Великі плани IV. 90 днів

Прокидатися одному все ще було незвично, але можна було розкинутися зіркою на все ліжко. Макс накрив очі тильною стороною долоні. З вікна день світив надто яскраво, і від цього ще більше боліла голова. Вчора після повернення додому він випив ще горілки, що так і залишилася стояти на кавовому столику після приходу Олега, щоб точно заснути та ні про що більше не думати.

У скронях голосно стукав пульс, а в роті відчувався невимовний смак і аромат сміттєзвалища. Він неодноразово чув, як одногрупники говорили про похмілля і як добре вранці освіжає півлітра пива, але не збирався перевіряти це. Холодний душ виявився не одним із найкращих рішень, які Макс приймав у своєму житті. Після нього в процесі розтирання себе рушником Макс пройшов поглядом по тюбиках і баночках з кремами, що стояли на полиці поряд зі склянкою із зубними щітками, яких так і залишилося дві. Так, якщо подумати, то це була квартира Габріеля, в яку той пустив Макса жити та з якої аж ніяк не мав наміру забирати свої речі. Але все одно він пішов сам, залишивши Макса тут.

Попереду були цілі вихідні самотності й самокопань, проте Макс мав намір заглушити серіалами й парою пачок чіпсів всі настирливі думки, що рвалися назовні. Було б складно розв’язати проблему з Габріелем без його участі, тому всі неприємні розмови Макс відклав до понеділка або іншого робочого дня, коли зустрінеться з ним в гарному гуморі. Звичайно, неправильно було б виносити особисті проблеми на роботу, але можна було поговорити в обідню перерву, так же ж?

Надвечір він майже зміг додивитися серіал. «Світанок», підлітковий, з апокаліпсисом та зомбі. На передостанній серії задзвонив смартфон, на екрані якого спливло «Ждан». Можна було б скинути дзвінок або вдати, що не помітив, але після вчорашньої втечі по-англійськи Макс відчував, що повинен відповісти.

— Привіт, Максе, це Юра, — сказали зовсім не голосом Олега. — Коротше, Олег сказав, що ти тут недалеко живеш, і ми вирішили покликати тебе прогулятися. Ти ж удома?

— Ну, так, але я трохи зайнятий, — Макс подивився на екран лаптопа, що демонстрував йому чудовий стоп-кадр. — А взагалі гаразд, я зайвим не буду?

— Подзвони, як вийдеш.

Кинувши ще один погляд на екран лаптопа, Макс закрив його і прибрав із себе. Він був у толстовці, тож залишалося лише надіти адекватні штани, накинути куртку та взутися. Перед виходом він на мить помітив себе у дзеркалі. Синяки під очима ніяк не могли з'явитися. За останні два дні він так добре виспався, що це диво природи існувало всупереч усім її законам. Та яка до біса різниця? Макс поправив волосся і вислизнув за двері.

На виході з дому він зателефонував Олегу, після чого вони обмінялися геолокаціями й пішли назустріч один одному. Досі було складно усвідомлювати, що в Олега міг з'явитися хтось ближчий ніж Макс, його найкращий друг; так, у них виникли деякі труднощі, але все ж таки. Цікаво, як було Олегу, коли у Макса з'явився Габріель? Напевно, він теж просто жахливо ревнував, а якщо враховувати почуття Олега, то Макс взагалі не хотів би опинитися на його місці.

Вони зустрілися за три квартали, і Юра, як і Олег, поліз обійматися, що було дуже незвично. Досі було складно дивитися в очі їм обом, але Олега це, здавалося, зовсім не хвилювало, тому що він був по-звичайному життєрадісним, моментами награно дурним і, попри те, що вони покликали Макса вийти, бо були неподалік, запропонував пройтись ще півгодини до торгового центру. У них залишалося три години до закриття. Під час прогулянки по магазинах Макс дізнався, що на відміну від нього та Олега Юра цього року закінчував четвертий курс юридичного, вільно володів італійською та мітив на місце юриста компанії, але оскільки у них не було спеціального відділу, то він сидів із нотаріусами, бо всі папери проходили через них.

