Тихіше води, нижче трави

Червоний Дракон. 2 грудня.

Carmos: Слово «Baphomet», прочитане справа наліво «Temohpab», є нотариконом наступної формули: «Templi omnium hominum pacis abbas», що в перекладі з латинської означає «настоятель храму світу всіх людей».

Worgen: Тобто ти хочеш сказати, що світ усіх людей — це Його світ?

Carmos: Абсолютно. Цей світ і не належить Богові. Так, Бог створив його, але навіть у біблії ясно написано, що цей світ був відданий в керування Йому, бо люди повірили Змію. Люди обдурені та сліпі. Їх свідомість перевернута з ніг на голову. Якщо стати на ноги, то відразу можна відчути опору. Не там люди шукають опору, від цього всі їхні біди. У ньому — основа будови світу.

Worgen: Для тебе Він справді має таке велике значення?

Carmos: Він — мій Покровитель. Покровитель з великої літери. Я завжди відчуваю його невимовну присутність, я відчуваю його осуд, якщо виявляю боягузтво чи жалість. Завдяки йому мені вдалося викоренити багато зайвого. Це — джерело сили. Його шлях — це мій шлях — можливо, бути ненавидимим, але бути сильнішим за інших і домагатися свого. Ця зневага до слабких і бажання стати сильнішим. Мій Бог, який дав мені свободу у всьому та практично нове життя. Водночас Він – радість і любов, тому що тільки в дотику до Нього, в єдності з Темрявою я почуваюся щасливим і вільним. А що означає Він для тебе?

Worgen: Я поки що не знаю, але хотів би дізнатися.

Carmos: Ти на правильному шляху, ласкаво просимо!

Аркадій Петрович найближчого тижня заборонив Глібу Лаврову і всім учасникам бійки з'являтися в школі. За цей час під загрозою усіляких покарань і заборон батько випитав з Андрія все, що той знав про старших за віком знайомих Гліба Лаврова. Наступного дня після виклику в школу зустрівся з Володимиром, який визволив Андрія з «темної». Володимир, як міг, описав нападників. Опис набув суттєвих деталєй після розмови ще з одним свідком — жінкою, яка в момент нападу на Андрія гуляла з дитиною неподалік. Вона запам'ятала особливості зовнішності, на які Володимир не звернув уваги. І ще вони впізнали Валеру.

Напередодні перед тим, як знову з'явитися в школі, Андрій з батьком побували у Валери вдома, але батьки Валери замість того, щоб обуритися або хоча б здивуватися вчинку свого сина, стали скаржитися на те, що Валера став абсолютно некерованим, завів сумнівних знайомих. Як виявилося, батьки Валери, запідозривши недобре, промоніторили коло знайомих сина та його спілкування в мережі й виявили, що Валера є членом організації «Червоний дракон».

Те, чим займається їхній син та його знайомі, шокувало батьків Валери тоді, коли вони про це дізналися. Це стало шоком для обох Єрьоменків у момент поточної розмови.

Самого Валери в цей час не було. Він навчався на першому курсі Політеху і був ще на заняттях. Мати Валери плакала, благаючи не заявляти в поліцію, а батько мало не став на коліна, вибачаючись за сина.

Андрій, спускаючись сходами з другого поверху слідом за батьком, мало не впав зі сходів, відчувши, що ноги стали зовсім ватяними. До наслідків тренування-відбивної, в результаті якого кожен рух відгукувався болем у м'язах, приєдналося відчуття своєї причетності до чогось дуже дивного, якщо не сказати страшного.

Андрій чекав, що сівши в машину батько виверне на нього шквал емоцій, але замість цього, Єрьоменко-старший, не поспішаючи повертати ключ в замку запалювання, без тіні будь-яких емоцій вимовив:

— Вони приносять своєму ідолу людські жертви, обираючи з тих, хто їм неугодний. При цьому змушуючи їх вмирати в найжахливіших муках. Ти коли почнеш думати головою і не шукати пригоди на свою дупу?

