Тихіше води, нижче трави

Червоний дракон. 15 січня

Aborax: Де ти пропав, Кармосе?

Carmos: Я багато думав. На жаль, нас менше ніж їх. Їхня рабська мораль дістала до печінок. Я не раб якогось Бога, який тільки й міг, що гнати про справедливість і чесність, а сам весь час карав людей за їх так звані «гріхи». То де правда? Їх надто багато, і відкрити всім очі неможливо.

Aborax: Краще бути Владикою Ада, ніж слугою Неба. Якщо справа в кількості, то це можна виправити. Її легко зменшити.

Carmos: Наш вівтар спорожнів.

Aborax: Ні, поки ми є, він не спорожніє. Він чекає апогею нашої любові до Нього.

Побувавши в школі після тритижневої відсутності Андрій не без подиву зазначив, що Жора помітно схуд. Увечері Андрій написав йому в особисті.

Andy_peredriaga: Жора, відколи я тебе бачив останній раз, ти скинув кілограм десять, не менше.

Hoshazharov: Якщо бути точним, то за останній місяць 12 кг. Ще вісім, і я закадрю Лізку.

Andy_peredriaga: Молодчина! Мій батько назвав тебе бійцем невидимого фронту. Рубанув червоному дракону яйця не гірше будь-якого супергероя. Ти про Лізку серйозно?

Hoshazharov: Вона сказала, що піде зі мною гуляти, якщо я схудну на 20 кг.

Andy_peredriaga: А я спасував з Марго. Не ображайся, я так не можу. Мені простіше відкрито дати Лаврову в морду.

Hoshazharov: Щодо Марго не переймайся. Їй виявилося достатньо того, що вона дізналася про Лаврова завдяки незнайомому благодійнику, який надіслав фотки. З огляду на її темперамент про пригоди її колишнього тепер знає весь клас.

Andy_peredriaga: У тебе справді цілий фронт розвернувся. Може, час згортатися? Якщо хочеш, приходь до нас у клуб. У нас гарний тренажерний зал.

Hoshazharov: Ні, поки рано згортатися. Лавров — остання голова гідри. Найжвавіша. Залиш її — відростуть інші.

Andy_peredriaga: Що плануєш?

Hoshazharov: Поки не знаю.

Andy_peredriaga: А щодо залу?

Hoshazharov: Прийду до тебе в клуб, коли Лавров зникне з нашого класу. Поки що — конспірація.

***

Минуло кілька тижнів. За цей час Андрій разом із Серьогою побували на турнірі у Львові, тепер у них була одна вікова категорія, щоправда, різна вагова. Сергій був на шість кілограмів важчий, тому суперники теж були різні. Сергій виграв два бої, Андрій — один. Помирились.

Сергій знав, що спочатку Аня Шахова для Андрія містилася в категорії «сіра миша», але божився, що нічого не говорив ні Світлані, ні Ані з цього приводу.

— Ти, що, своєму Санті Клаусу замовив «Хочу сіру мишу?» — пожартував Серьога, коли помітив, що подарунок Ані Андрій узяв з собою до Львова.

— Що хотів, то й отримав, блін. Треба було формулювати бажання конкретніше, — підтримав його Андрій. Що не кажи, але Серьога розумів його як ніхто інший. Навіть з тією таблеткою екстазі, яку товариш розчинив у коньяку, він був у чомусь правий. Без неї Андрій не наважився б зав'язати «дорослі» стосунки з Анею.

Напередодні від'їзду він зробив спробу піти «нижче поцілунків» у стосунках, але налякав її цим. Кілька днів комплексував, що зробив щось не так. Вона заявила, що «нічого такого» у неї ні з ким не було і не буде до вісімнадцяти років. Чому до вісімнадцяти так і не зрозумів, але те, що «ні з ким не було» втішило його самолюбство. «Отже, я буду першим».

Аня літала у небесах. Чорне і липке вночі приходити перестало, натомість стали снитися барвисті сни. Уві сні літати на небесах було дуже просто. Один поштовх — і опори немає. Земля все далі, а хмари ближчі. «В омут з головою і хай буде, що буде» як сказала Свєта, вона стрибати не збиралася, але деякі елементи цього омуту на собі відчула. Стала розсіяною. Одного разу забула, що бабуся просила зайти за продуктами після школи, вдруге забула купити Мусі корм, втретє мало не потрапила під машину, задумавшись, коли переходила дорогу.