Коли вони вийшли на вулицю, Макс мав таке відчуття, що намотав кілометрів двадцять, хоча лічильник на смартфоні показував число вп'ятеро менше. У нього в руках були три великі торби з магазинів, в які він складав менші пакети. Він вперше витратив значну суму, яку сам і заробив. У додатку банку, проте, він побачив, що баланс скоротився майже на чверть. Певно, з тією зарплатою, яку Макс отримував, він міг би самостійно винаймати квартиру з хорошим ремонтом, не таку, як у Габріеля, але все одно досить непогану. І все ж, чи залишилася б його зарплата такою ж, якби він вирішив піти?

***

Понеділок розпочався зовсім не так, як вже звик Макс. Ледве як прокинувшись після третього будильника, він поплентався за кавою, яку ще треба було зварити, а перед цим ще перемолоти зерна, яких ледь вистачило на одну порцію. До біса каву, він відвикнув зав'язувати краватку, тим більше собі, бо щоранку Габріель збирав його на роботу як мама в школу. Так, іноді Макс все ж таки почувався бадьорим і теж допомагав йому з останньою деталлю костюма, але зав'язати його на собі було набагато складніше. Сяк-так справившись з усім, Макс вийшов майже одночасно з дзвінком водія, що вже чекав на нього біля будинку.

О десятій ранку, вже отримавши список завдань від Софії, Макс смирно чекав Габріеля в кабінеті. По-доброму йому треба було б піти протягом півгодини, щоб встигнути зробити все до обіду, тому що потім о другій годині треба було бути на співбесіді, а на п'яту вечора стояли збори керівників, на яких він був зобов'язаний бути присутнім разом з Габріелем. Почекавши до о пів на одинадцяту, але не дочекавшись Габріеля, Макс все ж пішов. Забрати, віднести, замовити, привезти. В одній із коробок, що він забрав з пошти, опинився стос документів від Гійома Монпельє — швидше за все, провісник семиденного робочого тижня.

Після співбесіди Макс сам запропонував Габріелю пообідати разом у ресторані на останньому поверсі. Хвилин десять давився словами, не в змозі підібрати правильні, щоб розпочати розмову. Габріель запитав лише про те, як він провів вихідні, і продовжив мовчки їсти.

— Ким ти себе вважаєш? — нарешті видав Макс, та не був упевнений, що поставив вірне питання. Габріель відірвався від їжі та підняв на нього погляд. — Ти не можеш вказувати мені, що робити.

— Можу, я директор, — нагадав йому Габріель. — Але ти маєш право заперечити, якщо я не правий.

— Ким ти мене вважаєш поза роботою?

— Моїм.

— Твоїм чим? — насупився Макс.

— Моїм, — повторив Габріель так, ніби то була закінчена фраза.

— Придурок, — Макс опустив погляд у свою тарілку і продовжив колупати їжу. — Що, як я не хочу бути твоїм?

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо я не хочу більше бути з тобою? — впевненіше промовив Макс і глянув на Габріеля. — Якщо у мене з’явився хтось інший?

Відклавши вилку, Габріель склав пальці в замок і влаштував на них підборіддя, з цікавістю дивлячись на Макса. Було таке відчуття, наче він усе знав, але не хотів підтверджувати цей факт, просто насолоджувався моментом.

— І як тобі, сподобалось? Виникло бажання змінити член?

Не такої реакції чекав Макс, зовсім не такої. Може, злість, ревнощі, лють, але не інтерес до його особистого життя без участі самого Габріеля.

— Ну ж бо, давай чесно, адже ми не чужі люди, — після паузи додав Габріель і, простягнувши руку через стіл, кінчиками пальців торкнувся підборіддя Макса. — Може, розкажеш детальніше, що і як він з тобою робив? Чи ти з ним?

