Примарне срібло

Серпень 2021

Віоріка перегорнула сторінку й поряд з фразою «Мавки бувають наступні:» помітила зроблену розмашистим почерком дописку: «Варто мати на увазі, що вказані відомості частково оприлюднено Дарою Корній». Це ім’я було незнайомим дівчині, але, навіть якщо то якась світова знаменитість, за псування книги, схожої на рідкісний музейний експонат, захотілося надавати по руках тому, хто це написав. Чи по лапах? Та ні, мабуть, якщо писали, то таки руки…

—Ну, гаразд. І що ж за мавки у нас водяться за версією цієї енциклопедії? — пробурмотіла дівчина, опускаючи погляд на насичено-зелені, прикрашені березовими листочками букви першої з назв.

«Березиця — лісова мавка. Живе в березі й навіть ззовні схожа на неї. Білокоса, тонкостанна, з тендітними пальчиками на граційних руках. Коли вона танцює, то жодне чоловіче серце не встоїть перед звабою її тіла. Нині можна зустріти у ролі танцівниці у чоловічих клубах.»

— От там би я точно не додумалася шукати мавку…— спантеличено пробурмотіла дівчина, заінтригована початком.

«Вербиця — мавка, котра мешкає у вербі. Вирізняється розкішними зеленими косами й такими ж зеленими очима. Її погляд має магнетичну дію. Якщо зрубати дерево чи викорчувати кущ, в якому живе така мавка, то вона довго хворітиме, але убити Вербицю майже неможливо. Вона відродиться навіть з прутика верби, у якій жила. Через це люди довго ставилися до неї як до покровительки здоров’я та дітонародження. Ця ж здатність допомагає вербицям виживати навіть там, де інших винищили. Останніми роками зустрічаються юні вербиці з очима азійського типу та світло-бірюзовим хвилястим волоссям — результат появи верб Матсудана, декоративної рослини з крученим листям та стовбурами, яку завезли з Китаю.

—Гм, китайці зробили нашим мавкам завивку? Чи то переселенки? Цікаво, той, хто вперше привіз таку вербу, отримав від місцевих мавок презент чи по шиї…? — мимоволі посміхнулася дівчина.

«Вишниця — мавка, яка живе у стовбурі високих дерев, переважно модрини, буку, сосни. Чарівниця, має білу шкіру, русяве волосся, спокусливі очі з темно-вишневим полиском. Її особливість — високий зріст, через що деякі з них, перебравшись у міста, де зустрічаються ці дерева, подалися у моделі.»

—Мдя, прощавайте мої дитячі уявлення про казковий світ, який живе «десь там» у дикій глушині…

«Гречуха або Гречишниця — польова мавка. Полюбляє ночувати у полі, у гречці. Її нічні танці сприяють доброму врожаю цієї культури. Допомагає польовому господарю доглядати ниви, полюбляє приєднуватися до сільської молоді на нічних гуляннях. Через скорочення вирощування гречки, цих мавок полишилося зовсім мало.»

—О, а ці, схоже, навпаки, переїхали до Китаю, звідки нам аврально експортували гречку…— хмикнула Віоріка.

«Грозовиця — мавка, котра з’являється під час грози. Має яскраве руде волосся й чорні, як ніч, очі. Протистояти силі магії цієї вогняної діви можуть лише великі відчайдухи. Вона спокушає і манить, обіцяючи прихисток від громовиці, але варто людині її торкнутися й мавка вмить спопелить своїм вогнем. Нині полюбляють проводити час на високих спорудах на зразок телевеж чи хмарочосів»

—Гм, цікаво, як на таке дивляться всілякі МНСники? Інфаркт кожного разу отримують? Чи удар блискавкою?

«Грушениця — мавка, що мешкає в груші. М’яка і добродушна красуня. Іноді така мавка — то в минулому самотня молода жінка, яка померла з туги та печалі. Оскільки груша здавна радувала людей плодами, то її досі поважають та користуються цілющими властивостями. Подекуди по селах досі у воду, в якій вперше купають немовлят, кладуть гілки груші (на плідне життя). Цю ж воду виливають під грушу, щоб дитина росла здоровою. Грушевим узваром поять породіль. Серед людей довго жив звичай ворожити на груші. Наприклад, незаміжні дівчата кидали вінки на це дерево, намагаючись отримати відповідь на питання щодо свого заміжжя. Колись люди вважали, що той, хто зрубає грушу, нашле прокляття на себе та свій рід, бо вбиває не тільки дерево, а й душу мавки, яка в ньому живе. Вважалося допустимим рубати лишень суху грушу, яку вже покинула мавка, знайшовши собі нову оселю. Проте часи змінилися. Нині рубають все підряд без жодних «забобонів». Сучасні грушениці намагаються обирати дерева у приватних садах та садибах, бо промислові насадження занадто старанно обробляють хімією, яка не найкращим чином позначається на цих мавках. Іноді вони звикають до хімічної обробки, як до наркотику і, не отримавши чергову дозу, починають скаженіти й губити всі навколишні дерева.

