Тихіше води, нижче трави

Червоний дракон. 3 вересня.

Aborax: У кого ти віриш?

Carmos: Я вірю в людину та її можливості.

Aborax: Чи є щось, що обмежує твої можливості?

Carmos: Мій вік.

Aborax: Ти відчуваєш себе дитиною?

Carmos: Ні.

Aborax: Тоді що тобі заважає?

Carmos: Закони суспільства, в якому я живу. Я змушений підкорятися правилам, які вигадують старші.

Aborax: Тисячами незримих ниток обвиває Закон. Розрубаєш одну – злочинець. Десять – смертник. Всі – Бог!

Carmos: Красиво сказано, але складно досягти.

Aborax: Ти маєш право бути вільним. Потрібно тільки повірити в себе і сказати собі: «Я — вільний. Я вільний чинити так, як хочу, я не визнаю шаблонів, вважаю, що дії людини повинні бути підконтрольні тільки її розуму, а здоровий глузд — вище за все». Коли ти зрозумієш і приймеш це, за тобою підуть інші. Вони відчують твою силу та не зможуть встояти перед нею.

Малопомітним Андрію Єрьоменко вдалося протриматися три дні.

На четвертий день математичка, зайшовши на третій урок у клас, з порога оголосила:

— Сьогодні контрольна.

І викликала цим шквал обурення.

— Без попередження — не можна! — проголосило кілька учнів.

— Можна, — ніби нічого не сталося, парирувала Жанна Борисівна. Невисокого зросту, худорлява, порівняно з іншими вчителями вона відрізнялася особливим натиском і рухливістю.

«Це через свою комплекцію, щоб учні не сідали на голову, — подумав Андрій. — А як же їй поводитися? Вона такого зросту, що Лаврову дихає в пупок, а порівняно з деякими дівчатами виглядає мало не вдвічі меншою».

— Ми ще нічого нового не вивчили, — заявив Юрик, якого активно підтримав Данило.

— Контрольна на виживання матеріалу за минулий рік, — наполягала на своєму вчителька, глянувши на Юрика, від чого той відвів погляд.

— Жанно Борисівно, у перший тиждень вересня писати контрольну — не педагогічно. Ми ще не впрацювалися, не розшевелилися, будуть низькі бали, а нам атестат отримувати. Ми все напишемо наступного тижня. — Повчальний тон Гліба Лаврова змусив Жанну Борисівну перевести свій пильний погляд з Юрика на нього.

Нагла усмішка на обличчі учня і німа підтримка всього класу викликали в неї невелике занепокоєння, але вона не збиралася відступати.

— От і впрацюєтеся, а наступного тижня напишемо самостійну за новим матеріалом.

Гул обурення не заспокоювався, і Лавров не забарився підлити олії у вогонь:

— А якщо ми відмовимося?

— Що означає відмовимося? — Жанна Борисівна трохи розгубилася, чим негайно скористався її опонент.

— Ось так, візьмемо й не писатимемо. Що ви зробите?

Весь клас насторожився.

Контрольна з алгебри без підготовки Андрія спантеличила не менше за інших. Останні кілька місяців восьмого класу він ходив на уроки у старій школі як у тумані, а річні вісімки з алгебри та геометрії отримав суто через співчуття вчителя математики.

"Не вистачало отримати пару в перший тиждень навчання".

Своєю відповіддю Жанна Борисівна вбила наповал:

— Якщо ви відмовитеся, я дуже швидко виставлю в журнал колонку одиниць.

— Жанно Борисівно, ви не справедливі, — вів далі Лавров, а клас тим часом притих, з цікавістю спостерігаючи за подальшим розвитком подій. — Ми відмовляємось писати контрольну.

На кілька секунд встановилося гробове мовчання.

— Ми, це ваша величність — Гліб Лавров? — зіниці Жанни Борисівни звузилися. Вона була готова просвердлити своїм поглядом порушника наскрізь.

— Ми, Жанно Борисівно, це дев'ятий Б клас, — заявив Лавров, відчуваючи свою перемогу.

— А ви впевнені, Глібе, що абсолютно всі в цьому класі згодні отримати одиницю заради сумнівних амбіцій деяких?

— Впевнений, — без сумніву усміхнувся Лавров.

Жанна Борисівна відкрила журнал і у повній тиші почала виставляти одиниці.

Першою відреагувала «сіра миша» з другої парти.

— Я не відмовляюся писати, Жанно Борисівно.

На неї зашушукали з усіх боків, і тільки тоді Андрій наважився підняти руку.

— Я теж.

