Розділ 1

— Дракони! Нііііі!

— Тихіше, кохана, це просто сон! — чоловік злегка стиснув мої плечі та притулив до своїх грудей, таких рідних, таких надійних. Та мене все ще трясло, наче від лихоманки.

— Мамо? Що таке? — скрикнула Ріта.

— Мам, чого ти кричиш? — сонно пробелькотів Влад.

Злякані, сонні голоси дітей повернули мене в реальність.

— Вибачте, мої хороші, сон поганий приснився. Лягайте до нас.

Син з донечкою поспіхом залізли в ліжко і міцно-міцно обійняли мене.

— Матусь, не бійся ми поруч! — Рука сина торкнулася щоки.

— Це плосто сон! — уже засинаючи, промуркотіла моя маленька, але така розумна донечка.

— Це просто сон! Ми поруч! — повторила я, намагаючись заспокоїтись, але тривожне почуття не покидало мене.

***

— Катя! Катя! Ти мене чуєш? — Голос чоловіка долинав до мене ніби з якоїсь далечіні.

Я сфокусувала свій зір на його обличчі. Його очі з тривогою дивилися на мене.

— Кохана!? — Його голос був ніжний, хоча я вже відчувала, що він скіпає. — Уже кілька днів пройшло, а ти ще не можеш забути Того сну. Ну не будь ти дитиною, які дракони?

— Я розумію, але мене не покидає погане передчуття. Цей сон відрізнявся від інших...

— Так скажи, що саме тобі наснилось. — Зелені очі вп’ялись у мене. Він вичікував, але не підганяв.

— Нічого! — Я аж сама відсахнулась, настільки чужим холодним тоном вимовила, наче відрізала. Не знаю чому, але мені не хотілось цього говорити. Він не повинен цього знати. Але чому? Я не могла відповісти. Це злило і його, і мене, ніколи не маючи секретів від чоловіка, я не хотіла розповідати сни. Щось змушувало мене мовчати, щось гнітило мене, і я не хотіла перекладати це на чоловіка.

— Мамо, мультики плопали! — заявила Ріта, входячи на кухню

— Зараз подиви... — та не встигла я договорити, як замиготіло світло і слідом за малою влетів Влад — Мам, тат, інет повністю пропав, і зв'язок майже на нулю!

— Знову якісь проблеми з електрикою, а можливо гроза насувається. — Саша завжди находив розумне пояснення всьому. — Вимикайте все, уже пізно, нумо лягаймо спати.

— Так, дітки, тато правий, лягайте, завтра все налагодиться!

"Яке буде це завтра і чи настане воно?" — я відкинула дурні думки(навіть не думки, а передчуття!!!), що так настирно лізли в голову, і пішла у ліжко, в обійми свого любого чоловіка. Змучена власними почуттями, мені потрібно було розвіятись, відпочити. І я знала як це зробити. Мені просто необхідно було відчути його, його губи, його тіло. Відчути єднання з коханим, і коли його вуста ніжно і водночас ненаситно покривали моє тіло, я відчувала спокій, що разом з бажанням розпливалося по моєму тілу. Ця ніч була тільки наша і — що буде те й буде.

"Насолодись в останнє" — Та я вже не чула чи то думки, чи то якогось внутрішнього голосу, я потонула в насолоді, яку дарував мені мій єдиний у житті чоловік.

***

Незрозумілий крик, звук виламаних дверей нахабно увірвалися у мій сон. Відкривши очі, я побачила двох чоловіків, що стояли у моїй кімнаті.

"Злодії, діти, страх, захист" — мій мозок напевне не міг видавати нічого, крім окремих слів.

Незважаючи на чоловіків, на їхню зброю, мечі (МЕЧІ!!! а потім), я бігла до дітей, що плакали у своїх ліжках.