—Йо-о, щось це все менше схоже на казочку…— перегорнула сторінку Віоріка.

«Дивовиця — мавка, котра з’являється тільки в час, коли видно ранкову зорю. Полюбляє сидіти на гарному оглядовому майданчику та мрійливо дивитися у небо. Дивовиця харчується силою проклять, тому біля неї часто знаходять порятунок прокляті душі. Може й людське прокляття перебрати на себе, але тільки якщо проклятий поводиться чемно та відповість правильно на її запитання. Якщо ж проклятий нечемний, чи ще гірше — щось вимагатиме чи ображатиме, Дивовиця вип'є його людські сили досуха, полишивши саму оболонку, якій жити полишиться до заходу сонця.»

—Гм, порятунок ввічливих проклятих? А такі бувають? — задумливо мовила Віоріка, подумавши, що навряд чи багато проклятих піде на оглядовий майданчик милуватися красотами. Швидше — звести рахунки з життям. А в такому стані, мабуть, вже не до ввічливості. Хоча…хто його знає, як буває.

«Дубиця — мавка, котра живе в дубі. Полюбляє загравати до чоловіків, які люблять під цим деревом подрімати. Насилає звабливі сни, у яких набирає подоби такої дівчини або жінки, яка найбільше подобається чоловікові. Але якщо мавка занадто захопиться, чоловік від її снів може й не прокинутися.

Жалиця — польова мавка. В давні часи здебільше допомагала господарю поля оберігати врожай. Нікого не губить, зазвичай гарна робітниця (працювати полюбляє і вміє), але люди, які потрапляють до її рук, мають інші проблеми. Жалиця нескінченно плачеться та скаржиться на свою долю, а варто почати їй співчувати й така мавка не відчепиться. Від її розповідей розбирає неймовірний жаль, люди починають їй настільки вірити, наче самі були учасниками розказаних пригод. Жалиця споживає силу співпереживання, випиває з людського серця всі жалощі і те стає жорстоким. Нині Жалиці частіше шукають поживи набираючи подоби випадкових попутників у потязі чи автобусі, або звичайних перехожих на вулиці. Іноді стають професійними жебрачками, проте довго не втримуються «на точці», бо занадто якісно очищають людський натовп від вміння співпереживати»

—Яке щастя, що я не часто користуюсь громадським транспортом…— здригнулася Віоріка.

«Кануперниця — мавка-знахарка. Зазвичай живе у лісі на галявинах, або у чагарниках. Свою назву отримала від назви трави Кануперниця — народної назви шавлії, котру дуже шанують у медицині. Ця мавка вічно заклопотана. Її легко можна впізнати за запахом шавлії, яку вона носить у пучечках у себе на поясі. Здоровими людьми не цікавиться, але щойно відчує якусь болячку — не відчепиться. Якщо хворий виявиться чемним, ввічливим та гарним оповідачем, може врятувати навіть від невиліковної хвороби. Проте може й «залікувати» до смерті, якщо людина проявить зневагу чи запропонує «просто купити послуги».

Катраниця — лісова мавка, міста та скупчення людей категорично не любить. Дуже метушлива, завжди носить з собою якусь запасну одежину. Гостинна і, як справжня господиня, старається пригостити мандрівника чи заблукалого туриста чимсь смачненьким. Проте страви на її столі специфічні й зазвичай для людей неїстівні, бо приготовані з отруйних грибів (обожнює бліді поганки) та вовчих ягід. Але Катраниця дуже засмучується, якщо гість категорично відмовляється від частування і спересердя може нашкодити.»

—Ввічливість, ввічливість і ще раз ввічливість. Ці панянки явно мають на меті виховати у людей, і чоловіків зокрема, шанобливе ставлення до прекрасної половини, — хмикнула Віоріка уявивши, які дива дипломатії потрібно проявити, аби стриматись, коли тебе голодного намагаються пригостити блідими поганками.