Усі як за командою повернулися у його бік. Очевидно, від «миші» з другої парти іншої поведінки не очікували, але від «новенького».

— У нас так не роблять, — гучним пошептом попередив його товстун Жора, який сидів попереду.

Андрій відчув, як обличчя покривається червоним, але відступати було пізно, Жанна Борисівна підносила йому аркуш із завданнями.

— Ти — Єрьоменко? — запитала вона, роблячи позначку в журналі. Залишила листок на парті й повернулася до свого столу, не чекаючи відповіді на запитання.

Андрій і сам не любив штрейкбрехерів. Якщо клас приймає рішення, це рішення — закон для всіх. Але це в тому випадку, якщо рішення ухвалює клас, а не одна людина.

Після уроку він вислухав не одну претензію на свою адресу. Жора тихо попередив, що Лавров влаштує йому «темну».

На перерві після третього уроку до класу ненадовго зайшла Лариса Вікторівна. Вона оголосила, що Жанна Борисівна скаржилася директору на їхню поведінку, що поведінка ця була недопустима, і вона сподівається, що більше такого не повториться. При цьому Гліб Лавров залишився як би й не при ділі.

"Трепло-улюбленець", — Андрій додав доповнення до характеристики Лаврова.

Цілий вечір його не полишали думки про те, чи правильно він вчинив. З погляду класу це був «підлий» і «боягузливий» вчинок. Особливо незадоволені були впевнені в тому, що якби двоє людей не погодилися писати цю «тупу» контрольну, то Жанна не наважилася б виставляти всім одиниці. А якби навіть і виставила, то за кілька днів виправила б їх на десятки. Вона не ризикнула б зіпсувати тематичні одразу всьому класу.

Чомусь нікому не спало на думку звинувачувати Лаврова. Боялися? Поважали? Чи були куплені ним? Незалежно від причини вплив Лаврова на однокласників було видно неозброєним оком і він здавався магічним. Зрештою, Андрій вирішив, що постарається порозумітися з ним. Треба було б домовитися з ним про нейтралітет. Хоча б на найближчі два місяці.

***

У суботу вранці, викладаючи перед батьком свій щоденник, Андрій попросив дозволу змотатися до Серьоги — нерозлучного друга.

За перший тиждень у новій школі у щоденнику не стояло жодної оцінки, але не було й зауважень. Єрьоменко-старший ствердно закивав.

Сергія Андрій знав близько трьох років. Бачились вони спочатку лише на тренуваннях, але непомітно для обох потоваришували. Той був рівносильним суперником на рингу, а в житті просто хорошим товаришем.

У Сергія була велика родина — мати, батько, двоє молодших братів та бабуся. Проживало сімейство у хрущовській трикімнатній квартирі, яка порівняно з квартирою Єрьоменків виглядала норою, але Андрію в гостях у них завжди було затишно. Мама товариша, тітка Надя, готувала дуже смачні домашні млинці з різними начинками. Готувала вона добре й інші страви, але млинці Андрію подобалися найбільше, особливо з м'ясом. Він не раз намагався повторити вдома цей кулінарний шедевр, але результат практично завжди був плачевним — млинці або пригоряли, або розвалювалися, або виходили товстими та липли до зубів. А про м'ясну начинку взагалі можна було не казати.

Дізнавшись, що Андрій намагався сам готувати млинці вдома, тітка Надя мало не розплакалася, і з того часу до його приїзду в гості готувала цілу гору усіляких смаколиків.

Своєю жалістю тітка Надя спочатку трохи дратувала, але незабаром Андрій звик до її поведінки та припинив звертати увагу.

Батьки роз'їхалися, коли Андрію було вісім років, і з того часу батько та син жили вдвох. За цей час Олександр Єрьоменко двічі намагався привести в дім нову хазяйку, але завдяки синові, що одна, що друга протрималася в їхньому домі не більше трьох місяців. Андрій поводився жахливо. Спеціально. Поява нової «мами» означала крах всіх сподівань на повернення мами власної.

«Нам ніхто більше не потрібен», — уперся син, і Єрьоменко старший скорився. Так принаймні здавалося Андрію. І ще йому здавалося, що весь цей час батько не переставав думати про маму, бо завжди сердився при згадці про неї. Андрій і сам був дуже ображений. По суті через матір занепала кар'єра батька у професійному боксі. Андрій добре пам'ятав, як вони жили на околиці Лондона, як їздили утрьох по всьому світу на турніри. Коли Андрій пішов до школи, батько почав їздити один. А потім мама закохалася у рудого Патріка та кинула їх. Все перекреслила в одну мить.

