… От там могло бути все що завгодно, не лише дивні підземелля. Яскраві сни Віки, це єдине, що полишилось незмінним з далекого дитинства. І зараз у жінки було стійке відчуття, наче вона опинилась в одному з таких снів. Віднайдене свідомістю пояснення значно спростило ситуацію і гостя, замість пошуків причин власної поведінки і відсутності паніки, задумливо озирнулась.

Стіни просторої кімнати виглядали, як стікаюча розпечена лава, плавний візерунок, рух, тільки жару нема. Піднісши руку, Віка торкнулась до вертикальної поверхні і з подивом впевнилась, що це й справді рідина. Густа, як плавлена карамель, тепла, сяюча субстанція обтікала руку, та не зачерпувалась.

–Так, твій дарунок. Чудово допомагає у боротьбі з незваними гостями, – усміхнулась Махкум, підходячи до круглого світлого столу, що стояв у центрі і дістаючи два бокали та скляний графін з-за його стільниці. Плеснувши рубінової рідини у бокали, вона взяла один і всілась у одне з чотирьох крісел, закинувши ноги на стіл і роздивляючись примруженим поглядом Віку. Між тим гостя, ігноруючи напій, пішла по кімнаті, розглядаючи інтер’єр та прислухаючись до себе. Відчуття були дивні. Все та ж шалена-хижа радість, а ще чомусь пробивало на сміх. Загальний стан нагадував азарт перед давно запланованим важким кривавим боєм. От тільки звідки типовому офісному працівнику знати як виглядає подібний азарт? Не кажучи вже про кривавий бій.

Одна зі стін була дзеркальною, і підійшовши ближче, Вікторія оглянула своє відображення. Так, нове тіло було набагато кращим, за те яким її нагородила природа. Граційне, гнучке, підтягнуте, ні граму жиру, чи дряблості м’язів, жодного шраму, густе хвилясте волосся рудого, майже червоного, кольору до самих сідниць. Та й обличчя було нівроку: високі скули, великі чорно-золоті очі, довгі вії, тонкі чорні брови, чітко окреслені губи, ідеально рівні білосніжні зуби. Цікава форма вух, трохи видовжених донизу. Не настільки, аби це кидалось у вічі, але як для людських – незвично. Панянка, що дивилась на неї з дзеркала, граючи переплигнула всі світові стандарти краси, та чомусь цей факт у Віки викликав більше підозр, аніж радості. Було відчуття, що перед нею не жінка, а прекрасна та одночасно смертельна зброя.

–Ага, й крила за компанію роздивись, просто аби згадати про цю частину твого єства, і не влаштувати тут випадково розгардіяш.

–Крила? – Віка, схиливши голову, ще раз окинула поглядом своє відображення, згадавши, що про крила вже чула, та дзеркало не продемонструвало додаткових кінцівок.

–Так, вони рідненькі. Уяви, що ти піднімаєшся вгору, перенаправляєш енергетичні потоки Сиріуса, аби відхилити гравітаційні сили…

–Що?

–А ну так, це ж теж в заблокованій частині пам’яті…– скривилась Махкум, – тоді просто підплигни і спрацює несвідома частина.

– Хм, Віка підняла голову і вражено завмерла, розглядаючи на стелі світильник у вигляді вогняної зірки. Оце так краса! Зачудовано вдивляючись у досить високо розташовану деталь інтер’єру, дівчина простягла руку і підскочила, зовсім не очікуючи дістати. Та раптом це диво, що м’яко світилось всіма відтінками від білого, жовто-золотого до багряно-червоного, опинилось в неї прямо перед обличчям. На вигляд це було полум’я, з тонким білим кільцем всередині. Натуральне живе полум’я, котре чомусь чітко дотримувалось практично статичної форми. Як таке можливо?

