Полювання на Місяць

ПРОЛОГ

Мудрі люди кажуть, що ми не вибираємо де народитися, та ми вибираємо ким нам бути.

Якби мене спитали в який час я хочу народитися, то не роздумуючи виберу те місце та той час, де я прийшла в цей світ. Навіть, якщо мені покажуть те з чим прийдеться зіткнуться, бо якби я тоді зустріла свою пригоду з механічними крилами? Зустріч з нею вартує тої крові, що я пролила, а може навіть життя яке заберуть від мене.

А що є суть самого життя? От ми звикли живий той хто: дихає, їсть, п’є, розмножується. А якщо ми відштовхуємося зі власного досвіду, а насправді життя має більш різноманітну форму, навіть таку, що нам і не снилася? Бо ми живемо по правилам нашої планети, а от в інших світах мабуть інші правила для існування життя. Тож що буде, якщо таке інше життя опиниться під гнітом законів нашого миростворення?

ГЛАВА 1

АЛІСА

Сіре небо спохмурніло непроглядними хмарами, жодний промінь сонця не пропустила ця пухнаста ковдра, могло навіть здатись, що хмари зроблені з бавовни. Вони спокійно пливуть пухнастими баранцями десь у височені.

Місто прокидалося та наповнювалося ґвалтом життя. Величезні новобудови підсвічувалися голографічною рекламою та світлодіодними вивісками. Чудернацькі автомобілі скупчувалися на перехрестях, були ще засоби для пересування, що могли летіти не високо над землею. Та навіть це не рятувало дороги від заторів, які гомоніли та звивалися довгими барвистими зміями як на асфальті, так і над головою пішоходів.

Але велосипедистам пощастило більше – їх двоколесі металеві коні могли об’їхати будь-яку перешкоду. Так от… одна особливо жвава велосипедистка вміло вивертала між чотирьохколестних нахаб, що пхалися на вело доріжку, як оси в банку з медом. Мимохідь велосипедистка бажала піти вчити заново дорожні правила автонахабам, а ще докупити замість прав, совісті. Але совість нині дефіцитний товар, а от нахабнісь дає гарний врожай.

Тією на велосипеді була я. Люблю відчуття свободи та швидкості, яку дарує двоколісний друг. Та зараз треба не розганятись, щоб не втрапити в халепу. Мені досить дивно як так сталося, що моє місто таке технологічне, але все одно проблеми його не покинули. Ба більше проблем стало ще більше, звісно вони стали більш технологічними.

Йой, треба поспішати, бо начальниця знов буде на мене гримати!

Та ось, коли я менш за все чекала – якийсь йолоп вирішив відчинити двері своєї бляшанки. Я ледь втрималася, щоб не впасти, бо біля кого ще б таке закортіло комусь робити? Звичайно біля мене! Я наче невдаха якийсь!

– Обережніше! – вигукнула я, відчайдушно тримаючи рівновагу між тротуаром, та дверима цього дідька лисого.

– А ти звідкіля тут? Геть на тротуар! Дістали хрусти пришелепкуваті! – гаркнуло то дурне.

Це був чоловік середніх літ в дорогому костюмі.

– Я на своєму місті! Це ви виперлись на вело доріжку! – не змовчала я.

В мене і так був кепський настрій з ранку, а ще й цей вимахується.

– Ти двохколесне непорозуміння! Ти на своєму раритеті повинна радіти, що тебе десь пускають, а не вимахуватися! Дам тобі пораду, навіть задарма: нехай тобі чоловік нормальний автомобіль подарує, не ганьбись на цій бридоті! – надмірним тоном відповів цей сноб.

– Да як ви…– тільки-но я хотіла пояснити куди треба запхати цьому довбню його непрохані поради, як нашу суперечку обірвав поліцейський дрон.

Він спокійнісінько просканував місце де стояла машина, найбличі знаки, мене з велосипедом та видав штраф…тому автомобільному снобу. Тепер чоловік почав волати на машину зі штучним інтелектом та навіть поривався дати стусанів неупередженому механізму, за що відгріб шокером він дрона. Я б позловтішалася та мені ніколи – треба поспішати на роботу. Подумки дякую цій машині-добродійці.

Та треба не розслаблятися на кожному стовпі є камери, різні датчики – маленьке порушення і мене теж чекає штраф.

Коли ти запізнюєшся –то здається, що час летить жахливо швидко, а ти повзеш, як той слимак.

А ось і наш офіс. Швиденько паркуюсь та залітаю в самозачиняючиїся скляні двері.

– Доброго ранку, Аліса! – чемно вітається охоронець Микита Олександрович.

