Зустріти світанок

Вартові Аллеї дійсно їх дуже ввічливо зустріли, попри те, що разом з кількома імерянами саме «латали» свій «поліцейський відділок». Віка, доки йшла з Фонгом знайомим маршрутом, зачудовано спостерігала, як утворений розгардіяш, поступово закриває якась скляна матово-біла стіна, яку наче розпилювали троє чоловіків з чудних пульверизаторів.

Побачивши, що до них знову прямує «хаос на ніжках» на ім’я Вікторія, всі відволіклись і, схоже, в першу чергу відверто пораділи наявності одягу на недоархаі. Дівчина мимоволі хмикнула, відмітивши їх з нею солідарність в даному питанні.

Вислухавши звернення Фонга, Вартові розсипались у ввічливостях і оперативно передоручили нелогічну парочку своїй помічниці – місцевій жительці. Навіть допомогти відбудувати зруйноване не запропонували. Молодці. Бо чи вийшло б то у Віки велике питання, а от ще щось угробити, вона цілком могла.

Висока дівчина в сріблястому вбранні, назвалась Аелою, і, вражаючи Віку ніжно-зеленим кольором обличчя та бірюзовим, коротко стриженим волоссям, провела відвідувачів у простору скляну кімнату більш за все схожу на нутрощі якоїсь смарагдової скриньки. Зелена скляна підлога, стіни, стеля, розсіяне світло без помітного джерела, кілька крісел, що нагадували великі водяні краплі (прозоре, як вода і пружне наче гума) столик у вигляді перевернутої краплі, котру сплюснули зверху. Віка деякий час просто «зависла» намагаючись зрозуміти, як стоїть на тонесенькому «хвості» ця загадкова конструкція.

Запропонувавши гостям присісти, помічниця місцевої поліції розгорнула прямо в повітрі перед ними шість великих прямокутних, схожих на бджолині стільники, екранів і, схиливши голову на бік, поцікавилась.

–Вас полишити чи супроводити по необхідним базам даних?

–Полишити, – сказав Фонг.

–Супроводити, – одночасно з ним кивнула Віка, бо тонкі, напівпрозорі екрани, що висіли перед нею, підозріло нагадували надскладну систему даних якоїсь навороченої державної установи, а Віка і у своєму світі була посереднім користувачем комп’ютеру. Ні, типовими офісними програмами користуватись звичайними вміла, й навіть деякими не зовсім офісними, на кшталт « PRO»100» чи «Vegas», але варто було комп’ютеру почати сваритись, як одразу бігла за коханим, при появі якого вся техніка миттєво виправлялась і робила все, що її просили.

– Я сам впораюсь, а моїй супутниці допомога не завадить, – уточнив Фонг, ігноруючи відверте здивування Аели. Здається дівчина очікувала від них іншої поведінки. Та вона швидко опанувала себе і присівши поряд з Вікторією, спитала.

–Як скажете. Що саме вас цікавить?

–Архаі. Все про них. – сказала гостя, – А ти братику, поки що займись своїм другом.

–А-а-а…Добре, як скажеш, – чоловік кивнув, ковзнувши відверто зацікавленим чоловічим поглядом по Аелі і, прикріпивши до пальців якісь сірі крапочки, розміром з гривню новенького зразка, відгородився від жінок. Він просто вигнув три екрани, розташувавши їх навколо себе півколом, створивши таку собі напівпрозору стіну. Тим часом «гід» Вікторії, так само прикріпила чудні крапочки й замелькала пальцями над зображеннями. Перед очима архаі понеслись невідомі символи, зображення.

– Вам завантажити напряму чи тут подивитесь? – спитала Аела.

–Тут… Лише трохи сповільніться і коментуйте, – кивнула Віка, роздивляючись на одному з моніторів фотографію жінки з золотою шкірою, суворими рисами обличчя, короткою вогняною зачіскою і у вбранні, більше за все схожому на купальник з мідного дроту з додаванням великих рубінів. – Ось це наприклад, хто?

–Бестія. Одна з найсильніших та найбезжальніших представників архаі. Легенда.

–Гм, от на неї я зовсім не схожа, – знизала плечима Віка, подивившись на своє відображення в одній зі скляних стін, та згадавши що якось схоже її іменувала загадкова Махкум, з якої власне і почалась вся ця божевільня. –І де вона зараз?

–Сестричко, не став дурних питань. Така персона, як Бестія, точно звіт про щодо своїх переміщень Вартовим не відправляє, – озвався з-за «ширми» Фонг.

–А шкода… Ну нехай.