— Ти думаєш, мені не сподобалося?

— Не знаю, але ж щось було не так, я вгадав?

— Досить! — Макс залишив вилку. — Чому ти такий? Чому кожна наша розмова зводиться до цього? Ти навіть не знаєш, який мій улюблений колір.

Габріель так заманливо нахилився над столом, що Макс теж подався трохи вперед.

— Синців на твоїх стегнах на другий ранок, — прошепотів Габріель і з самовдоволеною либою відкинувся на спинку стільця. Макс відчув приплив жару до обличчя спочатку від злості, потім від збентеження, поки Габріель не додав: — Зелений.

— Ти не можеш нормально відповісти навіть на таке запитання, — Макс хотів вже гупнути по столу, голосно відсунути стілець і піти, але це привернуло б лишню небажану увагу. Тому він сидів стискаючи щелепи, щоб ненароком не зірватись.

— А ти знаєш мій улюблений колір?

— Та ти постійно в ньому ходиш, — розлютився Макс і відвернувся до вікна.

— Правда колір першого дня чудовий?

Нелегко було витримувати роздягаючий погляд Габріеля, тож Макс різко підвівся зі стільця та, майже беззвучно ляснувши долонею по столу, сказав:

— Йди до біса, і побачимось на зборах.

Він ішов, майже біг до ліфта так, ніби йому справді підпалили сраку. Аби швидше втекти від цього нестерпного старого збоченця. Не таку розмову він собі уявляв, зовсім не таку. Просто хотів перевірити, наскільки сильно Габріель може його вибісити після трьох днів, що вони провели порізно. Перевірив, дуже сильно. Хотілося закритися в кабінці туалету, але попереду були збори, матеріали за якими Макс ще навіть до рук не брав, тож пішов одразу до директорського кабінета. Перед дверима його словами затримала Софія.

— Мені варто поговорити з ним?

Макс зрозумів, кого вона мала на увазі, і озирнувся на неї. Ця жінка вже двічі — стільки разів він бачив — вичитувала Габріеля чи що там вона робила, після чого він вибачався перед Максом.

— Здається, Вам не доплачують за послуги психолога, — щиро зауважив Макс.

— Повірте, доплачують.

Зачинившись в кабінеті, Макс плюхнувся в директорське крісло і взяв до рук єдину теку, що залишилася на сьогодні. На вивчення у нього залишилося півтори години, завдяки Габріелю, проте Макс помітив, що це були знайомі папери, підписані Гійомом, тож він просто очима пробігся по них, щоб освіжити пам'ять. Дивним чином Макс мав вільний час, і вперше він дістав смартфон у робочий час не заради справи. Стрічка у Твіттері ледь встигла завантажитись, коли двері в офіс відчинилися, і в отворі зʼявився Габріель. Він швидко знайшов Макса поглядом і, зачинивши двері, зупинився з іншого боку столу. Вперше сісти в директорське крісло та ось так попастись — Макс чекав, що його як мінімум четвертують за це.

— Що... — Габріель прокашлявся і вперся руками в стіл, схиливши голову і дивлячись на свої долоні. — Що я повинен зробити?

— А що ти збирався з цим робити? — Макс вдав, що вони говорять про роботу, і підштовхнув до нього теку. Габріель відразу подивився на Макса. — Ти нічого не казав мені з цього приводу.

— Я не…

— Обід закінчився, особисте після роботи, — на диво рівно перебив його Макс і розвернувся боком.

— Після роботи, — повторив Габріель і, піднявши теку, сів у крісло навпроти Макса.

— Раптом у тебе там призначені ділові зносини, — Макс уважно спостерігав за тим, як Габріель різко підняв погляд на нього, після чого заплющив очі, немов збирався рахувати до десяти, опустив теку собі на коліна і знову глянув Максу в обличчя.