Надалі дорогою додому батько не промовив ні слова. А вдома, коли вони обоє вдосталь начиталися в мережі про сатаністів, покликав Андрія на розмову. Спочатку був монолог, причому, в невластивій для Єрьоменко-старшого манері, від чого Андрію стало зовсім моторошно.

— Послухай. Я сам був такий і все розумію. І палицю можу перегнути. Тому ти все приховуєш, що не так... Але я не переживу, якщо з тобою щось трапиться. Ти усе, що в мене є. Моя кров, мій спадкоємець, моє життя. Ти розумієш це?

Вряди-годи батько не ввімкнув увечері телевізор. У незвичній для вечірнього часу тиші його слова звучали особливо проникливо.

Андрій кивнув. Сидячи на краєчку дивана поруч з батьком, він, як завжди під час обговорення будь-якої своєї проблеми, не відривав погляду від підлоги.

— Я іноді буваю неправий, пробач мені...

«Щоб батько ще й вибачення просив?»

— Ти теж мене прости, — наважився відповісти Андрій на батьківське одкровення. — Мене іноді важко з тобою.

— А як мені з тобою важко! — Батько зробив глибокий вдих повними грудьми.

— Мені важко іноді пояснити... Не завжди є слова... Ну, загалом, зайвий ляпас теж не хочеться отримувати.

— Пробач, мені треба стримуватися, я знаю.

— Так. Я теж розумію. — Андрій подивився на глибокі складки на переніссі Єрьоменка-старшого, його опущені куточки рота, неспокійний погляд, і у нього защеміло в грудях. — Я намагався, але у мені не виходить зовсім залягти на дно. Виходить лише гірше. Тоді всі тупають зверху.

— Відсіч теж треба давати.

— І як не перегнути палицю?

— Говори мені, якщо що не так.

— Але ж я не пацан малолітній, самому треба вчитися розв’язувати свої проблеми, хіба не так?

— Так, напевно. Хоча з цим Лавровим тобі одному не впоратися. Я Аркаші, в сенсі, директору передзвоню. Батькам цього покидька розповім про ігри з пентаклями. Не думаю, що вони й це схвалять. Чи є ще хтось? У твоїй школі вчиться, ти говорив.

— Гиря в десятому Б. Але це не обов'язково, що вони вбивають і малюють ці зірки. Це може так, просто знайомий.

— Може і просто. Там і наркотики, і всякі оргії, і ритуали з мертвими, гидота.

— Може, це тільки Валера.

— Нам обіцяли скинути фотографії, ти чув? — Він мав на увазі фото людей, з якими спілкується Валера в мережі. — Все одно Аркаша має знати про загрози. Лаврова цього не чіпай поки, я розберуся. Пообіцяй.

— Так я і не чіпав його по суті.

— Ось і нехай. Все одно пообіцяй.

— Добре. На Лаврова мені начхати. Нехай живе собі, як знає.

Пообіцяв, але варто було знову всім зібратися в школі на четвертий день після розмови в кабінеті директора, як на диктофоні Жори з'явилася чергова розмова.

— Єрьома, на погрози твого батька мені начхати. Він тупоголова горила, яких багато, я таких не боюся. Нічого він зробити не зможе. І ці твої жалюгідні спроби на мене зібрати компромат заздалегідь провальні. Ти — ніхто, і звати тебе — ніяк, і нічого змінити в тебе не вийде. Я завжди зумію тебе притиснути до нігтя, так що поводься належним чином.

— Це як? — Андрій підвівся, опинившись ніс до носа з Лавровим.

— Не дратуй мене, — прошипів Лавров.

— Я тебе не чіпаю.

— Ти поліз до моїх друзів.

— Друзів? — Андрій відчував, що витримки залишається зовсім мало. — У тебе є друзі? Я думав, це раби та найманці. — Було помітно, що у Лаврова зменшилася його колишня впевненість у собі, і це прийшлося Андрію до душі. «Але він обізвав батька горилою...» — Я ще не всіх зачепив, — попередив, не приховуючи роздратування.

— Я не жартую, Єрьома. — Погляд Лаврова став колючим, як ніколи. — Тобі жити набридло?