–Що саме ми шукаємо про архаі? – уточнила Аела, здивовано переводячи погляд з чоловіка на Віку.

–Штрафників, дивних, зниклих, мертвих.

–Оу…–Аела кинула на Віку переляканий погляд. – Такого в нас небагато.

–Небагато – більше, аніж нічого.

–Гаразд, – кивнула дівчина й почала розкривати купу вікон з інформацією. – Це ж треба, виходячи з наявних даних за останні кілька пульсацій джерела серед знищених дійсно є архаі! – схоже щиро здивувалась Аела. – Якась юна Файра. Загинула на одній з підконтрольних архаі планет під час нападу Соукоянт.

–А це що за звірі? – уточнила Віка.

– Ось. Авангард Дуллахана. Монстри, що харчуються енергією сутностей…– промовила з відвертим жахом дівчина, розкриваючи зображення.

– Яка краса. Не пощастило нещасній зіштовхнутись з космічними вампірами. А Дуллахан, я так розумію граф Дракула галактичного масштабу? – хмикнула Віка, роздивляючись фото тих самих Соукоянт, що нагадували темні шарові блискавки, які летіли над якоюсь рівниною без жодних ознак життя. Картинка викликала стійкі неприємні асоціації, хоча нічого відверто страшного в ній не було.

–Дракула? – перепитала спантеличено дівчина.

–Не звертай уваги, то збиральний образ злодія з іншої планети. – спробувала пояснити Віка, під іронічне хмикання Фонга. – А що в нас зі зниклими і дивними архаі? На енергетично пустий труп я точно не схожа.

–Поки що нічого подібного немає. Взагалі ваша раса дуже сильна і дуже закрита. Якщо щось таке і було, то я зовсім не впевнена, що про подібне доповідатимуть Вартовим. Це ж сімейні справи, і їх зазвичай самотужки вирішують. Хіба що смерть однієї зі своїх вони не приховуватимуть, і то лишень тому, що то позначається на сфері управління підконтрольними системами.

–Кепсько…

Пальці помічниці Вартових мелькали над екранами розгортаючи тексти, відео, фото. Погляд Вікторії наштовхнувся на зображення жінки в дивній короні з ніби розпечених до білого змій, що наче висіла в повітрі на фоні якогось сонця, чи зірки.

–А хто ось ця коронована пані? – показала Віка на цікаве зображення.

– Матінка…– Аела з відвертим подивом подивилась на гостю.

–Так, я дивна, прийміть цей факт, як норму, і поїхали далі. Тобто розкажіть мені про неї, – увімкнула «спокій шлангу» Віка, уважно роздивляючись фото. Щось було в цій особі невловимо знайоме. Погляд? Вираз обличчя?

–Головна архаі, найсильніша, вирішує долі цілих систем. Легендарна особа…

–От до неї мабуть мені і варто зазирнути на вогник, – схиливши голову на бік, вголос подумала Віка. Чимось їй ця королева архаі подобалась. Незнайомка здавалась в першу чергу не сильною чи жорстоко-вередливим тираном (як описував всіх архаі Серафим), а розумною. А розум, то саме те, що потрібно Вікторії. Розум та вміння розбиратись у нетиповій ситуації. Весь життєвий досвід дівчини вказував на те, що для розв’язання нетривіальної задачі потрібно нетривіальне рішення і той, хто може його прийняти.

–Віка, нащо тобі мати Орея? – визирнув здивовано- занепокоєний Фонг з-за екранів.

– Вирішила познайомитись з керівництвом своїх родичів.

–Але ж її знають всі архаі…– почала було Аела.

–Всі знають, та декого покусала амнезія і їм доведеться знайомитись ще раз. Що там з іншими?

–Сестричко, це як побажавши побачити маленький вогник, стрибнули у гирло вулкану. Великого, дуже великого. Хоча мабуть для тебе я невдало підібрав аналогію, бо ти в такому легко поплавати зможеш як я у гірському озері… Це радше…– спробував Фонг заперечити.

– Вона може мене вбити?

– Технічно, мабуть, може, але ж це глава роду, а не ліквідатор.

–Може віддати ліквідатору? – уточнювати, хто то такий, Віка не вважала за потрібне, бо назва була красномовна.

–Дивлячись що ти зробиш. Я думаю малоймовірно. Ніколи не чув про навмисне знищення один одним когось з роду архаі.

–Тоді відвідаємо її.

–А може почати з когось простішого?

