Тихіше води, нижче трави

Червоний Дракон. 31 серпня.

Aborax: Радий вітати тебе, Кармосе. Я твій Наставник. Готовий відповісти на всі запитання.

Carmos: Привіт. У мене поки що нема запитань.

Aborax: Тоді запитання є у мене. Що привело тебе до Червоного Дракона?

Carmos: Інтерес. Я читав кілька постів.

Aborax: У такому разі що з того, що ти прочитав, викликало найбільший душевний відгук?

Carmos: Можливість набути силу і свободу.

Aborax: Тоді ти вибрав правильний шлях. Ласкаво просимо!

Наприкінці серпня стояла нестерпна спека. «Недарма кажуть: стояла», — розмірковував Аркадій Петрович, вийшовши з метро у центрі міста. Повітря зовсім не ворушилося і здавалося в'язким. «Це через підвищену в'язкість повітря люди рухаються як в уповільненому фільмуванні, чи це в мене вже плавляться мізки... Потрібен кондиціонер. А ще краще – кондиціонер та чашка кави». Свій порятунок Аркадій Петрович знайшов у невеликому кафе. Прохолодне повітря й ароматний запах трохи зняли втому, що накопичилася, але водночас геть-чисто відбили бажання йти на семінар — хотілося залишитися сидіти в цьому затишному кафе до самого вечора, коли вщухне спека і повітря хоч трохи заворушиться.

Можливо, саме через спеку та втому Аркадій Петрович насилу впізнав колишнього однокласника. Здригнувся від несподіванки, коли хтось підійшов збоку і поплескав по плечу.

— Аркашо, це ти?

Перед ним стояв чоловік  в півтора раза ширший за нього в плечах і на дві голови вищий на зріст. Копа світлого волосся ще більше збільшували його і без того велику голову, а голубі очі сяяли радісним блиском. За мить незнайомець сів навпроти Аркадія за його столик, поклавши великі руки на стіл.

Придивившись до свого співрозмовника, Аркадій Петрович змінився на обличчя. Розгублено усміхнувся:

— Єрьоменко? Сашко? Казали, ти поїхав на ПМП. До Франції, чи ні, до Англії.

— Повернувся. Давно вже. — Новоявлений співрозмовник не зводив щасливого погляду від Аркадія. — У мережах тебе шукав. На стару адресу заходив. — Він махнув рукою, підзиваючи офіціанта. Замовив каву.

— Тепер там новобудова, приватний сектор знесли, а в мережах я не ходок. — Аркадій Петрович зробив паузу. — Сашко, вибач, не впізнав. Ти й раніше був великий, а зараз просто брила. Налякав мене.

— Еге ж, а ти? Куди свої кучері дів? Он, залисина світиться.

Аркадій Петрович провів долонею по тому, що колись було «кучерями»:

— Натомість живіт придбав, — парирував він. — А Саша Єрьоменко — молодцем, ком нервів не відростив.

— Ком нервів? — перепитав Олександр і розплився в посмішці. Потім продовжив: — Як повернувся, тільки Мишка Серьогіна бачив. В мережах дещо з ким спілкувався. То де ти? Чим займаєшся? Чи все ще сієш добре і вічне?

— Сію-сію, Сашко, працюю, все в тій же школі. — Аркадій Петрович дістав свою візитку і простяг давньому другові. Той, не читаючи, поклав візитку в нагрудну кишеню сорочки й сказав:

— І я теж, нібито, викладаю тепер. Тренером у бійцівському клубі на Шулявці — «Спарта» називається, ну якщо знаєш, звичайно. Хоча це так, більше для душі. Як повернувся, намагався тут бізнесом займатися. Скажу тобі — згубна справа, Україна — не Британія. Рахунок у TSB залишився. Не шик, але жити можна.

— Говорили, ти круто пішов, світовий рівень.

— То коли це було. — Олександр зітхнув, не втрачаючи при цьому лукавого блиску в очах.