— Ні. А ти через такого нікчемного ублюдка, як я, готовий стати вбивцею і пожертвувати своїм великим майбутнім?!

— Говори-говори, видно, татко мало тобі накостиляв.

— В самий раз, щоб засунути тебе головою в унітаз!

— Хлопці, а ви не помітили, випадково, що тут учитель стоїть?

Обидва повернули голови й зустрілися з несхвальною гримасою Аркадія Петровича. Його дійсно не помітили.

— Сіли, всі сідайте на місця, — дав команду директор, не давши розгорітися перепалці та оголошуючи тему уроку.

***

— Ти обережно з ним. Лавров слів на вітер не кидає, — тихо попередив Жора на перерві після уроку історії, коли Лавров вийшов із класу.

— Спопелить мене поглядом? Жора, пам'ятаєш, я казав, що всуну Лаврова в унітаз? Як тільки почне загорятися пекельний вогонь, одразу туди, і воду зіллю. — Помітивши поруч Магулова, Андрій повернувся до нього. — Що Саньок, у тебе пекельний вогонь в очах не світиться? Жора, а навіщо йому він? Йому дорогу фінгал під оком освітлює!

Магулов відвернувся. Кілька людей, які почули розмову, недовірливо зиркнули на Андрія.

Аня переживала не менше Жори. Андрій не відповів ні на один її дзвінок і повідомлення за всі дні, поки його не було в школі. Вона хотіла поговорити, але замість нормальної розмови почула репліку, яка неприємно зачепила за живе.

— На хріна ти поперлася до директора?

— Я хотіла допомогти, — тихо пробурмотіла вона.

— Ти хотіла, щоб Лавров знову на тебе перемкнувся? Тобі мало його уваги? Мені й далі тебе за ручку додому водити?

— Я не хотіла, — не знаходилося відповідних слів. Аня закусила нижню губу, відчувши, що почало тремтіти підборіддя.

— Думай у наступний раз головою, а не одним місцем.

Аня образилася. По справжньому. Вона зібрала свої речі ще до закінчення останнього уроку і вискочила в коридор раніше за всіх. «Водити мене додому його ніхто не змушує. Я й сама додому ходити вмію. І без його англійської обійдуся. Боже, яким місцем? Бабуся каже — жінка, слабка на одне місце. Боже, він спеціально так сказав. Це грубо. Це образа», — думала вона крізь сльози та уявляла, що Андрій кинеться за нею слідом, заспокоюватиме і перепрошуватиме за те, що образив. Навіть озирнулася кілька разів. Ні. І близько ніхто не збирався за нею бігти. Звичайно, все від початку було зрозуміло. Вона занудна та негарна. На носі прищ учора вискочив. "Я не вмію розмовляти з людьми. Зі мною не цікаво. Покористувався як безплатним репетитор, і я йому більше не потрібна».

Андрій зрозумів, що Аня Шахова образилася на його грубість. «Нехай,— думав він. — Їй вже точно треба триматися від Лаврова подалі».

Начитавшись в інтернеті страшилок, пов'язаних з сатаністами, Андрій мимоволі представляв Гліба Лаврова учасником усіх цих подій. Недарма Жорі здалося, що бачить вогонь. Одного разу йому раптом представився 9-Б, який біснується на оргії, і Шахова — в центрі, розп'ята на пекельному пентаклі, корчиться в нестерпних муках. Б-р-р-р... «Лавров отруїв усіх, крім Шахової та Жорика, а неугодних вони приносять у жертву».

Після уроків Андрій зателефонував Жорі. За старою домовленістю в школі вони майже не розмовляли, щоб не привертати увагу Лаврова до особи Жори. Для того, щоб «фіксувати докази», Жора мав залишатися в тіні.

— Жора, кінчай зі своїми записами. Все дуже серйозно.