–І довго ми там висіти плануємо? Ні, я розумію ти скучила за власноруч розробленою прикрасою, так і не повідомивши мені цю цікаву технологію, та може вже спустишся донизу та поспілкуєшся з живими сутностями? – прозвучав голос Махкум, в котрому проскакували саркастичн-нетерплячі нотки, – Хоча, ти завжди приділяла більше уваги неживим предметам…

Віка почала повертатись до співбесідниці, та її погляд «зачепився» за власне відображення у дзеркалі. Полірована поверхня показала, що посеред кімнати у повітрі висить красива дівчина, а за спиною в неї… Щось дивне. Більш за все це нагадувало два, дійсно у вигляді своєрідних крил, гарячих потоки повітря, що викривляють зображення, як степове марево.

–Вау!

–Надивилась? А тепер акуратно опускаємось на підлогу.

–А…як? – розгублено подивилась дівчина на жінку, що сиділа внизу.

–Просто подумай, про те, що ти бажаєш торкнутись підлоги. Стрибок же зазвичай як закінчується? Плав… Ну, або так, – хмикнула Махкум, критично поглянувши, як її гостя доволі різко і не зовсім вдало приземлилась на п’яту точку. – Угу, на одному подиві далеко не полетиш.

– А чому…Чому мені не боляче? – підняла на Махкум спантеличений погляд Віка, за звичкою потираючи вдарене місце, проте не відчуваючи там жодних больових сигналів. За прожиті тридцять сім років Віка точно знала, які мають бути відчуття, після падіння на «п’яту точку». Та нинішні не були схожі ані на реальні, ані на ті, що були знайомі зі снів. Вона точно відчула, яка частина тіла прийняла на себе удар, та больових рецепторів там наче не було. Вона гепнулась на кам’яну підлогу десь з триметрової висоти, а сідниці поводились так, наче торкнулись найм’якішої перини!

–Біль? Бестія, по-перше, від такої дрібниці ти не можеш отримати жодної, навіть мінімальної шкоди, і, відповідно, сигналізувати рецепторам ні про що, а по-друге, особисто ти досить давно вжила заходів, аби подібний архаїзм не заважав тобі жити в жодному з тіл. Хіба що, може, людське не врахувала. Ти завжди вважала дурістю, припускатись помилок у діяльності, з вини якогось одного біологічного фактору.

–Як цікаво…А які ще властивості у цього тіла?

–У тебе. Це не просто кривий набір випадкових елементів, як людська шкірка, це – твоя сутність, виражена матеріально. Те, що з тобою завжди, не залежно від обраного костюму.

–Слухай, чим тобі так не вгодило моє рідне тіло?

–Рідне? З яких пір роба арештанта так піднялась у статусі? Та ж це одна з найнепрактичніших оболонок, які я знаю!

–А люди кажуть, людина – венець природи, – розсміялась Віка.

– То лише тому, що вони той «венець» досі до путя не вивчили. Недостатність знань часто компенсується любов’ю до лестощів та надміру завищеною самооцінкою. Але, повір мені, будь-яка бактерія на землі має більше можливостей, аніж людина – та нещасна, максимально сповита обмеженнями версія сутності.

–От прямо-таки будь-яка?

–Звичайно! Ти ж знаєш, їх здібності, на відміну від людських, не урізались максимально категоричним способом.

–А я маю це знати?

–Не маєш знати, знаєш. Просто не пам’ятаєш. Поки що, – Махкум поставила келих на стільницю і уважно роздивлялась гостю, наче сподіваючись побачити щось таке, що підвладне лише її погляду.

–Ок, тоді розкажи мені навіщо і ким урізані здібності людей? – з цікавістю спитала Віка, яку завжди цікавили незвичні теорії.

–Як ти полюбляла колись казати: «щоб не кортіло». Після чергового разу повного відновлення третьої за рахунком планети, загубленої стараннями не в міру активних арештантів, можливості людей вирішили максимально обмежити, – зітхнувши відповіла Махкум, відвертаючись від гості і знову беручи до руку келих.

–Навіть так? Які ми, люди, виявляється шкідливі. А чому арештанти?

–Бестія…– закотила очі Макхум, – які до біса, «ми –люди»? Де ти, а де люди? Не засмучуй мене.

