Тихіше води, нижче трави

Червоний Дракон. 28 вересня

Aborax: Не бійся нічого. Той, хто вартий справжнього страху, — на твоїй стороні. Щобільше, вчися використовувати їхній страх на користь собі, бо в ньому акумулюється найпотужніша темна енергія.

Carmos: Я не боюся. Я відчував це й раніше. Страх — доля рабів.

Аня повернулася за свою другу парту в середньому ряду. Помирилася зі Свєтою. Вірніше, вона помирилася з нею вдома, за листуванням і в скайпі, а в класі Світлана продовжувала сидіти в ряді біля стінки й вдавати, що не помічає Аню. Боялася "темної".

Вони спілкувалися в мережі цілий вечір. Свєта просила вибачення, і Аня пробачила її. Аня й сама була налякана. Вона розповіла мамі, що новенькому через неї Лавров улаштував «темну».

— Його батьки повідомили у поліцію? Вчителі знають? — поцікавилася мама, насупивши брови.

— Не знаю. Ніхто з поліції не приходив, і Лавров, як і раніше, давить свою посмішку, — сумно зітхнула Аня.

— Я що цей новенький?

— Нічого.

— Може, то не він? На відео не видно, хто у мішку.

— Ти мені не віриш? Ти думаєш, я вигадую? — не витримала Аня, помітивши недовірливий вираз обличчя матері.

— Запис може бути постановним. Чому його батьки не б'ють на сполох? Це ж доказ. Зняти тілесні ушкодження, докласти відеодоказ і цих відморозків посадять.

— Але ж це не доказ проти Лаврова, його на відео немає!

Як і всі в класі, Аня вірила, що погрози Гліба Лаврова цілком реальні, і готова була змиритися з тим, що однокласники з нею не розмовляють. Аби нікому не було гірше. А Єрьоменко підійшов і почав ставити запитання щодо відеозапису. Навіть якщо запис — постановка, він не повинен був із нею розмовляти. Він не розуміє реальність загрози! Лавров нікого ніколи не прощає, не кається у скоєному, хоча може офіційно перепрошувати.

— Може, перейдемо до іншої школи, сонечко? — мама поставила питання, що вже стало звичайним останнім часом.

— Мамо, але я вже тобі казала, тут гарні вчителі, вони мене знають. Та й Лавров відстав, начебто. Навіть вибачення попросив. Сиджу де сиділа, ніхто мене не чіпає.

Приблизно так закінчувалася майже кожна їхня розмова про те, що відбувалося в класі. Аня не уявляла, як вона перейде до іншої школи. Усі будуть чужі. Не буде Свєти? Навіть якщо в новій школі не буде Лаврова, вона почуватиметься більш самотньою, ніж зараз.

За кілька днів листування Світлана ввела Аню в курс того, що відбувалося в школі за час її відсутності на минулому тижні. Навіть буваючи в школі щодня, без Свєти Аня не знала б і десятої частини того, що відбувається за лаштунками шкільного життя.

Найбільше обговорювалося питання, що Марго закохалася в новенького і цілком серйозно хотіла запросити його на день народження, а Лаврову залишити вибачай та голоблі повертай. Дівчата, які побували в неї на дні народження, розповідали, що веселилася вона не природно, Глібу ніякої уваги не приділяла й о десятій вечора всіх вигнала, пославшись на те, що батьки наказували пізніше десяти не затримуватися та ось-ось повинні були приїхати. А насправді її батьки повернулися додому об одинадцятій. Марго вирішила накинути оком на новенького, бо він іноземець (сам розповів) і тому, що накачаний (на фізкультурі всі бачили).

Аня і сама бачила, що накачаний і спритний, і зовні нічого. Знову ж таки Марго добре колупнув «медузою горгоною». Прізвисько для неї найпідхожіше. Аня відчувала у погляді Марго щось таке, що могло паралізувати. На її причіпки в Ані ніколи не було гідної відповіді, а тут сама Марго опинилася в калюжі.

Висновок дівчат був наступний: поки Марго симпатизуватиме Єрьомі, Лавров не дасть йому проходу, незалежно від того, відповість Єрьома взаємністю чи ні.

Чого тільки дівчата не вигадують. Інтерес Марго зрозумілий: Андрій Єрьоменко — неординарна особистість. Навіть не тому, що іноземець і симпатичний зовні, у ньому відчувалася незалежність. У ньому відчувалося ще щось... Тоді в підвалі, у повній темряві було дуже страшно. Аня взагалі боялася темряви до жаху. У темряві їй завжди здавалося, що довкола збирається щось чорне і в'язке. А вночі це чорне стягало з неї ковдру і торкалося до тіла своїми липкими ні то пальцями, ні то щупальцями. Вона читала "Отче наш", і чорне відповзало. У підвалі вона панічно шепотіла молитву, бо майже відчула на собі неприємний дотик. Молилася та просила свого ангела відігнати чорне. І тоді на допомогу прийшло залізне відро. Точніше, не відро, а Андрій Єрьоменко. Сама вона ніколи не здогадалася б, що можна стукати по трубах опалення. І Лавров відстав. Після того, як Лавров попросив вибачення, він знову припинив звертати на неї увагу. Цими змінами вона теж завдячувала Єрьоменко. Спочатку, щоправда, розсердилася на нього. Адже це з його милості їй оголосили бойкот, але Світлана розповіла про події, що відбулися в класі за її відсутності, і Аня заповажала новенького ще більше.