— Зрозуміло, що серйозно. Тому ми це й затіяли. — Почув незворушну відповідь. — Ти помітив, як він закрутився? Як змій на сковорідці. Ти позбавляєш його шанувальників. Це найболючіше місце! Це його Ахіллесова п'ята, я зрозумів! — Жора збуджено тараторив, тож складно було вклинитися. — Магулов трохи протверезів після твого фінгала. Ніби мізки на місце стали. Я чув, як він Корчинському розповідав, що було в директора. Він точно вже не той. Тож ми на правильному шляху... — Жора на секунду замовк, переводячи подих, і Андрій зміг запитати:

— Відбивати шанувальників у Лаврова?

— Так! Ти знаєш, я нещодавно увійшов до їх групи, ну під іншим ім'ям, звичайно. Аватарку, відповідно, поставив, таку круту. Вони там жахіття якісь обговорюють. Ну я пару фраз відповідних підкинув, вони й прийняли мене. Я не говорив, не знав чи вигорить.

— Жорику, вони сатаністи.

— Ти зрозумів! Я недарма говорив. Ці всі його розмови про владу, про гріхи. Ти ще раніше не чув. Я думав, ну що не так. І тут якось усе відразу стало на свої місця, ти розумієш...

— Це реально небезпечно.

— Лавров крутиться, як вуж на сковорідці! — тріумфував Жорик, не помічаючи насторожених інтонацій Андрія. — А Данилі, виявляється, задали прочухана вдома, дарма що зламаний ніс. Він уже другий день скиглить як побитий собака, скаржиться своїм дружкам. Це він, гад, знімав. Бачиш, рушило діло. Я ще в групі все довідаюсь. Я з учорашнього дня наскринив листування дофіга, і все в ціль! Кирпа не в ділі, так, зі страху підгавкує. Про решту ще не знаю. І дівки деякі, уявляєш!

— Марго? Чи Оксана?

— Лізка, чорт би її взяв, вибач, не можна хвостатого згадувати. Боже, Боже, Боже, вибач.

— Але Марго як би з ним.

— Не знаю, з ним чи не з ним. Її б відвадити. Уявляєш, який удар, якби Марго послала Лаврова до біса. Знову чорти, гади, лізуть у голову, але я вчора набрав святої води та п'ю потроху, мене ні це, не візьмуть.

— Шаховий говоритимемо?

— Говори, тільки не думай про мене проговоритися. Нехай краще не знає. Ти ж не видаси мене, сподіваюся. Через тебе довелося директорові відкритися. Ну, так, трохи. Ніби я тільки одну розмову записав. І своєму батькові не говори, чи вже розповів?

— Ні.

— Ну і добре. Ми обережно. Потроху. Десь ти, десь я. У тебе вийде. Ти сильний, а силу поважають.

За такого настрою Жори вмовити його кинути витівку було нереальним.

«Жорик не боїться, а Андрій Єрьоменко злякався?»

— Лізку відвадити треба? — спитав, набравшись рішучості.

— Лізку? Лізку я спробую, є один задум. А ти краще спробуй Марго, ну відбити, чи що, у Лаврова. Тут дівчата щось таке говорили, ніби ти їй не байдужий. І фінгал нікому не треба ставити, а ефект буде той самий. Лавров вважає, що вона належить йому поправу. Крута дівчинка для крутого хлопчика. Ой, я б подивився, коли Марго пошле його... Ну, зрозуміло до кого.

Після розмови з Жорою в Андрія ще довго сидів ком у шлунку. Одна справа — набити комусь морду, інша — виступати спокусником Марго. «Крута дівчинка для крутого хлопчика», — характеристика Жори підходила, як ніяка інша. Розумна, красива, сучасна Марго уявлялася Андрію дорослішою за нього самого. В порівнянні з нею Аня Шахова виглядала зовсім дитиною. Можливо саме тому, спілкуючись із Шаховою, Андрій зовсім не замислювався про те, що скаже і як поведеться в тій чи іншій ситуації. Марго йому уявлялася зарозумілою і недоступною.

Він надіслав Серьозі посилання на сторінку Марго у фейсбуці, підписавшись питанням:

Andy_peredriaga: Прикинь, у мене є шанс?

Grizzzzzly: Один зі ста.