«Косана (або Сана) — лісова мавка з чорним довгим, аж до землі, волоссям. Час її панування — ніч. У волосі її сила, ним вона може, наче павутинням, обплутати й задушити. Через його надмірну довжину Косана часто ходить нечесана, тож якщо людина допоможе їй розчесати волосся, то мавка такого помічника не чіпатиме. Але якщо помічник раптом прихопить з собою красивий гребінь Косани (а він зазвичай давній і за людськими мірками досить дорогий), мавка наступної ночі повернеться до крадія й повертатиметься щоночі, допоки не згубить. Нині Сана полюбляє міста поряд з лісом, а якщо знайде подругу серед майстрів з плетення кіс, то стає благословенням для навколишніх людей. Коли її волосся старанно розчесане і заплетене у гарну зачіску, вона перетворюється на найдобрішу істоту. Часто працює у перукарнях чи «обличчям» засобів для догляду за волоссям.

—Завжди підозрювала, що реклама, то вміла брехня, але що настільки… — похитала головою Віоріка, все більше дивуючись прочитаному.

«Краса — надзвичайно вродлива лісова мавка, але німа. Втім зазвичай їй і говорити нічого не треба, щойно чоловік її бачить, як одразу втрачає розум і ладен йти на край світу. Іноді ця мавка розважається прикидаючись повією та караючи «клієнтів», котрі проявляють жорстокість.»

—Капець, у повій виявляється є потойбічний суперзахисник…— спробувала не впустити щелепу Віоріка.

«Лобаста — найбільш ворожа до людей мавка. Єдина з-посеред мавок, котра активна взимку, а влітку спить. Для сну полюбляє обирати коріння сухого дерева, покинуті будівлі або печери. Вона висока, білокоса й білотіла, може обертатися на чорну птаху та має яскраво-червоні довгі нігті, якими й залоскочує до смерті жертв. Полює у нічних клубах, людних вечірках та дискотеках. Жертвами зазвичай стають чоловіки під дією наркотичних засобів, оскільки Лобаста вважає то чудовою «приправою».

—Все цікавіше і цікавіше…

«Любистиця — живе в любистку, бо доглядає за ним. Може мешкати, як у лісі, так і в лузі. Міста не любить. Її волосся пахне любистком й вважається досконалим. Вона ним дуже пишається, проте не настільки аби цим користуватися. Час її панування — вечір. Любистиця — мрійниця, полюбляє сидіти на пагорбі, дивитися, як сідає сонце, й час від часу поправляти своє волосся. Майже не шкодить людям, але якщо хтось ризикне її схопити за косу, чи якось інакше зашкодити — ціна може бути дуже висока.

М’ятниця — мавка, котра живе у заростях м’яти. Якщо людина чемно себе веде, не толочить м’яту, не вириває з корінням, то це спокійна й привітна мавка. Вона з радістю пригостить чаєм з м’ятою, похвалиться різними сортами тієї рослини, а якщо людина їй сподобається, навіть може запропонувати подарувати кущик з корінчиками. Лише в Навський Великдень М’ятниця стає грайливою й може людину залоскотати до смерті.

Нічка-Маруха — мавка, котра порядкує тільки вночі. Єдина з мавок, котра може без запросин увійти у людську хату, якщо там порушують звичний лад. Вона впевнена, що людям уночі слід спати, тож ходить під вікнами й ревно пильнує, щоб жінки не працювали після заходу сонця. Той, хто порушив цю заборону може її прикликати. І щойно порушник ляже спати, почне йому увижатися, що у хаті завелися непрошені гості, наче хтось ходить по ній, шумить, грюкає, видає звуки, схожі на прядіння…»

—Хм, то он хто міг розважатися в Бугаївці. То, мабуть, турботлива мавка переймалася, аби люди спали ночами, — мимоволі посміхнулася Віоріка, перегортаючи сторінку. — Ой, це ще не кінець різновидів?

«Овсяниця — польова мавка, що живе у вівсяному полі. Зазвичай струнка вродлива жінка із серпом, припнутим збоку до пояса, щоправда, нині частіше носить лише прикраси у вигляді серпа. Опікується полем та врожаєм. Полюбляє в полудневу пору приходити до селян, аби поласувати чимось смачненьким. Міста не любить.