Стоячи біля дошки на алгебрі, Андрій практично все рішення рівняння записав під її диктування. Увагу Жанни Борисівни відвернув телефон — вона повернулася до вікна. З другої парти підказати було не складно.

— Жанна Борисівна, а Шахова Єрьомі підказує, — сказав Лавров, але Жанна Борисівна не взяла його слова до уваги, — була зайнята телефонною розмовою.

Повернувшись на своє місце, Андрій з полегшенням видихнув.

Потім була фізкультура, на яку він не пішов. Не хотів красуватися синцями, та й вільно рухатися було важкувато. Коліно боліло при кожному кроці, і ходити не кульгаючи коштувало чималих зусиль.

Андрій знайшов затишне місце біля забитого запасного виходу зі школи, де можна було розташуватися на мішках із будівельним сміттям, і вирішив пересидіти там урок. Іти додому було рано — після фізкультури треба було відбути ще два уроки. Аби щось робити закурив... і незабаром пошкодував про це. Виявляється, він примудрився примоститися перед вікнами директорського кабінету. Вікно на другому поверсі відчинилося, і Аркадій Петрович гукнув його:

— Єрьоменко, а батько знає, що ти куриш? — Голос директора пролунав, як грім серед ясного неба.

«От непруха». Андрій із жалем загасив цигарку.

— Може зайдеш до мене? — запропонував директор.

Андрій підвівся і підняв голову.

— Вибачте, я якось іншим разом... — Треба було знайти спосіб втекти, але просто тікати було не в його правилах.

— Я думаю, що цей раз як раз і стався. Чекаю. — На цьому Аркадій Петрович зник з вікна.

Хвилин п'ять Андрій сумнівався: йти чи ні? Потім все ж таки зважився сходити. Батько знав, що він курить. Сварив, звичайно, але сам теж курив, коли нервував. Тож серйозних санкцій за курево можна було не побоюватися. Якщо не зважати на «випробувальний термін». Мало як батько зреагує на те, що сам директор зробив йому зауваження?

Андрій витягнув із сумки свій щоденник і сховав за пазуху, заткнувши під сорочкою за пояс. «Немає щоденника, забув...»

— Заходь, допоможеш, якщо вже все одно урок прогулюєш.

Директор збирав з полиць шафи книги та теки й складав їх у картонні ящики. Ремонт у себе в кабінеті він залишив наостанок, і тепер настала черга і йому звільнити кабінет.

— Залізай на стілець, подаватимеш книжки з верхньої полиці, — дав він розпорядження, як тільки Андрій підійшов ближче.

Довелося скинути піджак та кросівки та лізти на стілець.

— Що прогулюєш? — ніби ненароком почав розмову Аркадій Петрович, не відриваючись від пакування своїх документів, а Андрій напружився кожною клітиною свого тіла. Навіть якщо не стоїш у центрі кабінету і тебе не вичитують, все одно розмовляти з директором — захід не з приємних.

— Фізкультуру, — зізнався він, передаючи черговий стос книжок.

— Чого так?

— Критичні дні, — відповів перше, що спало на думку.

Аркадій Петрович прийняв жарт і посміхнувся.

— Отже, це тимчасово, а я думав щось трапилося.

Якийсь час Аркадій Петрович уважно спостерігав за Андрієм, так що той не витримав.

— Нічого не сталося, просто втомився.

— Я ще вчора помітив, що ти накульгуєш на одну ногу. Та й руку щадиш. У халепу скочив?

— Впав з велосипеда, — незворушно збрехав Андрій, передаючи стопку книжок.

Аркадій Петрович взяв книжки.

— Злазь, — розпорядився він. — Показуй, що з рукою.

Андрій спустився зі стільця.

— Нічого такого, мине.

— Сорочку знімай, — скомандував директор, бачачи, що учень не поспішає виконувати його розпорядження.

— Ще не роздягався у кабінеті директора! — із викликом заявив Андрій і відійшов якомога далі від Аркадія Петровича.

Директор не став наполягати та, подякувавши за допомогу, на превелику радість Андрія відпустив його.

***

— Ти що накоїв? — зустрів з порога батько.

Олександр Єрьоменко прийшов раніше з роботи. Настрій його явно був не благодушним.