–Чим? – Віка не розуміла проблем цієї «господарки мідної гори».

–Кошмар…Сказав в би мені хто, що я колись розповідатиму ази і бачитиму перед собою наївно-дурний людський погляд на обличчі в самої Бестії, не повірила б. Дивно, ти з легкістю повернула собі свою суть, та чомусь не відновила доступ до загальної пам’яті. Так наче не повинно бути. Ти вже мала почати прокидатись… Чи то від початку було планом Вартових? І тому вони так «ввічливо не помітили» портал? Та щоб його! – Махкум з люттю запустила келихом в стіну – той булькнув, як у воду, навіть імітація кіл була. Виглядало то на вертикальній поверхні досить дивно.

–Я не розумію про що ти, – похитала головою Вікторія, – вихідні данні мені цей сон не дав, щоправда сон не обов’язково має бути логічним, – спробувала вона виправдати оточуючу фантасмагорію вже швидше для себе, аніж для розлюченої співбесідниці.

–Ні, ти не спиш, і не мариш, і не під дією психотропних речовин! Що там ще є зі стереотипних виправдань незвичної людської поведінки? Просто ми трохи скоротили твій строк ув’язнення.

–Але якщо я не сплю, отже – померла?

–Ні, тебе просто звільнили!

–Але там, вдома, для усіх інших, я померла? – Віка з жахом уявила, як засмутить такий факт її чоловіка, сина, батьків. Ні, такий стрес вона не бажала їм влаштовувати. Краще вже, аби це все виявилось сном.

–Твій дім не там, а твої нагальні справи зараз тут!

–Але все ж таки?

–Ні, ти ж костюм забрала…

–Тобто для моїх рідних я просто зникла?

–Щось таке. Та до чого ці дурні питання? Вони тобі не рідні! Лише інші сутності, що втрапили за різні провинності до ув’язнення. Не тягни свої кримінальні контакти у нормальне життя!

–А що таке нормальне життя? Де та норма? Хто її встановив? – раптово розізлилась Віка. – Я хочу повернутись!

–Навіщо? – Махкум встала і, зробивши вже пару кроків до Віки, зупинилась, невдоволено-розгублено споглядаючи на свою гостю, – Навіщо повертатись у виправний заклад? Ти вже достатньо там відбула. Більше тридцяти циклів, то як на мене цілком достатньо, аби не поспішати назад.

–Ти стверджуєш, що все моє життя це ніщо, просто строк ув’язнення? – розлючено подивилась знизу вгору на співбесідницю Вікторія

–Твоє перебування на землі. Життя в тебе набагато довше, як до, так і після цього недолугого епізоду.

–Нічого собі заява. Навіть для сновидіння, це занадто, – Віка схрестила руки на грудях, вирішивши розібратись у запропонованій їй версії. Вона мала звичку не відкидати на ходу незвичні пояснення, а уважно аналізувати всю отриману інформацію, навіть якщо її пропонує персонаж яскравого сну. – Припустимо, що ти права. Тоді давай но мені свою концепцію в деталях. Хто я? Де я? Точніше, хто та Бестія, яку ти знаєш? Що взагалі відбувається і наскільки воно має відношення до реальності? Ні, я читала, що для мозку немає різниці між реальним та уявним, але хочеться об’єктивного розуміння та коментаря зі сторони.

– Гм… Нетривіальне завдання. А я ж думала знайти і витягти тебе з Землі то було важко…– похитала головою жінка і, практично впавши назад до крісла, похмуро подивилась на Віку. Та більше нічого вона не встигла вимовити. За спиною Махкум прямо зі стіни, розриваючи на клапті вогняний водоспад, вилетіла сіра сітка й обплутала співбесідницю Віки. Фіолетовий спалах, і чорноволоса жінка миттєво розсипалась на невагомий чорний порох. Віка перелякано сахнулась до протилежної стіни і… провалилась у щось, що нагадувало за відчуттями вир теплої води. Останнє, що вона почула, це неприємне шипіння: «Нескорена тут… »