"Ти перевтомилася? — запитувала мама. — Навантаження у школі, підготовка до іспитів».

Так, як раніше, робити уроки під пальмами не виходило.

"Я сьогодні нічого не можу второпати", — часто ловила себе на думці.

"Ти коли лягла спати?" — все частіше питала мама, помічаючи, що дочка допізна засиджується перед екраном смартфона.

"Це тільки сьогодні", — обіцяла Аня.

Вона сиділа зі смартфоном, бо не могла заснути. Щоб не засмучувати маму, вона вдавала, що спить, але насправді роздумувала про себе, своє життя, свої плани на майбутнє. Про любов та ненависть, про добро та зло, про стосунки з людьми.

Писала Андрію:

Anna-Sha: Ти звернув увагу, як змінився Жора, коли почав зустрічатися з Лізою Ємець? Став серйозним, уважним, наче розправив плечі.

Andy_peredriaga: Двадцять кілограмів — не жарт.

Anna-Sha: Я навіть не про вагу, хоча і це важливо. За останні кілька місяців він помітно подорослішав. А щодо ваги — Жора раніше не був таким товстим. Була схильність до повноти. Він сильно потовстів після того, коли загинув його батько. Ми були тоді у шостому класі. І мама в нього хворіє. Їй зробили кілька операцій, але Жора нікому не каже через якусь хворобу.

Andy_peredriaga: Я не знав.

Anna-Sha: Його батько загинув в АТО.

Andy_peredriaga: Те, що Лавров заліг на дно, стовідсоткова заслуга Жори. Він справжній боєць.

***

Anna-Sha: Як ти думаєш, робити добро іншому на шкоду собі — це зло?

Andy_peredriaga: Дивлячись яке добро і кому.

Anna-Sha: Я взагалі кажу.

Andy_peredriaga: Добро, зроблене іншому, повертається добром як бумеранг. Дивилася «Ёлки?»

Anna-Sha: Дивилася. Хороший фільм.

Andy_peredriaga: Тут, напевно, головне — чи шкодує людина про те, що зробила щось на шкоду собі чи ні. Якщо немає жалю, то шкода не піде на зло.

Anna-Sha: Самопожертва — найвищий ступінь любові.

Andy_peredriaga: Це ти взагалі, чи баба Віра дістала?

Anna-Sha: Баба Віра ні до чого. Я думаю, чи змогла б я чимось пожертвувати заради любові?

Andy_peredriaga: Заради любові не потрібно жертвувати, нею потрібно насолоджуватися. А бабу Віру не слухай, вона стара маразматичка.

Anna-Sha: Я б не слухала, якби були спеціальні непомітні беруші. Або якби вміла вимикатися як ти.

Andy_peredriaga: Вимикатися не рекомендую. Краще бабу Віру на кілька днів зачинити на дачі. Можу допомогти. Цікаво, це буде добро чи зло?

Anna-Sha: Ти так не жартуй. Я її люблю навіть тоді, коли вона дістає до печінок. І вона мене любить і дістає до печінок заради мого блага (так, принаймні вона вважає).

Andy_peredriaga: Тоді нехай баба Віра пожертвує заради любові — посидить на дачі.

Anna-Sha: Вона і так скоро перебереться туди, коли земля підтане — возитися на городі.

Andy_peredriaga: Обов'язково відзначимо цю подію млинцями в тебе вдома.

Anna-Sha: Я зроблю гору млинців.

Andy_peredriaga: Моя яма шлунка вже відгукується луною. Прийдеться йти спустошувати холодильник.

Anna-Sha: Вночі їсти шкідливо.

Andy_peredriaga: Вночі шкідливо обходитися без жіночої ласки.

Anna-Sha: Вночі треба спати.

Andy_peredriaga: Вдвох.

Anna-Sha: З кішкою.

Andy_peredriaga: З мишкою.

Anna-Sha: Моя Муся сказала «мур». Це означає «на добраніч».

Andy_peredriaga: На добраніч, я пішов спустошувати холодильник.

Гліб Лавров став похмурим і замкненим. Після розриву з Марго він практично ні з ким не розмовляв, навіть із Костиком Корчинським, з яким сидів за однією партою. Андрія не зачіпав, але, як і раніше, дивився на нього зневажливо. У їхніх стосунках знову настав період натягнутих струн.

Марго, на відміну від Лаврова, поводилася як ні в чому не було. Жартувала, посміхалася, готувала новий концерт до 8 березня. І удавала, ніби Лаврова взагалі не існує.