— Тихше, мама поруч, все буде добре! — Я притискала дітей до себе і не знала, що робити. Слідом за мною влетів в кімнату чоловік, а за ним впевненою ходою ввійшли вони. Їх очі... І тут мене охопив ступор... Ці очі я вже бачила! Видовжені вертикальні зіниці наче котячі, але ширші з темним блиском всередині…

— Ні, це знову сон, сон, сооон! — крик мій переростав у істеричний сміх. — Сон, це просто сон.

Але налякані очі чоловіка, дитячі ручки, що стискали мене, говорили про протилежне.

— Атара ман мах! — Голос був грізний, самовпевнений. Та й сам власник голосу поводив себе занадто самовпевнено. Красувався своїм накачаним тілом, ідеальним обличчя (правда, якесь воно зеленувате, як і чорне волосся з відтінком зеленого блиску), а головне своєю силою та зверхністю.

— Ми не розуміємо. Що вам потрібно? Забирайте усе, тільки не чіпайте нас. — Голос Сашка тремтів, але він намагався не видавати цього, загороджуючи нас від нападників.

— Атара ман мах! — крикнув другий, який був не менш міцної статури, але з огидними шрамами по всьому обличчю і лисиною, яка здавала вся обпечена. Вдаривши батька моїх дітей тильною стороною меча нижче коліна, даючи зрозуміти, що ми маємо стати навколішки.

Саша опустився на коліна, слідом за ним почала опускатися я, тягнучи за собою дітей, що тремтіли та все сильніше хапались за мене.

— Все буде добре, не плачте, все буде добре, — весь час повторювала дітям, намагаючись взяти себе в руки.

— Архон Рей ро ю іба, і хю кен дю хнос. Фем сев беза об.

— Що? — перепитала я. Можливо, не потрібно було цього робити, але страх, істерика і ще якісь дивні почуття змішались у мені, не дозволяючи тверезо мислити.

"СЛУХАЙ!"

І я почала слухати, я почала чути, я почала розуміти.

— Коханий, подивись на мене! Світ міняється... Ти повинен зрозуміти мене і прийняти моє рішення! — Враз для мене все змінилось, я згадала свій сон, свої передчуття. Перед очима вималювалось майбутнє, тяжке майбутнє для всього людства.

— Сонечко?! — В очах чоловіка забриніли сльози. Він ще не розумів, що я маю зробити, але, здається, починав здогадуватись

— Не перебивай, мені й так важко говорити. Їм потрібен один з сім'ї... — тремтячим голосом повідомила страшну звістку.

— Я піду, — спохватився чоловік, та я встигла схопити його, не дозволяючи піднятися.

— Повторюю, світ змінюється. Тут прийдеться виживати, полювати й захищатись від усіх. — Я не знаю звідки я це знала, але розуміння світу прийшло само собою. Для тих, хто залишиться ворогом стануть не дракони, а самі люди. Страх, голод і зміна звичного життя штовхатимуть на страшні дії. — Я не в змозі буду сама захиститись і захистити дітей, тому ти залишаєшся. Це не обговорюється!

— Дітки,— мій голос надірвався, я розуміла, що зараз заплачу, але я повинна триматися.

— Мамо...

— Матуся повинна піти.... сонечка мої, вам не потрібно нічого боятися, ви будете з татом. Не плачте, усе буде добре...

Обійнявши, я зарилась в їх розпатлані головки обличчям і лиш тоді дозволила сльозам вирватись з очей. Хотілось ридати, кричати, але цього не можна робити — діткам і так страшно, не можна, щоб вони бачили мій страх. Чоловік торкнувся мого плеча.

— Не треба, — шепотів одними губами. Його трясло, а очі помутніли.

— Я справлюсь. Оберігай дітей. — Припала вустами до його губ. — Я повернусь.

"Будемо намагатись..."

Швидко встала, показуючи чоловікам (ні, драконам в людській подобі), що з ними піду я.

— Добре, що тягти не довелось,— з полегшенням сказав Зелений.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.