– Доброго! Фух, ледь встигла, – скоріше для себе це кажу, ніж до когось.

– Так, ви встигли! – відповів Микита Олександрович, – Ще нашої начальниці нема, мабуть, ще у заторі стоїть! От добре мені, що я біля метро живу! Сів та поїхав! – відсьорбує з кружки духм’яну каву.

– Той добре! – з полегшенням відповідаю я, вирішивши і собі піти зробити кави.

Мені подобається кава з каво машини та собі дозволити таке не можу, бо я студентка, а ще є хвора бабуся. Якби жила сама то все одно, мабуть, не купила, бо чомусь в мене каво машина асоціюється потрібною для сім’ї, а одному можна і в кав’ярні попити.

Поки автомат готував каву, подзвонив лікар бабусі та нагадав, що треба прийти на гемодіаліз. Йой, я пам’ятаю про це, та це треба шукати гроші, бо не все покриває страховка. Нажаль, бабусі не вистачило п’ять років робочого стажу, щоб отримати золоту страховку – та б покрила все. А це не справедливо, бо бабуся втратила роботу із-за війни, яка скінчилася за два роки, та принесла за собою ще більший звіздець.

Добре, що хоча б живу з бабусею і не треба платити за вийнамання житла. Та друга біда: треба платити за комуналку.

Так не піддаватися паніці! Що ж, попрацюємо трошки більше.

З таких невеселих думок розпочався мій робочий день. Я кур’єр, то ж їздити треба всім містом, а інколи до предмісття. Може нашим предкам здавалося, що така професія як кур’ер зникне з приходом: андроїдів, дронів та кіборгів з роботами. Так, мабуть, і сталося б, та до нашої влади прийшли традицівісти серед цієї партії є навіть релігійно повернуті, які вважають штучний інтелект подарунком диявола. Тож прийняли закон, що носіїв штучного інтелекту повинно бути на певних професіях чітку кількість не більше. Тож у нас на фірмі лише три дрона, якщо буде більше оштрафують. А от на людей такі квоти не розповсюджуються. Та як виявилося дрони та кіборги, то дорога іграшка, яку ще треба обслуговувати. Ба більше, «досвідченні» машини це ще більша цінність, і вони ще дорожчі. Навіть, коли ламається дрон чи кіборг його мозкове начиння не викидають, розумні люди полюють за його «мізками», бо поставити можна будь який металл, а от отриманий ШІ досвід індивідуальний і від того цінний. Тож ШІ коштує гроші чи малі, а люди виявилися дешевші. Виходить самим людям від того, що вони залишилися в професіях не легше. Бо начебто робота є, а грошей за неї платять катма.

А ще треба заїхати на пари, бо скоро сесія. Боже, дай сил її пережити!

І от вже пів на восьму годину вечора, як я під’їжаю до гарного будинку, який огорождував паркан з натурального каменю.

Я натиснула на напелі сенсорну кнопку, мені відповів дзінкий жіночий голос:

– Я вас слухаю!

– Доброго вечора! Я з фірми «ДоставOK» привезла вашу посилку, треба індефікація (це значить, що посилка важлива, та треба, щоб в моєму планшеті клієнт поставив відбиток пальця,) – ввічливо відповідаю я.

– Так! Я вас чекаю! – і замок запищав, що означало можна увійти.

Я штовхнула хвіртку та вкотила велосипед. Довелося ще проїхати, бо відстань від воріт до будинку була чи мала. Ото люди живуть! Це скільки вони платять садівнику за догляд за таким рівним газоном та яскравим трояндником? Як пахне трояндами! Я такі сорти тільки на каналі відео хостінгу бачила про садівництво, які дивиться бабця.

А оті величезні двері, крізь них що велетень повинен проходити?

Я поставила велосипед на підніжку, забрала посилку, піднялась сходами та почекала ще, бо гадала що хтось вийде на зустріч, погукала, постукала, ще почекала, невпевненно відчинила двері.

– Вибачте, та в мене не так багато часу, я увійду та віддам ваше? – перепросила я.

Було не зручно заходити в чужу приватну власність та ще якогось багатія, та треба ще курсову писати.

Дивно, ніхто не відповів, тільки почула як щось гухнуло, та якийсь чавкающий звук як мокру ганчірку викручують.

Було на диво темно та якось моторошно, ще й пахло чимось солодкуватим.

– Агов! Дівчино! Ви де? – покликала я. Ой, щось в мене негарне передчуття.