— Бачив років десять тому тебе у телевізорі, на якомусь крутому турнірі, не пам'ятаю вже. Вирішив відпочити?

— Старий.

— Сорок років — старий? На мою думку, так ти в повному розквіті сил.

— На сили не нарікаю, для боксу — старий.

Аркадій Петрович помітив іронію в голосі співрозмовника і вирішив перевести розмову на іншу тему:

— Дружина? Діти?

— Син у мене, а ти? — пожвавішав Олександр.

— Троє дочок, дружина четверта. Цілий жіночий загін. А коли ще теща у гості приходить, ледве стримую оборону. — Чи то кава подіяла, чи то несподівана зустріч, але сонливість, як вітром здуло. Аркадій Петрович налаштувався на довгу розмову, добре, що до семінару залишався ще час. «А може, котись він до біса, цей семінар». — Дорослий син?

— В дев'ятий перейшов, точніше, не перейшов, — Олександр підніс чашку кави до губ, — ну це так, дрібниці життя. — Відпивши ковток, він почав розповідати про зустріч із спільним знайомим, Мишком Серьогіним.

Повз Аркадія Петровича не пройшло його небажання говорити про свою родину. Він слухав розповідь колишнього друга неуважно. Заважала неспокійна думка: «не все гаразд у нього...»

— Чому не перейшов? — втрутився в розповідь Олександра.

— Ти про що? — той удав, що не зрозумів запитання.

— Я серйозно запитую. Проблеми? Зі здоров'ям?

Аркадій Петрович добре пам'ятав Олександра Єрьоменка в молодості. Той ніколи не скаржився, навіть коли було зовсім погано. І зараз, коли минуло майже двадцять років відколи розійшлися їхні дороги, він особливо не розраховував на відвертість, але втриматися від такого питання не зміг.

— Ти знаєш, Аркашо, — зітхнув Олександр і, трохи помовчавши, продовжив, — дурна ситуація. Виперли зі школи. Зрозуміло, все дійшло до ручки, і далі залишатися там не можна було. Я поніс документи до сусідньої школи, потім ще до однієї, а там не беруть. Таке враження, що директорка з усіма змовилася. А куди після восьмого? Треба бодай дев'ять закінчити.

— Не хоче вчитися? — співчутливо поцікавився Аркадій Петрович. Така категорія учнів була добре йому знайома. Не виженеш і на другий рік не залишиш. Оформляти індивідуальне навчання батьки не хочуть, багато мороки з документами. Так і переходить учень з одного класу до іншого, поки не доходить до дев'ятого.

— Хоче - не хоче, це не зі мною. Вчився начебто. Через конфлікт із вчителями виперли.

«Що далі, важче, — подумав Аркадій Петрович. — Допомогти? Він не проситься».

— Може, складеш протекцію у своїй школі? — тут же запитав Олександр. — Мій Андрюха не подарунок, я розумію, але хоч би рік довчитися. Якщо директору треба занести, ти тільки скажи. Я зі свого боку прикручу гайки. Буде тихіше води нижче трави.

Аркадій Петрович не зміг сказати «ні». Погодився. Єдине, попередив про те, що школа у нього з поглибленим вивченням мов.

— Потягне? Англійська, французька?

— Підтягнемо, якщо треба, — запевнив його Олександр.

— Тоді приходьте завтра вранці. Подивимося на твій «не подарунок», — запросив він Олександра і нагадав про візитку у кишені сорочки.