— Макс, — видихнув Габріель.

— Робота, — перебив Макс.

— Давай поговоримо про роботу, дивися сюди, — Габріель пойорзав у кріслі та сперся ліктями на свої коліна. — У тебе є кілька сотень людей, які довірили тобі свої життя, і для того, щоб усі отримали свободу, тобі треба раз стати навколішки перед людиною, яку ти ненавидиш. Один раз, і все гаразд, всі вільні.

— Це так ти виправдовуєш свій вчинок? — з істеричними нотками перепитав Макс, витягнувшись уперед із крісла, стискаючи підлокітники. Він не вірив у самопожертву, але Габріеля це не зупинило.

— Ні, це причина, через яку я так вчинив, і я зроблю це знову, якщо знадобиться, — надто різко випалив він.

Макса могли б пройняти його слова, якби він не знав, наскільки чудово Габріель умів працювати мізками, і цей факт зачіпав його ще більше. Він міг знайти інший вихід із ситуації — це було і коту зрозуміло, — тоді чому він не зробив цього? Чому Макс повинен був страждати через те, що дорослий чоловік полінувався просто подумати? Та Господи, навіщо Габріель взагалі так тримався за людину, котру ненавидів усією душею? Макс випростався в кріслі й постарався заспокоїти дихання, що збилося від злості.

— Тоді ти повинен знати, що наступного разу не буде мене, який подасть тобі склянку води, щоб ти зміг промити рота після старого прутня, — у нього майже вийшло втриматися від того, щоб підняти градус розмови. — Адже міг просто прикинутись, що він зможе тебе трахнути, так?

— Пробач, але наші відносини трохи глибші.

— Ах, точно, по-старому, — Макс закотив очі й прокрутився на стільці на сто вісімдесят градусів, повертаючись спиною до Габріеля. — Настав час тобі придумати нові методи переговорів, а то цей старий хрін навряд чи відстане від тебе з такими темпами. Якщо збираєшся смоктати всіх підряд, то так і скажи, і я зможу спокійно піти, — на останньому слові голос його підвів. Було складно це казати. Усередині щось зламалося. Макс заплющив очі, намагаючись заспокоїти свій внутрішній шторм, що набирав обертів.

— Я не хочу, щоб ти йшов, — прозвучало тихіше, ніж вся розмова до цього, і Максу довелося напружити слух, щоб почути це. Він не поспішав обертатись, бо одних слів йому було мало.

— Тебе зовсім не хвилює те, що я сказав на обіді?

— А тебе, значить, хвилює, — ззаду почувся шурхіт. — Дуже сильно хвилює, ти вже вдруге говориш про це, — Габріель присів навпочіпки збоку від крісла, в якому сидів Макс і, склавши передпліччя на підлокітник, підняв на нього погляд. — Хто б це міг бути, не підкажеш?

Габріель знаходився нижче за нього, але Макс відчував себе мізерним проти його зловісної аури, що так і тиснула з усіх боків. Макс проковтнув метафізичну кістку, що застрягла поперек горла. Було зрозуміло, що просто так він тепер не відбудеться, і якщо Олег казав, що Габріель готовий на все, аби повернути Макса, то зараз він відчував, що чоловік був би радий закопати людину, з якою він наважився переспати.

— Це ж не був той хлопець із паба, га? Нііі, ти пішов раніше, ніж він оклигав. Ти ж не настільки безтурботний, щоб лізти до першого зустрічного, це хтось, кого ти добре знаєш, я правий? — Габріель узяв Макса за руку й почав гратися з його пальцями. Макс усвідомив, що тремтить, дрібно тремтить. Його пальці тремтіли так, наче тільки-но закінчили писати конспект на дев'яносто шість сторінок. — Кому ти довіряєш, кому все розповідаєш, хто б ніколи не зрадив тебе. Тобі ніхто такий не спадає на думку?