Осиниця —мавка, яка живе в осиці. Теж може позбавити людину прокляття, яке забирає сила осики, але це дуже ризиковане дійство, бо, позбавившись одного лиха, людина може отримати в подарунок щось гірше, наприклад, фантомний біль мавки. Адже у кожної мавки своя доля й у оснниці та доля здебільшого геть невесела.

Але осиниця не часто розказує про свої печалі. Навпаки, любить розваги та жарти. З її легкої руки між людьми досі гуляє бувальщина про музику-скрипаля, який ішов у сусіднє село на весілля, та й заблукав у лісі. У сутінках на узліссі він побачив чепурненьку хатинку, яка виявилася корчмою. Там за столами сиділо веселе товариство, а серед них вродлива панна: розкішне довге волосся, карі глибокі очі, чарівна усмішка. Красуня попросила чоловіка щось заграти, сказала, що за кожну даровану мелодію готова добре заплатити. Музика грав всю ніч, а красуня кидала до його шапки золоті монети. Заснув чоловік аж під ранок, на якійсь за лавок. А коли прокинувся, то ошелешено зрозумів, що лежить на землі під осикою, його шапка повна жовтого листя, а скрипка гойдається на верхівці дерева. Мусив лізти на осику й діставати інструмент. Коли вже йшов від дерева, то чув за спиною веселий дівочий сміх, проте чоловікові вистачило розуму не озиратися та не сваритися. Осинниця оцінила витримку, тож, прийшовши до міста, музика знайшов у кишені і справжнє золото.

Полудниця — польова мавка, яка народилася в полудень й отримала від сонця його пекучість та міць. Полюбляє допомагає гарним господарям у полі. Висока струнка русокоса дівчина з веснянками. Може з’являтися в полудень та тимчасово позбавляти сили, аби люди в цей час спочивали, а не працювали. Не любить п’яниць, якщо зустріне чоловіка, який в полудень вже «лика не в’яже», спересердя може перетворити його на кручене дерево.

Житниця — польова мавка, що живе в житі. Жвава впродовж усієї доби, аж поки не зберуть врожай жита. Золотокоса красуня з блакитними очима та м’яким серцем. На голові носить віночок з жита та волошок, чудово співає, уміє перекидатися на жайворонка, полюбляє виспівувати попід хмарами над житнім полем. Міста не любить. Часто закохується, а якщо чоловік відповість їй взаємністю, перетворює його або на квітку в житі, або на травичку на межі, щоб був завжди поруч.»

— Оце так кардинальне вирішення питання вірності…— тихо присвиснула дівчина. У цей момент на стіл раптом приземлилася маленька сіренька пташка, схожа на горобця, але зі смішним чубчиком. Віоріка завмерла, споглядаючи на несподівану гостю. Міські голуби-бандити та горобці-крадії їй були знайомі, але навіть ті не завжди летіли до рук, навіть якщо їм пропонували щось смачненьке.

—Ти хто, пташечко? — спитала здивована дівчина, з цікавістю роздивляючись гостю. Пташка діловито подріботіла по столу, зазирнула у книгу, нахиливши голову клюнула в одну з букв назви «житниця», потім в іншу, — Дурненька, воно не їстівне, — мимоволі посміхнулася Віоріка.

—Сама ти дурненька, якщо не знаєш, як жайворонок виглядає, — цвірінькнула пташка і полетіла.

—Та-ак…— Віоріка провела її враженим поглядом, поглянула на прочитане й розгублено потерла лоба, намагаючись зрозуміти то їй почулося, чи справді прозвучало.

Прямуючи сьогодні зранку до Яроша Віоріка думала, що готова до всього, але, схоже, «трішки» помилилася, бо кількість побаченої чудасії вже перевищила всі допустимі норми, а дивинки явно не планували закінчуватися! Проте найдивніше у ситуації було те, що дівчина ловила себе на тому, що приміряє нові знання до своєї картини реальності і та картина чомусь не поспішає обурено відбиватися! Окрім загального «так не буває», (але де ви бачили, щоб така дрібниця спиняла дизайнера?) нові «фарби» не конфліктують з наявними, а акуратно вкладаються у непримітні «білі плями». І це було…несподівано. Особливо, якщо врахувати, що жодна з почутих в дитинстві казок, ні про що подібне не розповідала.