Дівчата шушукалися. Інформація про арешти в «Червоних драконах» поширилася в 9-Б класі з блискавичною швидкістю.

У міру того, як Лавров втрачав свою вагу в класі, змінювалися і стосунки з однокласниками в Андрія. Він став вітатися за руку з Магуловим і Кирпою. Данило мав на нього зуб, але не показував свого невдоволення перед усіма. Тільки Юрик намагався триматися поряд з Лавровим.

Чи було Андрію шкода Гліба Лаврова? Точно ні. Юрик Скоробогатов був, схоже, єдиним його другом, але сам Гліб цього не розумів — не спілкувався з ним точно так, як з усіма іншими.

***

Як не намагалися Андрій і Аня приховати свої стосунки від батьків, залишити їх у таємниці не вийшло. «Просвітила» батьків Лариса Вікторівна на батьківських зборах у кінці лютого. Вона відзначила тих, хто «тягне» на відмінника і з жалем повідомила, що на відміну від них, успішність Ані Шахової різко знизилася, і не відомо, чи вдасться їй в цьому півріччі зберегти статус хорошиста, якщо вона й далі прогулюватиме уроки й не буде своєчасно виконувати домашні завдання.

Лариса Вікторівна помітила, як змінилася на обличчі мати Ані Шахової — в очах застигла розгубленість.

— Оля, а ви не знаєте, що ваша Аня крутить шури-мури з Андрієм Єрьоменком? На перших двох уроках вони є, на третьому — вже й слід простиг. Запитуєш, що таке, а вони очима тільки стріляють один на одного. Чесно кажучи, це не моя справа, відвідувати уроки вчитель не повинен примушувати, але врешті-решт все це може вилитися в низькі бали атестата.

— Я знаю, що вони дружать, але досі з навчанням все було нормально, — невпевнено промовила Ольга, на що хтось з батьків пожартував.

— А у них зараз все дуже швидко — сьогодні дружба в пісочниці, а завтра — не хочу вчитися, хочу женитися.

— Та перестаньте, в дев'ятому класі — все це не серйозно, відповіли з протилежного боку класу.

— А ви що скажете? — звернулася Лариса Вікторівна до Олександра Єрьоменка.

— Я якось не помічав, — не менше Ольги спантеличився Олександр. — Проблеми з навчанням чи поведінкою — це зрозуміло, піти з уроку — це він теж може, але крутити дівчинці голову — щось я сумніваюсь.

— Погано ви знаєте своїх дітей, — багатозначно вимовила Лариса Вікторівна і перейшла до іншого питання у своєму плані розмови з батьками.

Після зборів Ольга підійшла до Олександра поговорити.

— Ви зрозумійте мене правильно, але мене це дуже турбує. Моя дочка помітно змінилася за останні місяці. Нормально не спить, не їсть, з'явилися якісь таємниці. Ось з навчанням щось трапилося. Закоханість, побачення, це звичайно все може бути, і ваш хлопчик судячи з усього, хороший, але школа є школа. Втікати з уроків не можна. Треба якось разом вирішити, що робити.

Вони вийшли з класу, продовжуючи розмову.

— Мізки на місце ставити, — відповів Олександр біля сходового спуску. — Яка закоханість? Це до вашої доньки він ходив на день народження перед Новим роком?

— П'ятнадцятого грудня, так. — Вони були в боулінгу, з друзями. А що? Я відпустила. П'ятнадцять років як-не-як. Повеселилися, погуляли, все було гаразд.

— Отже, ви давно знаєте про «дружать» і нічого мені не сказали?

— А ви хіба не знали?

— Уявіть собі, навіть не підозрював, не рахуючи походу на день народження. — Олександр задумався. — Я думав, що контролюю кожен його крок. Після школи він або в залі, або в басейні, у вихідні — зі мною або у Грицаків. Там теж начебто все під контролем. А він, виявляється, уроки прогулює. Я прикрию ці зустрічі. Ця закоханість, як ви говорите, моєму теж не на користь.

— Припинити, мабуть, не вдасться. Вік такий, що заборонами можна зробити тільки гірше, — зітхнувши промовила Ольга, на що Олександр Єрьоменко обурився.

— Ви мене дивуєте! Щойно самі говорили, що вас це не влаштовує.

— Але як заборонити! — не менш емоційно відповіла Ольга. — Адже вони зараз усі такі максималісти!

— І що ви пропонуєте?