— Ні, — прошипів Макс, бо напруга, що розкотилася по всьому тілу, не давала йому навіть нормально вдихнути. Він слухав Габріеля, але хотів бігти, бігти якомога далі звідси та прихопити Олега, тому що йому точно не пощастило б, якби він потрапив на очі директору.

— І що ж він накоїв? — Габріель відпустив руку Макса й почав водити пальцем по його стегні від верхньої складки на штанах до коліна. Холодок, що походив від його пальців, пробирав до кісток. — Як давно?

— Це не важливо, — Макс міцно стиснув підлокітники; не хотів розповідати більше, але, схоже, Габріель цього і не вимагав.

— Тобі не здається, що зараз я маю всі підстави попросити тебе зібрати речі й з’їхати з моєї квартири? — він припинив водити пальцями й міцно стиснув ногу Макса вище коліна. — Я сподівався, що ми зможемо спокійно вирішити наші розбіжності, але тобі подобається робити мені боляче, — Габріель пройшовся рукою вгору по його стегну і, ледь торкнувшись великим пальцем паху Макса, підвівся з почіпок. — За друга не хвилюйся, але якщо до п'ятниці не повернеш мені ключі від квартири, то отримаєш сповна.

— А якщо я проти? — Макс підвівся зі стільця й відступив на крок від Габріеля.

— Забратися з мого життя чи прийняти заслужене покарання? — Габріель ступив уперед, вторгаючись в особистий простір Макса, через що той відсахнувся назад; Габріель утримав його за плече і притиснувся щокою до його щоки. — З завтрашнього дня у тебе чотиригодинний робочий день, займися вже навчанням, — шепотів він на вухо Максу, — і можеш йти додому, сьогодні ти більше не потрібний.

Непотрібний.

Коли Габріель відсторонився, Макса підняв на нього погляд широко відкритих очей.

Непотрібний.

— Чекай, а як же?..

— Чим сперечатися зі мною, краще займись чимось корисним.

— Але ж збори…

— Ти українську перестав розуміти? — дуже різко запитав Габріель, після чого додав французькою: — Іди.

Макс більше не міг сперечатись. Схилив голову, стиснув кулаки й розвернувшись попрямував до виходу.

— Де твоя повага, Македонський? — прилетіли йому в спину слова Габріеля.

Макс спочатку не зрозумів, до чого це було сказано, але потім таки згадав, що вони начебто на роботі, і він щойно розмовляв з директором. Він зупинився й обернувся.

— Вибачте, до побачення, — Макс коротко кивнув, не підводячи погляд вище за краватку Габріеля.

— Поводься належно, — додав Габріель та сів у своє крісло.

Макс ще раз кивнув і вийшов за двері. Софія була на своєму місці, і — якщо вже вони заговорили про психологів — він підійшов до неї й, нахилившись уперед, склав передпліччя на стійці. Софія не одразу звернула увагу, мабуть, свої справи закінчувала, але потім з жалем подивилася на Макса.

— Якщо ви ще не помирилися, то винен у цьому тільки ти, — хоч її тон і був м'який, але слова вистрілили в лоб. Макс не чекав звинувачень від неї, але якщо Софія так сказала, то була дуже велика ймовірність того, що це саме так. — Не хочу знати, що ти йому наговорив, але більше не роби так, якщо хочеш залишитися з нами.

Йому вже нічого не хотілося; аби цей конфлікт вичерпав себе. Поводитися належно, більше так не робити — в принципі, якщо не перетинатися з Габріелем, то це було досить просто. Чотиригодинний робочий день та гори завдань з університету цілком могли допомогти з цим. Макс вирішив зануритися — або хоча б постаратися зануритися — у те, що зараз було справді важливо. Без диплома він нікому не був би потрібен, а чотири години, швидше за все, поза офісом легко вбивалися у пробках — так відбувалося зазвичай в дообідній час.