Ніхто і зараз не відповів. Я підсвітила підсвіткою на телефоні та нічого такого не побачила, тільки хтось вронив на підлогу дивну статую…

Я підійшла до дивної статуї ближче, відчуваю як наче ця темрява жива і готується до нападу, як кобра. Ноги наче не мої, а набиті синтепоном.

Спочатку я не розуміла що бачу, довго як дура кліпала оченятами, а як дійшло, то я так верещала, що мабуть бабуся на другому кінці міста в нас в дома почула мій крик!

Це не витвір чодинадцького мистецтва, це людина! Точніше те що було людиною, а зараз це було наче розплавлена на вогнищі резина. Навіть, риси обличчя поплавилися і вже не можна зрозуміти якої статі це.

Я трохи випала з реальності, а коли прийшла в себе, довго тремтячими руками шукала телефон, але я з остраху забула, що він в моїх руках! Коли зрозуміла лаяла себе, викликала поліцію.

Це потім я з запізненням подумала, що може не треба було влазити в це діло, та тоді я все робила на автопілоті, перед очима попливло. А ще хотілось тікати з дому, що я і зробила, чекала копів біля ганку, не випуская кермо велосипеда з рук.

Я не стала пояснювати в якому стані тіло, просто сказала що сталося вбивство, бо мені ще б не повірили.

Поліція приїхала миттєво, ба навіть приїхали люди, а не прилетіли дрони, як зазвичай. Мабуть, з простими смертними розбираються машини, а «живі» копи, то для еліти.

Та все одно лиш би мені скоріше звалили звідсіля.

Та швидко не вийшло, особливо коли поліцейські забігли в дім та вилетіли, як ото я нещодавно, один навіть проблювався в ті духмяні, сортові троянди. Йой, от шо я забула! Проблюватися! Та я була в такому шоці, що на мить випала з цієї реальності, але нудоти не було: був страх, розгубленість, але не бридкість. Бо я вже такого набачилась. Це не перша моя робота, якось я працювала в клінинговій фірмі яка спеціалізувалася з прибирання місць вбивств, самогубств чи нещасних випадків, тож бридкого я набачилась та встигла виробити стійкість до такого. Але цей випадок був іншим, наче саме повітря просякло страхом та смертю. Наче там у темряві щось чекало на дурну людину, яка полізе далі у пащу невідомого. А може, то моя фантазія розігралась і я все вигадую.

Я начебто, впала в якийсь тип транса, бо не одразу помітила як до мене звернувся один з поліцейських.

– Значить, це ви знайшли тіло? – спитав середніх літ високий чоловік.

Коп говорил про вбиту яким-то буденним тоном, це було моторошно для мене, бо мова йдеться про людину з якою я тільки недавно розмовляла. А от його колега явно нервував.

– Ем, що? А? Яке тіло? Ах те…Так, я знайшла. Я привезла цій нещасній посилку, – щоб мені вернутися в реальність потрібно було докласти зусиль.

– А о котрій годині ви приїхали?..

Поки я відповідала на питання приїхав ще хтось. Вони були на величезному позашляховику, на якому мабуть воєнні їздять, з машини вийшло два чоловіка в бронежилетах, касках, в балаклавах, та більш важко озброєні, ніж поліцейські. Дивні чоловіки пішли в будинок.

Я придивилась на цій машині не було номерів, чи якихось зрозумілих мені знаків. А ні! Був лише чорно-червоний хрест з гострим кутами. Йой, в що ж я вляпалася? Я хоч до дому сьогодні потраплю? Бажано цілою та живою. Не хочу зникнути при дивних обставинах.

Мені стало не по собі при появі тих дивних вояк, я пересмикнула плечами, наче в спину дмухнув холодний вітер.

Та на щастя, коли коп закінчил мене допитувати, то я змогла звалити звідтіля. Поліцейський навіть чемно спитав не хочу я, щоб мене довезли до дому. Та я не хотіла турбувати хвору бабцю. Їй ще не вистачало, щоб її єдину небогу привезли поліцейські, ще й сусідки будуть питатися, що да як. Воно нам не треба. Посилку поліцейські конфіскували. От тепер не знаю чи радіти, чи ні. Це буде враховуватись що отримувач отримав своє? Жіночку шкода та мені ще бабусі ліки треба купувати. Тож не буде факту отримання посилки – не буде нарахування коштів.

Я крутила педалі так швидко як тільки могла, в дзеркало заднього виду я побачила як вояки щось виносили, а один прискіпливо дивився як я чкурнула, аж пил з-під колес летів.

Йой, хоч б більше нікуди не вляпатися! Будь ласочка! Я жити ще хочу та бажано довго, в ідеалі ще б щасливо, та я оптимістка, тож у мене скромні побажання.