— Не знаю.

— Я на машині, можу підвезти, — запропонував Олександр на виході зі школи, відірвавши Ольгу від своїх думок.

— Дякую, мені недалеко,— відповіла та, зупинившись. — Треба таки вирішити, що робити.

— Тим більше ходімо, в машині поговоримо.

Розмовляли довго.

— І що, він послухається, якщо ви скажете «ніяких дівчаток»?

— Можливо не відразу, але я вмію переконувати.

— Я переконувала. І серйозно, і жартома. Я можу тільки обуритися, що вона прогулює уроки, але вони знайдуть інший спосіб спілкування. Треба якось підготувати їх, чи що. Це все як прийшло, так і піде. Сьогодні одна закоханість, завтра інша. Травмувати дитину не хочеться. Я вже пояснила все що могла. І про захищений секс, вибачте. Ну що ще залишається робити?

— Ви не у своєму розумі, якщо збираєтеся таке допускати.

— Я не збираюся, але все не проконтролюєш.

— Мені ще таких проблем не вистачало, — Олександр узявся долонею за чоло. — П'ятнадцять років! Не вісімнадцять, навіть не шістнадцять! Ні, у мене розмова буде короткою. Адже недарма шифрувався, знає, паршивець, що жодних дівчаток я не допущу. Поки не закінчить школу, принаймні. Але якщо я своєму скажу «ні», а ви своїй кажете «так», то що з цього вийде? Мені тоді свого за двох доведеться травмувати?

— Ну навіщо ви так кажете? Я тільки мала на увазі, щоб поговорити спокійно, все пояснити, дати пораду якусь, чисто по-чоловічому. Я думаю, ви розумієте, про що я.

— Не доріс ще до порад.

— Шкода, що ви мене не розумієте.

— Так, не розумію. Гаразд. Треба справді щось зробити, щоб хоча б уроки не прогулювали. Домовлюсь на роботі, під школою сидітиму.

— Я поговорю з Анею щодо уроків. Але, мабуть, під школою сидіти не обов'язково.

— Еге ж, я вже проходив прогулювання уроків, — скептично закивав Олександр. — Якщо коса зайде на камінь, то ще й під кабінетом доведеться стерегти. До речі, можна це робити по черзі.

— Я можу, звичайно, але до цього навряд чи дійде, я думаю. Щодо уроків Аня мене послухає.

— Вже краще. Хоча на вашому місці, я б гайки теж закрутив. Невідомо ще хто кому крутить голову — мій Андрюха вашій Ані чи навпаки.

— Моя Аня — добре вихована дівчинка, до вашого відома.

— Звичайно, це тільки у мене хлопчик потребує виховання. Куди їхати?

Ольга назвала адресу.

***

Андрій одразу відчув, що батько повернувся зі зборів не в доброму гуморі. Приїхав пізно, не привітався, мовчки зняв куртку і черевики.

— Я картоплю посмажив. Там ще курка з учора залишилася, — тільки й встиг сказати, перш ніж вислухав усе, що батько думає з приводу його «фізіології» (ще не востаннє відгукнеться); і про прогулювання уроків (класна донесла все-таки); і про скарги на нього матері «цієї вертихвістки, якій нема кому задерти спідницю і всипати як слід» (слава богу, що нема кому); і з приводу того, що йому якраз є кому всипати (хто б сумнівався); і щоб про неї взагалі забув (чого й слід було чекати); а якщо «в одному місці свербить», то допомагає п'ятдесят віджимань (сам Наталочці телефонує); і якщо йому заманеться прогуляти ще хоч один урок, то нехай згадає минулий рік, коли він не ходив на хімію та фізкультуру, а потім лив крокодилячі сльози (зараз уже не лив би); і, зрештою, він його відправить до його «гулящої матусі», тому що він такий, як вона, і «сил уже немає все це витримувати» (пісня стара як світ); і нехай його виховує цей «рудий цап Патрік», якому на нього начхати (наче він цього не знає); і далі про всі його гріхи за п'ятнадцять років, розкидані речі та неприбрану квартиру (хоча спеціально все прибрав, доки батько був на зборах); і що їсти він нічого не буде, тому що ситий по горло сюрпризами, і взагалі піде жити до Наталочки чи Людмили, а він нехай живе сам і сам себе забезпечує, якщо такий дорослий, щоб заглядати бабам під спідниці (саме час вимикатися, наплів Аньці, що вміє це робити за своїм бажанням, а вона й вуха розвісила. Дурепа наївна. Матері все розтріпала, навіть про спідницю).