Вдома Макс насамперед стягнув із себе робочий костюм і перевдягнувся у домашні треники та футболку. На пошті від викладачів висіли непрочитані листи із завданнями на весь семестр. Увімкнувши музику для фону, Макс став потроху розбиратися зі справами, що накопичилися. Вечір обіцяв бути захопливим.

Через кілька годин крізь пісню, що досить тихо грала, прорвався звук вхідного дзвінка, через що Макс аж підскочив з дивана і майже скинув ноутбук, що лежав у нього на животі — дуже зручна поза. Макс підібрав з підлоги смартфон і побачив ім'я, а потім звернув увагу на час — була майже одинадцята, а він і не помітив.

— Привіт, — сказав Олег і почав встановлювати смартфон на стіл, щоб його було видно нормально.

— Не пізно? — Макс упав назад на диван, і підняв смартфон над собою, щоб на екрані було видно його обличчя.

— Я тільки-но повернувся додому, ми гуляли, — Олег пересмикнув бровами.

— Просто гуляли чи гуляли-гуляли? — про всяк випадок перепитав Макс, хоча, швидше за все, це його ревнощі грали в грудях. Так, точно, тому що його друг гуляв із кимось, крім нього.

Друг, котрий сказав, що буде чекати його.

— Прямо загулювалися, — протягнув Олег і провів язиком по верхній губі.

— Хочеш поговорити про секс? Бо я зараз в анабіозі, і сам розумієш… — Макс відвів погляд на вікно. Йому було складно дивитись на Олега навіть по відеозв’язку. — А взагалі, можеш пояснити мені дещо?

— Що саме?

— Навіщо ти погодився переспати зі мною? Ви з Юрою ж тоді...

— Технічно між нами тоді нічого не було, ми просто гуляли, це все. Тебе це надто хвилює?

— Технічно це вважається зрадою? Він сказав, що ви зустрічаєтеся.

— Технічно він покликав мене посидіти удвох, і це було як ближче знайомство.

— Технічно тоді у вас щось було?

— Технічно ми просто спілкувалися і досить уже цих «технічно». До вчора ми навіть не цілувались, зрозуміло?

— Ясно, отже, я можу відключити докори сумління, коли побачу його знову?

— Абсолютно.

— Окей, і хто знизу?

— Кому це в кайф.

— Ясно.

— Ну ой, — Олег закотив очі, після чого присунувся ближче до камери. — Краще скажи, мене завтра не вб’ють за тебе?

— Єнс тебе не чіпатиме, не хвилюйся.

— А з тобою що буде?

— Що б ти вибрав: швидко звалити чи залишитися з покаранням?

— І як він збирається тебе карати?

Їхню розмову перервав дверний дзвінок. Не те щоб Макс злякався — він ніколи ще не відчиняв двері, якщо тільки не чекав на когось. Зараз він взагалі нікого не чекав. Макс глянув у камеру на Олега.

— Може, хоч спитаєш хто? Ти ж зараз сам живеш, мама двері не відчинить, таке інше. Будь чоловіком.

— Гаразд, і ні слова більше про маму, — Макс підвівся з дивана і пройшов до дверей, глянув у вічко і побачив жовту кепку доставки. — Хто там? — запитав він.

— Доставка для Максима, — відповів з того боку чоловічий голос.

Недовго повагавшись, Макс все ж таки відчинив двері.

— Доброго вечора, — привітався він, і кур'єр вручив йому пакет.

— Доброї ночі, — побажав незнайомець і пішов у напрямку ліфта.

Макс завмер на порозі, вдивляючись у спину кур'єра, поки той не зник за поворотом.

— Шо там? — долинуло з динаміка смартфона, і Макс нарешті вирішив зачинити двері.

— Зара, — Макс підняв паперовий пакунок із назвою ресторану японської кухні, до якого був прикріплений чек. — Їжа, — дійшло до Макса. — Я нічого не замовляв.