***

Для Аркадія Петровича останній тиждень літа був найжаркішим не лише через спеку. У школі вирували приготування перед початком нового навчального року, доводячи директора до стану закипаючого чайника. Часу катастрофічно не вистачало. Ремонт буксував. Підрядник, на щастя, виявився порядним, але за всіх старань будівельники не встигали виконати весь обсяг робіт до кінця серпня. Аркадій Петрович разом із двома завучами — старших та молодших класів, мізкували як скласти розклад так, щоб упродовж вересня закінчити ремонт у правому крилі другого поверху молодшої школи. Для дітей треба було виділити не менше ніж на місяць дев'ять кабінетів. Постало навіть питання про заняття у другу зміну, але батьки, почувши про можливу другу зміну, підняли переполох у мережах, обговорюючи розруху в школі та бездіяльність директора. Довелося від другої зміни відмовитись.

Він мав близько двадцяти хвилин, щоб познайомитися з новим учнем, але навіть за ці двадцять хвилин йому двічі зателефонували й тричі зазирнули у двері кабінету.

— Аркадію Петровичу, куди виносити шафи з триста восьмої? — пробасив завгосп, безцеремонно ввалюючись до директора.

— Миколо, я ж казав, коридори не захаращувати, — Аркадій Петрович витер серветкою піт на лобі, — завтра повинні упорядковувати підлогу на третьому поверсі. Нехай стоять де стояли. До завтра. — Коли завгосп зник, підійшов до дверей і зачинив їх на ключ.

Єрьоменко, батько та син, сиділи навпроти директорського столу і терпляче чекали, поки Аркадій Петрович у всьому цьому переполоху зможе приділити їм кілька хвилин.

Єременко старший нервово смикав теку з документами, періодично кидаючи погляд на сина, що сидів поруч. На відміну від Єрьоменка-батька, Єрьоменко-син, сидів нерухомо, практично не відриваючи погляд від підлоги. Таке ж світло-русяве, як у батька, волосся спадало на лоб, і розгледіти його обличчя Аркадій Петрович зміг не відразу. Він побачив хлопця спортивної статури, у якого крім кольору волосся зовні з батьком більше не було схожості.

"Напевно, більше схожий на матір", — миттю зробив для себе висновок директор і взяв теку з документами. Прочитав характеристику, подивився на оцінки у табелі. Невтішна характеристика учня Єременка Андрія директора не здивувала. Після сказаної Олександром фрази "виперли зі школи", нічого іншого він і не очікував побачити: "неврівноважений, мало ініціативний у навчанні ..." і таке подібне. Аркадія Петровича трохи здивував табель. Основними оцінками в ньому були вісімки та дев'ятки. Кілька сімок. Дві четвірки — з хімії та фізкультури, виглядали явним контрастом серед інших оцінок.

— Що так, хімія та фізкультура — нелюбимі предмети? — запитав він, звертаючись до нового учня.

Той промовчав, не підводячи голови.

— Тебе питають, — штовхнув його батько.

— Так склалося.

Ці два слова були єдиними, що почув тоді директор від Андрія Єрьоменка.

— Ну гаразд, сподіватимемося, що у нас все складеться нормально, — вирішив внести трохи позитиву в розмову Аркадій Петрович, і закрив теку з документами. — Дев'ятий Б, Лариса Вікторівна, викладач з французької. Допоможе з мовою. Тож чекаємо першого вересня.

***

Принесена батьком звістка про те, що завдяки старому знайомому вдалося влаштуватися до школи, у Андрія Єрьоменка не викликала радості у відповідь. Батько відразу ж приголомшив його черговим ультиматумом:

— Два місяці — випробувальний термін. Зауваження, скарга від вчителів чи чиїхось батьків, оцінки — сам розумієш, не дай боже якийсь конфлікт, і ти вилітаєш із клубу з кінцями.

Андрій не відразу навіть зрозумів про що мова. Ідея зробити його «тихіше води нижче трави» не покидала батька вже кілька останніх років, але до такого він дійшов уперше.

— У жовтні турнір... — Він спробував спитати, але рішення батька було як завжди безапеляційним.