Взяти тих же мавок — знайомство у школі з мавкою із «Лісової пісні» полишило у пам’яті Віоріки хіба що образ нещасної закоханої дівчини. А мультик за мотивами того твору, здається, матиме мало спільного не лише з прадавніми легендами, а й взятою за основу казкою Лесі Українки. Судячи з тизерів, початковий романтичний образ лісової діви, який вже кілька років прикрашав купу найрізноманітніших товарів, стрімко втрачав самобутні українські елементи, все більше перетворюючись на голлівудський шаблон. Головній героїні вже максимально вкоротили сукню, підстригли волосся та додали… акробатичні трюки на зубрах. Ні, українські дівчата звичайно багато чого вміють, але чому б не виходити з чогось ближчого до історії та побуту? Якби та мавка корів з лосями коромислом ганяла, й то було б, здається, ближче до життя! А про те, що довгі коси споконвіку вважалися головною окрасою українських дівчат, знала навіть Віоріка. Ця, «дитяча енциклопедія» ще жодної коротковолосої мавки не згадала. Та й про якусь взаємодію мавок з тваринами жодного слова не було. Хіба що про вміння перетворюватися на пташок…Але ж не на зубрів! Віоріка мимоволі задумалася над питанням, якою має бути мавка, щоб перетворюватися на здоровенного волохатого бика, й нервово розсміялася, бо уява спритно намалювала тітоньку вагою в центнер, яка й без перетворення кого хочеш затопче.

§§§

Віоріка усвідомила, що варіанти мавок вже нагадують їй нескінченну полицю товарів у якомусь гіпермаркеті. Очі настільки розбігаються від варіантів вибору, що починаєш сумувати за скромним асортиментом сусіднього магазинчику. А енциклопедія ж ще не завершила перелік!

Дівчина видихнула, прислухалася до веселих дівочих голосів десь за будинком (тепер сиди і сподівайся, аби то були не хижі мавки), відмахнулася від гарцювання уяви та продовжила читати.

«Пшениця — польова мавка, котра зазвичай мешкає у пшеничному полі та оберігає його. Близька подруга житниці, носить вінок із пшеничного колосся й маків, має сірі очі. Теж завжди має при собі серп чи його імітацію. Може ставати перепілкою. Улюблена страва — кутя. Колись добрі господарі навіть улітку готували цю страву й приносили до пшеничного лану, щоб задобрити Пшеницю. За це вона берегла врожай від негоди та шкідників. До міст Пшениці не переселяються.»

В сусідніх кущах щось зашаруділо, Віоріка відволіклася від книги, підозріло окинула поглядом лапату зелень, очікуючи чи не прилетить до її альтанки ще перепілка (поки що все її знайомство з цими пташками обмежувалося виключно перепелиними яйцями з супермаркету). Проте все стихло, нових пташок в полі зору не з’явилося, й дівчина повернулася до читання.

«Росяниця — прокидається уранці, перед сходом сонця. Її довге русяве волосся завжди трішки вологе, а на віях тремтять крапельки роси. Має великі волошкові очі. Вона опікунка роси, насичує все живильною вологою, напуває трави на луках, де випасають корів та кіз, через що ті потім дають дуже смачне молоко. Пастухи й досі залишають на луках для цієї мавки гостинці: хліб та молоко, — дякуючи за рясну росу на соковитій траві. Іноді Росяниця оселяється у невеликих карпатських містечках.

Сенява — мавка, яка має синюватий відтінок шкіри та довге чорне волосся. Русалка-потопельниця, яка не любить водну стихію, а тому відбилася від своїх та самотньо блукає світом в пошуках щастя. Єдина з-поміж мавок, котра раніше боялася людей, але нині навчилася гарно маскуватися, використовуючи сучасні косметичні досягнення. Її жертвами можуть бути, як чоловіки, так і жінки, які не мають сильних прив’язаностей та живуть виключно сьогоденням, задля задоволення власних забаганок. Сенява не чіпає людей з сильними почуттями чи бажанням турбуватися про інших. Її цікавлять лише ті, хто зосереджені на собі, чию свідомість можна по вінця затопити егоїстичною тугою. Ця мавка, наче п’явка, присмоктується до енергії людини, позбавляючи вміння втримувати у собі все світле, добре й веселе. Зазвичай після зустрічі з Сенявою люди довго не живуть й лише якась сильна особиста трагедія, чи кардинальна зміна пріоритетів, може врятувати її жертву, бо годуватися чужим болем Сенява не бажає.