— І доставщик назвав твоє ім’я, як гадаєш, помилився?

— Не знаю, але якщо це не бомба, то я дуже радий, що він помилився. — «Харчуйся нормально, а не як завжди» сплило на екрані сповіщення від Габріеля. — Чи не помилився.

— Тільки не кажи, що…

— Це Єнс, — закінчив Макс і поставив пакет на барну стійку. Від нього долинав запах теплих ролів, але за розміром пакета було зрозуміло, що або їх там на кілька днів вистачить, або кур'єр приніс не лише роли. У чеку Макс знайшов півторакілограмовий сет, три десерти та місо-суп.

— А мені ніхто не замовляв їжу додому, — сказав Олег.

— У тебе все життя попереду, а моє ось по ходу скоро скінчиться, — Макс поклав смартфон на стільницю і почав розпаковувати їжу. Три контейнери ролів, один з десертами, які відразу пішли в холодильник, а за ними й суп. — Він точно хоче мене відгодувати перед тим, як перетворити на пряник.

***

Вівторок міг би початися краще, ніж понеділок, але в Габріеля на нього були інші плани. Варто було Максу увійти в кабінет, як він побачив зовсім незнайоме обличчя в такій же уніформі, в якій він сам гуляв перший тиждень стажування. Габріель стояв біля свого столу, незнайомий хлопець сидів на дивані, і здається, до цього вони розмовляли.

— Доброго ранку, — перевівши погляд на Габріеля, привітався Макс.

— Доброго, — незнайомець одразу підвівся з місця; на його обличчі сяяла дружня посмішка.

— Максе, це Гриць Садовський, твій стажист, — Габріель підійшов до Макса і, поклавши руку йому на плече, підвів ближче до нового хлопця.

— Приємно познайомитись, — Гриць простягнув йому руку, яку Макс не міг не потиснути.

— Взаємно, — сказав Макс і, піднявши погляд на Габріеля, хотів вже обуритися, але йому не дали.

— Оскільки у вас залишилося не так багато часу до сесії, від завтра працюватимете по півзміни, — Габріель подивився Максу в очі. — Сьогодні введеш його в курс справ, ти закінчуєш о другій, — він поплескав Макса по плечу й попрямував до столу. — Запитання будуть?

— Нема питань, — одразу обізвався Гриць.

— Грицю, візьми, будь ласка, список завдань у Софії, — попросив Макс, а Садовський охоче пішов виконувати. Коли зачинилися двері, Макс підійшов ближче до Габріеля і прошипів: — Якого біса?

— Нема за що, якщо так ти висловлюєш свою подяку. Це на три тижні, якщо він виживе, то вирушить до Італії, — Габріель почав перебирати теки на своєму столі.

— Йому ти теж збираєшся вручити своє досьє? — Макс нахилився над столом, заглядаючи Габріелю в обличчя, щоб знати його реакцію, але той ніяк не виявляв своїх емоцій, якщо вони взагалі були.

— Тільки якщо ти змусиш мене це зробити, — нарешті зупинившись і подивившись на Макса, сказав Габріель і вручив йому дві теки.

— Можна я вибачусь наперед? — Макс притиснув документи до себе.

— Будь гарним хлопчиком, — натягнувши посмішку, Габріель погладив підборіддя Макса, немов він був його улюбленим котом. — Коли збираєшся з'їжджати з моєї квартири?

— Ти сказав, до п'ятниці…

— Я передумав, сьогодні ночую там, — він схопив Макса за краватку і вдав, що поправляє її. — Якщо залишишся, то підготуй себе сам, бо я не зволікатиму.