— Ноут сюди й телефон! — вивів із заціпеніння наказ батька.

Андрій приніс гаджети, не наважуючись відірвати погляд від підлоги. З таких монологів скандали вдома зазвичай тільки починалися. Батько розкочегарився, довів себе до кипіння. Залишилося випустити пару.

— Дізнаюся, що злиняв з уроку чи побачу вдвох, видеру дупу при ній! Чув?!

«Головне — випускати пару не всю одразу».

— Я не дамся.

Відповідь батька долонею по обличчі не змусила себе довго чекати.

«Стояти»,— наказав собі, відчуваючи, що ноги трохи тремтять.

— Не зрозумів?!

— Я не дамся... При ній.

Наступний удар припав у плече.

«Шафа, опора. Стояти.»

— Хочеш перевірити, чи зможу я тебе перегнути й спустити штани?!

За шию до підлоги.

«Як кошеня.»

— Я сказав. Ти почув. Тож нарікай на себе.

«Вклав у три ходи. І перевіряти нічого...»

Батько пішов на кухню і включив там телевізор. Андрій підвівся, розтираючи онімілу від батьківської хватки шию і поплентався до своєї кімнати.

«Напевно, рано чи пізно це мало статися, — думав він. — Гарно довго не буває. Не Лавров, так прибацана Анькіна мамаша. Без комп'ютера та телефону на невідомо скільки часу».

— У тебе не тільки баба Віра, а ще й мати прибацана, — сказав Ані в школі на наступний день.

Вони сиділи під пальмами в пустельному переході між молодшою та старшою школою. Десять хвилин тому розпочався перший урок.

Невтішні слова в адресу мами зачепили Аню за живе. Мама заявила вчора, що обговорювала їхні стосунки з батьком Андрія. Здивувалася, що про неї, Аню, його батько навіть не чув, і що він категорично проти того, щоб Андрій з нею зустрічався. Аня й сама злилася на маму, але коли Андрій погано сказав про неї, не змогла втриматися від протесту.

— Не обзивай мою маму.

— А кого тоді обзивати? Тебе? Це ти тоді прибацана, якщо матері ляпаєш про все, що було.

— Я не ляпала. А ти якби батькові своєму нормально хоч щось розповів про мене, то такої реакції напевно не було б.

— Ага, ну давай, зроби й ти мене винним.

— Вибач. Лариса просто сказала, що я прогулюю уроки, і це маму сильно стурбувало. Цілий вечір виховували... разом із бабусю.

Аня відвернулася. Але перш ніж вона це зробила, Андрій помітив, як у її очах блиснули сльози. Виховували? Придивився до її обличчя і тільки зараз помітив набряклі повіки.

— Били? — спитав майже пошепки, боячись почути ствердну відповідь.

— Ні. — Аня не поспішала повертатися. Андрій легенько обійняв її за плечі однією рукою і притиснув до себе. Аня не змогла далі триматися і майже беззвучно розплакалася, періодично здригаючись і схлипуючи.

— Де боляче?

— Ніде. Прикро. Раніше мама завжди була на моєму боці, а тепер налетіли обидві. Баба Віра клює і клює, а мама: «я від тебе такого не очікувала.» А чого вона очікувала? Я сказала, що я вже не дівчинка, і сама вирішуватиму з ким мені зустрічатися, а з ким ні. А вона подумала, що не дівчинка в іншому сенсі, у неї бздик на цю тему. Ну і нехай думає... І бабуся звичайно ж приєдналася... Я їх бачити більше не можу! Я навіть знаєш про що подумала, щось зробити собі, тільки щоб не чути й не бачити їх! Або кудись поїхати далеко, або полетіти на іншу планету, хай там буде холодно, темно, страшно, тільки б їх не бачити!

— Ми поїдемо до мого дядька в Північний Йоркшир. У нього великий будинок, — почав було Андрій, але Аня перебила його:

— Я зараз, прямо зараз хочу зникнути! — сльози потекли з новою силою.

— Ні, слухай. У нього є ручний ворон. Йому тридцять років. Я, коли був дрібним, його боявся, а минулого року ми порозумілися. Тім кликав мене приїжджати назовсім. — Андрій відчув, що Аня почала схлипувати рідше, і продовжив ще з більшим ентузіазмом. — Це потім, звичайно, після школи. Він з роботою допоможе. Ти, якщо захочеш вчитися, поступиш кудись, і будеш англійською леді. У нас кажуть: північна леді — вільна духом, вдачею й тілом.