Кабінет директора Андрій завжди вважав зачарованим місцем. Навіть якщо нічого не зробив, відвідування кабінету директора завжди загрожувало наслідками.

Він поставив шкільну сумку на підлогу в передпокої і приготувався отримувати прочухан сам до ладу не розуміючи за що.

— З якого дива Аркаша напросився до нас у гості?

Такій новині Андрій був здивований не менше за батька.

— Ви ж з ним товаришували. Ніби...

— Товаришували чи я щось нове дізнаюся про тебе?

Зустрічі з вчителями сина Олександр Єрьоменко завжди сприймав насторожено. І, як правило, не безпідставно.

Враховуючи обставини, за яких Андрію довелося сьогодні спілкуватися з директором нової школи, схоже почуття виникло й у нього.

— Ходімо, розкажеш, якщо це візит через тебе, — запросив батько на кухню.

Андрій зняв кросівки й поплентався за ним, панічно намагаючись збагнути, що сказати.

— Якби щось трапилося, то подзвонила б класна, — висловив єдине, що спало на думку.

— Якщо те, що трапилося, не є подією планетарного масштабу, на яку змушений реагувати директор, — зауважив батько, не відриваючи пильного погляду від сина.

Андрій стояв похнюпившись. Знав, що мовчання у таких ситуаціях лише на шкоду, але нічого не міг сказати. Коли треба було виправдовуватися, всі думки кудись зникали, і язик втрачав усіляку рухливість. Тим більше, чого виправдовуватися? Нічого загальнопланетарного не сталося.

Така поведінка сина була Олександру знайома.

— Нарікай на себе. Почую від директора хоч щось неприємне, вважай, що свій випробувальний термін ти не пройшов! — На відміну від Андрія, його емоції завжди були назовні. — До семи, щоб у твоїй кімнаті все блищало! І коридор також твій. Туалет і ванну я вже впорядкував.

Андрій поспішив зникнути за дверима своєї кімнати, передбачаючи, що неприємна розмова після візиту директора може продовжитися.

На рівному місці! Ні директор, ні батько не повірять, що битою його били випадково. Прийдеться все розповідати. Сюди додати підвал та вухо Жорика, курево у дворі школи, «тихе болото» Лариси Вікторівни, і реалізація батьківської загрози цілком реальна. Втратити всі свої надії через таку дурницю! Андрій згадав, що у листуванні Серьога розповідав, що на останнім спарингу Макс Ірменін його обіграв у третьому раунді майже в суху. Швидше за все, Ірменін і поїде на турнір, а він залишається в прольоті. При тому, що минулого сезону Ірменін йому і мізинця був не вартий! На турнірі Макс не встоїть і двох раундів. Пропустить один точний удар і почне трусити. Батько це знає, але все одно тицяє йому під ніс свій випробувальний термін!

«Якщо сьогодні директор наскаржиться, завтра Лавров буде з розквашеним носом, а разом з ним і всі, хто підвернеться під руку!»

***

Аркадій Петрович прийшов, як і домовлялися, о сьомій. Виставив пляшку коньяку, сподіваючись, що це позбавить зустріч офіціозу.

Після третьої чарки Олександр трохи розслабився. Вони із задоволенням згадали свої молодецькі пригоди, поговорили про політику. Аркадій Петрович розповів про свою родину і дещо дізнався про особисте життя товариша за останні кілька років.

Андрій сидів у себе в кімнаті, намагаючись відволіктися комп'ютерною грою. Мимоволі прислухався до голосів, що долинали з кухні. Одного разу батько покликав його, наказавши принести альбом з фотографіями. Андрій приніс альбом і хотів було піти, та батько затримав:

— Ось, сподіваюся, що своє продовження побачу у синові. — Він обійняв Андрія за плечі однією рукою, а іншою взяв альбом. Потім повернувся за стіл, знайшов фото з торішнього чемпіонату, на якому Андрій потрапив у призери, та з гордістю виклав фото перед Аркадієм Петровичем.

Повз Аркадія Петровича не минуло те, що на обличчі Єременка-молодшого на короткий час з'явилася гримаса, коли батько, обіймаючи, придавив йому ліве плече.

«Знову опущений погляд, ніби в чомусь завинив. Тут все жорстко. У лещатах», — подумав Аркадій Петрович і не став уточнювати що хотів.

У відповідь на запитання Єременка-старшого, чи немає претензій до його сина, Аркадій Петрович сказав:

— За відгуками деяких вчителів, у нього хороші здібності до мов. Людмила Дмитрівна нахвалитися не може.

Від несподіваної похвали з вуст директора Андрій відірвав погляд від підлоги, а Єрьоменко старший остаточно розслабився.

— Планував зайти до школи днями, поговорити з класним керівником, але якщо так, то сходжу пізніше, — сказав Олександр.

І густі хмари, що мали от-от насунутись, розвіялися.