Можна жити й без млинців. Тітка Надя чудово знала, що вони нормально пристосувалися. Вечеряли найчастіше вдвох у кафе недалеко від клубу — у тих випадках, коли поверталися разом з тренуванням, а це було щонайменше чотири рази на тиждень. Тітка Надя не розуміла, що це стандартний європейський принцип харчування. Сніданок батько завжди готував на двох, дотримуючись більше французької кухні — йогурти, фрукти, якийсь «білок». А на обід завжди можна було знайти щось у холодильнику, або, на крайній випадок, посмажити собі яєчню.

Після млинців засіли в дитячій, виставивши звідти Льошку з Пашкою — молодших братів Сергія, обмінялися новинами, ще раз переглянули відео останнього бою Мехті Омара. Довго обговорювали, прокручуючи з паузами та повторами. Через три години до дитячої зазирнула тітка Надя і спровадила їх надвір.

Неділя пролетіла ще швидше. За останні кілька днів спека трохи спала і грати на тенісному корті було комфортно. Провівши цілий день за містом поряд із Сергієм і батьком, Андрій відчув, що його сумний настрій, накопичений за перший тиждень вересня, випарувався без сліду. Навіть домашка увечері пішла легко.

У понеділок Андрій з'явився в школу у бадьорому та добродушному настрої.

Поведінка Лаврова та інших однокласників не дратувала. Він перекинувся парочкою слів із Жорою, дізнався, що «мишу» з другої парти звуть Анею Шаховою, придивився до решти однокласників.

Другою особистістю за яскравістю після Лаврова була Марго — Маргарита Скрипник. Виразні риси обличчя — мигдалеподібні очі, точені брови, густе довге темне волосся, вигідно відрізняли її від інших представниць жіночої статі, що мешкали в 9-Б класі. Трохи вальяжні рухи надавали зовнішності особливого шарму. "Фіфа номер один", — зробив висновок Андрій. На звання «Фіфи номер два» за визначенням Андрія претендували два створіння — білява гарненька Ліза та фарбована в рудий колір (а може й не фарбована) Оксана. Всі троє поводилися розкуто, багато базікали й, мабуть, найбільш були наближені до Трепла-улюбленця.

На звання заучки-ботаніка найбільше підходив Костик Корчинський. Він так довго сперечався з директором, який, як виявилося, вів у їхньому класі історію, що за цей час Андрію набридло грати на мобільному телефоні. Високий, худорлявий, із густою чорною шевелюрою та не менш густими бровами. Він сидів на четвертій парті в середньому ряду разом із Лавровим.

Було двоє Сашків. Один червонощокий — Магулов, другий з гачкуватим носом — Кирпа. На навчанні вони не зациклювалися, спілкувалися або один з одним або зі своїми смартфонами.

Троє «супертяжів», що залишилися, були взагалі ні в рахунок. Валіка, Боріка та Ваню за першої зустрічі можна було б прийняти за 11-12-річних пацанів — принаймні з фізичного розвитку. Ваня справді був наймолодшим за віком. Його примудрилися віддати до школи раніше шести років, але навіть для тринадцятирічного підлітка він був замалий за вагою та зростом. Валік і Борік були мало того, що на голову нижче за Андрія, до того ж на минулому тижні вони приносили до школи іграшкові пістолети. Андрій ледве стримався, щоб не познущатися.

Загалом клас був стандартним. Подібні особи зустрічалися Андрію й у минулій школі. Був невеликий дискомфорт від того, що тут він нова людина. У минулій школі його добре знали. Знали, принаймні, що його краще не чіпати. «А тут своє місце доведеться, схоже, відвойовувати заново», — думав Андрій, періодично ловлячи на собі поблажливий погляд Гліба Лаврова. Як при цьому нікому не набити морду, уявити було проблематично. Поставити на місце Лаврова насправді було б неважко. Кілька разів дати так, щоб подих сперло, відразу б свого «Єрьому» взяв назад і попросив вибачення, але як з ним впоратися «мирними» методами, треба було добре подумати.

На другому тижні навчання на уроках англійської мови клас розділили на три групи. Дивно було займатися в підвальному приміщенні, яке нашвидкуруч перетворили на невеликі класи, — наслідки ремонту, що проходив у школі. Виявилося, минулий тиждень усі займалися разом через відсутність трьох вільних кабінетів. У невеликій кімнаті без вікон містився стіл для вчителя та кілька парт, складені разом так, що вони утворювали один довгий стіл. Кахельна підлога, пофарбовані темно-синьою фарбою стіни, давно не білена стеля, на якій тьмяно блимала самотня лампа денного світла, надавали цьому приміщенню в уяві Андрія вигляду тюремної камери.