–Навіщо щось кричати на порозі багатоповерхівки, якщо можна знайти до квартири? – вкотре побачивши нерозуміння в очах двох пар очей, Віка з розчаруванням згадала Серафима, який більшість її висловів розумів, і уточнила. – Навіщо мені якась проміжна ланка, якщо є джерело інформації? Проміжні ланки мають властивість ускладнювати проблему, особи з невеликими повноваженнями не завжди можуть вирішити проблему на своєму рівні, але зазвичай не палають бажанням йти з нею до керівництва.

–Ви справді збираєтесь відвідати матінку Орею? – по-дитячому захоплено подивилась на відвідувачів Аела, від ділового професіоналізму якої не полишилось і сліду. – А можна я з вами?

–Не очікувано. А може…– почав було Фонг.

–Легко, якщо допоможеш з пошуками дороги до неї, – знизала плечима Віка.

–Звичайно допоможу! Тож заповітна мрія мого життя, зустрітись в верховною архаі! – пришвидшено забігала пальцями по екранам Аела, а Віка лише здивовано похитала головою. Оточуюча її реальність була пластичною, як кінетичний пісок і дивовижно непередбачуваною. Варто було прийняти як даність, що тебе відверто бажають, бояться та ненавидять, як з’являється новий варіант. Дівчина, яку їм призначити у якості помічника, страху перед архаі зовсім не відчувала. А Фонг її взагалі цікавив явно не лише, як гість поліцейського відділку. Імерянка поводилась цілком пристойно, та Віка наче шкірою відчувала її суто жіночу цікавість до чоловіка. А от цікаво «братик» та ця зеленошкіра краса можуть гм, скомбінуватись? Потрібно буде спитати у Фонга за нагоди.

–Це може бути непередбачувана подорож…– почав було чоловік звертаючись до Аелди, та замовк під виразним поглядом Віки.

–Будь-яка подорож непередбачувана, – знизала плечима архаі, не бажаючи відлякувати нового помічника. Щоправда Аела не звернула уваги на невпевнену спробу Фонга її попередити про сумнівність подібної «мрії всього життя». Правильно – якщо твою мрію хтось не розуміє, це ще не привід в ній сумніватись.

–Ми можемо відправитись з використанням гірської транспортної системи на планету Жилин, яка знаходиться під прямим керівництвом архаі, а там можна відвідати і Бетельгейзе, якщо наш візит погодять. Та ви – архаі, вам не можуть відмовити.

–Старий добрий фейсконтроль, – хмикнула Віка.

–Зарезервувати точку переміщення?

–Так, – кивнула архаі намагаючись зрозуміти, як можна відвідати зірку і не згоріти. Її знання про улаштування всесвіту та фізичні процеси, знову конфліктували з оточуючою реальністю. Та от їх помічницю подібні питання не займали, бо місцева хакерша з мрійливим виразом обличчя забігала пальцями по екранам, з такою швидкістю, що то вже нагадувало якість спецефекти.

–Фонг, а в тебе які успіхи? Знайшов все що бажав на свого апачі? – спитала Вікторія, повертаючись до свого друга, що продовжував щось уважно вивчати на своїх екранах.

–Кого?

–Серафима, – закотила очі Віка. Їй було цікаво що ж таки натворив той дивний, та явно не поганий тип. Різкий, їжачистий, але не поганий. Його теж мабуть, варто було прихопити на прийом та у всьому розібратись. Він же не сказав «вбив», він сказав звинувачують у вбивстві архаі. Тобто щось там є незрозуміла в цій історії. От тільки що? Спробуй зрозумій дивності світу, який для тебе одна цілковита дивність, а визначити, на що спирається твоя власна, незрозуміло звідки виповзла інтуїція, взагалі неможливо.

–Так… Дорогою розкажу, – кивнув трохи відсторонено Фонг, задумливо згортаючи екрани та переміщуючись разом з кріслом ближче до своєї супутниці. – Ти впевнена, що нам потрібна ця дівчина? – спитав він тихо.

–А чому ні? Вона відверто мріє про пригоди, а з моїм нинішнім щастям вони їй забезпечені на відстані в півкілометра на ідеально рівній дорозі, – знизала плечима Віка.

–Можливо… Та Бетельгейзе досить агресивна зірка і для її відвідування потрібно мати або величезний стабілізаційний фон, як у архаі, або захист вашого роду, або робочу форму хранителя вищої категорії.

–А тут такі є? – повернулась Віка до дівчини.

–Тут –ні, – Аела розчаровано, суто людським жестом, закусила губу. Та за мить її обличчя просяяло. –Але таке точно має бути на Жилині і, якщо архаі скаже, що їй то потрібно, їй їх мають дати!