— Мені до леді далеко. І я все одно сьогодні додому не піду. — Аня відсторонилася від Андрія. — Не можу. Баба Віра такого наговорила, що я не можу. Краще в підвалі, у темряві, всю ніч. Як тоді, коли нас закрив Лавров, без світла та зв'язку!

— Так, мабуть, там тепло зараз. — Андрій згадав про труби опалення в підвалі. — Але краще до Карнаухової.

— До неї — ні. Мама прибіжить і забере додому. Ночуватиму на вокзалі.

— На вокзалі — не думай, замерзнеш. Бомжі обкрадуть чи поліція замете, — категорично заявив Андрій, а в Ані накотилася нова хвиля сліз від жалю до себе.

— Де завгодно, але не вдома! — випалила вона у відчаї.

— У підвалі, — прийняв рішення Андрій. — Підемо перевіримо, може, там знову замки поставили.

Вони вибралися з-під пальм і через кілька хвилин стояли біля дверей у підвал. На верхніх дверях замку не було, а нижніх був.

— Шкода, — зітхнула Аня.

— Це вирішується, — заявив Андрій і пішов за ключами до вахтерки.

На початку другого уроку Андрій увімкнув світло на щитку біля верхніх дверей і спустився вниз відкривати нижній замок.

Практично всі меблі, які стояли раніше в імпровізованих класах, винесли, але в одній з далеких кімнат залишилися стільці.

— Нам явно посміхається удача, — повідомив Андрій і отримав у відповідь сумну подобу посмішки своєї супутниці. — Не на підлозі спати це вже добре.

— А на чому?

— На стільцях. — Андрій почав складати стільці.

— Тихіше, почують, — занепокоїлася Аня.

— Тихіше? Ти забула, яка тут звукоізоляція?

Аня згадала пригоди піврічної давності.

— Тоді мені було страшно, а зараз все одно.

— Тут можна навіть світло на ніч не вимикати. Вікон немає, ніхто не помітить, — діловито міркував Андрій.

— Я постелю куртку, — Аня оцінила імпровізоване ліжко.

— Після восьми в школі зазвичай уже нікого немає, — продовжував міркувати Андрій. — У туалет, вмитися на першому поверсі недалеко. Поїсти тільки треба.

— У мене бутерброд. А взагалі, мені не до їди.

Андрій, понишпорив по кишенях, назбирав кілька купюр.

— У куртці ще щось має бути. Ходімо, відсидимо уроки, потім в їдальню. Повернемося сюди години в чотири — треба зробити видимість, що ми пішли після уроків зі школи. Принаймні, не почнуть шукати дочасно.

Аня заспокоїлася. Справді, якщо вона не хоче йти додому й споглядати незадоволені міни мами та бабусі, то можна й не йти додому. Це буде її рішення. Хай шукають, турбуються, — начхати! Не треба було виганяти з дому.

Поскаржилася Свєті про те, що мама з бабусею вчинили скандал, але про те, що збирається залишатися в школі ночувати, не стала говорити. Зрозуміло, що якщо мама ввечері почне її шукати, то до Світлани зателефонує в першу чергу.

— Напиши, що жива, здорова, але додому не прийдеш, — порадив Андрій на виході з їдальні.

— Ні, — категорично заявила Аня.

— Пиши, я знаю, що говорю, — наполягав Андрій. Після того, як Аня надіслала повідомлення матері, забрав у неї телефон. У відповідь на запитальний погляд повідомив:

— Мій учора батя конфіскував.

— А ти кому пишеш?

— Йому, кому ще. — Андрій задумався підбираючи слова.

— Ти, що, теж збираєшся не йти додому? — запідозрила Аня.

— Все, тепер відключай, — отримала замість відповіді протягнутий телефон. — Ну давай, зараз дзвінки повалять.

Бачачи відсутність усілякої реакції з боку Ані, Андрій сам погасив екран.

— Чого рота відкрила? Не тільки тобі не хочеться йти додому. — Приймаючи нелегке рішення, рознервувався. Довелося зробити вдих, видих.

— Якщо через мене, то не треба, — розгублено пролепетала Аня.

— Через себе. Якщо хочеш провітритися, піди погуляй, але години до шостої, не довше. Там мій батько біля воріт припаркувався, чорний «Шевроле», сімнадцять сорок вісім. Постарайся з ним не зустрітися. А я – у підвал. Мишам саме там місце.