— Ти не їдеш на турнір, ти не ходиш на тренування, ти сидиш за підручниками та зубриш. Два місяці ти не прогулюєш школу, ні з ким не задираєшся, не сперечаєшся з вчителями, тебе не видно і не чути. Витримаєш — у листопаді ходитимеш на тренування, перший прокол — і все, твоя спортивна кар'єра закінчена!

Батька можна було зрозуміти. Події останнього півріччя далися їм обом нелегко.

— Я вислуховував претензії, червонів, просив вибачення. Але це було перед чужими людьми, а в цій школі все буде інакше. Я не допущу, щоб ти показав себе у всій своїй красі перед моїм старим другом.

Приналежність директора нової школи до гарних знайомих хоч і виявилася рятівною соломинкою, але все ускладнила вдесятеро. Два місяці без тренувань і всі його торішні зусилля підуть коту під хвіст! Батько не міг цього не розуміти. Він завжди вселяв необхідність підтримувати спортивну форму. Потім не менш як місяць доведеться надолужувати втрачене. За цей час інші його обійдуть і першості не побачиш. Це було ясно, як божий день, але обурюватися він міг тільки сам про себе. Батькові нічого не доведеш.

Два місяці «тихіше води нижче трави»? На перший погляд — не таке вже й складне завдання. Не хапнути пару? У цьому нічого нового. Як завжди, довелося змиритися, але настрою не було ніякого.

Можливо через загальну зневіру, але ні новий клас, ні новий класний керівник на Андрія Єрьоменка не справили гарного враження.

Остання парта біля вікна виявилася не зайнятою і стала непоганим пунктом спостереження для того, щоб вивчити, з ким йому найближчий навчальний рік доведеться мати справу.

Класна керівниця, Лариса Вікторівна, виглядала доглянутою — акуратна укладка фарбованого в мідний колір волосся, модний манікюр. Загальне враження трохи псували деякі диспропорції фігури — досить великі груди та вузькі стегна, але в комплексі з високим зростом вони не впадали в око. Лариса Вікторівна багато усміхалася, жартувала, але, як здалося Андрію, це виглядало більше як загравання. Хлопцям вона надавала однозначну перевагу порівняно з дівчатками. Ще на урочистій лінійці стало зрозуміло, хто в класі лідер — з ним Лариса Вікторівна загравала найбільше.

Гліб Лавров виглядав представницько. Шатен з модною короткою стрижкою і виразними рисами обличчя — тонкі губи, прямий ніс, великі карі очі — словом зовнішністю не був обділений. Біла сорочка, краватка, шкільний піджак — як з голочки. За звичкою, що дісталася від боксу, Андрій оцінив його як бійця більшої вагової категорії, ніж він сам, але спортивної статури не простежувалося — широкі кістки й більше жиру. Зате рот у нього не закривався, що особливо подобалося дівчатам. Найжвавіші активно цікавилися тим, як Гліб Лавров провів літо.

"Трепло", — схарактеризував його Андрій.

Його самого батько теж вирядив у сорочку з краваткою. Напередодні звелів коротко постригтися, від чого Андрій почував себе лисим, але батько вважав, що так він не виділятиметься. Андрію нічого не залишалося, як змиритися зі своїм новим іміджем — «тихіше води, нижче трави». Від краватки, щоправда, він позбувся відразу ж, як батько зник з поля зору. Єременко-старший першого дня повіз сина машиною, перед урочистою лінійкою мало не за руку підвів до класного керівника. Представився, познайомився, і, слава богу, зник. Поспішав у справах.

У «трепла» було двоє «прихвоснів»: Олег Даниленко, якого всі називали не інакше як Данило, та Юрик (звали його Юрій Скоробогатов). Обидва досить щільні за комплекцією, але меншого порівняно з Лавровим зросту в ранг «прихвоснів» потрапили з тієї причини, що першими реагували на жарти «трепла».

