Розділ 2

— Крокуй швидше! — Огидний штовхнув мене. Я ледь втрималась, щоб не впасти.

Розумію, не в моєму положенні вибрикувати, але це бісило. Ввірвалися в мій дім, забрали мене від сім’ї, ще й штовхається. Бажання було дати ляпасу цьому нахабі, або ж хоча б накричати.

«Мовчи». О, голос розуму говорить. Правильно говорить.

На дворі вже світало, з домів виводили людей, чути крики, плач, голосіння. Хтось брикався, лаявся, а когось тягли непритомного. Швидко запхнули у вантажівку, яка уже була забита людьми. Хтось був одягнений, хтось в одній білизні, а хтось і зовсім голий. Як добре, що роками вироблений рефлекс — завжди накидати халат, коли біжу в дитячу — вберіг мене від дефілювання в еротичній білизні, яка у ночі так радувала коханого.

Крики та плачі в авто не припинялись, хоча були уже набагато тихіші. Залякані, вони лиш схлипували та голосили у пів голосу. Присіла коло сусіда, який пустими очима дивився на свій дім. Я лише торкнулася рукою його плеча, що можна казати в такій ситуації.

— Я сам пішов, — голос був хриплий, чоловіки ж не плачуть.

— Правильно. Я теж. — А що було казати, що не правильно, що його жінка не захистить дітей, навіщо ятрити душу, навіщо казати, що їм, тим що залишились, може бути ще важче, ніж нам.

— Випустіть, я не хочу вмирати! Нелюди! — Противний, але знайомий голос відірвав мене від роздумів. Піднявши очі, я побачила ще одну свою сусідку. Вона верещала як різана і намагалася вискочити з машини. Двоє людей, що сиділи поруч, стримували від задуманої дурниці.

«Вона має замовкнути». Я вскочила на ноги й швидко, наскільки це можливо в їдучому та переповненому транспорті, наблизилась до Марії.

— Замовкни негайно! — з силою ляснула я їй по обличчю. Непритаманна мені агресія, але її вереск виводив із себе. — Там, — показуючи на зникаючу в далечині домівку,— більшість з нас залишили свої сім’ї, а ти... ти тут трусишся за свою дупу. — Чоловік кинув, дітей не було, так і жила у своє задоволення. — Кожен з нас боїться, але подихати через твої верески ми не збираємось. Ніби в підтвердження моїх слів, над головами пронеслась величезна тінь.

— Дракон, — скрикнула Марія і впала втратила свідомість.

«Можна й так, лиш би мовчала». Я пішла на своє місце. Везли нас цілий день, хотілось пити та їсти, але навряд чи хтось буде піклуватися про скот чи ким ми там для них будемо. Я навіть встигла подрімати на плечі у Романа.

Машина зупинилась біля великої, просто величезної будівлі. Перед нами був справжній палац. Одна з найкрасивіших фортець України. Трапецієподібна споруда з чотирма баштами, обнесена мурами, фундамент яких був зведено на скелі. «Дракони ж полюбляють замки».

Огидний і Зелений зразу ж опинились біля машини.

— Виходьте, — крикнув лисий. «Якийсь нервовий він.» Напевне кожен зрозумів, що від нас вимагають. Ми слідували за Зеленим, Огидний же підганяв ззаду. Коли ми зайшли у велику залу, Зелений показав рукою на стіну і вигукнув: — Стати навколішки вздовж стіни.

Люди почали переглядатись, не розуміючи, що він сказав. Я ж, щоб не видавати себе, теж стояла.

— Ну як ними правити, як навіть не розуміють, що від них вимагають? — І взявши за лікоть того, хто був ближче, потягнув до стіни та силою поставив на коліна. Усі повторили.

— Можна було й не вести їх сюди, а розподілити на місцях до роботи. — Цей голос — я чула його. Він тривожив мою душу. Ще не бачачи власника, я у своїх думках споглядала його образ, точніше його відображення. І це ще більше лякало мене: віщий сон про драконів — це одне, а сон про конкретного дракона, якого раніше не ніколи у житті не зустрічала — зовсім інше.

— Ви сказали, що хочете особисто всіх оглянути, архон Рей. — Статний чоловік з сивиною на скронях, схилив голову перед Ним.

— Гаразд. — Він спокійно, гордо і, разом з тим, повністю розслаблено, вийшов перед нами. Цей дракон був таємничий і небезпечний. Риси його обличчя заворожували й лякали водночас. А мене тим більше, адже я вже бачила його, ба більше, відчувала його.

Володар, імператор, чи як там він ще, байдуже обвів нас поглядом: — Я їх побачив, далі робіть самі, що годиться. У мене і без них справ повно.

— Не спіши, мій архон, я тут ще партійку привів. — У зал увійшов кремезний рудий дракон-чоловік з яскравою бородою, що була наче у вогні. Він вів за собою людей, ні не просто людей, а дівчаток, молоденьких дівчаток. «Щось він мені не подобається»

— Я тут такі ласі шматочки привів, — прохрипів той, вишкірившись на дітей.

— Рон, ти знову за своє? — Архон був невдоволений.

— Архон Рей, ну хоч одну. — Рудий точно не зібрався здаватися. — Тим паче ти сам сказав, що кожен отримає свою забавку.

Рей тільки невдоволено фиркнув. Бородатий тільки цього чекав, і його ненажерливий погляд вже вп’явся в нещасну. Я інтуїтивно прослідкувала за його поглядом і побачила її. Ні! Це була моя племінниця Анна! Ні, вона ще дитина, дванадцятирічна дитина. Вона стояла в одних трусиках, руками прикриваючи ще тільки сформовані груди.

А це вже ні, а це вже я не дозволю тобі, збоченцю! «Головне мовчи». Благо Анна стояла не далеко від мене. Користуючись ефектом неочікуваності, навряд чи тварюки могли й подумати, що їхні новоявлені, перелякані раби наважаться на таку зухвалість, швидко встаю, на ходу знімаю халат і накидаю на малу.

Очі усіх присутніх в залі округлилися до неймовірних розмірів. Найбільше відрізнявся погляд архона, там читалось не тільки здивування, а й неприкрита цікавість, і, здається, хіть. І тільки тоді я згадала, що стою в еротичній білизні чорного кольору, яка так вдало прикривала недоліки та підкреслювала принади. Але, зараз, це було не найстрашніше — мені необхідно захистити Анну за будь-яку ціну. Перевівши погляд на Рона, так здається назвав його головний, я побачила, що він все так же свердлив поглядом Анну, і наче хижий звір наближався до своєї жертви, облизував губи. Його руки потягнулись до малої, яка ледь трималась, щоб не втратити свідомість. По її щоках текли сльози, а все тіло трясло, наче в лихоманці. Не знаю про що я тоді думала, і де був мій голос розуму, але в мені спрацював материнський інстинкт, я вдарила по руках цього нелюда і, скільки вистачило син, штовхнула його в груди, загороджуючи собою племінницю.

І тоді сталося те, чого треба було боятися. Очі рудого блиснули, і я помітила, що не тільки волосся і борода були рудого кольору, але й очі — темно помаранчеві, майже, червоні, а в чорних зіницях палахкотів вогонь. «Дракон вогню». Він схопив мене за горло, і я відчула його вогонь, він палив мене зсередини. Я відчувала, як легені наповнюються вогнем піднімаючись все вище. Я згорала, я помирала. А в голові крутилась лиш одна думка: «Я не виконала обіцянку дану дітям. Я не повернусь».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.