— Я з тобою. — Аня не чекала такого повороту. Як би вона не храбрилася, а залишатися наодинці вночі в підвалі було б страшнувато.

Спальне місце було одне, але дві зимові куртки зробили його більш-менш комфортним.

— Прошу, ложе для справжньої леді. А я як істинний джентльмен, сторожитиму ваш спокій. — Андрій спробував розвіяти смуток, і Аня за весь день вперше по-справжньому посміхнулася.

— Ми можемо в різні сторони, валетом, — запропонувала своєю чергою.

— Будеш нюхати мої шкарпетки?

Аня спантеличилася, — про свої шкарпетки вона не подумала. Вираз її обличчя розвеселив Андрія:

— Миші зроблять нічну вилазку в їдальню. Там є табурети.

— Точно! — зраділа Аня. — Миші ночами крастимуть продукти в столовці, а вдень відсипатимуться у своїй нірці.

— Ні. Красти не можна. Я завтра зроблю вилазку до Сергія і позичу у нього грошей, або візьмемо Жору спільником. Краще навіть Жору. І вилазку за хавчиком робитиме він.

— Тоді тут можна жити й не один день, — засяяла Аня.

— Так, поки тобі не схочеться додому, або нас не попалять.

— Мені не захочеться додому, і ми будемо жити тут, поки нас не попалять. Але ми будемо дуже обережними та тихими мишами, і нас не скоро попаляти.

— Тише миші, тш-ш-ш, — прошепотів Андрій, підігруючи Ані, і притягнув її до себе.

І час відразу зупинився. Розчинилося в приємному дотику губ, забираючи нервову напругу, що накопичилася, і приносячи замість неї напругу іншого роду.

Андрій уже знав, що якщо забратися під кофтинку, їй подобаються обережні дотики. Легеньке тремтіння — як струм, вставляє самого. Вона відповідає на язик, і це вставляє ще більше. Якщо обійняти за талію і притиснути до себе, вона відчуває що з ним відбувається, не може не відчувати, але нижче під одяг не пускає. А якщо лягти?

«Ложе справжньої леді» розвалилося при першій спробі лягти на нього вдвох — стільці роз'їхалися. Аня пирснула зі сміху, вибираючись із діри, що утворилася, благо падіння пом'якшили зимові куртки.

— Та що за чорт, непруха яка! — Андрій подав руку.

— Це доля, — Аня продовжувала сміятися, спантеличивши цим свого кавалера. — Істинний джентльмен... І справжня леді.

— Так досить іржати. — Андрій і сам мимоволі посміхнувся.

— Ми ж домовлялися, — посерйознішала Аня.

— Я нічого. Може, ти передумаєш?

— Ні.

— Все одно матері сказала.

— Не зараз, будь ласка, не ображайся.

«Не ображайся. Придурок, який не вміє завести дівчину».

Незручне мовчання першою порушила Аня, нерішуче запропонувавши:

— Може ти поїдеш додому?

— Думаєш, я залишився, щоб трахнути тебе?

— Вибач.

— А для чого ще? — Андрій зробив кілька кроків, опинившись біля виходу з кімнати. — Уяви собі, мені не в кайф було думати, що ти тут сидітимеш одна, пускатимеш соплі від образи на весь світ і різатимеш собі вени.

— Дякую, не йди, — прошепотіла Аня, злякавшись, що він тепер справді піде.

— Ну і все. Я піду нагору, подивлюся котра година і за табуретками.

Увечері влаштували бенкет, смакуючи купленими вдень у їдальні хачапурі та соком. Табуретки з їдальні особливої зручності не додали, але розширили простір «ложа справжньої леді». На всяк випадок вимкнули світло в підвалі, залишивши тільки в тій кімнаті, де розмістилися. Довго балакали, поки Андрій не помітив, що Аня спить, притулившись до його плеча.

***

Вранці наступного дня Аня прокинулася з неприємним відчуттям, що замерзла й настирливою думкою про те, що хоче додому. Ще вчора ввечері вона була твердо впевнена, що після скандалу захоче додому не скоро і зовсім не переживатиме про те, що мама та бабуся турбуються. Вранці чомусь все проявилося зовсім в іншому світлі. Вона подумала про те, з якими думками мама напередодні вночі лягала спати, та й чи лягала спати взагалі — невідомо. Мабуть, допізна шукала її, напувала бабусю заспокійливими краплями. Можливо, писала повідомлення.