Учнів у класі було близько тридцяти, серед них Андрій нарахував одинадцять хлопців разом із собою. Інші були дівчатами — найрізноманітнішої масті. Одна — вся конопата, дві товсті, ще одна — худа і висока, як жердина. Олена Бондар, чомусь її ім'я та прізвище запам'яталися одразу. Було кілька «фіф», що вились біля «трепла». Усіх інших легко можна було зарахувати до категорії «сірих мишей». Як у минулій школі, так і тут жіночу стать у класі Андрій сприймав як якусь єдину рухливу масу. Причому, що у попередньому класі, що тут, жіночих особин завжди було майже вдвічі більше. Їх було більше не лише за кількістю. Вони в загальній своїй масі були вищими, ширшими, голоснішими й активнішими, займаючи собою майже весь простір. Окрім «трепла» у цьому просторі хлопці були майже непомітні.

«Трепло» явно мав успіх — зовнішні дані помітно виділяли його серед решти чоловічого колективу. Найбільшим він, звичайно, не був. Був ще Жора, який важив кілограмів сто, не менше, але виглядав потворно і претендувати на успіх у дівчат не міг. Сорочка на його животі весь час розстібалася і, здавалося, що з щілини, що утворилася, ось-ось виваляться складки жиру. М'ясисті вуха, пухкі губи й плескатий ніс доповнювали всю цю потворність, викликаючи досить неприємне перше враження. Як можна довести своє тіло до такого стану, Андрій ніколи не розумів і відчував відверту антипатію до таких особистостей.

Була, щоправда, одна дівчина, яку Андрій спочатку сприйняв як пацана. Пацаняча стрижка, відсутність усіляких округлостей, властивих жіночій статі, розтягнутий пуловер зеленого кольору та джинси, що обвисли на колінах. Все це помітно контрастувало з короткими спідничками та білими блузочками, в які були вбрані всі інші представниці жіночої статі. Андрій дуже здивувався, коли до цього створіння звернулися на ім'я Світлана.

Лариса Вікторівна, як і належить, налякавши учнів на першому уроці державною атестацією, що відбудеться наприкінці навчального року, виставила нового учня біля дошки в центрі класу.

— Розкажи про себе. Дівчата горять інтересом дізнатися, хто ж такий Андрій Єрьоменко? — Вона підморгнула одній із дівчаток за першою партою, а з четвертої парти в середньому ряду відразу почувся роблений бас Гліба Лаврова:

— Єрьома він!

На що більша частина класу відразу відреагувала хіхіканням.

У такому становищі Андрій одразу відчув себе ніяково. «Чого іржати?»

Він зустрівся поглядом з однією з «сірих мишей» на другій парті в середньому ряду. Вона єдина не посміхалася. Погляд був допитливий і насторожений.

— Я не знаю, що сказати, — відповів Андрій.

Знову почулися смішки.

— Не був, не залучався, — хтось вирішив підказати.

— Яка у вас сексуальна орієнтація? — жартома спитала рудоволоса дівчина, яка потрапила до категорії «фіф». Після цього класом прокотився справжній регіт.

— Ти це одразу колись, якщо що! — підіграв «фіфі» Лавров, що було сигналом до продовження пожвавлення.

— Можна, я повернуся за парту? — Андрій повернувся до Лариси Вікторівни.

Та, як ні в чому не було, посміхалася.

«Клас неляканих ідіотів», — чомусь спало на думку. Мабуть, ця думка знайшла вираз на його обличчі, бо Лариса Вікторівна відреагувала:

— Не ображайся, ми раді новому учневі, правда, діти?

— Сурйозний хлопець! — перекручуючи слово, підсумував Лавров. Господарем ситуації тут явно був він, а не Лариса Вікторівна.

Не чекаючи на дозвіл, Андрій повернувся на задню парту біля вікна, намагаючись зберігати незворушний вигляд і заспокоюючи себе тим, що йому абсолютно байдуже, з ким навчатися. Може й має рацію батько — не виділятися, тоді жодних проблем не буде.