Сливиця — мешкає у сливах. Доглядає за ними, пильнує, щоб люди бездумно не ламали гілля, а тварини не обгризали кору. Має довге темно-бузкове волосся й такого ж кольору очі. Безпечна для людей, котрі чемно поводяться з деревами. Саме дякуючи їй, виробники фарби для волосся внесли цей колір у палітру.»

—Караул! Куди не плюнь — попадеш у мавку…— покачала головою Віоріка, перегортаючи чергову сторінку та щиро дивуючись, що той перелік ще не закінчився.

«Терновиця — мавка, котра мешкає в терні. Зазвичай намагається не потрапляти людям на очі, але має потяг допомагати закоханим.

Травниця — лугова мавка. Мешкає у травах. Нерідко то душа дівчини, яку згубила байдужість рідних. Волосся такої нещасної стає травою, а сама вона безтілесним духом, який живе у високій густій траві. Вона тягнеться до людей, іноді озивається до них співом цвіркуна або перепілчиними жалями, але на очі майже не показується.»

— Отак зустріну перепілку й не знатиму, хто переді мною: звичайна пташка, Травниця чи Пшениця…— бурмотіла дівчина, не знаючи вже сміятися чи плакати з того різноманіття.

«Яблуниця — мавка, котра мешкає в яблуні. Носить вінок з яблуневого квіту та яблук, якими щедро всіх пригощає. Смак тих яблук може сповістити, яка людину чекає доля: солодка, кисла чи гірка. Може являтися людям, як у вигляді молодої дівчини, так і жіночки у віці, чи навіть старої бабусі. Любить жарти, дітей, а якщо хтось їй сподобався — може полишити благословення, притрусивши яблуневим цвітом»

Віоріка мимоволі згадала поїздку до Кролівця, яка у світлі прочитаного заграла новими барвами. Може вона там теж зустрічала мавку? Хоча, судячи з описаних варіантів, мавку, здається, можна зустріти будь-де.

—Це ж треба, той нескінченний перелік нарешті вичерпався! — зраділа Віоріка, побачивши, що розділ з мавками завершився. Підняла голову, задумливо обвела поглядом засаджене різноманітними рослинами подвір’я «дядька Миколи». Якщо прийняти на віру прочитане, зараз навколо неї має бігати з десяток лише мавок, а судячи з об’єму книги, є ще такий же довгий перелік загадкових створінь, що навіть побіжне знайомство з ними може перетворитися на нескінченний марафон! Може ну його, те читання?

Думки блукали в голові дівчини розгубленою отарою, але оскільки подвір’я навколо не поспішало перетворюватися на галасливу компанію «міфічних істот» (треба спитати Яроша, чого це чупакабра не така), Віоріка перегорнула сторінку. А дарма…

На наступній сторінці була ілюстрація Лісовика. Й на тій здоровенній багатошаровій картинці дівчина просто «зависла», оскільки зображений дух являв собою одночасно кілька різних істот. Обриси величезного зеленого монстра (то он звідки «Вартові галактики» поцупили образ Грута), накладалися на обличчя зеленоокого бородатого дідугана, що під іншим кутом перетворювався на порослий мохом пеньок, якусь купину лахміття та гілок, ведмедя, вовка та величезної (і вже жовтоокої) сови. Нічогенький такий дух! Таким не лише дітей, а й дорослих залякати можна, попри заяви, що він справедливий і просто так нікому не шкодить.

—Ага, справедливий, а перелякану гикавку він, мабуть, роздає в якості привітання, — пробурмотіла дівчина, ледве знайшовши сили «перемкнутися» на опис тієї «неземної краси».

Книга повідомляла, що Лісовик — то уособлення свідомості лісу й народжується тоді, коли якась купка дерев перетворюється на справжній ліс. Чим старший той ліс, тим досвідченіший та могутніший лісовик. Проте тут же енциклопедія сповіщала, що лісовик у лісі головний, але далеко не єдиний! На думку Віоріки, зустрічі з одним таким «красенем» (от тут художник міг би й не настільки старатися!) з головою вистачить, аби в бік лісу більше й не дивитися, але далі описувалися друзі та помічники того «симпатяги».

Блуд — молодший брат Лісовика, дух народжений лісовою свідомістю, який допомагає стежити за лісовим порядком і карати порушників.