Оптимізм цієї красуні Вікторії відверто подобався. Така собі захоплена студентка-першокурсниця перед цікавою екскурсією.

–От і чудово. На місці розберемось. Де там ваша космічна маршрутка? Полетимо в гості до моїх родичів, – усміхнулась архаі.

–Я вже викликала транспорт до точки транспортування, – бадьоренько відрапортувала імерянка. Ентузіазм нової знайомої відверто радував.

Трійця вийшла з будівлі, коли на небі вже з’являлись зірки. На обрії насичено-фіолетове небо ще підкреслював, гублячись серед скляних будівель, рожевий розчерк заходу сонця, а над головою вже проявлялась фантастична гра фарб. Половину небосхилу займали яскраві туманно-блакитні пасма і рожеве «пір’я», що розходилось від далекої білої крапки. Ця феєрія кольорів нагадувала запалену різдвяну свічку чи застиглий салют. Віка зачаровано розглядала нове диво, згадавши слова про те, що вночі Гаалактика Димчастих вогнів виглядає дуже красиво. Так, це було реально незабутнє видовище. На фоні цього неба, звичний з дитинства Молочний шлях згадувався, як дитячий малюнок в порівнянні з картинами Бориса Валеджо.

–Знайомся, сестричко, – туманність сузір’я Жертовник. Імеряни нею пишаються, хоча це всього ж лише іонізований кисень та водень, які світяться під дією жорсткого ультрафіолетового випромінення від ще гарячої, проте вже вмираючої зірки. О, а ось і наш транспорт, – прокоментував Фонг захоплений погляд своєї супутниці і наявність біля будівлі місцевого таксі.

– А романтики тобі за все життя так і не відсипали, – зітхнула Віка. – Те, що ми бачимо перед собою прояв якоїсь елементарної взаємодії часток, не робить видовище менш вражаючим.

– Я просто давно звик до цієї картини, аби вона в мені будила романтику, та й бачив за життя набагато гарніші космічні краєвиди, – знизав плечима чоловік.

– А ти подивись на це як вперше. Вимкни стандартну програму «плавали-знаємо» і придивись… Я все своє життя дивуюсь тому, як дехто шукає все гарне десь там далеко, за обрієм, не знаходячи часу озирнутись навколо… Де б ми не були, ми завжди оточені прекрасними, неймовірними дивами й проявами життя, проте чомусь не цінуємо те, що поряд…

– Сестричко… – чоловік слухняно підняв голову вдивляючись у небо та поступово захоплено розширюючи очі, – ти надала нового значенню вислову «подивись, як вперше». Так дивно…

– То ми їдемо? – невпевнено уточнила Аела і Фонг перевів захоплений погляд на дівчину.

– На мить я себе відчув дитиною, бо оточуючий світ наче умився, стряхнув пил буденності і став таким захоплюючим, яскравим…

–Так, зрозуміло, я з нову перестаралась, – зітхнула Віка і тріпнула «братика» за руку, – пішли, вже, нас таксі чекає.

Їх дійсно очікувала загадкова прозора крапля, зависла над дорогою. Передня стінка транспортного засобу зникла, являючи гостям просторий салон з сидіннями, столиком та невеликим пультом керування, що мигтів ледь помітними вогниками. Варто було трьом пасажирам розміститись всередині, як оболонка краплі знову стала цільною. Аела спритно і явно звично вправлялась з цим досягненням місцевих технологій, Фонг щось почав вивчати на невеликій електронній карті, а Віка просто роздивлялась пейзажі.

Вони тихо понеслись над скляними звивистими дорогами, між зеленню та гарно підсвіченими будівлями, які полишали по собі враження, наче перед мандрівниками не місто, а галявина кристалів: білих, червоних, зелених, світлих та темних, напівпрозорих та матових, високих та низьких, поодиноких та нагадуючи кущі. Потім їх таксі піднялось вище і Віка зрозуміла, що місто з такого ракурсу нагадує одну велику друзу.

Нечисленні перехожі та оплетені ліанами високі дерева тільки посилювали цей ефект. Така собі райдужна друза якогось аметисту, по якій бігають мурахи, а між окремими кристалами віднайшли шлях поодинокі рослинки, на кшталт кульбаби, що пробиває асфальт.