Намагаючись не розбудити Андрія, Аня навпомацки знайшла свій телефон і включила його. Зв'язку не було. Довелося вибиратися з темної кімнати, підсвічуючи собі телефоном.

На першому поверсі зловила мережу, виявивши, що дзвінків і повідомлень було більш ніж достатньо.

Від мами:

«Аня, не дури та приходь додому»

«Аня, припини психовати, ми з бабусею хвилюємося»

"Аня, вже пізно"

«Аня, ти хочеш, щоб бабусю забрала швидка?»

«Аня, викликала швидку до бабусі, май совість»

«Аня, повертайся, я не буду сварити»

«Аня, повернися, будь ласка»

«Аня вже дванадцять, напиши де ти, я приїду»

«Аня, напиши хоч що-небудь, а то я збожеволію»

«Доню, пробач мені, будь ласка. Я тебе люблю і дуже переживаю. Не кидай мене, я цього не переживу»

Від Свєти:

«Дзвонила твоя мама, тебе шукає і плаче. Каже, що бабі Вірі викликала швидку. Запитувала, куди ви з Андрієм могли подітися. Ви разом? У Вас усе нормально?"

«Мені могла б і написати, я ж переживаю»

«Сергій просить передати Андрію, щоб приїжджав ночувати до нього, якщо ви разом, щоб приїжджали вдвох»

— Ну що там? — відірвав від екрана Андрій. Аня не помітила, як він з'явився поруч. Мовчки передала йому телефон, і знову була готова розплакатися. На цей раз не від жалю до себе, а від незручності, що змусила всіх хвилюватися. Ще незручніше було перед Андрієм. Вчора вона присягалася, що додому не повернеться.

Андрій позіхнув, протерши очі:

— Шість ранку.

Почитав повідомлення.

— Судячи з виливів твоєї матері, тобі можна йти додому. Пиши.

Аня прийняла телефон, але не наважувалася що-небудь робити.

— Що я зараз скажу?

— Скажи як є, тільки не кажи, що була зі мною. Можеш нічого не говорити. Тут я тобі не помічник.

— Ти мій самий-самий, — Аня притулилася до Андрія, уткнувшись йому в плече і обіймаючи за пояс. Відчула обійми у відповідь. — Ти найкращий. Ти мій ангел охоронець. Я тебе дуже-дуже люблю. Я не знаю, що без тебе робила б.

— Мабуть, не прогулювала б уроків і ночувала вдома.

— Ні.

— Т-ш-ш. Я скажу. — Він говорив тихо, практично торкаючись губами до волосся Ані. — Ти повинна знати, щоб не сталося, я від тебе ніколи не відмовлюся. Що б не було, нікого не слухай, не звертай уваги, вимикайся. Вони нікуди не подінуться, змиряться. Твоя мама практично здалася, на бабу Віру плюй, ти від неї не залежиш, тільки не погоджуйся на їхні умови. Ти сказала, що сама вирішуватимеш, і я написав, що сам вирішуватиму. Ти і я. Ніхто інший. Ні баба Віра, ні мій батько.

— Так, — видихнула Аня.

— Тоді пиши, що після уроків прийдеш додому. — Андрій відпустив Аню і відійшов до вікна.

Аня так і зробила.

На вулиці ще було темно. Велике вікно на першому поверсі шкільного коридору майже на половину покривала крижана кірка, але від радіатора під підвіконням підіймалося тепле повітря, і відчуття нервового ознобу зменшилося. Для більшого ефекту Андрій притулив долоні до радіатора.

Аня простягла телефон, чекаючи, що він теж писатиме повідомлення, але відповідь почула категоричне «ні».

— Мені не можна повертатися.

— А як... вони ж змиряться, якщо стояти на своєму? — Аня поволі опустила руку з телефоном. — Сам сказав. Мене додому відправляєш. Тоді я теж не піду!

— Ти підеш.

— Як же я піду?

— Ніжками. І без зайвих соплів! — Грубуватий тон змусив Аню обуритися.

— Я з тобою!

— Ні!

Ніякі вмовляння не допомогли, Андрій тільки більше розлютився. Сказав нікому не говорити про те, що ночували в підвалі разом, обізвав «дурепою, яка нічого не розуміє» і пішов.

«Пошкодуєш»,— знайшла Аня повідомлення за вчора з незнайомого номера.