Макс вийшов із кабінета, так і не зумівши нічого відповісти. Живіт скрутило як від виразки, і привітна посмішка Гриця дуже контрастувала із самопочуттям Макса, який постарався виглядати приязно, проте не був упевнений у тому, що в нього це виходило. Потрібно було повністю абстрагуватися від особистого життя, раніше у Макса це добре виходило, проте всередині все давило величезним вантажем, який так і хотілося якнайшвидше скинути. Своєму стажисту Макс сказав просто спостерігати за роботою і в разі чого ставити запитання. На другу половину зміни у Гриця в розкладі були співбесіди на пару з Габріелем, і Макса трохи хвилювало, що його зміна закінчувалася за годину до початку обідньої перерви Габріеля.

Чотири години, половину з яких вони провели на задньому сидінні автівки в пробках, пройшли дуже швидко. Стажист виявився надто балакучим, питав надто багато і з будь-якого приводу, навіть намагався дізнатися про найскладніші випадки, з якими Макс стикався. Макс вирішив не згадувати французькі контракти й заговорив про злу тітку на фабриці.

Після їхнього повернення Софія вручила Грицю теку для зборів і порадила Максу піти, поки Габріель не повернувся. Не міг же він бути в настільки поганому настрої? Макс не став із нею сперечатися і швидко покинув офіс, попри те, що хотілося ще раз переговорити з Габріелем.

Вдома він почав розриватися між тим, щоб зібрати речі й піти, поки не стало надто пізно, продовжити виконувати завдання з університету і, зрештою, «підготуй себе сам». Макс притулився спиною до стіни та, з'їхавши на підлогу, уперся лобом у коліна. Все мало скластися зовсім не так, адже це Габріель, все через нього сталося, то чому Макс мав тепер почуватися винним? Чому він почувався винним? Чому він не хотів йти, хоча минулого четверга так завзято пакував свій рюкзак?

Макс робив це в емоційному пориві, йому хотілося втекти не від Габріеля, а від усвідомлення того, що він зробив. Якби тільки можна було крутнути час назад; якби він знав, що все так обернеться. Макс вважав, що став незалежним, коли з'їхав від тітки, але тепер розумів, що це була уявна незалежність. Одна людина мала повну владу над його життям, і до певного моменту Макс намагався не надавати цьому значення; до моменту, коли це життя могло закінчитися, коли він міг втратити все. Макс не хотів втрачати знову.

Яким би холоднокровним Габріель не намагався виглядати, Макс знав, що він єдиний досі дбав про нього. Як би Габріель не обіцяв не зволікати, Макс знав, що він обов'язково подбає про нього.

Витерши несподівано вологі очі рукавами піджака, Макс підвівся з підлоги й попрямував до спальні, по дорозі почав роздягатися. Попереду Макса чекав напевне важкий вечір і, можливо, ніч, тож він вирішив прилягти на пару годин, переварити всю кашу, що була в його голові. До приходу Габріеля було приблизно чотири години, за цей час треба було ще сходити в душ і… Макс закрив обличчя долонями. Навіть на відстані цей чоловік змушував його щоки палати.

Щось пішло не за планом. Він не мав так довго проспати. Він взагалі не повинен був заснути. Хлопнули вхідні двері. Макс здригнувся всім тілом і різко підвівся. Він швидко стягнув із себе футболку і пострибав у ванну, на ходу намагаючись вискочити з боксерів. Відразу закрився в душовій і ввімкнув воду. Швидко намилився і лиш встиг вичавити шампунь, як дверцята кабінки роз'їхались. Було страшно обертатись. Макс зажмурився, боявся обертатись до нього передом. Чекав; чекав, що Габріель зробить те, що обіцяв зробити, якщо він залишиться.

Дверцята знову загриміли й зачинилися. На поперек Макса лягла чужа рука і погладила його, а потім Габріель обійняв його зі спини, міцно притискаючи до себе. Макс напружився всім тілом, і очі накрила завіса сліз. Він не міг поворухнутися.

— Пробач, — видихнув Габріель і притулився лобом до плеча Макса. — Я більше так не буду.