Коли трійця перетнула межу міста, полишивши позаду білу кульку, їх транспорт піднявся високо в небо і понісся над джунглями, розташованими між двома гірськими хребтами. Через деякий час польоту над горами та долинами їх «крапля», зробивши крутий віраж, полетіла прямо до однієї з високих засніжених вершин. Віка спочатку спантеличено дивилась на пусті засніжені схили, що зблискували в світлі зірок та соромливих, проте аж трьох місцевих місяців, але потім на самій верхівці помітила будівлю, яка більше за все нагадувала вирізьблений з кришталю лотос. Вигнуті прозорі пелюстки в кілька рядів оперізували щільно закритий блідо-блакитний бутон, з центру якого іноді пронизував нічне небо тонкий яскравий промінь світла.

Підлетівши до споруди, аеротаксі зупинилось біля одного з горизонтально розташованих пелюсток і випустило своїх пасажирів. Віка ступила на гарну конструкцію, з деяким острахом. Все здавалось занадто витончено-ненадійним, хоча будівля виявилась набагато більшою, аніж виглядала з висоти. Одна пелюстка, на якій зараз стояли троє мандрівників, була розміром в половину футбольного поля, а «бутон» так взагалі гігантський. І все це в оточенні величних гір вкритих снігом.

–А чому тут так пусто, якщо це транспортний вузол? – з подивом спитала Віка, очікуючи побачити багатолюдний вокзал, а не вражаючий витвір мистецтва закинутий у мовчазні гори.

–Даний напрямок не дуже популярний, – відповіла Аела, заправляючи прядку волосся за вухо і впевнено крокуючи вперед.

–Бо це дуже дорого та енергозатратно, – хмикнув Фонг, – якщо ти звісно не архаі, яка сама є джерелом енергії на подібне переміщення, чи подорожуєш разом і за рахунок цього вогняного роду.

Трійця зайшла в просторе пусте приміщення, де з живих істот був лише широкоплечій імерянин та один Вартовий. Віка задумливо оглянула освітлений м’яким світлом простір. Інтер’єр їй щось віддалено нагадував, та як дівчина не намагалась згадати що саме, пам'ять не видавала свої таємниці. Художня галерея? Музей? Виставкова зала? Десь вона точно бачила щось подібне… Але де?

Ажурні межі «пелюсток», складні, проте ледь помітні візерунки підлоги, витонченість та суворість, елегантність і простота. В центрі приміщення була білосніжна кругла колона. Судячи з усього, саме з її даху й вмикався той прожектор, який вони бачили з повітря.

Гостей з легким поклоном зустріли та мовчки провели до невеликого круглого приміщення в тій самій центральній колоні. Тут все виявилось неочікувано червоним. Після м’яких, спокійних синьо-зелених кольорів цієї планети та сріблясто білого холу, подібний колір видавався доволі агресивним.

На стінах танцювали, як живе полум’я, вогняні візерунки, підлога була вкрита тріщинками, котрі радіально розходились від центру і наче пульсували золотим світлом, створюючи відчуття, що під ногами відвідувачів знаходиться вулкан, готовий прокинутись будь-якої миті. Коли за трійцею зачинилися двері, полишивши відвідувачів одних, Фонг підійшов до Вікторії і жестом власника обійняв. Доки трохи розгублена архаі думала, як на це реагувати, чоловік притягнув до себе Аелу, яка саме щось закінчила друкувати на невеликій влаштованій у стіну панелі. Вікторія, кинувши спантеличений погляд на їх супутницю, колір обличчя якої трохи посвітлішав, доки імерянка старанно опускала погляд, мимоволі усміхнулась. Схоже Аела демонструвала аналог земного «почервоніла від уваги цікавого хлопця»

Світло в імітації тріщин підлоги почало набирати силу, а за кілька хвилин просто заповнило все приміщення. Вікторії здалось, що ці промені гріють і пронизують одночасно, розчиняють в ній самій якісь кордони, а за мить, вона вже вражено усвідомила себе в міжзірковому польоті. Навколо сяяли діамантами світила, радували погляд м’якими кольоровими поєднаннями чудні незнайомі туманності, а між всім цим іноді на мить мелькали, на самій межі зору, сліди переміщення сутностей. Звідки вона знала, що то саме переміщення, розуміння не було.

Кілька яскравих зірок мимоволі привернули увагу Віки і, придивившись, дівчина неочікувано зрозуміла летить в бік відомого зі школи сузір’я Оріона. Зустріти хоч щось знайоме в цій фантасмагорії було приємно.

А потім у Вікторії з’явилось і наче росло всередині, розповсюджуючись від центру, там де в людини сонячне сплетіння, дивне тепло, яке стрімко переросло в пекучий жар. Він охопив і підхопив її, як розгорнуті в польоті крила, як вибух наднової зірки…