Болібошка — лісовий дух-бешкетник, доглядач ягідних місцин. Полюбляє з’являтися людям на очі та морочити голову, прикидаючись безпомічним та наляканим дідуганом. Нині непогано почувається у великих парках, де немає лісовика, проте гуляє багато людей.

Гук — єдиний син і спадкоємець Лісовика, не впадає у зимову сплячку, стежить за ладом у лісі круглий рік, живе у власній хатинці, найбільше полюбляє зиму, коли Лісовик спить і не може його насварити на розваги з людьми. Гук дуже не любить нечем у лісі й має звичку почати відгукуватися на поклик таких людей різними голосами, завести в непролазні хащі, та водити колами доки знесилена жертва остаточно не впаде.

Моховик — мешканець межі реальності й потойбіччя, друг Лісовика. Стежить за порядком в лісі. Спеціаліст з укладання угод з людьми. Ті, хто спокушаються його обіцянками, частенько в підсумку перетворюються на мох на хатині моховика.

Розглядаючи зображення цього потойбічного товариства, Віоріка починала дивуватися, що люди, які все те бачили, взагалі до лісу наважувалися ходити.

— Оце так вляпалася… Щось я починаю розуміти вислів «менше знаєш, краще спиш»…, — мовила дівчина піднявши погляд на ліс, що чорнів на пагорбі, та мимоволі тріпнула плечима, ловлячи себе на думці, що ще трішки й можна починати сахатись від кожного зустрічного куща.

Наступний розділ дівчина почала читати виключно завдяки красивій картинці на початку (ілюстратор цієї книги — художник рівня «бог»). Розділ присвячувався русалкам й зображена там була вродлива зеленокоса діва (хоч щось в рамках уявлень!). На щастя, серед водяних дів такої різноманітності, як у мавок, не спостерігалося. Книга лише поділяла їх на русалок, тобто тих, що мешкають у воді від народження і водяниць — які такими стали після того, як потонули. А ще повідомляла, що водяниця може через два-три роки повернутися до людей, якщо за цей час віднайде й помститься тому, хто згубив її (несподівано!). Вбиваючи винного у її перетворенні, водяниця може використати його енергію, аби повернутися у лави людей.

—О, новенька? Знайома книжка. Про нас читаєш? — прозвучав веселий голос просто над вухом Віоріки. Від несподіванки дівчина аж підскочила, проте за мить зрозуміла, що це не якийсь страшний лісовий дух чи розмовляюча звірина, а одна з дівчат, яку вона бачила, коли зайшла до подвір’я. Важко забути довге чорне волосся, що виблискує бірюзою. Між тим незнайомка з дитячою безпосередністю зазирала їй через плече.

— А ти що… водяниця? — видихнула Віоріка.

—Ага. Молода була, дурна, закохана. Аби не дядько Микола, так би й полишила цей світ, не помстившись наволочі, що мене підпоїв, зґвалтував, а потім заявив «Мала, ти ж сама цього хотіла. Дякуй за отриманий досвід, та неси любов в маси! Я скажу твоєму Петру, що в ліжку ти супер, варто одружуватися». Й таки сказав, наволоч… А мій коханий повірив і посватався до іншої. Але я потім дістала того самозакоханого півня навіть у Москві, куди він повернувся після «мого ощасливлення». Ославив мене та й раденький поїхав, впевнений у своїй безкарності. Довелося відкоригувати світогляд того потороченого. Ти б бачила його обличчя, коли я до нього завітала… О, це було варте довгої подорожі. Водяниця — то взагалі видовище не для слабкодухих.

—Але ж ти неймовірно красива, — здивовано кліпнула на неї Віоріка.

—То оберіг Дану мені дозволяє бути такою. А якщо без нього, та місячної ночі, та розлюченою…

—Оберіг Дану?

—Ага, — незнайомка автоматично торкнулася рукою тоненького сріблястого ланцюжка з маленьким кулоном, що звисав з її шиї. — Богиня піклується про нас і її сила неймовірна. Дякуючи їй я знайшла себе та, нарешті, маю родину.

Віоріка придивилася уважніше до кулончика дівчини — знайомі вихлясті лінії, що утворювали якийсь трилисник. Такий самий вона бачила у Яроша та ще десь. Наче, у Ольги було щось подібне…

— Ти його бачиш? — прослідкувала погляд Віоріки дівчина і, здається, трішки здивувалася.