Andy_peredriaga: Мало, але ходять чутки, що вона на мене запала.

Grizzzzzly: Не вірю.

І відразу за ним:

Grizzzzzly: А як же Аня? Перестала бути смішною?

Andy_peredriaga: Ні, але не про неї мова. — Андрій подумав і дописав: Збираюся скористатися одним зі ста.

Grizzzzzly: Солодка цукерка, але «смішна» мені подобалася більше.

Андрій відклав телефон убік.

Весь наступний день Аня Шахова демонстративно відверталася.

«Треба ж, вразлива яка. Просто попередив, щоб не лізла в мої розбірки з Лавровим»,— подумав Андрій і став придивлятися до Марго.

Марго була на підйомі. Вона взялася організовувати підготовку до новорічного вечора. У зв'язку з цим на перервах нескінченно розмовляла з дівчатами, обговорюючи всілякі варіанти театральної постановки. З Лавровим перекидалася багатозначними поглядами, але розмовляла з ним мало. На великій перерві вийшла з класу. Лавров тут же схопився і пішов за нею. Повернулися вдвох, обидва трохи розчервонілі. Про те, де і що вони примудряються робити за десять-п'ятнадцять хвилин перерви, у класі ходили легенди. Деякі подробиці Андрій знав від Жори. Він, звичайно, припускав, що більшість з цих легенд домисли, вигідні Лаврову. Відверті, вульгарні, що розповсюджуються шушуканням дівчат. Десь цілувалися в кутку, та й усе, але навіть у найневиннішій ситуації уявити себе на місці Лаврова Андрій не міг.

На останній перерві написав Ані СМС: «Кінчай дутися, після фізри приходь до пальм».

— У мене були важкі дні.

— Я знаю.

— І тому я не відповів на дзвінок.

— І на повідомлення.

— Так.

— Я зрозуміла.

— Мир?

— Мир.

— Тоді не мни пальму і сідай. — Андрій посунувся до краю пальмового постаменту і розкрив робочий зошит з англійської.

Аня перестала м'яти пальмовий листок, але сідати поруч не поспішала.

— У мене скоро день народження. П'ятнадцятого грудня. Це субота,— сказала вона, відвернувшись убік і проводжаючи поглядом силует вчителя, що виднівся вдалині безлюдного переходу.

— У суботу в мене тренування, — сказав Андрій, паралельно переглядаючи записи з домашнім завданням. До нього не відразу дійшло, про який день йде мова. А коли дійшло, додав: — зранку. — Він відірвав погляд від зошита. Дутися Аня Шахова не перестала.

— Це не справедливо, — вирішив розвіяти напружену обстановку.

— Чому? — Аня перестала розглядати коридор і повернулася до нього.

— Всі — старші за мене. У мене — у січні.

— У Свєти Карнаухової — у травні, — сказала Аня, знову відвернувшись.

— Серьозі п'ятнадцять років ще в серпні виповнилося. Це ти таким гробовим тоном запрошуєш мене на день народження?

— А ти прийдеш? — Аня не помітила лукавих ноток. Для неї це було надто серйозне питання, щоб усміхнутися у відповідь.

— А хто ще буде?

— Свєта.

— І твої мама з бабусею?

— Ні-і. — Аня й не думала запрошувати додому. — Я думала, ми можемо кудись піти.

— У боулінг?

— У боулінг, або в інше місце, якщо тобі не подобається боулінг. — Вона добре пам'ятала, що в боулінг він іти відмовився. «Виявляється, він також пам'ятав, що вона запрошувала».

— Тобі подобається боулінг?

— Я не знаю. Ніколи не ходила, — зізналася Аня.

— Сядь.

Цього разу Аня послухалася.

— Я візьму Серьогу, ти — Світлану. І ми сходимо в боулінг. Після чотирьох. Це дорожче ніж вранці, але в день народження бувають знижки. Я знаю де, можу замовити доріжку.

Аня мовчки закивала. "Погодився", — не вірила своїм вухам.

«Відтала»,— подумав Андрій і повернувся до англійської.

— Давай, у першому — вставити пропущені слова.