До групи разом з Андрієм потрапили товстун Жора та Костик. Решта були дівчата, серед яких Андрій поки що міг розрізняти «пацана» Світлану і «мишу» Аню. Відсутність Гліба Лаврова помітно змінила настрій третьої частини класу. Жора, з якого зазвичай важко було витягнути слово, виявилося, знав гарні анекдоти й вмів їх розповідати. Шкода, що перерва перед уроком була короткою.

І ще Андрію сподобалася вчителька. Вчительку англійської Андрій одразу відніс до категорії «шановані». Людмила Дмитрівна виглядала моложаво, тому одразу важко було визначити її вік, одягнена акуратно — темна спідниця, піджак, туфлі на підборах. Вона мала приємний гортанний голос і, що найголовніше, говорила правильною англійською мовою.

Вона почала урок, говорячи англійською, і Андрій мимоволі заслухався. Вона не сказала нічого особливого – зробила переклик, дала письмове завдання, пояснила, як його робити. Потім увімкнула аудіотекст і поставила кілька запитань щодо нього в очікуванні викликати клас на розмову. Чомусь ніхто не підняв руки. Костик ховався за книжкою, інші теж відводили погляд. Людмила Дмитрівна викликала "мишу" Аню. Та сказала кілька фраз, з яких не складно було здогадатися, що вона мало що зрозуміла.

Згадалися слова директора, що він, Андрій, не потягне мови. Він посміхнувся, що не залишилося непоміченим учителем.

— Може ви нам допоможете? — спитала Людмила Дмитрівна англійською.

І його поперло. Не втримався, ляпнув навіть те, що він «підданий його величності королеви Великої Британії», що змусило посміхнутися Людмилу Дмитрівну і відкрити рота від подиву присутньої тут третини 9-Б класу.

Взагалі Андрій рідко цим хвалився. Свої й так знали, що він народився в Лондоні та прожив там свої перші вісім років. З того часу, як вони з батьком повернулися до нього на батьківщину, двічі на рік, — два тижні на Різдво і не менше ніж місяць влітку на канікулах, він хоч-не-хоч удосконалював свою англійську, живучи з матір'ю та її новою родиною. Цього він, правда, не розбовтав — спрацювали гальма, але й сказаного було достатньо для того, щоб справити враження. «Миша» Аня пронизала його вже знайомим оцінювальним поглядом, а Жора після уроку напав із розпитуваннями.

***

Приналежність новенького до «підданих королеви» викликало живий інтерес і в решти класу.

— Моя мама каже, що більшість англійок мають кінське обличчя й абсолютно не вміють одягатися, — переконливо заявила Марго. — А ми всі ах та ох, англійська леді — зразок етикету. А вони п'ють крутіше за наших, і косметику — по тюбику туші на кожне око, великі аристократки.

Андрія розсмішила така характеристика. Він не став розповідати, що сам знає одну таку даму — живе навпроти будинку Патріка.

— А що? Не так? — спитала Марго.

— Конячки трапляються, звичайно, але в основному породисті, — пожартував Андрій, розваживши кількох своїх слухачів.

— А це правда, що в Англії досі чітко обмежені класи й вищі на нижчих дивляться зверхньо? — поцікавився Костик Корчинський.

— Це, напевно, про upper middle можна сказати, і те, не про всіх. В Англії останні двісті років не було революцій, тож нічого дивного. Аристократія шанує своє коріння, — пояснив як міг Андрій.

— А ти який «мідел»? — встряг Магулов.

— Мої родичі зараховують себе просто до middle class, хоча Тім, брат матері, одружився з донькою крутого політика. Там, звичайно, носи всі задирають, але Тім нормальний.

— Що ж ти тут забув, якщо ти мідел? — посміхнувся Гліб Лавров.

— У мене батько з Донецької області. Дід там живе. Тож коріння і там, і тут достатньо. Поки що живу з батьком, а там побачимо.

— Щастить деяким, — позаздрила Оксана, але Гліб не забарився погасити її захоплення:

— Королева, мабуть, дала під зад коліном, і все коріння. Тепер Єрьома – підданий Петі Порошенко. — Він пронизав Андрія жорстким поглядом, мабуть, намагаючись передбачити його реакцію, але Андрій умів правильно реагувати на такі підколи.

— А ти ясновидець, Гліб Лавров, — сказав він і посміхнувся.

Жорсткий погляд змінився на зневажливий, і його «дякую, Єрьома» пролунало як загроза.