— Звичайно бачу. Що за чудне питання? Наче ж аномалій зору, коли людина не бачить якийсь один предмет, не існує…

—Цікаво. Люди оберіг Дану зазвичай не бачать, та й не всім мольфарам таке дано. Ти хто?

—Звичайна людина…

—Звичайна? У водяника в гостях? Та хто ж у таке повірить? — дзвінко розсміялася дівчина.

—Та мій сьогоднішній день взагалі можна продавати, як сценарій притрушеного фентезі…— пробурмотіла Віоріка. — А що саме робить цей оберіг?

—Надає можливість маскуватися, виглядати так, як бажаємо, адже ж не всі мають здатність міняти іпостасі, як рукавички. Та що тут казати, оберіг, він і є оберіг — оберігає.

—Але… від кого?

—Від людей. Вони — найстрашніший ворог.

—Ворог?...

—А як назвати того, хто сторіччями намагається нас винищити, лише запідозривши в нашій природі щось нетипове, незвичне? — мовив Ярош, який підкрався з не меншою вправністю (вони тут, як нормальні люди вміють ходити?!) та вже всідався поряд. Він махнув на водяницю рукою, ніби проганяючи якусь комашку, — Ласко, тебе Оксана за частуванням музикам відправила, а не лякати гостей сумнівними досягненнями.

— Мама Оксана каже, що красива помста — то не сумнівне досягнення, а вершина майстерності! — пхикнула красуня.

— А нагадай-но мені, що вона каже про довгий язик? — примружився чоловік. Дівчина округлила очі, явно згадавши щось не настільки веселе, крутнулась на одній нозі, показала язика й гайнула кудись вглиб двору.

—Невже все аж так погано? — розгублено спитала Яроша Віоріка.

—З чим?

—З людьми.

—А ти знаєш багато варіантів, коли люди хлібом-сіллю зустрічали лісовика, водяника чи русалку? Якщо до християнства їх шанували, то потім та чорно-біла віра не полишила нам жодного шансу, записавши всіх гамузом до виплодків пекла. А всіх, хто думав інакше — карала вогнем і мечем. Тож з часом, навіть якщо ти білий, з крилами і вмієш літати, не факт, що тебе не спалять на вогнищі, як породження Сатани. Вигадливе, замаскована, але точно Сатани! Особливо, якщо ти перейшов дорогу місцевому диякону. Але ми хотіли жити, як і все живе, ким би нас не вважали люди. Власне вислів «нежить» був спеціально вигаданий, аби випхати нас зі світу живих та зрізати на кореню всі спроби заявити якісь там права на існування.

—Що означає «ми»? Ти теж…?

—Нежить, нечисть і породження диявола? А кого ти планувала побачити на околицях чарівної галявини?

—Ну… якісь аномалії, максимум місцевого знахаря чи екстрасенса…

—Гм, ну ок, вважаймо мене екстрасенсом.

—Знаєш, як на мене, тобі більше личить костюм фокусника, що старанно грає чарівника. Тільки з рукавів ти дістаєш, на жаль, не кольорові культи чи монетки.

—Який фокусник, такі і фокуси. Сама ж казала, що чула про мою депресію.

—А у чарівних екстрасенсів таке буває? — кліпнула на його діловито-веселу фізіономію дівчина.

—А чому ні? Маю право! Талановита людина талановита у всьому, а важкі часи бувають у всіх, — широко усміхнувся Ярош, остаточно позбавляючи Віоріку можливості сприйняти сказане серйозно.

—Гаразд, відкладемо питання твоїх талантів. Воно не настільки дивне, як пан водяник з садибою, котрою бігають водяниці та говірливі жайворонки. І якщо розмову з пташкою, я ще можу списати на свою буйну уяву після прочитання деяких розділів вашої енциклопедії, то борода водяника і дівчина, яка мені тільки-но невимушено повідомила, що вона водяниця, мене «трішки» нервують! Вона ж, здається, зовсім не жартувала!

—Ой, та не переймайся дрібницями. Ось почнеться вечірка, познайомишся зі значно цікавішим товариством, — безтурботно відмахнувся чоловік, від чого Віороіці стало майже фізично зле. — Я взагалі чого прийшов. Ми там з Миколою зараз смажениною займемося, доки його дружина все інше організовує до вечірки. Тож пішли під цю справу розкажеш нам усю свою історію від самого початку. Є у нас підозра, що не все так з тобою просто…

—Та хто б казав…А що за товариство?

—Чудові люди! Ну майже всі. Й майже люди.